Язычество східних слов'ян та її свій відбиток у побут і моралі народа

МИФИ (Технічний Університет)..

Реферат.

по истории.

Русской культуры.

на тему:.

" Язичництво східних славян.

и його свій відбиток у побут.

и моралі народу " ..

Выполнил:

студент грн. В1−12.

Ландышев.

Сергій

Владимирович.

Преподаватель:

Македонская В.А.

Москва 1998

1.

Введение

..

2. Найдавніші цивілізації біля нашої страны..

3. Походження славян..

4. Славяно-Русское язычество..

а) Класифікація і спільні сведения..

б) Світ у поданнях древніх славян..

в) Обряд погребения..

р) Жречество..

буд) Пантеон поганських богов..

e) Влияние язичництва для культури й облаштований побут древніх славян..

5.

Список литературы

..

Период становлення Російської державності, й події попередні цього є серед найменш вивченими сторінками нашої історії. Письмові джерела, розповідають про ті часи, представлені в мізерній кількості, переважно, у викладі Візантійських літописців, які описували події, часом, тенденційно і суперечливо. Звісно, Візантійців займали слов’яни, переважно, як неспокійні, войовничі сусіди і де вони особливо цікавилися їх культурою, побутом та мораллю. Тож вивчення історії Давньої Русі та язичництва, як її невід'ємну частину, використовувалися, в основному, археологічні і етнографічні исследования.

Язичництво минуло складний багатовікової шлях від архаїчних, примітивних вірувань древнього людини до державної «княжої «релігії Київської Русі до дев’ятої віці. На той час язичництво збагатилося складними обрядами (можна назвати обряд поховання, у якому сконцентрувалися багато уявлень язичників про мир), чіткої ієрархією божеств (створення пантеону) і значний вплив на культури і побут древніх славян.

Тема реферату обрано мною невипадково. Язичництво притягує себе будь-якого допитливого людини як таємничими, часом незрозумілими обрядами, як забутими, канувшими в століття і извлечёнными у надрах землі, пам’ятниками культури, а й запахом древнього лісу, безкраїми річковими долинами, мужністю древніх мисливців та першопрохідників. Саме язичництво допомагало древньому людині протистояти невідомою і ворожої стихії, роблячи світ ближчими і зрозумілішими.

Етнографічні дослідження свідчать разючу живучість багатьох поглядів на світі, які слов’яни перенесли навіть у християнство. Дивує етнографів і народна пам’ять: у деяких сказаннях згадуються навіть вимерлі титани — мамонти «чудовиська хоботистые » .

Після прийняття християнства на Русі язичництво стало піддаватися гонінням, але такі просто виявилося витравити душу народу вірування, що складалися століттями. Християнізація Русі точилася кілька століть, внаслідок російське православ’я, по крайнього заходу в народному представлени, перетворилася на симбіоз Візантійського християнства і Слов’янського язичництва. Багато християнські свята йдуть своїм корінням в язичництво. Наприклад, день святих Бориса і Гліба (2 травня) збігався з поганським святом перших ростков.

Язичництво Східних Слов’ян — величезний культурний шар, цікавий для істориків, етнографів і мистецтвознавців. Важко переоцінити його впливом геть подальшу долю Руської держави.

Древнейшие цивілізації біля нашої страны.

Нині в слов’янських республіках колишнього СРСР частка слов’ян становить від 85% до 98%. Проте таке положення склалося нещодавно. Якось на зорі нашої ери лише північний захід України входив у ареал розселення древніх слов’ян. Принаймні освоєння нових земель, предки російських, українців і білорусів змішувалися із місцевими народами, всотуючи у собі їхньої культури і звичаї. Тож особливо важливо враховувати величезну роль неслов’янських народів становлення Давньоруської держави.

