Закон про вибори РФ

СОДЕРЖАНИЕ ВВЕДЕНИЕ 3.

ГЛАВА 1. ВИБОРИ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ 4.

ГЛАВА 2. ВИБОРЧА СИСТЕМА РФ 8.

2.1. Основні поняття виборчої системи 8.

2.2. Порядок проведення голосування 13.

2.3. Порядок підрахунку голосів 15.

ГЛАВА 3. СПЕЦІАЛЬНІ ПОЛІТИЧНІ ВИБОРНІ ТЕХНОЛОГІЇ 18.

ГЛАВА 4. БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ У ВИБОРАХ 20.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

24.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 25.

Громадяни Російської Федерації справді отримали право «обирати і на обрання» тільки з прийняттям конституції Росії 1993 року. У попередні роки вибори в суті своїй були безальтернативними, отже, лише декларативними, і аж ніяк демократическими.

Донедавна зміна у Росії відбувалася скільки завгодно, але тільки у вигляді виборів. Династичне престолонаследие, перевороти, криваві і безкровні, військові й палацеві революції «згори «і «знизу », «підкилимові «рішення до кого, нізащо не що партійної верхівки наводили до Кремля чи Зимовий палац нових володарів. Анітрохи не змінили заведений одвіку порядок декоративні «вибори », начебто й загальні, рівні, прямі, при таємне голосування, запроваджені «сталінської «конституцією 1936 г.

У калейдоскопі стрімко сменяющих одне одного подій, жорсткого протистояння, і гострих політичних сутичок ми одного разу не помічаємо, — а як і помічаємо, то ми не належним чином оцінюємо, — що останні 10−12 років Україна початку отримувати інший історичний досвід зміни власти.

Можна сміливо сказати дуже багато гірких, засуджують і справедливих слів про тому, як ми тепер проходять вибори. Можна у своїй згадати вибори 1989 — 1990 рр., коли хвилі народного ентузіазму, у кризовій ситуації раптом відкритих як і тоді здавалося, безмежних можливостей громадської ініціативи, виборці великих індустріальних і культурні центри дружно провалювали високопоставлених апаратників та його обслугу й посилали спочатку в союзний, та був і російський парламент людей незалежних, нерідко не пристосованих до державної влади і законодавчої роботі, але встигли завоювати моральний авторитет у суспільстві та не страшившихся говорити правду про. І порівняти ту виконану романтичних очікувань політичну весну з виборами останніх, у яких вільне волевиявлення виборців придавлено владою від грошей і що казна-як возродившейся номенклатури, перекручене грубими підтасовуваннями і майстерними махінаціями доброхотных і найманих умельцев.

Ця робота присвячена розкриття загальних особливостей виборів у політичну систему влади. Загальнотеоретичні аспекти цієї проблеми супроводжуються як історичними коментарями, і аналізом існуючого стану справ у сучасної России.

Хочеться наголосити, що у сьогодні вийшло безліч відповідної літератури, як навчального, і наукового характеру. Особливо треба сказати фундаментальна праця «Виборче право і виборчий процес у Російської Федерації» під ред. А.В. Іванченка. Цей підручник є перший досвід систематичного викладу базових теоретичних і практичних вистав об області виборчих отношений.

ГЛАВА 1. ВИБОРИ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСТИ.

Демократія невіддільні від виборів, бо «влада народу» (у такий спосіб перекладається слово «демократія» з давньогрецького) в сучасному державі, на відміну Давніх Афін з населенням двадцять тисяч жителів, немислима поза виборних представників власти.

Вибори — це суттєвий ознака, атрибут демократії, а й її стрижень, необхідна умова. Демократія — режим, у якому правителі призначаються посередництво вільних і чесних выборов.

Виборча система є порядком організації та проведення виборів у представницькі заклади, чи індивідуального керівного представника (наприклад, президента країни), закріплений у юридичних нормах, і навіть сформованій практикою діяльності державних та громадських организаций.

Вибори бувають президентські, парламентські, у місцеві органи самоврядування — регіональні (обласні), муніципальні (міські), вибори суддів та інших посадових осіб. З іншого боку, вибори бувають черговими, позачерговими, дополнительными.

Найцікавіше заслуговує класифікація виборів принципами виборчого права, відбиваючим ступінь правового, демократичного розвитку тій чи іншій країни, її виборчої системи. І тут загальноприйняте розподіл набуває вигляду парних протилежностей: загальні — обмежені (цензові); рівні — нерівні; прямі — непрямі (багатоступневі); з таємним — з відкритою голосованием.

Виборча боротьба — основне полі діяльності політичну партію в суспільстві. Можна навіть у певному сенсі стверджувати, що демократичні партії народжуються і є для виборів. Кожна партія піклується про розширення свого електорату. Електорат (від латів. elector — виборець) — це контингент виборців, голосуючих за якусь партію під час виборів. Наприклад, електорат соціал-демократичних партій складають у основному робочі, інтелігенція, службовці, дрібні власники. Електорат не є якась суворо окреслена соціальна група, хоча йому властива деяка відносна стабільність. Від виборів до виборів електорат тієї чи іншого партії змінюється як кількісно, і у якісному отношении.

Передвиборна програма кандидата президентом чи партії на парламентські вибори охоплює зазвичай чотири розділу: економічний, соціальний, всерединіі зовнішньополітичний. Особливо чутливі виборці до соціальної аспекту програми. Тому навіть якщо ситуація вимагає застосування економічних «батогів», здобувачам народного благовоління слід припасти для народу і соціальні «пряники». Розпливчастість програмних обіцянок звичайно корисна тим, від когось вони виходять, але іноді він неминучий. Добре прикрасити програму яскравими, звучними гаслами, заворожливим назвою, про те, аби впливати як на ралы своїх схильних до перебільшенням політиків. Багатьом вибори — лише позум, а й у емоції избирателей.

Зрозуміло, далеко ще не все виборці наївно вірять й передвиборні посулитическое шоу, до якого цінується змагання усмішок і дотепність його учасників, тобто. першому плані висувається імідж, але вже самому поверхневому, обивательському смысле.

Виборча кампанія — дуже дорого. Через війну перевагу найчастіше виявляється за не тих, хто має рацію, а тих, хто богат.

