Розгляд спорів із виконанням господарських договорів

[email protected].

Розгляд спорів із виконанням господарських договорів.

Вступ.

Проголосивши собі суверенною й незалежною Державою, Україна взяла курс — на кардинальне реформування суспільного улаштую, побудову громадянського суспільства й ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності та підприємництва.

Наділення підприємств й громадян свободою господарської діяльності та підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та урізноманітнення господарських зв «язків суб «єктів підприємницької діяльності як у внутрішньому обороті країни, то й при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності.

Найбільш доцільною й адекватною вільним ринковим відносинам правовою формою опосередкування таких відносин є господарський договір, адже результати підприємницької діяльності реалізуються на ринку товарів й послуг на договірних засадах.

Важливість теоретичної розробки питань, заговорили українською у «язаних із договірним регулюванням підприємницьких відносин, зумовлена не лише відсутністю монографічних досліджень із цих питань у правовій науці, а і потребами юридичної практики й завданнями щодо нової кодифікації цивільного законодавства України.

Новий Цивільний кодекс України має закласти стабільну основу правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин у всіх сферах громадянського суспільства й передусім у підприємницької діяльності.

Загальна характеристика господарських договорів.

Право України регулює майнові господарські та інші відносини господарських суб «єктів із їхнього контрагентами завдяки застосуванню двох основних нормативно-правових категорій: договір та господарський договір. Це майнові договори.

Перша категорія — майновий договір — є загальною. Законодавче майнові домов всіх видів врегульовано Цивільним кодексом (з статтею 151−160).

У господарському праві категорія договір використовується у загальному й спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 153 Цивільного кодексу, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома чи понад суб «єктами господарського права. Алі із точки зору статутної діяльності господарського суб «єкта майнові домов різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво, із одного боці; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо — із іншого. Ці домов різні, оскільки самі регулюють основну статутну діяльність господарюючих суб «єктів, інші - обслуговуючу. Тому законодавець визначає й регулює домов про основну господарську діяльність суб «єктів окремою юридичною категорією — категорією господарського договору.

Термін «господарський договір «у право України введено Арбітражним процесуальним кодексом України, який регулює порядок розгляду й вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, котрі виникають при укладенні та виконанні господарських договорів (ст. 1 АПК).

Отже, категорії договір й господарський договір співвідносяться як загальне й особливе. як особлива категорія господарського законодавства й права України господарський договір має певну правову основу.

Господарські домов в Україні (за відсутності господарського кодексу) регулюються: а) загальними статтями Цивільного кодексу про вол «язання, договір, вол «язання, що випливають із договорів; б) спеціальними статтями Цивільного кодексу про майнові відносини між суб «єктами (підприємствами, установами, організаціями). Це, зокрема, відносини: стосовно поставок продукції (товарів); закупівлі сільськогосподарської продукції у товаровиробників; капітального будівництва; перевезення вантажів та ін.

Крім того, ці домов регулюються загальними законами про господарюючі суб «єкти. В частности, згідно зі ст. 21 Закону України «Про підприємства в Україні «господарські відносини (а це предмет господарського договору) підприємства із іншими підприємствами та організаціями в всіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Йдеться про господарські домов. Господарські домов регулюються також законами України про окремі види господарської діяльності: інвестиційну, зовнішньоекономічну, транспортну тощо.

Певну групу становлять нормативні акти колишнього Союзу РСР, котрі регулюють тих господарські домов, котрі повністю чи частково не врегульовані законодавством України. В частности, це домов поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання; домов перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом; частково — підрядні відносини в капітальному будівництві.

Арбітражний процесуальний кодекс України визначає загальний порядок врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів (ст. 10) та при їхнього зміні й розірванні (ст. 11), а також регулює процесуальні відносини щодо порушення позовного провадження із господарських спорів та їхні вирішення.

