Іудаїзм — релігія євреїв

План.

1. Вступ.

2. Заборони.

3. Обрізання.

4. Культ Ягве.

5. Палестинський період.

6. Післяполонний період.

7. Монотеїзм й богообранство.

8. Раввінат.

9. Обряди й заборони. Свята.

10. Модернізм. Держава Ізраїль.

11. Список використаної літератури.

Вступ.

Релігія євреїв — іудаїзм — одна із деяких національних релігій древнього світу, що збереглася лише із невеликими змінами аж до відома наших днів. У загальній історії релігій іудаїзм зіграв надзвичайно велику роль, бо ввійшов дуже істотною частиною у склад християнства і ісламу — двох найбільших сучасних світових релігій.

Іудаїзм називають іноді релігією Мойсея, Мойсеєвим законом (англійці говорять, наприклад, навіть «мозаїзм») — по імені легендарного законодавця євреїв.

Природний й великий інтерес до цієї релігії. Величезна кількість присвячених їй творів. Алі із цією ж особливою роллю іудаїзму зв «язанаі й великі труднощі у вивченні його історії. У країнах Європи єврейська релігійна традиція, що прийнята у склад християнської традиції, довгий годину вважалася богоодкровення істиною, що не підлягає ніякій критиці. Багато вільнодумних учених поплатилися життям за спробу засумніватися в цій істині. Навіть й тепер для віруючих євреїв й християн, особливо для католицького й православного духівництва, основна священна книга євреїв — Біблія залишається аж ніяк не історичним джерелом, а предметом віри й преклоніння, незаперечним авторитетом, книгою, написаної по натхненню святого духу. Аж до відома наших днів для церковників й реакційної буржуазії захист Біблії від критики є складовою частиною їхньої боротьби проти будь-яких прогресивних ідей. Це й зрозуміло. Адже Біблія по цей годину залишається найважливішим ідейним захисником класового експлуататорського ладу.

З іншого боці, саме тому всяка критика й феодально-кріпосницького й пізніше капіталістичного ладу, що виходила від прогресивних суспільних кіл, неминуче включала й містить у собі також й критику Біблії, а отже, єврейський релігії. На цьому полі від опозиції вже более чотирьох століть йде запекла боротьба між силами прогресу й силами реакції. У ході цієї боротьби склалася ціла наука — біблеїстика.

Основне джерело вивчення давньоєврейської релігії — Біблія. Інших, незалежних від її джерел майже немає. Біблія — із грецької означає «книжки». Це чимало твір, а велика кількість різних літературних творів. Відповідно до традиції, смердоті поділяються втричі великі групи.

Насамперед, це книжки закону (по-єврейски Тора), чи так зване «П'ятикнижжя Мойсея», — книжки, складання які приписується легендарноміфічному Мойсея. Другові групу біблійних книжок складають «історичні» книжки, чи «писання»: це книга Суддів, Руф, чотири книжки Царств (дві книжки Самуїла й дві книжки Царів), дві книжки Паралипоменон (Хронік), книжки Ездри, Неємії, Есфірь (Єсфірь), Іова, а також Псалтир (Псалми; книга релігійних гімнів, приписуваних царю Давидові), книга Притчею Соломонових, Екклезіаст, Пісні Піснею.

Нарешті, третя група — це пророчі книжки: пророків Ісаіі, Ієремії, Ієзекііля, Данило й книжки дванадцяти, так званих, «малих пророків»: Осіі (Іосіі), Іоіля, Амоса, Авдія, Іони, Міхєя, Наума, Авакума, Софонії, Огея, Захарії, Малахії.

Усі ці книжки разом християни називають Старим завітом (старозавітна література), на відміну від власне християнських (євреями не визнаних) книжок Нового завіту.

Дійсне походження всіх цих книжок дотепер остаточно не встановлено, хоча наукова критика зробила в цьому відношенні дуже багато.

Встановлене приблизно й годину походження інших книжок Біблії. Хронологія й послідовність їхнього виявилася дуже несхожої на традиційну.