Кульмінацією виборчої кампанії є день наборів. Однак у на відміну від гучної передвиборної боротьби саму процедуру голосування є таємниця, «річ у собі», і тому найцікавіша про цю процедурі ми дізнаємося або тоді, коли таємниця порушена, або коли процедура ще склалася, не узаконилась. Останнє притаманно суспільств, із недостатньо розвиненою культурою, політичної системи чи загальної. День виборів — це хіба що пік, апофеоз, свято демократії. Але часто він працює об'єктом маніпуляції політичних еліт та його лидеров.

Виборча, кампанія завершується підрахунком голосів, визначенням і оголошенням підсумків виборів. Підрахунок голосів технічно нескладне ні технічної, ні моральної проблеми, у цивілізованих країнах. У тих, що доки входить у їх кількість, можлива й фальсифікації підсумків голосования.

Виборче право, будучи сукупністю конституційно-правових норм, утворює важливу складової частини конституційного права Російської Федерації, одне з найбільш значущих інститутів, і регулює такі суспільні відносини, що складаються, під час виборів Президента Російської Федерації, депутатів законодавчих (представницьких) органів влади Федерації і його суб'єктів, і навіть під час виборів у виконавчі органи влади й органи місцевого самоуправления.

Проте термін «виборче право» використовується як для позначення однієї з конституційно-правових інститутів, а й як назва однієї з суб'єктивних прав російських громадян. І тут різниться активне виборче право — право обирати, тобто. право громадян Російської Федерації участь у виборах до органів влади і виборні органи місцевого самоврядування; пасивне виборче право — право обиратися, тобто. право громадян Російської Федерації на обрання в органи державної влади в виборні органи місцевого самоврядування. Виборче право Російської Федерації має джерела. Ними є нормативні акти, які містять конституційно-правові норми, що визначають порядок проведення виборів. До таких джерел относятся:

1) Конституція Російської Федерації, конституції республік у складі Російської Федерації; статути країв, областей, міст федерального значення, автономної області, автономних округов;

2) Федеральний конституційний закон від 10 жовтня 1995 р. № 2-ФКЗ «Про референдумі Російської Федерации»;

3) Федеральні закони, і навіть закони суб'єктів Російської Федерації, докладно які регламентують організацію та влитися порядок виборів у різні органи державної влади органи місцевого самоврядування: o Федеральний закон Російської Федерації від 19 вересня 1997 р. № 124-ФЗ «Про основні гарантії виборчих правий і права щодо участі в референдумі громадян Російської Федерації»; o Федеральний закон Російської Федерації від 26 листопада 1996 р. № 138-ФЗ «Про забезпечення конституційні права громадян Російської Федерації обирати й бути обраними до органів місцевого самоврядування»; o Федеральний закон Російської Федерації від 31 грудня 1999 р. № 228-ФЗ «Про вибори президента Російської Федерації»; o Федеральний закон Російської Федерації від 21 червня 1995 р. № 90-ФЗ «Про вибори депутатів Державної Думи Федерального Збори Російської Федерації»; o інші законы;

4) укази і розпорядження президента Російської Федерації, акти глав адміністрацій, і інших керівників виконавчих органів суб'єктів Російської Федерації з питань організації та проведення выборов.

Деякі запитання виборчого процесу регулюються постановами Державної Думи та Центральною виборчої комиссии.

Демократичні вільних виборів до органів влади й виборні органи місцевого самоврядування Російської Федерації є вищим безпосереднім вираженням що належить народу влади. Держава гарантує вільні волевиявлення громадян виборах шляхом захисту демократичних норм виборчого права.

Громадянин Російської Федерації бере участь у виборах з урахуванням загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосовании.

Участь громадянина Російської Федерації у виборах є добровільним. Ніхто немає права впливати на громадянина Російської Федерації із метою примусити його до участі чи неучасті в виборах, і навіть з його вільне волеизъявление.

Громадянин Російської Федерації, що живе її межами, має всю повноту виборчих прав. Дипломатичні і консульські заснування Російської Федерації зобов’язані сприяти громадянинові Російської Федерації у реалізації виборчих прав, встановлених законом.

Громадянин Російської Федерації, який сягнув 18 років, вправі обирати, а, по досягненні віку, встановленого Конституцією Російської Федерації, федеральними законами, законів і іншими нормативними правовими актами законодавчих (представницьких) органів структурі державної влади суб'єктів Російської Федерації, — обраним до органів влади у виборні органи місцевого самоуправления.

Громадянин Російської Федерації може обирати й бути обраним незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місце проживання, ставлення до релігії, переконань, приналежність до громадським объединениям.

Не наділені правами обирати й бути обраними громадяни, визнані судом недієздатними, чи громадяни, які у місцях позбавлення волі вироком суда.

законами й іншими нормативними правовими актами законодавчих (представницьких) органів структурі державної влади суб'єктів Російської Федерації можуть встановлюватися додаткові умови придбання громадянином Російської Федерації пасивного виборчого права, пов’язані з найбільшим досягненням визначеного ним віку чи з терміном його проживання на певній території Російської Федерації (відповідно до рівня проведених виборів). Який Установлюють мінімальний вік кандидата неспроможна перевищувати 21 року за виборів у законодавчі (представницькі) органи структурі державної влади суб'єктів Російської Федерації, 30 років під час виборів глави виконавчого органу структурі державної влади (Президента) суб'єкта Російської Федерації і 21 року за вибори глави місцевого самоврядування; терміни обов’язкового проживання на зазначеної території що неспроможні перевищувати одного года.

Обмеження, пов’язані з статусом депутата, зокрема з неможливістю перебувати державному службі, займатися інший оплачуваної діяльністю, встановлюються Конституцією Російської Федерації, федеральними законами, законів і іншими нормативними правовими актами законодавчих (представницьких) органів структурі державної влади суб'єктів Російської Федерации.

Виборці беруть участь у виборів у Російської Федерації на рівних основаниях.

Виборець голосує виборах у Російської Федерації «за «чи «проти «кандидатів (списку) непосредственно.

Голосування виборах у Російської Федерації таємне, тобто виключає можливість будь-якого контролю над волевиявленням избирателя.

ГЛАВА 2. ВИБОРЧА СИСТЕМА РФ.

2.1. Основні поняття виборчої системы.

У науковій літературі термін «виборча система «вживається зазвичай, у двох значеннях — широкому і узком.