Отже, у визначенні поняття господарського договору слід враховувати й загальні ознаки категорії майнового договору, й особливі його ознаки, відображені у господарському законодавстві.

З загальноправової точки зору господарський договір становить собою господарські правовідносини між двома чи понад суб «єктами, змістом які є їхні договірні майнові вол «язання Діяти певним чином: передати й прийняти майно, виконати роботу, надати послуги й т. ін. Господарський договір — це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв «язків) між суб «єктами господарської діяльності, умови дії якого встановлюють сам суб «єкти.

як спеціальна законодавчо-правова категорія господарський договір має особливі ознаки.

По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, котра має визначену економічну й правову мітку. Господарський договір завжди укладається із господарською (комерційною) метою для досягнення необходимых господарських й комерційних результатів. Це виробництво й реалізація за плату продукції, виконання робіт й оплата їхні результатів, надання платних послуг. Звідси господарські домов — це майнові домов, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські домов відмежовуються від інших договорів підприємств, установ та організацій, котрі не обслуговують виробництво і обіг, й є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їхнього укладання й змісту господарських договірних вол «язань. Законодавством про господарські домов встановлено, що тих із них, котрі спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботів та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є ті, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), обов «язково має відповідати цьому замовленню (ст. 152 Цивільного кодексу, ст. 20 Закону України «Про підприємства в Україні «). У теорії такі домов визначаються як плановані.

Алі не усі господарські домов укладаються на підставі державного замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є абсолютною.

Зміст господарських договорів, котрі укладаються без державного замовлення, має відповідати господарським намірам й юридичне вираженій згоді сторін. У теорії такі домов називають регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

По-третє, закон обмежує коло суб «єктів, котрі можуть бути суб «єктами господарських договорів. Згідно зі ст. З Цивільного кодексу та ст. 1 Арбітражного процесуального кодексу суб «єктами господарських договорів є організації - юридичні особини (підприємства, установи, організації), у тому числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо, а також громадяни-підприємці.

Отже, господарський договір — це майнова угода господарюючого суб «єкта із контрагентом, котра встановлює (змінює, припиняє) вол «язання сторін у сфері господарської й комерційної діяльності, при виробництві й реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Господарський договір згідно з законом співвідноситься із юридичною категорією господарського вол «язання. Господарське вол «язання — це врегульоване правом господарське ставлення, внаслідок якого один бік управнена (уповноважена) вимагати від іншої здійснення господарських функцій — передачі майна, виконання роботи, надання послуг тощо, а інша сторона вол «язана виконати вимоги щодо предмета вол «язання й має право вимагати за це зустрічну винагороду (сплату грошей, зустрічні послуги тощо).

Категорія господарського вол «язання водночас є й загальною (широкою), й частковою (вужчою) стосовно господарського договору. Загальною вона є бо господарські вол «язання виникають із ряду підстав, а саме: із державного замовлення; із іншого акта органу управління; із господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; із господарського договору, укладеного за простою згодою сторін; із інших підстав, що не суперечать закону (із конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

Таким чином, із одного боці, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських вол «язань. У цьому розумінні категорія господарського вол «язання узагальнює договірні господарські вол «язання, основані на договорі. З іншого боці, зміст господарського договору — це сукупність господарських вол «язань сторін, тобто їхні взаємних прав та обов «язків, що виникають саме із такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських вол «язань. Господарський договір — це юридичне джерело договірних господарських вол «язань.

Порядок укладання господарських договорів.

Укладання господарського договору — це зустрічні договірно-процедурні дії двох чи понад господарюючих суб «єктів щодо вироблення умів договору, котрі відповідають їхні реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

Особливістю господарських договорів є ті, що при їхнього укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

Законодавством України (з статтею 153−158 ЦК) встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільних договорів (незалежно від їхнього видів), який стосовно господарських договорів діє тоді, коли сторони вільно укладають господарські домов: на біржових торгах, ярмарках, аукціонах тощо. При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена й виражати справжній намір господарюючого суб «єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достатньо визначеною, коли в ній зазначено усі істотні умови договору чи порядок їхнього визначення.

Договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умів (тобто тихий, котрі визнані такими за законом чи необхідні для договорів такого виду), а також всіх умів, щодо які за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Колі пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням рядок для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, Яка зробила пропозицію, здобула від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цого строку.

Другою особливістю укладання господарських договорів є доарбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому. Такі розбіжності між підприємствами, організаціями розглядають керівники чи заступники керівників підприємств та організацій чи за їхні уповноваженням інші особи.

За наявності заперечень щодо умів договору підприємство чи організація, котрі здобули проект договору, складають протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та в 20-денний рядків надсилають іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підписаним договором. Підприємство, організація, котрі здобули протокол розбіжностей, вол «язані протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей із другою стороною, включити до договору усі прийняті пропозиції, а тих розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей ж рядків на вирішення арбітражного суду.

Якщо підприємство чи організація, котрі здобули протокол розбіжностей щодо умів договору, заснованого на державному замовленні, не передадуть розбіжностей, що залишились неврегульованими, на вирішення арбітражного суду в зазначений рядків, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими. У інших випадках договір вважається неукладеним.

Описаний порядок доарбітражного врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів, визначений ст. 10 Арбітражного процесуального кодексу України. Він є загальним й піддягає додержанню сторонами, якщо інший (спеціальний) порядок не встановлено чинним на територї України законодавством, яку регулює конкретний вид господарських відносин (ст. 5 АПК України).

Отже, третьою особливістю укладання господарських договорів є ті, що законодавство передбачає спеціальні порядки укладання господарських договорів окремих видів. Суть їхнього полягає до того, що форми, рядки укладання таких договорів та ін. регулюються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.

Виконання господарських договорів.

Загальні принципи й умови виконання договорів, у тому числі господарських, врегульовано главою 15 «Виконання вол «язань «Цивільного кодексу (з статтею 161−177). Щодо господарських договорів діють й спеціальні умови виконання, передбачені нормативними актами про окремі види договорів.

На господарські домов поширюються такі інститути й категорії загального вол «язального права, як загальні умови виконання вол «язань (ст. 161 ЦК), забезпечення виконання вол «язань (з статтею 178−196 ЦК), відповідальність за порушення вол «язань (з статтею 203−215 ЦК), умови про рядків (з статтею 165 й 166 ЦК) та місце виконання вол «язань (ст. 167 ЦК). Особливість виконання господарських договорів полягає лише до того, що ці категорії та інститути значною мірою деталізуються ще і господарським законодавством про окремі види договорів.

Принципи виконання господарських договорів. Ці принципи є загально договірними (ст. 161 ЦК). Коротко їхню суть можна визначити формулою: «виконання господарських договорів має бути чітким й точним » .

Основним принципом є принцип належного виконання господарського договору. Це, зокрема, означає виконання його належним суб «єктом (боржником) відповідно до предмета виконання, визначеного у договорі, у належному місці, відповідним способом й т. ін.

З цого основного принципу випливає другий принцип — реального виконання господарського договору. Він закріплений у ст. 208 Цивільного кодексу, згідно із якою вол «язання винне бути виконано в натурі. Це означає, що боржник має вчиняти дії, котрі передбачені господарським договором, а саме: передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо. Замінювати ці дії іншими можна лише за згодою кредитора, але й це уже якщо інший договір.

Невиконання господарського договору реально, в натурі, породжує право кредитора вимагати цого примусово (зокрема, вимагати відібрання майна — про «єкта договору майнового найму й передачі його кредиторові).

З принципу належного виконання випливає й третій принцип — виконання господарського договору у встановлений рядків. Щодо всіх господарських договорів рядків є, як правило, їхньою істотною умовою. Тому порядок включення цієї умови до договору досить детально регулюється господарським законодавством (наприклад, Положенням про поставки продукції виробничотехнічного призначення та Положенням про поставки товарів народного споживання — щодо відносин поставки).

