Ислам хто в Іспанії

Ислам в Испании К доти, коли Абд аль-Рахман досяг Іспанії, араби вже закріпилися на Піренейському півострові. Їх перебування життя й там вписали однією з найбільш славних глав історія ислама.

После того, як Шарль Мартель встановив заслін походам на Францію, мусульмани вирішили зосередити вся увага на південної області Іспанії - Андалусії, що вони називали Аль-Андалус, і побудували там цивілізацію, значно превосходившую ті, що коли-небудь знала Іспанія. Пануючи мудро і справедливо, вони виявляли високу толерантність до християнам і євреям, що спонукало згодом багатьох з яких прийняти іслам. З іншого боку мусульмани розвивали і вдосконалювали торгівлю і сільському господарстві, покровительствували мистецтвам, вносили значний внесок у розвиток науку й був створений тільки Кордобі найкращу у період інфраструктуру в Европе.

К десятому століттю Кордоба могла похвалитися населенням 500 000 людина (тоді як, наприклад, у Парижі той час налічувалося близько 38 000 жителів). Відповідно до літописі тих днів, у місті на той час було побудовано 700 мечетей, близько 60 000 палаців і 70 бібліотек, на одній із яких за наявними повідомленням перебувало 500 000 манускриптів. У Кордобі була більш 900 публічних лазень, вперше у Європі з’явилися вуличні ліхтарі. У п’яти миль за містом розміщалася резиденція халіфа Мадинат аль-Захра. Будівництво цього комплексу з мармуру, гіпсу, зі слонової кістки і оніксу, зайняло років, витрати нею склали третину спільної скарбниці Кордобы. Тоді - до руйнації в 11-му столітті - його вважали однією з див світу. Його реконструкція і відновлення, розпочаті перші роки двадцятого століття, досі продолжаются.

Тем щонайменше до 11-му віці слабке опір християн почала зростати і американські війська під керівництвом Альфонсо Шостого знову зайняли Толедо. Це був початок історичного періоду, званого християнами Реконкистой. Воно чітко позначило головною проблемою, що затьмарювала ту шляхетну і граціозну епоху: нездатність численних правителів Ісламської Іспанії удається зберігати й підтримувати єдність. Коли множинні християнські королівства почали представляти серйозну загрозу, ослаблені усобицями мусульманські правителі були змушені звернутися по допомогу до Альмоваридам, північноафриканської берберської династії. Альмовариды розгромили повсталих християн, однак у остаточному підсумку самі захопили влада. У 1147 г. Альмовариды своєю чергою було розгромлено Альмохадами — ще однією союзом берберських племен.

Несмотря те що, що такі внутрішні чвари і міжусобна ворожнеча у разі були незвичними на той час, — християнські королівства також безперестану воювали між собою — вони, тим не менш, ослабляли силу мусульман у той самий час, коли християни почали створювати сильні спілки й альянси, формувати могутні армії й готуватися до походам і кампаніям, які у пізніші часи поклали кінець Арабському правлінню в Европе.

Тем щонайменше, араби не збиралися легко здаватися; Аль-Андалус було також та його батьківщиною. Поступово, проте, змушені були відступати — спочатку з Північної Іспанії, потім із її центральній частині. До тринадцятому століттю їх колись великі і довгі володіння зменшилися до розмірів кількох розкиданих глибоко у горах Андалусії князівств, які, проте, як виборювали виживання, а й процвітали.

Одновременно дивовижно й вражаюче було те, що став саме протягом останніх двоє століть свого правління араби і дистриб’юторів створили то чудове королівство, котре найбільше їх прославило, — Гранаду. Здається, ніби в час повільного відступу на південь вони раптом усвідомили, як Вашингтон Ірвін, себе народом без країни, і розпочали будівництво величного пам’ятника — Альхамбры, цитаделі, височить над Гранадой, яку писатель-современник оцінив так — «велике диво цивілізованого світу » .

Постройка Альхамбры почалася 1238 г. Мухаммадом ібн аль-Ахмаром, що під час облоги Гранади королем Арагону Фердинандом з’явився у його шатро і смиренно пообіцяв стати на обмін світ образу і безпеку її народу васалом короля.

То рішення було необхідне, хоч як важко, особливо, коли Фердинанд зажадав від цього відповідно до укладеної договору надати війська на допомогу християнам проти мусульман під час облоги Севільї в 1248 г. Вірний своєму слову, Ібн аль-Ахмар виконав прохання короля Арагону, і Севілья впала перед християнами. Але, повернувшись у Гранаду, де радісні натовпу людей вітали його як переможця, він розкрив бурю, бушевавшую у душі, коротким і сумним вигуком: «Ні переможця, крім Бога » .

Вначале вибудовувана наче фортецю, Альхамбра до правління наступників Ібн аль-Ахмара поступово розросталася в видатний комплекс вишуканих чудових будинків, затишних внутрішніх дворів, прозорих басейнів і прихованих від очей садів. Пізніше, по смерті Ібн аль-Ахмара, і самі Гранада також перебудовувалася і реконструювалася і став, як одне із арабів, які відвідали її: «подібна срібної вазі, наповненій смарагдами » .

Тем часом християнські королі вичікували. Безперервно і непохитно наступаючи, монголо-татари захопили Толедо, Кордобу і Севілью. Вціліла лише Гранада. У 1482 г. відбулася чергова дрібна сварка між її правителями, що до розколу мусульманського союзу на дві ворожі угруповання. Цим скористалися два сильних християнських монарха: Фердинанд і Ізабелла уклали шлюбу і об'єднали свої королівства. У результаті десять років Гранада впала. Другого січня 1492 г. — на рік, що вони спорядили експедицію Колумба до Америки, — Фердинанд і Ізабелла підняли прапор християнської Іспанії над Альхамброй і Боабдиль, останній мусульманський правитель в прикрощі пішов у вигнання, супроводжуваний розгніваної літньою матір'ю: «Оплакуй, подібно жінці, місто, який не зумів захистити як чоловік! «.

Описывая долю ісламу хто в Іспанії, Ірвінг дійшов висновку, що мусульмани були стрімко вигнані з Іспанії. Ніколи вигнання народу був настільки масштабним. При переселення в до Північної Африки й у інші землі багато мусульман несли з собою залишки іспанської ери, таким чином, зуміли внести значний внесок у матеріальну і культурне життя прийомних земель.

Большая частина переселення, проте, настала пізніше. Спочатку більшість мусульман залишалися хто в Іспанії: їм, відрізаним від своїх початкових коренів часом і відстанню, далі нікуди було йти. З іншого боку, до наступу епохи Інквізиції умови життя жінок у Іспанії були нестерпними. Християни дозволяли мусульманам працювати, служити у війську, володіти землею і навіть сповідувати їх релігію. Всі ці поступки було зумовлено важливістю присутності мусульман для що тривав тоді процвітання економіки Іспанії. Але потім, у період Інквізиції, у мусульман відібрали повне право, життя їх стала нестерпно важкою, і з них почали залишати цю землю. У результаті розширення зрештою, на початку 17-го століття які у Іспанії мусульмани було вигнано силой.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матері червоні з сайту internet.