У широкому значенні виборча система — це система громадських відносин, пов’язаних із виборами органів публічної влади. Сфера цих відносин дуже широка. У неї входять і питання визначення кола виборців і ряду обраних, та інфраструктури виборів (створення виборчих одиниць, виборчих органів прокуратури та ін.), і стосунків, створених з кожної з стадій виборчого процесу до його завершення. Регулюється виборча система нормами виборчого права, витлумаченого як система правових норм, що є підгалузь конституційного (державного) права. Проте чи вся виборча система регулюється правовими нормами. До її складу входять й відносини, регульовані корпоративними нормами (статутами політичних громадських об'єднань є і ін.), і навіть звичаями та традиціями даного общества.

Проте країні цікавить виборча система в так званому вузькому значенні. Це чудовий спосіб визначення того, хто з які балотувалися кандидатів обраний посаду чи ролі депутата. Залежно від того, якою буде використана виборча система, про результати виборів при одним і тієї ж результати голосування можуть виявитися различными.

Найпоширеніша під час виборів система більшості, що називається мажоритарної (від франц. majorite — більшість). Під час цієї системі обраним вважається той, проти всіх була подана більшість голосів, а голоси, подані за інших кандидатів, пропадають. Цю систему — єдино можлива при виборах одного посадової особи (президента, губернатори і ін.). Коли ж вона застосовується для виборів колегіального органу виконавчої влади, наприклад, палати парламенту, зазвичай створюються одномандатні виборчі округу, тобто у кожному з яких мусив обраний один депутат.

Мажоритарна система має низку різновидів, обумовлених різними вимогами до величині який буде необхідний обрання більшості голосов.

Найпростіша різновид — це система відносного більшості, коли він обраним вважається кандидат, який одержав більше голосів, ніж будь-якої з інших кандидатів. Дуже часто застосовується при місцевих виборах. Практично що більше кандидатів балотуються одне місце, тим менше голосів потрібно обрання. Якщо кандидатів більше двох десятків, може бути обраним кандидат, за якого подано 10 відсотків і навіть менше. До того ж у законодавстві деяких країн, де застосовується дана система, не передбачені обов’язковість участі виборців у голосуванні, ні мінімальна частка їхньої участі, необхідна визнання виборів действительными.

Трохи більше справедливою виглядає мажоритарна система абсолютного більшості, коли він кандидату для обрання необхідно одержати більш половини голосів. За базу для для підрахунку у своїй може бути або загальна кількість поданих голосів, або число поданих голосів, визнаних дійсними. У другий випадок число голосів, необхідну обрання, може бути меншим, порівняно з першим. Але й менше, мабуть, проте цілком імовірно, що й за в цій системі партія, кандидати якій із країні зібрали більшість голосів, отримає меншість парламентських мандатів. Це може статися у разі, якщо виборці, голосувальники на таку партію, виявляться зосередженими у невеликому числі виборчих округів, а виборці «партії меншини », навпаки, доможуться хоча б навіть незначного, але переваги переважно виборчих округів. Адже після того, як планка 50 відсотків + 1 голос узята, отримав абсолютне більшість кандидату ніякі додаткові голоси не нужны.

При системі більшості, що більше виборчому окрузі кандидатів, тим менша вірогідність, що хтось із них отримає абсолютне більшість голосів. Тому вибори в такої системи часто виявляються нерезультативними. Уникнути цього можна різними способами.

Перший спосіб — зване альтернативне голосування. Воно передбачає, що виборець в одномандатному виборчому окрузі голосує не було за одного кандидата, а й за кількох, вказуючи цифрами проти їхні прізвища їх перевагу йому. Проти прізвища самого бажаного кандидата він ставить цифру 1, навпроти надпису наступного по перевагу (т. е. кому б він хотів би бачити обраним, якщо перший не пройде) — цифру 2 тощо. При підрахунку голосів бюлетені розкладаються з перших перевагам. Кандидат, який одержав понад половина перших переваг, вважається обраним. Якщо ж ми обраний жодного з кандидатів, з розподілу виключається кандидат, яка має найменше перших переваг, яке бюлетені передаються іншим до кандидатів у відповідність до зазначеними у яких другими уподобаннями. Якщо й після ні в однієї з кандидатів немає більшості бюлетенів, виключається кандидат з найменшою числом перші місця і других переваг, та інформаційний процес триває до того часу, поки що в будь-якого з кандидатів не збереться абсолютна більшість бюлетенів. Перевага цього способу у цьому, що можна обійтися однократним голосованием.

Інший спосіб, більш поширений, — перебаллотировка кандидатів, що зібрали певну частку голосів. Це правда званий другий тур виборів, чи, як виражається наш Федеральний закон «Про вибори президента Російської Федерації «, повторне голосування. Частіше можна зустріти перебаллотировку двох кандидатів, отримали найбільше голосів на першому турі (в згаданому нашому Федеральному законі і передбачено). Для обрання у в другому турі досить відносного більшості голосів, і тому таку систему називають системою двох туров.

Явна несправедливість стосовно бере участі у виборах політичних партій, яку часто містить у собі мажоритарна система, породила систему пропорційного представництва партій та рухів, скорочено іменовану пропорційної системою. Її стрижневу ідею у тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті чи іншому представницькому органі число мандатів, пропорційне числу голосів, поданих її кандидатів на выборах.

Проте пропорційну систему має лише плюси, а й мінуси. До числу останніх належить, по-перше, та обставина, що при пропорційну виборчу систему проходить за багатомандатним виборчим округах, у яких суперничають списки кандидатів, висунуті політичними партіями і рухами, отже, виборець повинен вибирати не між персонами, як із мажоритарної системи (хоча й за ній практично для виборця найчастіше більше значущою партія, ніж особистість кандидата, нею висунутого), а між партіями (рухами) і голосувати список кандидатів, з яких йому відомі у кращому разі кілька лідерів. Щоправда, з іншого боку, керівництво партії (руху) може, таким чином, поруч із гучними ораторами провести до парламенту невідомих широкому загалу людей, які, будучи професіоналами, у різноманітних галузях, може компетентно брати участь у розробці законів й контролю за діяльністю виконавчої. Втім, слід зазначити, що може й що ситуація, коли ці невідомі люди виявляться особистостями некорисними або навіть одиозными.

По-друге, необмежене використання пропорційної системи може призвести до появи в палаті безлічі малих фракцій, об'єднаних навколо маловпливових, але амбіційних лідерів, які, який був здатні до конструктивної співпраці, шляхом обструкції перешкоджають прийняттю необхідні країни чи відповідного регіонального співтовариства решений.