Північне узбережжі Чорного моря, и Кавказ ще доісторичні часи було заселено Скіфами. Скіфи, у разі, можуть ототожнюватись із іранцями, таврами (народ, жила біля Криму), фракійцями, фінськими і праслов’янськими племенами. Спочатку Скіфи були кочівниками, але згодом основна їх маса перейшла до осілому способу життя і утворила «Скіфське царство », що містилося у постійних контакти з своїми сусідами. Приблизно о 7 в. до зв. е. почалася колонізація Північного Причорномор’я древніми греками. Колонізатори зустрічали спротив з боку скіфів, але, зазвичай, в локальних сутички виходили переможцями, звертаючи в рабство непокірливі племена. Втім, рабы-скифы обділені великий попит через їх норовливості природною схильність до провину. Пізніше скіфам доводилося боротися і з Римлянами.

Тільки протягом минулого столітті російськими археологами було відкрито ще одна своєрідна культура, існувала приблизно 2−4 століттях нашої ери названа істориками «Черняхівська » .

Следы «черняхівської «культури знайшли узбережжя Дніпра, поблизу Києва. Етнічно «черняховцы «були близькі до іранцям, водночас у тому числі були та інші етноси, зокрема і праслов’яни. Відомо, що «черняховцы «мали дуже тісні контакти з Римської імперією і готськими племенами. Висока концентрація населення, і навіть високий рівень розвитку хліборобства й ранніх ремёсел створили передумови до створення державності, але самобутня цивілізація не встояла під ударами гунів.

Великі зміни у демографічну обстановку біля нашої країни у той час внесло гуннское навала. Гуни були відомі ще древнім китайцям. Приблизно у 2 столітті е. вони змушені були відійти захід під тиском військ «піднебесної «і до 2 віці н.е. вийшли до Волзі. На берегах Волги гуни змушені були затриматися на двоє століть, оскільки зустріли спротив з боку алан (іранців). Пізніше, зламавши опір аланских племен, гуни звернулися поселення «черняховцев «і далі на захід. Дуже войовничі гуни вели кочовий спосіб життя, тим щонайменше, відчуваючи у собі вплив культур покорённых народів, дедалі більше тяжіли до благ цивілізації. Знаменитий гуннский цар Аттіла вже мав палаци та інші атрибути осідлого побуту. Отже, можна говорити про появу на карті світу до 4−5 ст. гуннского держави, простиравшегося розширюється до кордонів римської імперії, і який була складний конгломерат народів, де захожі гуни вже були меншість. Після смерті Атили, почалися чвари серед спадкоємців і скорені народи, скориставшись ситуацією, відтіснили гунів Схід в причорноморські степи.

У складі гуннских племен можна назвати прототюрков. Спочатку їх роль була домінуючою, але становище стало змінюватися в тому 6 столітті, коли зі Сходу, за межі нинішньої Монголії, захід кинувся потужний потік прототюркских племен. Тоді ж ними була створена сильна конфедерація, названа Тюркський каганат і який простиралася на величезному території Монголії до Волги. У каганаті існувала чітка ієрархічна структура, на чолі якої знаходився хакан, має владу необмежену і прирівняний кочівниками до китайському імператору. Пізніше Тюркський каганат розпався на частини, у тому числі так званий Западнотюркский каганат панував біля від Алтаю до Волги, та був поширив своєю владою і частина предкавказья.

Найбільш серйозним наслідком межами цього утворення був прихід тюрків захід, зокрема й у Східній Європі. У 6−10 ст. населення майже всієї степовій частині Східної Європи піддалося тюркизации, тоді як і лісостеповій затверджувався домінант славян.

Лише на самій центральному Кавказі зберігся потужний масив аланского (іранського) етносу, який оговтався після гуннского погрому і відтворив свій політичний об'єднання — Аланский союз.

Також, у Західному Предкавказье (територія нинішнього Краснодарського краю) в 6 в. панування зайняли булгары і утворили держава, що отримало назву Велика Булгария. Булгары суперничали із західними тюрками і намагалися поширити своє впливом геть заході, в степах сучасної України. У другій половині 7 в., під ударами хозар, змушені були залишити Батьківщину. Більшість булгар пішла в Балкани, частину — у Центральної Європи, та деякі усе ж таки залишилися у передгір'ях Кавказа.