Таким чином, закордонна буржуазна наука в особі її найбільш прогресивних представників зробила дуже багато для із «ясування справжньої історії Біблії. Алі критикуючи саму єврейську релігію навіть кращі представники буржуазної науки зупинялися на півдороги. Всупереч своїм ж дослідженням смердоті думають, що в основі єврейський релігії лежало щось глибоко самобутнє, відмінне від релігій всіх інших язичеських народів, щось особливо піднесене. Навіть самих вільнодумних буржуазних дослідників єврейський народ виглядає як особливий, обраний народ, а релігія його — як богоодкровення.

У останні рокта із «явилися й деякі нові, додаткові джерела вивчення давньоєврейської релігії. Протягом 1947−1957 р. на узбережжі Мертвого моря в Палестині, у печерах біля руїн древнього поселення Хірбет-Кумран, були зроблені дуже цікаві знахідки: знайдені сувої рукописів давньоєврейською мовою, що відносяться до II—І ст. до н.е. й утримуючі в собі частини тексту книжок Біблії (але й відмінного від канонічного), статут громади пустельників, як гадають, відомих ессенів, та ін. Кумранскі рукописи, вивчення які почалося лише недавно, можуть пролити нове світло на незрозумілі запитання давньоєврейської релігії, найдавніший період. На підставі всіх наявних у нашому розпорядженні матеріалів й досліджень історію єврейський релігії можна представити в такій спосіб. У найдавніший період своєї історії, у першій половині іншого тисячоліття до н.е., євреї являли собою конгломерат скотарських бедуїнських племен, що кочували в Північній Аравії. Вони жили тоді патріархальним родоплемінних побутом, й релігія їхнія відбивала цей побут.

Можливо існував культ родових заступників, чи духів-предків. Від цого культу збереглися слабкі сліди в біблійному тексті. Наприклад, у книзі Буття розповідається про ті, як под годину утечі Іакова й його дружин від їхнього батька Лавана одна із них, Рахіл, викрала домашніх ідолів батька. З родовим ж культом, цілком ймовірно, зв «язані й перекази про патріархів. Коли патріархи, згадувані в Біблії (Авраам, Ісаак, Іаков та ін., аж до Мойсея), не являють собою історичних особистостей, одностайно визнають усі дослідники.

Заборони.

До найдавнішої ж епохи відноситься безліч заборон — табу. Одні із них заговорили українською у «язані з статевим життям, що базується на звичаях общинно-родового ладу; інші — із їжею. Численні харчові заборони — заборона їсти м «ясо верблюда, тушканчика, зайця, свині, плазунів, багатьох птахів та ін. — зв «язані за походженню, мабуть, із умовами скотарського кочового господарства, але й корені їхнього не зовсім зрозумілі: верблюда було б заборонено убивати на їжу, ймовірно, бо це головний робітник й тяглова худорба пустелі; свиню — бо це типова «осіла» тварина, що належить землеробським народам, із якими кочівники були у ворожнечі. Більшість харчових заборон давно відірвалося від своєї господарської підстави й прийняло суто релігійне фарбування; корені їхнього розпізнати важко. Одна з самих суворих заборон стосувався вживання в їжу крові. Кров розглядалася як душа (нефеш) тіла: «душа будь-якого тіла є притулок його, вон душа його; тому я (бог.— З. Т.) сказавши синам Ізраїлевим: не їжте крові ані із якого тіла, тому що душа будь-якого тіла є притулок його; усякий, хто якщо її їсти, якщо знищений» (Левіта, гол. 17, ст. 14). М «ясо тварин, зарізаних для їжі, винне бути знекровлене.

Обрізання.

До цієї ж древньої епохи відноситься, безсумнівно, ритуал обрізання новонароджених хлопчиків. Біблія приписує введення цого звичаю Авраамові, що здобувши для цого особливе веління від Бога. Справжнє походження звичаю обрізання в євреїв невідомо. Цей звичай — пережиток найдавнішого ритуалу, що, однак, в епоху первіснообщинного ладу відбувався не над немовлятами, а над підлітками при досягненні ними зрілості. Однак самі учені вважають, що цей звичай існував й у деяких племен Аравії, у тому числі в євреїв, спокон віку; інші гадають, що він був запозичений євреями у єгиптян, в які цей звичай, як й у багатьох інших народів Африки, теж існував з стародавніх часів.

Культ Ягве.

У древній допалестинскій епосі криються корені культу національного бога Ягве, що ставши згодом не лише, головним, але й навіть єдиним предметом шанування для всіх євреїв.

