Сутність права господарського ведення за законодавством РФ

Міністерство загального характеру і професійного образования.

Російської Федерации.

Хакасский державний університет ім. Н. Ф. Катанова.

Інститут минуле й права.

Курсова робота з цивільному праву РФ (частина 1).

По темі: Сутність права господарського ведення за законодавством РФ.

Виконала: студентка 2 курсу Титова Галина Анатольевна.

Ю (99 (II группа.

Проверила:

Викладач Юзефович Жанна Юрьевна.

Абакан, 2001 г.

Введение

… …3.

(1. Право господарського ведення майном як разновидность.

речових прав 1. Причини появи права господарського ведения…5 2. Право господарського ведення майном (.

особливе обмежений речове право…6.

(2. Суб'єкти права господарського ведення та його правомочності. 1. Перелік суб'єктів права господарського ведения.

та її закритість… …8 2.2. Правомочності суб'єктів права господарського ведения…9.

(3. Виникнення і припинення права господарського ведення… 11.

Заключение

… … 12.

Список використовуваної літератури…. 17.

Майнову основу господарювання становить право власності. Власнику належить володіння, користування і розпорядження своїм майном (п. 1 ст.209 ДК). Інакше висловлюючись господарювати, розпочинати майновий оборот, що вирізняло розвиненого законодавства, де учасниками ринкових відносин завжди є власники. А російський законодавство допускає у майновому обороті лиц-несобственников.

Так було в п. 2, вище статті Кодексу, говориться, що «власник вправі на власний розсуд здійснювати щодо належить йому майна будь-які дії, суперечливі закону й іншим правових актів і не порушують правничий та охоронювані законом інтересів інших осіб, зокрема відчужувати своє майно у власність іншим особам, передавати їм, залишаючись власником, права володіння, користування і розпорядження майном (виділено автором), віддавати майно під заставу і обтяжувати його іншими засобами, розпоряджатися їм іншим чином». Отже, ведення господарства (підприємницька діяльність) з урахуванням всіх форм власності виключає можливість передачі власником майна громадянам чи юридичним лицам.

За такого стану виникає запитання у тому, який правової статус переданого майна. Громадянське законодавство, у разі, наділяє осіб, отримали таке майно, речовим правом поруч із правом власності і дає громадянам та юридичним особам реалізувати це право в виде:

. права довічного наследуемого володіння земельним участком;

. права постійного (безстрокового) користування земельною участком;

. сервитута;

. права господарського ведення майном і право оперативно керувати майном (п. 1 ст.216 ГК).

Перші троє фахівців з названих прав утворюють блок прав з використання земельних ділянок (Глава 17 ДК) і, отже детализируются й отримують подальше правове розвиток виробництва і відповідний статус і в Земельному кодексе.

Право господарського ведення право оперативно керувати майном як категорії громадянського законодавства є особливу різновид речових прав, невідому розвиненому законодавству (тобто. законодавству із ринковою економікою). Поява і збереження цих речових прав у російському правопорядку пояснюється тимчасовим існуванням елементів колишньої планово-регулируемой, одержавленої економіки та переходом країни від такої економіки до рыночной.

Нині у складі федерації триває реформування економіки (і, вочевидь, продовжиться й у недалекому майбутньому), перекладу її в нормальні ринкові відносини. І тому дані категорії громадянського права актуальні сьогодні й вимагають докладнішого вивчення. Предметом аналізу даної роботи бути одне цих речових прав (право господарського ведення имуществом.

Про актуальність і необхідності дослідження з обраної мною темі свідчить те, що аналізованих право перетерплювало істотні зміни протягом досить короткого тимчасового періоду. Тож з 1960;х років минулого століття подібне речове право іменувалося ми «правом оперативного управління», згодом законів про власність була розділена на ширше за змістом «право повного господарського ведения"[1], призначене для виробничих підприємств, і бо;

лее вузьке «право оперативного управления"[2] (для держбюджетних і аналогічних їм установ. Надалі (до набрання чинності ДК РФ) в законі «Про підприємства і підприємницькій діяльності» вже відсутня поняття «право повного господарського ведення», а вводять у правової ужиток категорія «право господарського ведення» [3], яка збережена й у нині чинному Цивільному кодексі, природно, із трохи іншим правовим статусом.

(1 Право господарського ведення имуществом.

як різновид речових прав.

1. Причини появи права господарського ведения.