Які ж відбувається розподіл мандатів при пропорційну виборчу систему? І тому існують різноманітні методи. Одне з них залежить від визначенні виборчої квоти (вона іменувалася виборчим метром), тобто числа голосів, що слід для обрання одного депутата. Потім на квоту ділиться число голосів, зібраних кожної з допущених до розподілу мандатів партій, і приватне від послуг цього розподілу дає число мандатів, які слід цієї партії. Визначається квота різними способами.

Слід підкреслити особливо інститут, що дозволяє партіям порушити пропорцію під час розподілу мандатів й одержати найбільше голосів. Це Інститут — об'єднання на блоки.

У всіх наведених способів партія (подолавши відповідних випадках загороджувальний пункт) отримує якесь число мандатів в представницькому органі. Постає питання: хто з кандидатів списку отримає ці мандати? Зазвичай партія встановлює черговість кандидатів до списку, відповідно до якої кандидатам дістаються мандати. Вочевидь, що чим ближча кандидат перебуває до початку списку, тим вищий його шанси стати депутатом. Першими за списком йдуть лідери партії, та був решта кандидатів, чиє місце визначається мірою їхнього близькості до лідерів чи його цінністю перед лідерами. Але те, що виборець неспроможна проводити відбір кандидатів на звані мандатні місця у списку, викликає численні нарікання, відповіддю куди у низці країн стало запровадження преференційного голосования.

Стисло суть цього інституту у тому, що виборець, голосує за партійний список кандидатів, отримує право вказати й у ньому кандидатів, обрання яких можна було йому особливо бажано, тобто визначити свої переваги (преференції) у межах списку. Якщо, наприклад, кандидат, поміщений у кінці списку, отримає переваги більшості, які віддали голоси за список даної партії, або числа виборців, рівного діючу пенсійну систему країні виборчої квотою, йому зобов’язані дати мандат в першу чергу, інший, заздалегідь поміщений на мандатное місце, цього мандата не получит.

Система єдиного переданого голосу у теорії вважається самої справедливою, оскільки дозволяє поєднувати персональний вибір із забезпеченням пропорційності представництва партій. Проте її поширенню перешкоджає певна технічна складність встановлення результатів выборов.

Виглядає система так. У багатомандатному окрузі кожна партія може висунути стільки кандидатів, скільки визнає за необхідне, і допускається висування незалежних кандидатів. Виборець ж діє, як при мажоритарної системи з альтернативним голосуванням, тобто проти на прізвищі найбільш бажаного кандидата зазначає першу преференцію, потім навпроти надпису наступного — другу тощо. Формально не пов’язаний партійної приналежністю кандидатів, хоча практиці, швидше за все, буде приймати його в увагу, рахуючись із рекомендаціями партії, якої симпатизирует.

Після встановлення загальної кількості які проголосували чи «спільного числа дійсних бюлетенів визначається виборча квота. Потім бюлетені розкладаються по пачкам з урахуванням перших переваг, виражених певним кандидатам. Кандидати, отримали квоту, вважаються обраними. Проте зазвичай такі кандидати отримують понад квоту певний надлишок голосів, який їм непотрібен. Цей надлишок передається кандидатам, не які мають квоти, відповідно до другими предпочтениями.

Нарешті, про змішаної виборчої системи говоримо у разі, якщо виборах одному й тому ж представницької палати застосовуються різні системи. Це зазвичай продиктовано прагненням з'єднати переваги різних систем й за можливості виключити чи компенсувати їх недостатки.

У Російській Федерації застосовується змішана виборча система: мажоритарна (як відносного більшості під час виборів половини депутатів Державної Думи, і більшості під час виборів Президента РФ) і пропорційна (під час виборів другої депутатів Державної Думы).

Приміром, нижня палати парламенту складається з 450 людина, з яких 225 обрані мажоритарною системі; інші по пропорційним партійних списків. порядок виборів президента Російської Федерації, депутатів Державної Думи Федерального Збори Російської Федерації, інші федеральні державні органи, передбаченими Конституцією Російської Федерації і обрані безпосередньо громадянами Російської Федерації в відповідність до федеральними законами, порядок, використовуваний під час виборів в органи структурі державної влади суб'єктів Російської Федерації, і навіть при виборах до органів місцевого самоврядування, які у відповідність до федеральними законами, законів і іншими нормативними правовими актами законодавчих (представницьких) органів структурі державної влади суб'єктів Федерации.

Цей лад визначається конституционно-правовыми нормами, що у своїй сукупності утворюють виборче право. Отже, виборча система і виборче право тісно пов’язані між собою, хоча ототожнювати їх нельзя.

Виборча система і виборче право Російської Федерації базуються на основні гарантії виборчих прав громадян Російської Федерації, які забезпечують вільне волевиявлення громадян виборах. Ядром цих гарантій є принципи проведення виборів у Російської Федерации.

2.2. Порядок проведення голосования.

Голосування виборах у Російської Федерації проводиться одного з вихідних днів, зазвичай, у неділю. Винятки у встановленні дня голосування може бути передбачені федеральними законами, законів і іншими нормативними правовими актами законодавчих (представницьких) органів структурі державної влади суб'єктів Російської Федерации.

Про час і піднятому місці голосування дільничні комісії зобов’язані оповістити виборців пізніше, як по 20 днів досі його проведення через засобу масової информации.

Виборцю, що протягом 15 днів досі виборів включно по тим чи іншим причин буде відсутні за місцем свого проживання та не зможе надати виборчу дільницю, де вона входить у список виборців, повинна бути надана можливість проголосувати достроково, шляхом заповнення виборчого бюлетеня у приміщенні окружної чи дільничної виборчої комісії. Виборча комісія зобов’язана у своїй забезпечити таємницю голосування, виключити можливість спотворення волевиявлення виборця, забезпечити схоронність виборчого бюлетеня обліку голоси виборця під час встановлення підсумків голосования.

Голосування виробляється шляхом нанесення виборцем у виборчому бюлетені будь-якого знака в квадраті (квадратах), що відноситься до кандидату (кандидатам) чи списку кандидатів, на користь яких зроблено вибір, або до позиції «проти всіх кандидатів (списків кандидатів) » .