Питання про походження культу бога Ягве, цієї центральної фігури єврейський релігії, — найважливіше запитання у вивченні іудаїзму, але й у тому ж годину й найбільш важке. У науці воно та дотепер остаточно не вирішене. Саме ім «я Ягве, чи Яхве (дехто вважає, що древня форма імені був Ягу), не піддається переконливій розшифровці. Можливо, що воно та не єврейське за походженням. Деякі дослідники вважають Ягве спочатку богом мадіанитского племені, що жило на Синайському півострові, біля кордонів Єгипту.

Більш чітко видні в образі Ягве риси. Відповідно до Біблії, Ягве дуже наполегливо вимагає, щоб усі його шанувальники — ізраїльтяни були обрізані. Не менш наполеглива претензія Ягве, щоб усі первістки Ізраїлю присвячувалися йому.

Деякі дослідники гадають, що вимога викупу первістків, присвячених Богу, означає, що колися у стародавності ці первістки дійсно приносилися в жертву Богу, тобто убивалися. Алі це припущення досконале неправдоподібно: жоден народ, не міг бі зберегти своє існування, якби дотримував звичаю регулярно убивати всіх первонароджених хлопчиків. Етнографія не знає подібних народів. Зате із етнографії відомо багато прикладів цього у присвятну церемонію входити обрядова імітація смерти й воскресіння: непосвяченим вселяють, що дух ініціацій дійсно убиває хлопчиків, а потім оживляє їхнього. Від що, ймовірно, й являло собою у предків євреїв присвячування первістків Богу Ягве.

Для самих євреїв Ягве не завжди був загальним богом. Він навіть не був спочатку богом всіх ізраїльтян — основного ядра єврейський групи племен. Алі отут є неясність. Звичайно вважається, що Ягве був богом власне племені іудеїв, а уже потім ставши загальнонаціональним богом всіх євреїв-ізраїльтян. З цим, однак, не узгоджується ті, що легендарний законодавець євреїв Мойсей, якому вперше Ягве відкрив своє ім «я й який обрав його своїм посередником, належав не дуже до іудейського, а до левітського племені, й надалі усі жерці й служителі Ягве повинні були за законом належати до левітів; сам іудеї було неможливо служити Ягве.

Палестинський період.

Завоювання євреями Палестини мало наслідком зміну усього їхнього способу життя, господарського й суспільного укладу, а разом із тім, звичайно, й їхньої релігії. Євреї поступово перейшли від кочового життя до осілого, від скотарства до землеробства. Вони при цьому змішувалися із місцевим ханаанейским населенням. У період завойовницьких воєн — так кликана епоха «суддів» — вони ще зберігалися родоплеменний лад й військова демократія: свої походи проти ворогів смердоті робили под проводом виборних суддів — військових вождів. Алі цей лад поступово розклався, із «явилися багаті й бідні, рабі й вільні; був встановлена царська влада — спочатку із племені веніамінітов (Саул), потім в іудеїв (Давид, Соломон).

Усі ці зміни відбилися в релігії. Змішавши із місцевими жителями, євреї стали, наслідуючи ханаанейцам, почитати місцевих численних божків — ваалов. Культ місцевих ваалов — общинних й міських заступників — був розповсюджений у Сирії й Палестині здавна.

Від місцевого палестинського населення євреї засвоїли ряд релігійних святий, зв «язаних з землеробством: маццот — весняне свято опресноков, що злився із древньою скотарською паскою; шеббуот — п «ятидесятниця, свято жнив пшениці; суккот — свято кущів, на честь збору плодів, та ін.

Весь культ перебував у руках відособленої й спадкоємної групи жерців, що виводили своє походження від племені левітів. У палестинську епоху слово «левіт» взагалі означало жрець.

Алі поруч із цим традиційним й спадкоємним жрецтвом вже із VIII ст. до н.е. з’явились засвідчені в євреїв також релігійні діячі зовсім іншого типу: так називані пророки (по-єврейському набіїм), що представляли собою дуже своєрідне й дуже складне явище. Спочатку пророки були, ймовірно, вольнопрактикующими жерцями — ворожками, провісниками. Вони пророкували, приводячи собі у стан несамовитості ударами в бубон, грою на музичних інструментах, танцем, іноді роздягалися при цьому догола, інакше кажучи, у діях пророків позначалися суто шаманські риси. Алі в зв «язку із загостренням класових протиріч в Ізраїльському і Іудейському царствах (после смерти Соломона єврейська держава розділилася на дві частин) пророки почали виступати якоюсь мірою як виразників народного невдоволення.