О 7-й в., розпадається Западнотюркский каганат і потім із нього, самостійним освітою, виділяється Хазарське царство. Спочатку хазари описувалися різними джерелами як представники монголоїдній раси, проте, пізніше вони мали вже іншого вигляду із явним переважанням европеоидного расового типу. Це засвідчує тому, що, будучи представниками гуннских племен, хазари змішувалися із місцевими народами. Центром Хазарській держави спочатку був Приморський Дагестан, де було два столиці - Баланджар і Самандар. Відомо, що хазари часто виступали союзниками Візантії в війнах з Іраном. Також, вони активно суперничали з арабами і через війни з ними змушені були перенести свою столицю північніше, у гирлі Волги. Понад те, хазари пішли значно далі на північний захід. Росіяни літописі відзначають, що він платили данина слов’янські племена — в’ятичі, радимичі і певний час галявині.

Виникнення в низов’ях Волги колонії євреїв, гнаних з Візантії, та поразки в війнах з мусульманами підсунуло певну частина хазарській знаті до прийняття іудаїзму. Тоді ж головними дійовою особою стали великі єврейські торговці, які можуть фінансово підкріпити що така операцію. Прийняття іудаїзму, проте, не принесло Хазарии великий користі. До того ж переважна більшість населення сповідувала іслам, християнство і старі поганські культы.

У покорённых хазарами країнах піднімалися повстання. До першої третини 9 в. звільнилися славяне-поляне, а до кінця 9 в. спроби скинути хазарську влада робилися в Волзької Булгарии — невеликій державі, яка виникла на Середньої Волзі. У 10-му століття Хазарія вступила ослабленою. Головним ворогом її тепер була Русь, яка розгромила Хазарський каганат.

Происхождение славян.

Аж по перших століть ХХ століття важко знайти будь-які згадування про слов’ян. І це дивовижно. Насамперед, східні слов’яни виникли внаслідок злиття про праславян, носіїв слов’янської промови, з різними іншими етносами Східної Европы.

Ареал розселення праславян, які, як вважають лінгвісти, відокремились від родинних їм балтів у середині 1 тис. до зв. е., був дуже невеликий. У ранніх джерелах праслов’яни називалися венедами і пов’язувалися і з німецькими племенами, і з фінами (не сучасними фінами). Звідси можна зробити припущення, що венеды займали приблизно територію нинішньої Південно-Східної Польщі, Південно-Західної Білорусії та Північно-Західної України. Протягом 2 в. слов’яни відтіснили чи асимілювали певну частину інших народів з узбережжя Балтійського моря, и, пізніше, зайняли райони Прикарпаття.

Гуннское навала призвело до значним переміщенням населення. Приблизно о свого часу з заселенням тюрками степовій частині південно-східної Європи, її лісостепову частина поступово освоювали слов’яни, у яких до 5 в. вийшли саме до середнього Дніпру. Потім вони просунулися в басейн річки Десни, що отримала слов’янське назва (Права). Цікаво, що основну частину великих річок Півдні зберегли свої колишні, іранські назви. Так, Дон — просто ріка, Дніпро — пояснюється як глибокий, Рось — світла ріка, Прут — ріка тощо. д.

Головними ворогами гунів були готи і іранці, слов’яни ж, якщо відмовлялися союзниками гунів, то, у разі, змогли використати цю ситуацію собі на користь. Після війни з азіатами в лісостеповій частини місцеве населення значно зменшилося. У лісах ж воно никогда многочисленным і не. У цьому слов’яни спочатку як жителі лісів просувалися вздовж великих річок, які служили ту пору майже єдиними транспортними артеріями для лісових і лісостепових областей. Місцеве населення (іранське, балтське, та був і фінське) досить легко асимілювалося слов’янами, зазвичай, мирним путём.

До 6 в. Візантійські історіографи майже згадують про слов’ян, але згодом інформації про неї починає зростати. Це було пов’язано, швидше за все, з початком активної колонізації Балкан слов’янами (вони впритул наблизилися до візантійським кордонів). Візантійці ділили слов’ян на дві групи. Західні слов’яни і називалися як слов’яни (склавины, склавии). До них ж ставилися і балканські слов’яни. Але, ще, згадувалися анти, які вважалися особливої, швидше за все східної, групою славян.

Візантійські письменники виділяли антів як храбрейших з слов’ян. Цікаво, що анти і склавины часто ворогували друг з одним і вже цим вміло користувалися візантійці, ще більше зіштовхуючи своїх північних соседей.