Наступний принцип виконання господарських договорів — відповідність виконання вказівкам закону. Категорію вказівки закону слід тлумачити розширено, а чи не буквально. По-перше, це вказівки закону в прямому розумінні: господарські домов повинні виконуватися відповідно до статей 20−22 й 24 та інших Закону України «Про підприємства в Україні «, правил Цивільного кодексу та інших законодавчих актів. По-друге, вказівками закону у такому разі є норми положень про поставки, транспортних статутів, відповідних правил перевезення вантажів, прийнятих згідно із ними, тощо. Потретє, це й норми відомчих нормативних актів: положень, інструкцій, наказів, нормативно-технічних документів. Щодо так званих планованих договорів діє принцип виконання їхні згідно із актами планування.

Господарські домов, щодо які не існує будь-яких «вказівок », виконуються «відповідно до вимог, що звичайно ставляться «(ст. 161 ЦК).

Доарбітражне врегулювання господарських спорів.

Чинне законодавство вимагає від підприємств та організацій, щоб смердоті до подання покличу вжили заходів щодо врегулювання господарських спорів із іншою стороною.

Доарбітражне врегулювання господарських спорів — це сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права які порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, із підприємствами та організаціями, котрі порушили майнові права та інтереси, до звернення із позовом до арбітражного суду. Значення доарбітражного врегулювання господарських спорів розкривається через функції, котрі виконує ця стадія господарського процесу. По-перше, Доарбітражне врегулювання покликане забезпечити якомога швидше відновлення порушених прав підприємств та організацій. По-друге, воно та сприяє виявленню і усуненню причин та умів виникнення господарських правопорушень. По-третє, Доарбітражне врегулювання сприяє організації та підвищенню рівня укладання та виконання господарських договорів.

Виходячи зі змісту чинного законодавства можна виділити: загальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів (він регламентований нормами розділу II АПК України — з статтею 5−11); спеціальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів (визначається нормами інших нормативних актів), який застосовується щодо перед «явлення й розгляду претензій до органів транспорту та підприємств зв «язку.

Враховуючи, що порядок укладання господарських договорів раніше уже було б висвітлено, схематично Доарбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, можна зобразити таким чином: а) підприємство, що здобуло проект договору, за наявності заперечень щодо його умів складає протокол розбіжностей й в 20-денний рядків разом із підписаним договором (з застереженням) надсилає його авторові проекту договору. Підприємство, що здобуло протокол розбіжностей, вол «язане протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей, а неврегульовані розбіжності передати на розгляд арбітражного суду; б) підприємство, яку вважає за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилає пропозиції про це другій стороні договору. Сторона, котра здобула пропозицію, винна відповісти на неї в 20-денний строк.

Доарбітражне врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав й законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом перед «явлення підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника. Претензія підлягає розгляду в місячний рядків із дня її одержання. Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі (так кликана відповідь на претензію). Надсилання відповіді є обов «язковим незалежно від того, задовольняються чи ані вимоги заявника. За порушення строків розгляду претензії встановлено майнову відповідальність, якої може застосувати арбітражний суд при прийнятті рішення — стягнення у дохід державного бюджету із підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штрафу у розмірі 2 відсотків від суми претензії, але й не менш як 5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян й не более як 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

разом із тім слід матір на увазі таке:

— справ за заявою прокурора чи його покровителя, Рахункової палати, Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень порушуються арбітражним судом незалежно від вжиття сторонами заходів доарбітражного врегулювання спорів (год. З ст. 5 АПК);

— вимоги щодо доарбітражного врегулювання господарських спорів не поширюються на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, котрі не відповідають законодавству й порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (далі - акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, але в спори про звернення стягнення на заставлене майно;

— правила про Доарбітражне врегулювання спорів не застосовуються щодо провадження у справах про банкрутство, оскільки воно та регламентує умови й процедуру визнання юридичних осіб банкрутами, а чи не процес вирішення спорів.