Цей заклик до морального очищення, заклик до правди й справедливості мав досить визначений класовий зміст: пророки, вихідці із утворених й пануючих шарів суспільства, прагнули відвернути невдоволення й протест пригнобленого народу від прямих винуватців гноблення. Причина зла, причина нещасть народу, відповідно до проповіді пророків, над соціальній нерівності, над експлуатації, а суто моральній області — у тім, що народ грішний, що він не виконує заповідей бога.

З іншого боці, пророки виступали й як політичні публіцисти. Деякі із них були добро інформовані в міжнародній обстановці, Бачили небезпеку, що загрожувала маленьким єврейським державам із боці более сильних сусідів — Ассирії, Вавілонії; смердоті застерігали правлячі кола від небезпечного союзу із Єгиптом, пророкували нещастя від ворожих вторгнень. Алі смердоті ж утішали народ надією тих, що зрештою, Ягве звільнить й возвеличити свій народ.

Післяполонниий період.

Перехід до третього періоду історії єврейський релігії, що називається звичайно «післяполонним» чи епохою «іншого храму», ознаменувався трьома великими подіями: по-перше, релігійною реформою іудейського царя Іосії (621 р. до н.е.), що привів до різкої централізації культу; по-друге, завоюванням Єрусалима вавілонським царем у 586 р. до н.е. й відведенням частини іудеїв у вавілонський сповнений; по третє, поверненням їхнього із вавілонського полону при Кирі Перському, у 538 р. до н.е., й відновленням Ієрусалимського храму. Саме в цей період й склалися остаточно тих риси іудаїзму, що вважаються його характерними рисами, але в думку віруючих, складають навіть його споконвічні й невід «ємні властивості: суворий монотеїзм, централізація культу, канонізація священних біблійних книг.

Релігійна реформа царя Іосії мала свої політичні заподій. Вона був зроблена в обстановці тискові зовнішніх ворогів: Ассирії, що незадовго перед тім зруйнувала Ізраїльське царство, а пізніше Єгипту й Вавілоії. Іудея мала потребу в зміцненні всіх своїх сил. У основу реформи Іосій поклав так звану П «яту книжку Мойсеєву — «Інший закон». По чутках, що поширювалися, вона був знайдена, а на самом деле був складена в ці рокта. «Інший закон» суворо регламентував й правове і обрядове життя євреїв, воно та містило закони проти лихварства й кабального рабства — закони, що малі метою трохи послабити класові протиріччя. Алі головне в цій книзі — суворий принцип шанування єдиного бога Ягве, суворі погрози за усякий відступ від цого. У дусі нового закону були прийняті круті заходь для централізації культу.

Після Повернення із полону землеробсько-рабовласницької аристократії класові протиріччя ще более загострилися. Знадобилися более сильні міри приборкання народу. А самостійної державної влади у вже не було б, смердоті були под владою Персії. Замість її величезна могутність здобуло ієрусалимське жрецтво, що звільнилося від усякої конкуренції світської влади. Іноземні володарі-перські, а пізніше греко-сірійські царі (Селевкіди) — опікувалися ієрусалимським жерцям, спираючи ними для закріплення свого панування над іудеями. Ніякі інші культові центри, крім Ієрусалимського храму, не допускалися. Приносити жертви Ягві іудеї могли лише в Єрусалимі. У руки жерців храму стікалися тепер жертви, принесені, з всіх кінців країни. У стінах храму накопичувалися скарби, складені із різних пожертвувань. Жертви — очисні, вдячні та ін. — були потрібні від шанувальників Ягве ледве не так на кожнім кроці; кожен випадковий дотик до чогонебудь нечистого вимагало очисної жертви. Були потрібні й виповнювалися натуральні повинності на користь храму. Жерці храму користувалися його багатствами для лихварства й ще понад їхні поповнювали. У жерців не було б конкурентів. «Інший храм» перевершив по розкоші й багатству знаменитий храм Соломона.