Відповідно до п. 2 ст.216 ДК речові права на майно можуть належати особам, які є власниками цього майна. Природно, отримувати такі права зазначені особи можуть розв’язуватися тільки від власника (п. 2 ст.209 ГК).

Звідси виникає запитання: якому власнику вигідно передавати своє майно за умов. Бо у дореформений період (до 90-х років ХХ-го століття) нашій країні держава було власником основної маси майна, то, при перехід до ринкових відносин, держава, будучи неспроможна безпосередньо господарювати з своїми об'єктами і водночас щоб уникнути втратити ними право власності (і із єдиною метою уникнення соціальних потрясінь від стрибкоподібного початку ринку (у разі продажу (приватизації) більшої частини майна у приватну власність), объ;

ективно був змушений випускати в майновий оборот «самостійні» юридичних осіб («підприємства» і «установи», закріплюючи по них своє майно на певному речовому праві. І це стало найважливішої причиною появи поруч з іншими вещными правами права господарського ведення, правової статус якого визначено Цивільним кодексом, статтями 294, 295, 299 і 300.

2. Право господарського ведення майном (.

особливе обмежений речове право.

У статті 294 роз’яснюється сутність юридичного статусу права господарського ведення. З неї ми ми довідалися, емоційне обличчя має майно на праві повного господарського ведення, володіє, має і розпоряджається цим майном. Отже можна дійти невтішного висновку, що законодавець закріпив за обличчям з правом господарського ведення майном права, які характерні для права власника майна (п. 1 ст.209 ДК), тобто речові права.

Ці права, хоча і є похідними від права власності тим не менш не рівнозначні правам власника майна, (вони теж мають особливий обмежений правової статус. У цьому вся неважко переконатися. Обмеженість речового права для особи яка має право господарського ведення випливає, по-перше, з тієї ж визначальною 294-ой статті, де прямо зазначено, що володіння, користування і розпорядження майном на правах повного господарського ведення ввозяться межах, визначених відповідно до Цивільним кодексом, а по-друге, у статті 295 ДК конкретизується перелік обмежень для особи який володіє майном на праві господарського ведення. Воно «немає права продавати це, а як і здавати у найм, віддавати під заставу, вносити як внеску до статутний (складочный) капітал господарських товариств та това;

риществ чи іншим чином (виділено автором) розпоряджатися цим майном без згоди власника". Усе це те що, що законодавець не зрівнює в речових правах обличчя, майно якого отримано на праві господарського ведення з власником цього майна, і, тим паче, не ототожнює їх. Отже право господарського ведення є одним з різновидів особливих речових прав (поруч з правом власності), котрі мають обмежений правової статус, зміст якого вже (менше) речового права власника. Неважко помітити, що обмеженість цього речового права переважно пов’язані з позбавленням самостійності у праві розпорядження майном, що є найважливішим критерієм права власності. Якщо умовно обсяг правомочий передавати у вигляді деякою постаті певній площі на площині, то наочне уявлення про співвідношенні правомочий між правом власності і право господарського ведення дає схема на рис. 1.

Право собственности.

Право госп. ведения.

(володіння, (право користування, (право распоряжения.

Рис. 1.

(2 Суб'єкти права господарського ведення та його правомочия.

1. Перелік суб'єктів права господарського ведення та її закрытость.

Сутність права господарського ведення викриють в повному обсязі, а то й розглянути суб'єкти, які можуть опинитися мати цими правами. Законодавець у разі конкретно визначає, що суб'єктами прав господарського ведення може лише юридичні особи та притому не будь-які, а лише що у спеціальних організаційно-правових формах («унітарні підприємства», котрі відповідно до пп.1,2 ст. 113 ДК є комерційними організаціями та можна створювати лише з базі державної влади і муніципальної власності. Засновником таких підприємств, відповідно до п. 1 ст.114 ДК, є держава чи місцеве самоврядування від імені своїх уповноважених те що органов.

Тому треба визнати, що суб'єктами права господарського ведення за законодавством може лише державне чи муніципальне унітарна підприємство як різновид комерційних організацій. Звідси, відповідно до ст. 294 ДК можна надати узагальнююче визначення праву господарського ведения.

Право господарського ведення (цього права державного чи муніципального унітарного підприємства володіти, користуватися й розпоряджатися майном власника у межах установлених законом або іншим суб'єктам правовим актом.