Вирішення спорів арбітражним судом.

Діяльність арбітражного суду із розгляду господарських справ й вирішення господарських спорів розвивається у певній послідовності й складається із окремих стадій.

Порушення справ. Арбітражний суд порушує справ за позовними заявами:

— підприємств та організацій, котрі звертаються до арбітражного суду за захистом своїх прав та інтересів, що охороняються законом;

— державних та інших органів, котрі звертаються до арбітражного суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

— прокурорів та їхні заступників, котрі звертаються до арбітражного суду в інтересах держави;

Рахункової палати, Яка завертається до Вищого арбітражного суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Якщо прокурор звертається до арбітражного суду в інтересах держави, в позовній заяві має бути зазначено орган, уповноважений Державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Арбітражний суд порушує справ про банкрутство за письмовою заявою будь-кого із кредиторів, боржника, органів державної податкової служби чи державної контрольно-ревізійної служби.

Позовна заява подається до арбітражного суду в письмовій формі й підписується керівником підприємства, організації, державного чи іншого органу, іншою особою, повноваження якої визначені законодавством чи установчими документами, прокурором чи його заступником, громадянином — суб «єктом підприємницької діяльності чи його представником. Позивач (прокурор) вол «язаний при поданні покличу надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає. Зміст позовної заяви та документи, що додаються до неї, визначені відповідно до статей 54 й 57 АПК. З позовної заяви до арбітражного суду сплачується державне мито, розміри якого встановлені Декретом Кабінету міністрів України «Про державне мито «від 21 января 1993 p.:

— з позовних заяв майнового характеру — 1 відсотка ціни покличу, але й не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян й не понад 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

— з позовних заяв немайнового характеру, у тому числі з заяв про визнання недійсними повністю чи частково актів ненормативного характеру; з заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також з заяв кредиторів, котрі звертаються із майновими вимогами до боржника после оголошення про порушення справ про банкрутство — 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

— з заяв у переддоговірних суперечках — 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розглядові у Вищому арбітражному суді України, та 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розглядові в інших арбітражних судах;

— з заяв про перевірку рішень — 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при розгляді справ у першій інстанції, а зі спорів майнового характеру — ставки, обчисленої виходячи із оспорюваної суми.

Питання про прийняття позовної заяви вирішує суддя. При цьому за наявності обставин, що свідчать про відсутність права на позов (смердоті зазначені у ст. 62 АПК), суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо ж заявник (позивач, прокурор) має декларація про подання покличу, але й припустився порушень у його реалізації, тобто не дотримався правил подання позовної заяви, суддя повертає позовну заяву й додані до неї матеріали без розгляду. Підстави для Повернення містяться у ст. 63 АПК. Після усунення допущених порушень заявник може звернутися до арбітражного суду повторно.

Якщо немає підстав для відмови у прийнятті позовної заяви чи для Повернення її заявникові, суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п «яті днів із дня її надходження виносить ухвалу про порушення провадження у справі, в якій зазначає годину й місце проведення арбітражного засідання та дії, котрі необхідно вчинити сторонам, тощо.

Щоб забезпечити правильне й своєчасне вирішення господарського спору, суддя і сам вчиняє певні дії із підготовки справ до розгляду (наприклад, призначає експертизу, витребує необхідні докази, вол «язує представників сторін із «явитися на засідання, виконує інші дії згідно зі ст. 65 АПК).

Основною стадією арбітражного процесу є вирішення господарських спорів. Справи в арбітражному суді розглядає суддя одноособово. Для вирішення складних спорів у склад арбітражного суду вводяться додатково два судье. Разом із тім справу може бути розглянуто й без участі представників сторін.