За законом кожен виборець повинен голосувати особисто, голосування за інших заборонена, але практика, на жаль показує, що існують порушення і іноді (поза законом) дозволяється проголосувати родичам. Цьому служить приклад виборів у Московську Міську Думу в 2001 року. Відомий випадок, коли виборному ділянці, було дозволено матері проголосувати за паспортом дочери.

Виборчі бюлетені видаються виборцям, включеною у список виборців, за поданням паспорти чи іншого документа, який засвідчує їх особистість. Дільнична виборча комісія зобов’язана забезпечити всім виборцям можливість брати участь у голосуванні, у цьому числі особам, які здоров’я або інших поважним причин що неспроможні прибути до приміщення для голосування. У цих цілях у дільничної виборчої комісії має бути необхідну кількість переносних виборчих ящиків, що визначається рішенням окружної виборчої комісії. Заява про надання можливості проголосувати поза приміщенням для голосування має бути підтверджено виборцем в письмовій формах після прибуття щодо нього членів дільничної виборчої комісії. Члени дільничної виборчої комісії, виїжджають за заявами, отримують під розпис урни виборчі бюлетені у кількості, відповідному числу заяв. Кількість заяв виборців, використаних і повернутих виборчих бюлетенів йдеться у окремому акті. Відомості про виборців, які проголосували поза приміщенням для голосування, додатково вносять у список. Під час проведення голосування поза приміщенням для голосування вправі брати участь спостерігачі. Організація голосування поза приміщенням для голосування повинна виключати можливість порушення виборчих прав громадянина, так само як спотворення волевиявлення избирателя.

Виборчі бюлетені заповнюються виборцем в спеціально обладнаних кабіні чи кімнаті, у яких заборонена присутність інших осіб. Виборець, нездатний самостійно заповнити бюлетень, вправі скористатися при цьому допомогою іншої особи, яка є членом дільничної виборчої комісії чи спостерігачем. Виборчий бюлетень мусить мати печатку дільничної виборчої комісії чи підписи щонайменше двох її. Одержання виборчого бюлетеня виборець засвідчує підписом у списку избирателей.

Заповнені урни виборчі бюлетені опускаються виборцями виборчі ящики, яких має бути до поля зору членів дільничної виборчої комісії та офіційних спостерігачів. Член дільничної виборчої комісії негайно усувається з участі у її діяльності, а спостерігач видаляється із приміщення для голосування, якщо порушується таємницю голосування або намагаються спричинити волевиявлення виборця. Рішення про цьому приймається дільничної виборчої комиссией.

2.3. Порядок підрахунку голосов.

Підрахунок виборчих симпатій здійснюється членами дільничної виборчої комісії з правом вирішального голоси з урахуванням поданих виборцями виборчих бюлетенів. При підрахунку виборчих симпатій дільнична виборча комісія визнає недійсними виборчі бюлетені, якими неможливо встановити волевиявлення виборців, а також урни виборчі бюлетені не встановленої форми. Члени дільничної виборчої комісії підраховують і заносять в протоколи про результати голосування такі дані: > число зареєстрованих виборців і ряду число виборців, додатково внесених список; > число виборчих бюлетенів, отриманих дільничної виборчої комісією; > число виборчих бюлетенів, виданих виборцям виборному ділянці щодня голосування; > число погашених виборчих бюлетенів; > число виборчих бюлетенів, поданих виборцями, котрі проголосували достроково; > число виборчих бюлетенів, поданих виборцями, котрі проголосували вдома; > число виборчих бюлетенів, які у виборчих ящиках; > число дійсних виборчих бюлетенів; > число виборчих бюлетенів, визнаних недійсними; > число виборчих симпатій, поданих кожну з позицій, що містяться в всіх виборчих бюлетенях, зокрема й позицію «проти всіх кандидатов.

(списків кандидатів) " .

Під час ухвалення рішення про визнання виборчого бюлетеня недійсним дільнична виборча комісія свідчить про його зворотному боці причини його недійсності. Ця запис підтверджується підписами щонайменше трьох членів дільничної виборчої комісії. Виборчі бюлетені не встановленої форми щодо числа виборців, які взяли участь у голосуванні, з підрахунку исключаются.

З метою виявлення можливого фальсифікації результатів голосування підрахунок виборчих симпатій починається відразу по закінченні часу голосування та проводиться безперервно до встановлення результатів голосування, про які би мало бути сповіщені усіх членів дільничної виборчої комісії, і навіть спостерігачі, які мають кандидатів, виборчі об'єднання, і іноземні (міжнародні) наблюдатели.

Після підрахунку виборчих симпатій дільнична виборча комісія заповнює у двох примірниках протокол про результати голосування. Під час підписання протоколу про результати голосування члени дільничної виборчої комісії, не згодні з змістом, вправі скласти особливу думку, прикладене до протоколу, про що протоколі робиться відповідна запись.

За вимогою будь-якого члена дільничної виборчої комісії чи спостерігача дільнична виборча комісія зобов’язана дати їм завірену копію протоколу про результати голосування. Один примірник протоколу дільничної виборчої комісії про результати голосування після підписання його усіма присутніми членами дільничної виборчої комісії з правом вирішального голоси негайно направляють у вищу виборчу комиссию.

З справжніх протоколів дільничних, територіальних (районних, міських та інших) виборчих комісій шляхом складання які у них даних окружна виборча комісія відповідно до федеральними законами, законів і іншими нормативними правовими актами законодавчих (представницьких) органів структурі державної влади суб'єктів Російської Федерації встановлює про результати виборів у виборчому округу. Члени окружної виборчої комісії з правом вирішального голоси встановлюють про результати виборів особисто. Про результати виборів у виборчому окрузі складається протокол, який підписується усіма присутніми членами окружної виборчої комісії з правом вирішального голоси. Окружна виборча комісія визнає вибори недійсними, якщо допущені під час проведенні голосування чи встановленні підсумків голосування порушення неможливо достеменно встановити результати волевиявлення виборців. За вимогою будь-якого члена окружної виборчої комісії чи спостерігача окружна виборча комісія надає можливість ознайомитися з протоколом про результати виборів і навіть зняти від нього копію у приміщенні окружної виборчої комісії. Копія протоколу завіряється окружної виборчої комиссией.

Встановлення результатів голосування і результатів виборів у виборчих комісіях всіх рівнів ввозяться присутності спостерігачів, які мають мови кандидатів і виборчі об'єднання, і навіть іноземних (міжнародних) наблюдателей.