Отже, право господарського ведення носить обмежений характері і себто регламентації його правоносителей, тобто перестав бути загальним як, наприклад, право власності. (Адже будь-який громадянин, будь-яке юридична особа може мати право власності). Поняття права господарського ведення немає без вказівки конкретного, причому певного законодавцем, володаря даного права.

2.2. Правомочності суб'єктів права господарського ведения.

Оскільки майно, передане унітарному підприємству на праві господарського ведення, вибуває з фактичного володіння власниказасновника і зараховується на підприємства, власник не може здійснювати щодо цього майна по крайнього заходу правомочності володіння і користування (а значною мірою (і правомочність розпорядження). Слід враховуватиме й те, що майном, розташованому в підприємства на праві господарського ведення, вони відповідають за своїми власними боргах і відповідають за зобов’язаннями який створив їх власника (п. 5 ст.113 ДК), так як він стає (зобов'язуючим порядком) «распределённым» державним чи муніципальній майном (абз.1 п. 4 ст. 214, абз.1 п. 3 ст.215 ГК).

Що стосується такого майна собственник-учредитель зберігає правомочності, передбачені п. 1 ст.295 ДК, тобто він може створити предприятие-несобственника (включаючи призначення директора, твердження статуту, предмети й цілей діяльності створеного підприємства); реорганізувати й узагалі ліквідувати його; здійснювати контролю над використанням за призначенням і збереженням належить підприємству майна (в частковості, проведення періодичних перевірок своєї діяльності); отримувати частка прибутку від використання переданого підприємству майна. Не дивлячись те що, що це правомочність було закріплено за власником ще ст. 5 Закону РРФСР від 24 грудня 1990 р. «Про власність в РСФСР"[4], на практиці воно поширення не одержало. Однак це, не означає, що власник, або орган з уповноважений виступати від імені, ні вдаватися до того що, щоб укладати договори (вносити в установчі документи умови) про переведення частини прибутку на розпорядження собственника.

Разом про те казати про самостійності і свободи унітарного підприємства поза перелічених правомочий і можливостей власника майна також не можна. Ідеться передусім права підприємства з розпорядженню майном. Якщо раніше в чинному законі про власності права повного господарського ведення застосовувалися правила про праві власності (ст. 5 п.2 закону про власності в РРФСР), нині з правомочий розпорядження відповідно до аналізованим раніше нами п. 2 ст.295 ДК вилучено можливість самостійного, без попереднього згоди власника (від імені відповідного комітету з управління майном, коли йдеться про держвласності), розпорядження недвижимостью.

Що ж до рухомого майна, то їм підприємство розпоряджається самостійно, за умови що законом чи іншим правовим актом ні передбачені відповідні обмеження (абз.2 п. 2 ст.295 ДК). Таким чином навіть під законним актом федерального уряду можливо обмеження права унітарного підприємства з розпорядженню закріпленим за ним на правах повного господарського ведення державним чи муніципальній майном, зокрема рухомим. Однак за тих межами передбачених законом та інші правовими актами обмежень, підприємство вправі використовувати самостійно кошти, рухоме майно в ролі внеску до статутний (складочный) капітал, і навіть на оплату акцій створюваного суспільства або на придбання чинного акціонерного суспільства зі свого усмотрению[5].

Поруч із, Кодекс коштів змогу засновникавласника довільно обмежувати правомочності щодо володіння, користування і розпорядженню закріпленим за унітарним підприємством майном, зокрема вилучати його без згоди цього підприємства (коли мова не йдеться про його ліквідації чи реорганізації). Такі обмеження у разі, не можуть встановлюватися іншими (підзаконними) правовими актами (п. 5 ст.3 ДК). Для цього він законодавець зрівнює прав лиц-несобственников і власників з захисту речових прав (ст. 305 ДК). Важливим елементом правомочий підприємства є і те, що володіння, користування і розпорядження майном, знаходиться в правах повного господарського ведення у підприємства зберігається у разі зміни власника (п. 1 ст.300 ГК).

З іншого боку, законодавство дозволяє підприємству самостійно розпоряджатися дорученим йому майном щодо надання права самому створювати як юридичної особи інше унітарна підприємство (дочірнє) шляхом передачі у порядку частини свого майна в господарське ведення, стверджувати статут дочірнього підприємства міста і призначати її керівника (п. 7 ст.114 ГК).

У цілому нині правове становище унітарних підприємств, крім Кодексу, регулюється відповідний закон про державних підприємств і муніципальних унітарних підприємствах, який сьогодні не прийнято Державної Думою РФ.