Ієрусалимське жрецтво являло собою суворо замкнуту спадкоємну касту, що поділялася на два шари: священиків й левітів, тобто храмових прислужників. титану і інші як й раніше вважалися нащадками коліна Левія, що здобули цей привілей від самого Мойсея й брата його Аарона.

Монотеїзм й богообранство.

Надзвичайний розвиток ієрократичного строю повело й до монотеїзму, що саме в післяполонну епоху досягло свого повного вираження. Колишній племінний бог Ягве перетворився тепер у єдиного бога — творця світу й вседержителя.

Варто підкреслити, що в іудаїзмі, таким чином, вперше в історії релігії був проголошений послідовний й принциповий монотеїзм, й не лише проголошений, але й й впрваджений у життя. Тенденція до монотеїзму існувала й у єгипетській релігії, й у вавілонської, й в іранської, й ця тенденція завжди був відображенням політичної централізації, самодержавної влади царя.

Отже, всупереч традиційному церковному погляду монотеїзм у євреїв аж ніяк не споконвічне явище, а, навпаки, порівняно пізніше.

Корені цієї ідеї богообранства походять від найдавнішої епохи, коли Ягве був ще племінним богом й, природно, опікувався про своє плем’я. Перетворивши згодом у єдиного бога-творця, й вседержителя, Ягве не переставши любити й свій «обраний» народ, хоча й суворо каравши його. Ця ідея звучить у всіх пророків. Щоправда, отут виникало істотне логічне протиріччя: якщо Ягве — творець усього світу й вседержитель, то чому він зробив своїм обраним народом невеликий, нічим особливим не виділюваний народ, тім понад що цей народ на кожнім кроці змінює йому, Ягві? Алі на таке протиріччя не звертали уваги (як й взагалі в релігії протиріччя звичайно не помічаються).

У післяполонну епоху ідея богообранства стала звучати ще голосніше. Було проведено строге відділення євреїв (іудеїв) від всіх іншомовних й іноплемінних сусідів: крайні міри на цей рахунок були прийняті Неємієй, якого цар Артаксеркс призначив у 446 р. до н.е. правителем Іудеї, доручивши йому при цьому відновити стіни Єрусалима. При ньому, зі схвалення всіх «священиків й левітів», «відокремили все іноплемінне від Ізраїлю»: були заборонені шлюби євреїв із іноплемінниками, різко обмежене всяке спілкування із ними. Усі неєвреї, необрізані, усі, хто не поклоняється Ягве, розглядалися як нечисті язичники.

Ця національна самоізоляція був засобом удержати народ у покорі, послабити його протест проти класового гніта.

Раввінат.

Однак величезна більшість євреїв, особливо єврейська біднота, ремісники, дрібні торговці, частина робітників, як й раніше знаходилося в духовному рабстві в рабинів-талмудистів. Дух Талмуда продовжував панувати в синагогальних громадах.

У Талмуді розроблені детально розпорядження й заборони, що стосуються всіх сторін повсякденного життя віруючого єврея. Нараховується 613 таких розпоряджень й заборон. Щоб легше було б розібратися великі талмудичних правилах, ще в XVI ст. як свій рід довідника-конспекту Талмуда був складений звід релігійно-обрядових правил — Шулхан-Арух, покликаний служити як бі настільною книгою релігійного єврея. Жодна інша релігія світу не наповнена до такого ступеня дріб «язковими розпорядженнями. У цьому позначилася крайня архаїчність й як бі окостенілість іудаїзму. Алі дуже багато із ритуальних розпоряджень незастосовні до умів сучасного життя, звідси виникає необхідність якось витлумачувати, чи обходити ці розпорядження. Це й робили раввіни. Раввян міг дати пораду, рівносильний наказу, як вчинити в будь-якому випадку життя, як обійти закон, роблячи вид, що виконуєш його. Раввін робив це за винагороду й звичайно в інтересах багатої частини громади. Раввіни керували й духовним судом — бет-дин, й кожен віруючий єврей вол «язаний був у будь-якій суперечці звертатися саме до суду, а чи не в державний.

Обряди й заборони. Свята.