Доцільно привести уривок із листа описи слов’ян 6 в. візантійцями: «Племена склавов і антів однакові за способом життя, і з нравам; вільні, вони у разі несхильні ні стати рабами, ні коритися, особливо у землі. Вони численні і витривалі, легко переносять і спека, і холоднечу, і дощ, і наготу тіла, і брак їжі. До прибуваючим до ним іноземцям ласкаві і дружні, відправляють його з місця цього разу місце, куди не треба було; отже, якщо гостю по безтурботності прийняв причинён шкода, проти починає ворожнечу той, хто навів гостя, шануючи помста для неї священним боргом… Але вони безліч різноманітного худоби і злаків, сложенных в скирти, особливо проса і полби… Живуть вони серед лісів, озер і труднопроходимых боліт, влаштовуючи багато, різнобічно, виходів із своїх жител… Ведучи розбійну життя, вони люблять здійснювати напади проти своїх ворогів у місцях лісистих, вузьких і стрімчастих. З вигодою собі користуються засідками, раптовими нападами і хитрощами… Вони досвідченіша від інших покупців, безліч в переправі через річки й мужньо витримують перебування на воді, отже окремі, решта будинки і раптово заскочені небезпекою, занурюються глибоко у воду, тримаючи в роті виготовлені при цьому довгі тростини, повністю видовбані і які становлять поверхні води; лёжа горілиць на глибині, вони дихають них і витримують багато годин, отже не на їх рахунок ніякого підозри… Оскільки в них вождів і де вони згодні друг з одним, не зайве декого з тих прибирати до рук з допомогою промов чи дарів, в особливості тих, які ближче до до імперським кордонів, але в інших нападати » .

Згадувані візантійцями слов’янські вожді - це зовсім царі чи князі, а скоріш ватажки військових дружин стадії військової демократії. Дружини завжди йшли попереду над народом, нерідко вдаючись у своїх походах у ворожу територію, хіба що готуючи її до слов’янської колонізації.

Славяно-Русское язычество а) Класифікація і спільні сведения.

«Язычество», як відомо, — вкрай невизначений термін, що виник церковної середовищі для всього нехристиянського, дохристиянського. Цим терміном мали покриватися самі різнорідні і ресурсів різного історичного рівня релігійні прояви: і міфи античного світу, і уявлення первісних племен, і дохристиянські вірування слов’ян, фінів, германців, кельтів чи домусульманская релігія татар.

Слов’яно-росіянку частина загальнолюдського поганського масиву не можна розуміти, як окремий, незалежна і лише слов’янам властивий, варіант первісних релігійних уявлень. Вичленення слов’яно-росіянина відбувається лише з этнографическому, локального принципу, а чи не по будь-якою специфічною чертам.

Головним, визначальним матеріалом вивчення язичництва є етнографічний: обряди, хороводи, пісні, змови і заклинання, дитячих ігор, чарівні казки, зберегли фрагменти древньої міфології і епосу; важливий символічний оррамент вишивки і різьби з дерева. Етнографічні матеріали — скарбниця багатовікової народної мудрості, архів історії пізнання світу і природних явищ человечеством.

Зіставляючи фольклорні дані з надійними хронологічними орієнтирами, наявними в розпорядженні археології (початок землеробства, початок лиття металу, поява заліза, час будівлі перших укріплень тощо. п.), можна вловити динаміку поганських уявлень, виявити стадії і фази їх розвитку.

У на самому початку 12 в. російський письменник, сучасник Володимира Мономаха запропонував періодизацію слов’янського язичництва, розділивши його за чотири стадии:

1. Культ «опирів (вампірів) і берегинь «- одухотворявший всю природу і деливший духів на ворожих і благожелательных.

2. Культ землеробських небесних божеств «Рода і рожаниц ». Історично дві рожаницы передують Роду; що це богині плодючості всього живого, які є надалі матриархальными богинями аграрного родючості.

3. Культ Перуна, що був у минулому богом грози, блискавок і грому, кому надалі що є божеством війни" та покровителем воїнів і князів. Під час створення держави Київської Русі Перун був першим, головним божеством в княжеско-государственном культі 10 в.