(3. Виникнення і припинення права господарського ведения.

Право господарського ведення на майно власника виникає в підприємства з фактичної передачі цього майна, якщо інше не встановлено законом, іншим правовим актом чи рішенням самого власника (п. 1 ст.299 ДК). Таким моментом вважатимуться дату затвердження балансу підприємства. Важливість цього історичного моменту пов’язана з тим. Що починаючи від нього на підприємство переходять обов’язки зі збереження відповідного майна, закріпленого його власником. І вони мають право і розраховуватися цим майном за зобов’язаннями перед своїми кредиторами (крім випадків. Передбачених ст. 56 абз.2 п. 3 ДК), тоді як засновниквласник за загальним правилом (абз.1 п. 3 ст.56 ДК) відповідає цим майном перед своїми кредиторами.

Припинення аналізованого речового права відбувається по загальним підставою припинення відповідних правовідносин, наприклад банкрутство, а й у випадках правомірного вилучення майна власником (з таких підстав, допускаемым законом). Важливо, що у п. 3 ст.299 ДК як таких загальних підстав названі підстави припинення права власності. Це означає, що вилучення даного майна всупереч волі самого підприємства припустиме лише у тому порядку і за тих самих умовах, як і вилучення майна біржа у власника (ст. 235 ДК). Разом про те підприємство немає права припиняти свої правомочності шляхом відмови від прав на майно подібно власнику гаразд, передбаченому ст. 236 ДК, оскільки це буде порушенням прав власності На цей майно їх засновника (ст. 304 ГК).

Заключение

.

Підбиваючи результати аналізу забезпечення і правової сутності права господарського ведення, мушу поцікавитися: чому законодатель (это речове право, що він поставив до кількох з правом власності (абз.1 п. 1 ст.216 ДК), усе ж таки значно звузив порівняно зі своїми прототипом правом повного господарського ведення, колишньому до цього часу законах про власність. Такий їхній підхід викликаний необхідністю більш суворого контролю власника передусім публічного (державного чи муніципального), за цілеспрямованим характером діяльності створених нею юридичних лиц-несобственников. У разі розвитку ринкових відносин також появи сильного приватного сектору економіки конструкциитаких обмежених речових прав, як та його субъектов-несобственников, виявили свої очевидні слабкості й недоліки, приховані колишніми умовами господарювання. Одне з основних недоліків полягає у значних можливостях зловживання такими організаціями (а точніше, їх органами) наданої їм власником економічної свободою, використовуваної в інтересах власника і навіть у інтересах цього підприємства, і з метою передачі майна власника в приватний сектор на збиткових для власників умовах. Тому держава, ще до запровадження ДК, змушений був відповідними актами, наприклад, указ президента РФ від 14 жовтня 1992 року № 1230 «Про регулювання орендних взаємин держави і приватизації майна державних підприємств і муніципальних підприємств, зданої у найм», постанову Уряди РФ від 10 лютого 1994 року № 96 «Про делегуванні повноважень Уряди Російської Федерації з управління та розпорядженню об'єктами федеральної власності» обмежити правомочності на майно власника суб'єктів прав господарського ведення та оперативної управління, що у згодом і закріпив у ЦК законодатель.

З іншого боку Кодекс спеціально обумовлює, що результати господарського використання майна, що у господарському віданні, як плодів, продукції і на доходів, включаючи майно, придбане унітарним підприємством за договорами або іншим суб'єктам підставах, надходять відповідно господарське ведення підприємства (п. 2 ст.299 ДК). На цьому прямо випливає, що ці результати стають об'єктом права власності засновників підприємства, а чи не самих цих юридичних осіб. Адже майнової базою їхнього появи стало майно власниказасновника, яка була в підприємства обмеженій речовому праві. (Цей висновок, до речі, не суперечить положениям ст. 136 ДК, котра регламентує статус надходжень, отримані результаті використання имущества.).

Отже, унітарна підприємство ані за яких умовах неспроможна стати суб'єктом права власності, що позбавляє будь-якої грунту розмірковування про можливості появи «права власності працівників», чи його «колективної власності» яку б її не було частина майна підприємства, зокрема й фонди участі у прибутках чи фонди економічного стимулювання. Усе це майно повністю залишається об'єктом права власності засновника. Саме тому право господарського ведення ні з назві, ні за змістом перестав бути «повним», близькими до праву собственности.