Порядок ведення засідання визначає суддя, а разі розгляду справ трьома суддями — суддя, який головує в засіданні. як правило, справ розглядаються у приміщенні арбітражного суду, хоч справ, що мають важливе громадське значення, можуть розглядатися безпосередньо на підприємствах та в організаціях.

При розгляді справ арбітражний суд може зіткнутися із такими обставинами, за які спір не може бути вирішено в цьому засіданні (неявка сторін, неподання витребуваних доказів та ін.). У такому разі розгляд справ відкладається, й в ухвалі, що виноситься, вказуються годину й місце наступного засідання.

Іноді арбітражний суд зовсім не у змозі розглянути справу до вирішення заговорили українською у «язаної із нею іншої справ чи в разі призначення експертизи, надсилання матеріалів до слідчих органів, заміни сторони її правонаступником. У цих випадках він зупиняє провадження у справі, а потім поновлює його после усунення обставин, котрі зумовили зупинення.

Від зупинення провадження у справі слід відрізняти припинення провадження, яку має місце із підстав, зазначених у ст. 80 АПК. Це підстави, котрі перешкоджають розглядові справ в арбітражному суді взагалі. Вони нагадують підстави відмови у прийнятті позовної заяви.

Так саме залишення покличу без розгляду (ст. 81 АПК) за своїми підставами має багато спільного із поверненням покличу (ст. 63 АПК). Можна говорити про ті, що шляхом застосування норм таких процесуальних інститутів, як припинення провадження у справі та залишення покличу без розгляду, суддя має можливість виправити помилки, які він припустився при прийнятті позовної заяви.

Вирішення спору по суті (тобто задоволення покличу чи відмова в позові повністю чи частково) завершується прийняттям рішення. Рішення приймає у засіданні суддя за результатами обговорення всіх обставин справ, а якщо спір вирішують три судье — більшістю голосів суддів. Рішення має за формою та змістом відповідати вимогам ст. 84 АПК.

Якщо арбітражний суд зовсім не вирішує спір по суті (наприклад, у разі відкладення розгляду справ, зупинення чи припинення справ тощо), то він виносить ухвалу.

Прийняте рішення оголошує суддя у засіданні после закінчення розгляду справ. Суддя має право оголосити лише резолютивну частину рішення, котра винна бути викладена в письмовій формі, підписана суддею (суддями) й приєднана до справи.

Рішення і ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який бере доля в арбітражному процесі, третім особам не пізніше п «яті днів после їхні прийняття.

Рішення арбітражного суду набирають законної сили негайно после їхні прийняття й підлягають обов «язковому виконанню підприємствами, організаціями та посадовими особами.

Виконання рішення арбітражного суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ надсилається одночасно із рішенням. Органи виконання рішення арбітражного суду є:

— установи банку (виконують накази про стягнення грошових сум);

— державні виконавці (виконують інші накази).

Виданий стягувачеві наказ може бути перед «явлено до виконання не пізніше трьох місяців із дня прийняття рішення.

У разі втрати наказу арбітражний суд може видати його дублікат у порядку, визначеному ст. 120 АПК.

За загальним правилом, вирішення господарських спорів завершується стадією виконавчого провадження. Проте в арбітражному процесі є ще одна стадія — перевірка рішень, ухвал та постанов у порядку нагляду. Ця стадія виникає лише тоді, коли за заявою сторони чи за протестом прокурора чи його покровителя арбітражний суд перевіряє законність й обґрунтованість рішення, ухвали, постанови арбітражного суду, третейського суду чи іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір. Крім того, арбітражний суд має право зі своєї ініціативи перевірити в порядку нагляду законність й обґрунтованість прийняття рішення.