4. Після прийняття християнства 988 р. язичництво продовжувало існувати, відсунувши на «України «государства.

Праслов’янське суспільство 6 — 4 ст. до зв. е., що займав східну половину великої слов’янської прабатьківщини, досягло вищого рівня первісності. З цього епохи, званої скіфської, починається полуторатысячелетний період, що завершується створенням феодального держави Київської Русі. Цілісність визначеного періоду двічі порушувалася: вторгненням у казахському степу сарматов-кочевников (3 в. до зв. е.) і вторгненням гунів (4 в. зв. е.). Всередині цієї періоду можна намітити одне суттєве кордон, пов’язаний ні з зовнішніми подіями, і з рівнем розвитку самого слов’янського суспільства. Таким кордоном є 5 — 6 століття нашої ери, характеризуемые трьома категоріями нових явищ: по-перше, слов’яни перестали піддаватися кочівникам, і призначає нові наїзди (авар, хозар, печенігів) зустрічали тверду оборону. По-друге, слов’яни що його військову колонізацію балканських володінь Візантії; по-третє, слов’яни почали мирну колонізацію лісової зони Східної Європи. У цьому вся періоді виникають величезні святилища на горах під музей просто неба, що відбивають потреба у багатолюдних общеплеменных «соборах », «зборах » .

Этот щорічний свято влаштовувався на вшанування таких священних предметів, як плуг, ярмо, сокиру і чаша. Тоді ж, під скіфським впливом, відбувається зміна слов’янського терміна «див », «дый «на нове позначення — «бог », удержавшееся навсегда.

б) Світ у поданнях древніх славян.

Світ тодішніх язичників складалася з чотирьох частин: землі, двох небес і подземно-водной зони.

В багатьох народів земля зображувалася як округла площину, оточена водою. Вода конкретизувалася чи як морі або у вигляді двох річок, омывающих землю, що, то, можливо, архаїчний і локальнее — у якому осіб), ні був, він завжди перебував між будь-яких двох річок чи річок, обмежують його найближче сухопутне простір. Судячи з фольклору, слов’янські уявлення про море або не мали закінченого виду. Море десь край землі. Вона може бути північ від, де на кількох скляних горах перебуває кришталевий палац Кощія Безсмертного, блискучий усіма барвами веселки. Це — відбиток пізнішого знайомства з Льодовитим океаном і північним сяйвом. Море то, можливо звичайним, без цих арктичних ознак. Тут рибалять, плавають на кораблях, тут дівоче царство (сарматів) з кам’яними містами; звідси, від морських берегів Змій Горинич, уособлення степовиків, направляють у свої нальоти на святу Русь. Це — реальне історичне черноморско-азовское море, здавна відоме слов’янам і навіть що носило часом назва «Російського моря ». Доти моря від лісостеповій околиці слов’янської прабатьківщини чи (що таке саме) від південної околиці слов’янських царств можна доскакати «скорою ездою », як казали в 16 в., лише упродовж трьох дня.

Для язичників був дуже важливий аграрний аспект землі: земля — грунт, яка народжує врожай, «Мати — сиру — земля », грунт, насичена вологою, живильної коріння рослин, «матінка-земля », із якою пов’язаний низку обрядів, і заклинань. Тут майже невідчутна грань з уявлюваним підземним казковим світом. Богинею плодоносної земли-почвы, «матір'ю врожай «була Макошь, введена в 980 р. до пантеону найважливіших російських божеств, як богиня плодородия.

Небо, у прямій залежність від системи господарства, по-різному сприймалося первісними людьми: мисливці палеоліту, які представляли світ неначе пласким, одноярусным, не цікавилися небом, не зображували сонця, займаючись лише площиною своєї тундри і тваринами, на що вони полювали. Мисливці мезоліту, роз'єднані на невеликі групи, загублені у нескінченному тайзі, мимоволі звернулися щодо нього, до зірок, помогавшим їм орієнтуватися у лісової пущі під час тривалої переслідування оленів. Було зроблено важливе астрономічне спостереження: виявилося, що з незліченної кількості повільно які за небу зірок є нерухома Полярна зірка, завжди яка вказує Північ.