Слід звернути увагу до одна з умов виникнення права господарського ведення, про яку законодавець прямо вона каже. Як відомо Кодекс закріпив право господарського ведення лише унітарними підприємствами, відмежувавши від надання цього права «установи», очевидно через те, що вони за своїм статусом є зазвичай некомерційними організаціями та фінансуються собственником-учредителем.

Разом про те законодавець дає можливість установі здійснювати «що доходи» (тобто підприємницьку) діяльність відповідно до установчими положеннями, тобто із закреплёнными у яких дозволом собственника.

Отримані від ведення такий діяльності доходи громадян та придбане право їх рахунок майно вступають у «самостійне розпорядження» закладу і враховуються їм у окремому балансі (п. 2 ст.298 ГК).

У зв’язку з реалізацією зазначеної можливості установа отримує два виду майна, закріплених його різному правовому режимі навіть із різного оформленных.

Одна частина майна установи, отриманий ним від власника по кошторисі, перебуває в нього з боку праві оперативно керувати (п. 1 ст.296 ДК). Інша ж частина «зароблена» самим установою і учитываемая на окремому балансі, перебуває у режимі особливого речового права, не названий законодавцем. Проте характер цього права й не залишає сумнівів, що воно (право господарського ведення. Оскільки перелік речових прав, в на відміну від прав зобов’язальних, закритий (п. 1 ст.216 ДК) і може охоплювати права прямо непередбачений законом. Отже до праву установи на отримана ним в такий спосіб майно застосовуються правила ст. 295 ДК, і до числа суб'єктів права господарського ведення у тому разі потрапляють частково і бюджетні установи (див. мал.2). Отже ці доходи і придбане ними майно неможливо знайти вилучено у установ на рішення комітетів із управління майном чи інших і муніципальних органів, зокрема й у випадках, коли використовуються або використовуються за цільовому назначению[6].

З огляду на, що установи може бути об'єктом права власності будь-яких осіб, зокрема та порожніх приватних, можна констатувати розширення правовим полем права господарського ведення. Тепер об'єктами цього права може бути як майно державній чи муніципальної власності, а й майно приватного особи (див. рис.3).

Суб'єкти права господарського ведения.

| | | | |Державні і |Дочірні унітарні |Установи, | |муніципальні |підприємства |(у частині надходжень | |унітарні | |від підприємницької| |підприємства | |діяльності) |.

Рис. 2.

Об'єкти права господарського ведения.

| | | | | | |Майно | |Майно | | | |державних | |муніципальних | |Доходи й | |унітарних | |унітарних | |майно, | |підприємств (ГУП).| |підприємств | |отримане рахунок| | | |(МУП). | |доходів від | | | | | |предпринимательско| | | | | |і діяльності | | | | | |установи. | |Надходження, | |Надходження, | | | |одержані від | |одержані від | | | |використання | |использ. | | | |майна ГУП. | |майна МУП. | | |.

Рис. 3.

Список використовуваної литературы.

1. Цивільний кодекс Російської Федерації. Частини перша й інша. (15-те вид., з ізм. І доп. По сост. На 15 жовтня 1999 р. (М.: Видавнича група НОРМА (ИНФРА (М, 1999.(560 з. 2. Коментар частини першої Цивільного кодексу Російської Федерації. (М.: Редакція журналу «Господарство право», Фірма «СПАРК», 1995. 597с. 3. Відомості ЗС РРФСР, 1990, № 30. 4. Вісник ВАС РФ, 1993, № 1. 5. Вісник ВАС РФ, 1993 № 11. 6. Вісник ВАС РФ, 1998, № 2. 7. Збори законодавства РФ, 1994, № 8. 8. Збори законодавства РФ, 1995, № 10. 9. Збори законодавства РФ, 1999, № 3, ст. 4626. 10. Російська газета, 1995, від 19 квітня. 11. Журнал «Господарство право» !999 р, № 5. 12. Журнал «Господарство право» 2000 р, № 3.

———————————- [1] Закон «Про власність в РРФСР», ст. 24 п.1. [2] Закон «Про власність в РРФСР», ст. 5 п.3. [3] Закон «Про підприємства і підприємницькій діяльності», ст. 6, ст. 7. [4] Відомості ЗС РРФСР, 1990, № 30, ст. 416 [5] Постанова Пленуму ВАС РФ від 25 лютого 1998 р. № 8 (п. 8 абз.2) [6] Постанова Пленуму ВАС РФ від 25 лютого 1998 р. № 8 (п. 10 абз.2).