Під час підписання протоколу про результати виборів члени окружної виборчої комісії, не згодні із вмістом протоколу, вправі скласти особливу думку, прикладене до протоколу, про що протоколі робиться відповідна запис. Уся документація виборчих комісій всіх рівнів, включаючи урни виборчі бюлетені, підлягає зберігання протягом термінів, встановлених федеральними законами, законів і іншими нормативними правовими актами законодавчих (представницьких) органів державної влади суб'єктів Російської Федерації. У цьому встановлювані терміни зберігання виборчих бюлетенів неможливо знайти менше року, а протоколів виборчих комісій — менше року із дня оголошення дати наступних выборов.

Результати голосування кожному виборчої дільниці, про результати виборів у виборчому округу обсягом даних, які у протоколі відповідної виборчої комісії так і безпосередньо нижчестоящих виборчих комісій, повинні видаватись ознайомлення кожному виборцю, кандидату, спостерігачеві та представнику засобів масової информации.

ГЛАВА 3. СПЕЦІАЛЬНІ ПОЛІТИЧНІ ВИБОРНІ ТЕХНОЛОГИИ.

«Чорний PR», «спецтехнологією», «брудні технології», «інформаційні війни», «спецпропаганда», «контрпропаганда» — ці поняття дедалі більше трапляються в засобах масової інформації, обговорюються на зустрічах фахівців із виборчим кампаніям, насторожено піднімаються у час зустрічах із клієнтами, і потенційними кандидатами. Що ж стоїть за цими поняттями? Брудні методи проведення передвиборної війни, які використовуються безпринципними кандидатами і технологами, чи невід'ємна частина практики управління громадською думкою, гучні слова, добавляющие значності міфу про всемогутності виборчих технологів, чи особлива сфера технологій, зародилася і розроблювана військовими судами та спецслужбами, незаконні форми передвиборної боротьби, є предметом уваги судової влади, чи одне з дозволених форм агитации?

Методи «спецтехнологій» і «контрпропаганди» є новими. У практику виборчих технологій, вони надійшли з військової пропаганди, «психологічних» чи «ідеологічних війн», практики активних заходів лінією пропаганди і др.

Основну завдання виборчої системи, виборчих кампаній можна розглядати, як визначення тих осіб, які у найбільшою мірою відповідають уявленням населення про захист їхніх інтересів у виборчих органах влади. Проте якщо з «технологічної погляду» виборчі кампанії, точніше, виборчі технології «покликані зробити заплановані результати», саме забезпечити «обрання» тієї чи іншої кандидата.

Принциповим є і те, що поширення будь-яких даних про кандидата, які характеризують їх у очах виборців негативно, проте не відповідають дійсності, перестав бути порушенням. Отже, з погляду закону агітація, що на меті голосувати проти тих чи інших кандидатів, є легітимним і законним виглядом передвиборної агитации.

До «спецтехнологиям» можна вважати і практику реєстрації кандидатів з однаковими прізвищами, іменами та по батькові («двійники», «клони»), має метою відвернути голосів виборців від «оригінальних» кандидатов.

Використання «клонів» пов’язані з припущенням у тому, що не розберуться, який із однофамільців є «оригінальним», і проголосують за того, що йде першим по алфавітному списку. У цьому першим виявляється саме «клон» чи «двойник».

Цікаво, що під час тих самих виборів у р. Санкт-Петербурзі з’явився «клон» об'єднання «Яблуко» під назвою «Яблуко — Санкт-Петербург».

Слід зазначити, що така дії на даний момент їх використання теж були порушенням виборчого законодательства.

Проте хотілося б спеціально відзначити, що нерідко, використовуючи «спецтехнологією» і «контрпропаганду», їх ініціатори роблять порушення інших статей виборчого законодавства. Наприклад, широке поширення отримала практика організації заходів із зриву виборної діяльності інших кандидатів. Так, практика знищення агітаційної друкованої продукції є панівною як і російських, і зарубіжних повторних виборчих кампаніях. У цьому, як, і за кордоном що така дії незаконні. Наприклад, відповідно до російського законодавства, організоване знищення чи ушкодження агітаційних друкованих матеріалів є порушенням закону. Відповідно до статті 4010 КоАП, навмисне знищення чи ушкодження агітаційних друкованих матеріалів є протиправним дією. Проте якщо з точки зору російської практики залучення за 57-ю статтею 4010 є їх украй рідкісним випадком, а величина налагаемого штрафу набагато меншою того ефекту, котрі можуть принести діяльність із знищення агітаційної продукции.

У практиці російських виборчих кампаній зустрічалися і ті приклади, як чинення тиску і підкуп працівників друкарень, редакцій газет з порушення циклів виробництва й розповсюдження агітаційної продукції кандидатів. Зустрічаються також намагання завадити під тими чи інші приводами проведенню публічних заходів кандидатів. Особливо це має місце із боку діючих глав виконавчої влади регионах.

Організація заходів із зриву виборної діяльності інших кандидатів нерідко пов’язують із різними прийомами з практики «контрпропаганди», спрямованих на руйнація позитивного і створення негативного іміджу кандидатов.

Хотілося б зауважити, що «негативні кампанії» є частим, але зовсім на обов’язковим елементом кожній виборчій кампанії. «Політичні партії і діячі нерідко зрікаються ведення негативних кампаній. Основним міркуванням у разі виступає побоювання, що думку сприйме використанню контрпропаганди негативно і це зашкодить самим її инициаторам.

ГЛАВА 4. БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ У ВЫБОРАХ.

Нині спостерігається явний сплеск інтересу до проблематики багатопартійності, її нинішнього гніву й розвитку. Це частковості, проявляється у тієї дискусії, що розгорнулася навколо проектів закону політичні партії, у самому факті проведення громадських слухань з цього тему.

За багатьма специфічними чинниками, породжують багатопартійність, вартий лише загальний, що з ними взаємодіє: цього чинника — виборчий режим. Можна стверджувати, що мажоритарна система до одного тур веде до двопартійність. І навпаки: мажоритарне голосування у два туру і система пропорційного представництва призводять до багатопартійності. Механізм її досить простий: за цієї системи відмінність близьких партій не перешкоджає їхнім спільному представництву, бо в другому турі (при перебаллотировке) вони можуть перегрупуватися. Феномени поляризації і заниженого представництва не грають тут великий ролі чи грають її лише у в другому турі; кожна партія повністю зберігає свої власні шанси в первом.