Небо, у прямій залежність від системи господарства, по-різному сприймалося первісними людьми. Уявлення хліборобів про небо та його роль природі й у житті суттєво відрізнялися від поглядів мисливців. Якщо мисливцям потрібно було знати зірки й вітри, то хліборобів цікавили хмари («опасисті «, сприяють родючості дощові хмари) і сонце. Непознанность процесу випаровування земної води, освіти хмар й туману («роси ») призвела до своєрідному уявленню про постійних запасах води десь високо над землею, на небі. Ця небесна волога іноді, в непередбачувана час, може взяти вид хмар і пролитися на грішну землю як дощу, «утучнить «її й сприяти зростанню трав і врожаю. Звідси крок до поглядів на господаря небесної води, распоряжающемся дощами, грозовими зливами та блискавицями. У доповнення до двох архаїчним рожаницам з’явився потужний Рід, повелитель піднебіння та усього Всесвіту, великий жизнедавец вдувающий життя в живе у вигляді дощових капель.

Сонце також були ценимо хліборобами, як джерело світла, і тепла і умова проростання лише у природі, але тут було виключений елемент випадковості, елемент примх божественної волі — сонце було втіленням закономірності. Весь щороку цикл поганських обрядів побудували на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований 12 сонячним місяців. Сонце в образотворче мистецтво всіх століть захопив хліборобів символом добра, знаком світла, разгоняющего темряву. Давні слов’яни, як і ще народи, приймали геоцентричну модель мира.

У уявленнях славян-язычников про подземно-подводном ярусі світу також багато загальнолюдського, багато відгомонів тієї отдаленнейшей епохи, коли відразу після танення гігантського льодовика континенти затоплені морями і озерами, швидко менявшими свої обриси, навальними ріками, пробивавшими гірські кряжі, неосяжними болотами в низьких долинах. Фольклор ще вивчений з погляду того, який різкий перелом мав статися людській свідомості в такому швидкому перевороті у природі, у вигляді та сутність мира.

Важливою частиною поглядів на підземному світі є загальнолюдська концепція підземного океану, куди опускається сонце наприкінці, пливе вночі і випливає іншому кінці землі вранці. Нічне просування сонця здійснювалося водоплавающими птахами (качками, лебедями), інколи ж діючої постаттю був підземний ящір, заглатывавший сонце ввечері ніяких звань і вырыгивавший його вранці Сході. Днем сонце небом над землею вабили коні плі потужні птахи на кшталт лебедей.

в) Обряд погребения.

Особливе місце серед поганських обрядів обіймав обряд поховання. Протягом тривалого сильно коливалося співвідношення двох основних видів похоронного обряду — трупоположения і спалення. Первісне поховання скорчених трупів, яким штучно надавалося становище ембріона у череві, було з вірою на друге народження по смерті. Тому померлого і церквах ховали підготовленою цьому другому народженню. Праслов’яни ще бронзовому віці піднялися нові щабель і відмовилися від скорченности Невдовзі з’явилася зовсім нове обряд поховання, породжений новими поглядами про душу людини, яка втілюється знову на будь-якому іншому суть (звірі, людині, птасі…), а переміщається в повітряний простір неба. Культ предків роздвоївся: з одного боку, невагома, незрима душа прилучалася до небесним силам, таким важливим тим хліборобів, які мають був штучного зрошення, проте чого залежало від небесної води. З іншого боку, доброзичливих предків, «дідів », потрібно було пов’язати з землею, котре народжує врожай. Це досягалося у вигляді закапывания спаленого праху в землі і будівлі над похованням моделі вдома, «домовини ». Багато часу через, о 9-й — 10 ст. зв. е., коли вже сформувалася Київська держава, серед певної частини російської знаті втретє з’явився обряд простого поховання без спалення, що сталося, цілком імовірно, під впливом відновлених зв’язку з християнської Візантією. Але щойно почалася багаторічна війну з імперією, великокняжеское оточення підкреслено повернулося до кремації. Кургани епохи Святослава, яке навідує християн, були грандіозними спорудами на високих берегах річок, похоронні вогнища яких повинні бути видимі в радіусі близько сорока км, т. е. на простір чотирьох — 5 тис квадратних километров!