З усього комплексу питань, заговорили українською у «язаних із перевіркою рішень, ухвал, постанов, найголовнішими є:

* заява про перевірку рішення, ухвали, постанови у порядку нагляду подається й протест прокурора приноситися не пізніше двох місяців із дня прийняття рішення, ухвали, постанови. При цьому заява подається до арбітражного суду, який розглянув справу, а протест — до арбітражного суду, до компетенції якого входити перевірка рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду;

* перевірка рішення здійснюється не пізніше двох місяців із дня надходження заяви чи протесту;

* рішення, ухвала, постанова можуть бути перевірені в порядку нагляду не пізніше дня їхні прийняття; заява про перевірку рішення, ухвали, постанови має бути оплачена митом.

Копія заяви (протесту) надсилається сторонам; за результатами перевірки в порядку нагляду приймається постанова, що надсилається сторонам й прокурору, який приніс протест.

Висновки.

У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесів роздержавлення й приватизації господарському договору належить чільне місце серед форм, котрі використовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).

Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення нових підприємницьких структур: господарських товариств, спільних підприємств із участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою створення таких організацій стає установчий договір. У ньому засновники вол «язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності із її створення, умови передачі в її володіння, користування й розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договором визначаються також умови й порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особини, виходу засновників із її складу тощо.

Перехід до ринкової економіки й саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників — підприємств, громадян — має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів й послуг на договірних засідках. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини, отже розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв «язках й визначення змісту договірних вол «язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб юридичних й фізичних осіб у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, постачання, контрактація, міна, бартер, постачання енергії тощо). Не зменшується й роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату тощо), за допомогою які опосередковуються відносини із тимчасового володіння й користування майном. Зростає значення договорів підрядного типу, договорів про надання різного роду послуг громадянам та організаціями (домов підряду, про надання посередницьких послуг, реклами продукції тощо).

З запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі й промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі виключного права на використання цих результатів технічної творчости. Договірна форма використовується й для поступки виключного права на знаки для товарів та послуг, права на секрети виробництва (ноу-хау) тощо. Розширення кола можливих про «єктів страхової охорони, до які належить очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж ведуть до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування із конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування господарських договорів дедалі понад розширюється.

Література:

1. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. /.

Саниахметова Н.А., Харитонов Е. О., Червоный Ю. С. та інших. / Під загальною ред. Е. О. Харитонова. — Х.: Одіссей, 1999. — 848 с.

2. Громадянське це право України. У 2 частинах. Частина 1. / Пушкін А.А.,.

Самойленко В.М., Гуля Р. Б. та інших. / Під ред. А. А. Пушкина,.

В.М.Самойленко. — Х.: Основа, 1996. — 440 с.

3. Вол «язальне право: теорія й практика. / Дзера О. В., Кузнецова.

М.С., Луць В. В. та інші. / За ред. О. В. Дзери. — До.: Юрінком. 1998.

— 912 с.

4. Цивільне право України. Книжка перша.: Підручник. У 2 книгах. /.

Боброва Д.В., Дзера О. В., Довгерт О. С. та інші. / За ред. О. В. Дзери та Н.С.Кузнєцової. — До.: Юрінком Інтер, 1999. — 864 с.

5. Щербина У. З. Господарське право України: Навч. посібник. — 2-ге вид., перероб. й доп. — До.: Юрінком Інтер, 2001. — 384 с.

Періодичні видання:

1. Відомості Верховної Заради України 1991;2002.

2. Голос України. 1991;2002.

3. Право України. 1994;2002.

4. Юридичний вісник 1994;2002.

Нормативно-правові акти:

1. Арбітражний процесуальний кодекс від 6 листопаду 1991 року станом на.

30 червня 1999 року.

2. Господарський процесуальний кодекс від 6 листопаду 1991 року станом на.

1 березня 2002 року.

3. Закон України «Про господарські суди від 4 червня 1991 року.

4. Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. -.

С. 129.

5. Конституція України від 28 червня 1996 року. // ВВРУ. — 1996. -№ 30.

У розділі ст. 141.

6. Проект Цивільного кодексу України. — internet.