Після бурхливого зростання кількості політичних партій на нашій країні пройшли три циклу виборчої кампанії на багатопартійної основі, вже сьогодні говорити про певної традиції альтернативних виборів. Проблема, проте, у тому, що в міру реалізації уваги ідея і переважно сама практика багатопартійності поступово девальвувалися. Три складу Державної Думи, сформовані на багатопартійної основі, не змогли спричинити реальний стан справ країни, включаючи дії виконавчої, сповзання в глибокий економічна криза та т.д.

Невипадково росіяни, зберігаючи відданість основним демократичним цінностям, зокрема, свободі слова, виборності органів влади, одночасно дуже скептично ставляться до ідеї багатопартійності. Так, за останні роки, за даними опитувань Російського незалежного інституту соціальних і національних проблем, число вважають багатопартійність важливим елементом демократії скоротилася з 39% до 26%, тоді як частка які дотримуються протилежної погляду зросла з 36% до 50%.

Привертає на увагу те, що дуже багато тих наших співвітчизників, високо оцінюючи необхідність саме таких виборів всіх органів влади, не ототожнюють що така вибори з боротьба різних політичних партій, а що у своєї діяльності не вважають важливим елементом демократії та громадянської активності. Понад те, дуже багато росіян — 45% - виступають сьогодні скасування практики формування половини Державної Думи за партійними списками і поза перехід до обрання усіх депутатів по одномандатних округах (15% - проти, при 40% які мають певної точки зрения).

Те, що партійна система Росії потребує реформування, не сумніваюся. Спірними, проте, є питання засобах, мету і завданнях цього реформування. І, зокрема, питання, наскільки новий закону про партіях сприятиме або, навпаки, перешкоджати такого роду реформированию.

Перше, потім хотілося б звернути увагу, те, що реформувати партійну систему у сфері справді демократичного суспільства неможливо поза контекстом життєдіяльності всього громадського організму. Тим часом цей, можна сказати, партстроительский підхід виявляється у законопроекті, запропонованому ЦВК РФ. Загальний посил його авторів у тому, що Росія потребує кілька великих, мають масову базу політичних партій. Саме вони представляють, трохи майже єдиний інструмент комунікацій між владою та суспільством. У дійсності, як свідчать численні дослідження, немає жодної залежності між підтримкою тій чи іншій партії під час виборів і його чисельністю. Але річ у этом.

Багатопартійність не отримало нашій країні належного розвитку, колись всього, оскільки політичний режим у Росії був сконструйовано отже виключав хоч би не пішли можливість перемігшої виборах у Державну Думу партії сформувати уряд, отже, реально дійти влади у під час виборів. Зрозуміло, що це стосується не закону про партії, а самої Конституції. І, тим щонайменше, без його рішення розвивати чи хоча б гласного обговорення висунути процес розвитку багатопартійності далі буде затруднительно.

Друге — діючі партії не змогли адекватно висловити інтереси значимих соціальних верств українського суспільства, залишаючись переважно суто верхушечными образованьями. Саме ця неадекватність є одним із головних причин падіння довіри росіян до партіям як до політичного інституту. Усі останні роки результати масових соціологічних опитувань свідчать про вкрай низький рівень підтримки політичних партій. У певному сенсі це проектується й на ставлення до Державній думі і загалом до представницької влади Росії, зміст і функції якого виявилися не зрозумілі і прийнято здебільшого общества.

Те, що політичні партії що неспроможні адекватно висловлювати інтереси населення, пов’язано лише з тим, що де вони вміють більше робити це у належної ступеня. Треба мати у вигляді, що сама процес як соціального, і ідеологічного структурування нашого суспільства ще не завершено. І можна припустити, що вони наступних виборах партійно-політичний розклад може бути зовсім іншим, ніж у 1999 року. Опитування населення показують, що, якби парламентські вибори відбулися у найближчим часом, у Державній думі немає б деяких партій, нині там представленных.

У цьому представляється контрпродуктивним шляхом прийняття нового закону про партії підбивати своєрідну риску під «партійним будівництвом» і вже тим паче протиставляти політичні партії іншим структурам громадянського суспільства — громадським рухам, об'єднанням, профспілкам тощо. Дуже важко зрозуміти логіку авторів законопроекту ЦВК, що вони «дарують» право участі у виборах виключно політичним партіям. Що стосується Росії зовсім зрозуміло, чому виборах не можуть брати участь виборчі об'єднання, які становлять конгломерат, як політичних партій, і неполітичних громадських організацій. Бо зрозуміло, що переважна більшість громадських формувань неспроможна «пробитися» в законопроектний влади самостійно. На останніх ж виборів і через блок «Батьківщину — Уся Росія», і крізь Союз правих зусиль і інші виборчі об'єднання Державну Думу пройшли представники російських профспілок, підприємницьких об'єднань, молодіжних організацій корисною і т.д. Якщо ж така практика склалася буде ліквідована за новим законом про партії, то цьому разі складі Федерального Збори бракуватиме нікого, окрім суто партійних функціонерів. І законодавча влада стане менш представницької, ніж сейчас.

Що ж до гаданого «укрупнення» партійно-політичної системи (до двох — трьох партій), ця завдання у принципі нереализуема в найближчим часом, оскільки російське суспільство у соціальному, а й в сенсі дуже неоднорідне. Коли на початку 90-х мав місце жорсткий ідейно-політичний розкол лінією «комуністи» — «демократи», а середині 90-х цілком ідейно-політичні переваги населення прийняли центристський характер, то час можна говорити про більш складною та менш лінійної, як раніше, ідейно-політичною диференціації активною частиною суспільства. Сьогодні, наприклад, чітко проглядається розмежування між прихильниками близьких ідейно-політичних течій, наприклад, між «либералами-рыночниками» і «демократамиправозахисниками», «націонал-патріотами» і «государственни-ками», «комуністами» і «социал-демократами».