г) Жречество.

Слов’янська язичництво досягла апогею напередодні освіти Київської держави й у перші двоє століття її формування (9 — 10 ст.), коли культ Перуна, бога грози й заступника воїнів і князів, став державної релігією Київської Русі.

Особливу роль тут зіграло жрецьке стан Київської Русі. Спільним назвою жерців було «волхви «чи «чарівники ». У складі всього жрецького стану було багато різних розрядів. Відомі «волхвы-облакопрогонители », ті, які мають пророкувати і власними магічними діями створювати необхідну людям погоду. Були волхвы-целители, які лікували людей засобами народної медицини, «волхвы-хранильники », котрі керували складно виготовлення різноманітних амулетов-оберегов і, вочевидь, орнаментальних символічних композицій. Творчість цієї категорії волхвів можуть вивчати як археологи по численним древнім прикрасам, служившим це й оберегами, і етнографи по пережиточным сюжетів вишивки з богинею Макошью, молитовно повелася догори, богинями весни, їдучими на конях «з золотою сохою «і численними символічними візерунками. Цікавий розряд волхвів становили «волхвы-кощунники », розповідачі билин «кощюн «- міфів, хранителі древніх переказів і епічних сказань. Сказителей називали також «баянами », «обаятелями », що пов’язані з дієсловом «баять «- розповідати, співати, заклинати. Крім волхвов-ведунов, існували і женщины-колдуньи, відьми (від «видати «—знати), чарівниці, «потворы » .

д) Пантеон поганських богов.

Близько півтора століття (9−10вв) Київська Русь була державою з язичницької системою, нерідко яка протистоїть проникненню християнства. У період Святослава, у зв’язку з війнами з Візантією, християнство стало гнаної релігією, а язичництво було реформовано і протиставлене проникавшему на Русь християнству. Дійсність вимагала якогось упорядкування первісної язичницької релігії з її племінними культами і приведення їх у відповідність до новим рівнем державної жизни.

Наприкінці 10 В., внаслідок реформ, на Русі складається пантеон Володимира, де поганські божества були гаразд їх старшества і кожному були умовно протипоставлено античні боги і християнські святые.

ПЕРУН. Глава княжого пантеону, російський Зевс-громовержец, выдвинувшийся першу місце у умовах військових походів на Балкани в 4 В. і під час створення державності Київської Руси.

9−10вв. як покровитель воїнів, зброї, війн. Після християнізації уподібнений пророку Іллі.

СТРИБОГ — Рід — Святовит — Сварог («Небесний »). Давнє головне божество піднебіння та Всесвіту, «бог-батько ». Уподобен християнському богу-творцу Савоафу. У грецькій міфології йому приблизно відповідає Уран.

ДАЖБОГ — Сонце — син Сварогов. Давнє божество Природи, сонячності, «білого світла », подавач благ. Повністю відповідає античному Аполлону і противопоставлялся християнському богу-сыну. Дажбог і Стрибог обидва були небесними богами.

МАКОШЬ. Давня богиня землі і родючості. Доповненням до неї служать «вила «- русалки, щоб забезпечити зрошення ланів росою. Можливо прирівняно до грецької Деметру («Земле-матери ») й християнської матері божої. Часто зображувалася з турьим «рогом достатку » .

СЕМАРГЛ. Божество насіння, паростків і коренів рослин. Опікун втеч і зеленій. У ширшому значенні - символ «збройного добра ». Посередник між верховним божеством піднебіння та землею, його посланець. Мав прямий стосунок до Макоши, як божество рослинності, що з почвой.

ХОРС. Божество сонячного світила. Представляв собою якесь невіддільне доповнення до образу Дажьбога-Солнца. З ім'ям Хорса пов’язані ритуальні «хороводи «і українське наріччя «добре «- «сонячно ». Ставлення Хорса до Дажьбогу можна визначити аналогією з Гелиосом і Аполлоном у греков.