Усе життя віруючого єврея підлегле релігійно-обрядовим Розпорядженням й заборонам. Вони стосуються їжі, одягу, туалету, розпорядку дня, молитов, дотримання святий, указують, що коли можна й що коли не можна робити. Вже на восьмий день життя новонароджений хлопчик-єврей винен піддатися дикунській операції обрізання. Кожен крок віруючого єврея повинний супроводжуватися молитвою. Численні харчові заборони й правила, про котрі уже говорилося, збереглися до відома наших днів; тому в містах, де є єврейське населення, є звичайно й фахівці-різники (шойхет), що вміють різати тварин за встановленими правилами, щоб вийшло кошерне (дозволене в їжу) м «ясо; таке м «ясо продають у спеціальних м «ясних крамницях; всяке інше м «ясо — треф, тобто нечисте. Особливі правила стосуються одягу: чоловічий одяг повинний бути довгий, зроблений із однорідної тканини, матір кишені нижче пояса, голова винна бути завжди, навіть под годину сну, покрита; релігійний єврей відпускає бороду, але в скронях — довгі пейси;, под годину молитви треба надягати поверх одягу особливе ритуальне покривало — талес (талет) тощо. Численні розпорядження, що стосуються обмивань, особливо для жінок; обмивання повинні відбуватися в спеціальному обрядовому басейні микве (із непротічною й забрудненою водою).

Дотримання свята суботи підлегле особливо суворим правилам: у цей день не лише не можна виконувати яку-небудь роботу, але й не можна готувати їжу, запалювати вогонь, переносити що-небудь у руках, доторкатися до грошей та ін.

З річних святий, про походження які вже говорилося, донині дотримуються паска (14 нісана по староеврейскому календарі), шеббуот (у п «ятидесятий день после паски, у стародавності свято жнива), рошгашана (новий рік, восени, у сьомий день місяця тишри), іомкипур (день прощення, на десятий день после Нового року), суккот (кущі, семиденне осіннє свято, коли по ритуалі потрібно жити в особливих куренях — кущах), пурім (весняне свято в пам «ять біблійної історії Есфіри й Мардохая) й ін.

Вплив релігії на життя єврейських громад було б особливе глибоко завдяки системі релігійного виховання й навчання. Хлопчики із п «ят-шестирічного віку навчалися в синагогальних школах — ішибот, хедер. — Зміст навчання був винятково релігійним й суто механічним: хлопчиків змушували вивчати тексти із Біблії й Талмуда. Вчителями (меламед) були люди, начитані в релігійній літературі, але й не малі ніяких інших знань.

Єврейська релігія не лише освячує й виправдує, класовий гніт, але й закріплює й нерівність статей. Жінці іудаїзм відводить підлегле положення в родині і у суспільстві. Талмуд накладає на жінку безліч принизливих обмежень; вона не може бути свідком у суді, не може виходити на вулицю без покривала і ін. Відповідно до Талмуда, дружина — слухняна раба чоловіка. Кожен віруючий єврей щодня вимовляє молитву, у якій дякує богові свої, що він не створив його жінкою, а жінка винна в молитві дякувати богові за ті, що він створив її для слухняності чоловіку.

Модернізм. Держава Ізраїль.

У новітній годину — із початку XIX ст. — стали робитися й тепер робляться спроби модернізувати єврейську релігію, зм «якшити її очевидну невідповідність сучасному соціально-економічному ладу й культурі. Богослужіння в синагогах модернізується (проповідь на місцевій живій мові, музика і ін.). З іншого боці, проповідується соціальна демагогія, турбота про бідняків. Між ліберальними і ортодоксальними діячами іудаїзму розгорілася боротьба. Незважаючи на усі спроби реформувати іудаїзм, усе более широкі маси єврейського населення у всіх країнах нестримно відходять від релігії, поривають з синагогою.

У наші дні в державі Ізраїль буржуазно-реакційний уряд намагається відродити ортодоксальний іудаїзм. Він оголошений державною релігією. У законодавстві, у суді панують біблейно-талмудичні принципи. Змішані шлюби, євреїв із неєвреями, заборонені законом. Виховання й навчання до шкіл релігійне. Передові шари населення, керовані Комуністичною партією Ізраїлю, борються проти цієї політики, домагаючись відділення релігії від держави й волі совісті.

Список використаної літератури.

1. С.А. Токарєв «Релігія в історії народів світу» 2. А. Ранович «Нарис давньоєврейської історії» 3. Ю. Велльгаузен «Введення в історію Ізраїлю».