Такі диференціація (а чи не розкол) сприяє, з одного боку, консолідації суспільства до умеренно-центристских позиціях, що ми бачимо спостерігаємо сьогодні, з другого боку, веде посилення плюралізму політичного спектра і визріванню нових партій, рухів і розширення політичних об'єднань. Усе це — цілком закономірним процес. Так чи варто його переривати в ім'я дуже ілюзорною ідеї - створення Росії двопартійної системи, від якої розвинені геополітичні, демократичні системи як раз йдуть? Чи варто займатися науково не зваженим, партійним проектуванням, які враховують особливостей російських реалій — в «безпартійної» основу своєї країни, де ще не сформувалися необхідних повноцінної політичної діяльності економічні та соціальні суб'єкти? Історичною практиці відомий тільки один радикальний спосіб початку двопартійної системи: це — повний мажоритарний принцип виборів до парламенту. Але це варіант навряд чи влаштує нинішню політичну еліту России.

Взагалі за розгляді будь-яких законопроектів про партії годі було забувати, що переважна більшість росіян — безпартійні. І дуже важливо не допустити, щоб із ухваленням нової закону політична діяльність остаточно перетворилася на доля вузького прошарку — з так званого «політичного класу» і що його персоналу. Тоді про розвиток громадянського суспільства в усім своїм різноманітті не доведеться. Варто сказати, що на даний час у партійно-політичної діяльності бере участь всього трохи більше відсотка дорослого населення страны.

І, нарешті, ще одного питання — зв’язок можливих законопроектів про політичних партій з суспільно-політичної ситуацією країни. Очевидно, що з тих наших співвітчизників прийняття цього закону не є пріоритетним проблемою. Понад те, у масовій свідомості має місце певне побоювання надлишкової захопленістю президента і влади у цілому суто адміністративними, політичними сюжетами (реформа Ради Федерації, армійська реформа, партійна реформа) на шкоду виконання головного передвиборного обіцянки В. Путіна. Викликає певний подив і сам собою факт повернення до питання законі про партії саме у час. На початку 1990;х років обговорення цього питання було цілком правомірним, оскільки існував цілковитий правової вакуум. Сьогодні ж це вакуум в значною мірою заповнений. І новий законопроект політичні партії, з погляду інтересів виборців, а чи не партійних функціонерів і Центральну виборчу комісію, жодних знахідок не приносит.

Що ж до суто політичних аспектів, то тут хотілося б звернути увагу до таке. Обговорюваний сьогодні закону про партіях у що свідчить націлений те що, аби домінують представлених у політичних партій (кожна з яких має стосунки з виконавчої влади, і які виконавча влада чи може розраховувати під час вирішення тих чи інших завдань) і максимально утруднити доступ у політичне простір на федеральному рівні нових політичних объединений.

Проте парадоксальність ситуації у цьому, що потрапляння до «вищу політичну лігу» Росії можуть призвести до подальшого зниження потенціалу тих партій, які тоді буде представлено. Багато нинішні партії та його лідери сприймаються вже або як рудимент єльцинської епохи, або як «група підтримки» В. Путіна. Інакше висловлюючись, нині складаються певні умови для оформлення нової політичної конфігурації, коли може бути здійснений перехід від моделі «партії влади» як порівняно нечисленної олігархічної угруповання до широкої пропутинской коаліції, у межах якій міститимуться різні, іноді навіть протилежні політичні течії. Навряд чи цей почне робити користь і наодинці Президенту РФ, і більше России.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Наше виборче законодавство, запроваджене дію, у 1993 — 1999 рр., — одне з розроблених у світі; воно відкриває широкі змогу громадянської ініціативи й громадського контролю, перебуває лише на рівні міжнародних демократичних стандартів, а деяких відносинах перевищує їх. Проте, представляється, що у саме найближчим часом законодавцям вирішити такі насущні задачи:

1) найповніше впровадження інститутів народовладдя і принципи демократії як Російській Федерації загалом, в суб'єктів Російської Федерації, муніципальних утвореннях, і лише на рівні міждержавних спілок і сообществ;

2) просування Російської Федерації шляхом побудови громадянського суспільства, залучення дедалі більшої кількості членів цього товариства у процес демократичних перетворення, яке у Російської Федерації, досягнення органів державної влади місцевого самоврядування збалансованого представництві інтересів різних соціальних груп населения;

3) впровадження для підготовки і проведення виборів і навіть референдумів передових інформаційних технологій, облік регулювання виборчих процесів новітніх інформаційних явищ з метою захисту конституційних права і свободи граждан;

4) недопущення використання суб'єктами виборчого процесу негативних виборчих технологій, підвищення відповідальності порушення громадян за проведення влади, посилення механізмів захисту виборчих правий і права щодо участі в референдумі громадян Російської Федерации;

5) забезпечення й суспільного контролю над організацією підготовки й проведення виборів і навіть референдумів, своєчасним визначенням результатів виборів і навіть їх опублікуванням, підвищення довіри населення до результатам виборів і навіть референдумів, укорінення у свідомості категорій співпричетності і персональної відповідальності за діяльність виборних органов.

1. Федеральний закон від 19.09.1997 No 124-ФЗ (в ред. Федерального закону від 30.03.1999) «Про основні гарантії виборчих правий і права щодо участі в референдумі громадян Російської Федерації». 2. Федеральний закон від 24.06.1999 No 121-ФЗ «Про вибори депутатов.

Державної Думи Федерального Збори Російської Федерації". 3. Федеральний закон від 31.12.1999 No 228-ФЗ «Про вибори Президента.

Російської Федерації". 4. Бєлов Г. А. Політологія. Учбов. посібник. — М.: ЧеВо, 2000. 304 з п’ятьма. Виборче право і виборчий процес у Російської Федерации.

Підручник для вузів. Відп. редактор — доктор юридичних наук.

А.В.Иванченко. — М.: Видавництво НОРМА, 2001. — 856 із шостої. Лебедєва Т. Ю. Шлях до повалення влади. Франція: вибори Президента. М.: Изд-во.

Моск. ун-ту, 1999. — 184 із сьомої. Основи соціології і політології. Учбов. посібник / Під ред. А.О.

Бороноева, М. А. Василика. — М.: Гардарика. 2001. — 408 з. 8. Шлях нагору (Чи завжди дороги до перемоги уторовані і з ліхтарями — найкоротші?). Саратов, ТОВ «Наукова книга», 2000. — 84с. 9. Вешняков, А Закони про вибори ми й у світі // Ріс. Федерація. М., 1999.

N 18. З. 14−16.

10. Денис У. Вибори індикатором політичних процесів в постсоветской.

Росії // Влада. М., 2000. № 3.

11. Петров М. Вибори органів представницької влади // Світова економіка і впливові міжнародні відносини. — 2000. N4. — з. 27−32.