У результаті з’являються, як б три розряду богів: першому місці стоїть загальнодержавний князівський бог Перун, сприймалася як як бог грози, а й як бог зброї, воїнів і князів. Другий розряд становлять древні божества неба, землі і «білого світла «- Стрибог, Макошь і Дажбог. Третього розряд потрапляють божества додаткового характеру: Хорс доповнює Дажьбога, і Семаргл — Макошь.

е)Влияние язичництва для культури і тодішній побут Східних Славян.

Культура Русі складалася від початку як синтетична, що під впливом різних культурних напрямів, стилей, традиций. Одновременно Русь непросто сліпо копіювала чужі впливовості проекту та безоглядно запозичала їх, але застосовувала до своїх культурним традиціям, до свого дошедшему з глибини сторіч народному досвіду, розумінню навколишнього світу, своєму уявленню про прекрасном.

Язичникам були відомі багатьох видів мистецтв. Вони займалися живописом, скульптурою, музикою, розвивали ремесла. Тут значної ролі до вивчення культури та побуту грають археологічні исследования.

Раскопки територій древніх міст показують все розмаїтість побуту у міській життя. Безліч знайдених скарбів і розкриті могильники донесли до нас предмети речей домашнього вжитку і ювелірні прикраси. Багатство жіночих прикрас в знайдених скарбах, зробило доступним вивчення ремёсел. На діадемах, колтах, сергах древні ювеліри відбили своє уявлення про мир, з допомогою вітіюватого рослинного орнаменту їм було запропоновано розповісти про «Кащеевой смерті «, про зміну часів року, про життя поганських богів… Невідомі звірі, русалки, грифони і семарглы займали уяву тодішніх художников.

Важливе значення язичники надавали одязі. Вона несла як функціональну навантаження, а й деяку обрядовість. Одяг украшалась зображеннями берегинь, рожаницами, символами сонця, землі і спільно відбивала многояростность світу. Верхній ярус, небо зіставлялося із основним убором, землі відповідала взуття та т. д.

На жаль, майже вся язичницька архітектура була дерев’яної й близького нам майже втрачено, але у збережених ранніх кам’яних християнських храмах можна побачити у опорядженні і орнаменті поганські мотиви. Це типово для періоду двовірства, коли художник міг зобразити поруч християнського святого і яыческого божества, звести докупи в вітіюватому орнаменті хрест, і древні слов’янські символы.

Великим розмаїттям відрізнялися поганські обряди і святкування. Через війну багатовікових спостережень слов’янами створили свій календар, у якому особливо яскраво виділялися такі свята, пов’язані з земледельным циклом:

1. Свято перших паростків — 2 мая.

2. Моління про дощ — з 20 по 30 мая.

3. Ярилин день — 4 июня.

4. Моління про дощ — з 11 по 20 июня.

5. Свято Купала — 24 июня.

6. Моління про дощ — із чотирьох по 6 липня.

7. Відбір жертв для свята Перуна — 12 июля.

8. Моління про дощ — з 15 по 18 июля.

9. Свято Перуна — 20 июля.

10. Початок жнив — 24 липня. Моління про яке припинення дождей.

11. «Зажинки », закінчення жнив — 7 августа.

Годичный цикл давньоруських свят складався із різних елементів, висхідних до индоевропейскому єдності перших хліборобів. Однією з елементів були сонячні фази, другим був цикл блискавок і дощів, третім був цикл свят врожаю, четвертим елементом були дні поминования предків, п’ятим були коляди, свята перші дні кожного месяца.

Численні свята, коляди, ігрища, святки скрашували побут древнього слов’янина. Багато їх цих обрядів живі у народі і з сьогодні, особливо у північних областях Росії, саме там християнство приживалося довше й важче, північ від особливо сильні поганські традиції, що приваблює підвищену увага з боку этнографов.

1. Доватур А.І., Каллистратов Д. П., Шишова Н. А. Народи нашої країни у «Історії «Геродота. М., 1982.

2. Рибаков Б. А. Язичництво Київської Русі. М., 1987.

3. Сахаров О. Н., Новосельцев О. П. Історія Росії із найдавніших часів остаточно 17 століття. М., 1996.

4. Сєдова М. В. Східні слов’яни в 6−13 ст. М., 1982.