Шамбала

" Шамбала «

Юрга Иванаускайте.

(отрывок з оповідання «Подорож в Шамбалу »).

«Eсли вами запитаєте, що мене також найбільше надихнуло, я — не вагаючись відповім: „Шамбала“», — то у своєму щоденнику подорожей по Гімалаям колись писав Микола Реріх. Запитали б мене про те саме, і це тільки б підтвердила: ШАМБАЛА. Не пам’ятаю, коли вперше почула цю назву, напевно, підлітковому віці, проте досі згадується непередаваний, безутішне почуття ностальгії, яке мене охопило: ШАМБАЛА. Ця майже космічна туга знову і знову чекають на мене, ледь почую слово, промовлене завжди начебто пошепки: Ш-Ш-Ш… (вказівний палець предупреждающе піднесений до загадково усміхненим губах)… АМБАЛА (печатку, якої запечатані найбільші таємниці). ШАМБАЛА.

Я не знаю, чи є ШАМБАЛА благословенним простором тут, в цій Землі, чи якомусь паралельний світ, чи на далекої зірці, на другий галактиці, чи нас самих… ШАМБАЛА. Можливо, це лише одне поняття, що входить до тієї Великої Порожнечі*, що її може збагнути наш болючий розум, занурений в хаос форм: можливо, це навіть поняття, не слово, не звук, а вираз Тиші, луною повторяющей гул Вічності, який здатне вловити наше вухо; тієї Тиші, що у повний місяць сріблястою хвилею накочує, ковзає через Гімалаї, захоплює і манить: в Шамбалу, в Шамбалу, в ШАМБАЛУ…

ШАМБАЛУ дізнаєшся то райдужному світному ієрогліфі, то сумному питанні, мелькнувшем якусь мить в погляді мандрівника країнами Сходу; гарної жінки в капелюсі, прикрашеній паперовими квітами; замріяного бритоголового ченця в вбранні жовтогарячого кольору; переможно усміхненої на повний свій беззубий рот божевільної; старого бороданя, супроводжуваного зграєю собак; маленького заплаканого людинки, що грає на флейті… ШАМБАЛА.

Уже що час я скрупульозно збираю усе, що вдається почути про Шамбалі, але з накопиченням цих рідкісних знань ще більше недосяжним, ще більше туманним стає його образ. Мені вже відомо, що назви Шамбалы, і навіть її столиці Калапы, вперше згаданої стародавніх священних писаннях Індії — в Пуранах й у Махабхараті. На Захід легенду заховане в Гімалаях Земній Рай в 1627 року принесли два иезуита-миссионера, Йоак Каброль і Эстевар Каселла, намагалися поширювати вчення Христа в Бутане. Важко сказати, відправлялися на пошуки Шамбалы якісь португальські чи іспанські експедиції, однак через майже років, в 1820 року, з’явився друком у Тибеті географічний атлас переніс цю благодатну країну… до Європи. Автор тибетській «Всесвітньої географії» стверджував, що відкривач Америки Колумб народився місті Генуї, що у королівстві Шамбала. У коментарях було додано, що Шамбалу також називають Кастилией, та її столицю Калапу —Мадридом.

Путешествию в Шамбалу присвячено багато таємних тибетських книжок, і майже в усіх цих книгах стверджується, що це королівство слід шукати північніше Алмазного Престолу, т. е. Бодхгаи, місця, де Будда Шакьямуни досяг Просвітління. Деякі автори навіть вказували приблизне кількість миль до столиці Шамбалы Калапы. Цим скористався вчитель XIII Далай Лами Агван Доржиев, котрого чимало людей вважали російським шпигуном в Лхасе і який намагався довести, що з відривом 3000 миль на захід від Бодхгаи перебуває саме Москва чи Петербург, а династія Романових — найсправжнісінькі Калки, правителі Шамбалы. У Китаї початку цього століття запевняли у протилежному: мовляв, російські англійцям є званими «млехами» — варварами, безбожниками, слугами зла; саме із нею невідь-скільки років протягом століть борються богатирі Шамбалы.

Лев Гумільов припускав, що Шамбала — це Сирія за правління династії Селевкідів, Олександр Чома де Кереши радив шукати її за перебігу річки Сырдарьи, а Реріхи, хоч і пам’ятали поширену російській теренах легенду про Беловодье, вірили, що Країна Сяючий перебуває у Гімалаях.

В свідомості західних людей Шамбала нерідко пов’язують із Тибетом, чи з крайньої мері існує впевненість, ніби тибетці підтримують з ним таємні і дуже тісні контакти. Жителі «Країни Снігів» у самому справі стверджують, що запозичили в Шамбалы свою календарну і астрологічну систему, і навіть знання лауреати з медицини, деякі тонкощі релігійної музики, живопису, архітектури. Шамбала досі для тибетців непросто міраж, зітканий із крилатою фантазії та туги за Істині, як колись для європейців острів Утопія чи Місто Сонця. Не Рай, не Земля Обітована, проте і сьогодні люди моляться у тому, щоб по смерті відродитися в Шамбалі. Шамбалу ми знайдемо на карті світу, де не залишилося «білих плям», тому навряд чи варто сподіватися, що вам пощастить туди добратися з допомогою компаса, належної амуніції і найнадійнішого провідника, знає Гімалаї краще, ніж свої п’ять пальців… Та все ж Шамбала — не вигадка, а реальність, усе ж тібетські лами одностайно підтвердять, що той, що ми називаємо «реальністю», вважаючи себе людьми «здорового глузду», на насправді найбільший вигадка.

Ансельм Кентерберрійський доводив існування Бога, наводячи доказ, що й Його не було існує, то неможливо й саме поняття Всевишнього. А як може не існувати країна, якщо є що дослівно і навіть є книжки — у яких описано, як туди добратися?! Вони незгірш від скрупульозних деталей, ніж у путівниках по Індії Непалу із серії «The Lonely Planet». І переважають у всіх одностайно стверджується, що Шамбала перебуває тут і він, Землі, на самотньою планеті людей.

У кого полуда ілюзій спадає геть із, той і якими бачить Шамбалу. Перший тибетський путівник по Шамбалі написав у XIII столітті чернець і мандрівник Манлунгпа. Проте каменем відліку він вибрав не Бодхгаю, а свій дім, вказуючи, що звідси слід іти у до Ладакху, потім у країну Хор, потім повернути в королівство Согпо (Монголію) і близько року після двох можна без особливих клопотів і печалей досягти Шамбалы. Пізніше інші автори відкинули приземленість описів Манлунгпы, трактуючи подорож у Шамбалу не як зовнішнє, але, як внутрішнє мандрівка пілігрима.

Самое відоме твір такої вдачі під назвою «Шлях в Шамбалу» (тиб. «Шамбалай Ламйиг») написав у 1775 року III Панчен Лами* Тибету Лобсанг Палден Який Ще. Він народився 1737 року, у віці чотирьох років було визнаний тулку*, т. е. перенародженим Панчен Ламою і втіленням Будди Амитабхи*. Хлопчика поселили в постійної резиденції панчен лам, в монастирі Ташилунпо, де зараз його всіх дивував своїми незвичайними здібностями, ранньої схильністю до містицизму і складнішим духовним занять, потягом до своєї історії, поезії, мистецтву афоризму. Усі наголошували на юному Панчен Ламі як і справу видатної харизматичній особі, а громадянин Британії Джордж Богле, першим що у Тибеті, залишив у щоденниках особливо теплий і привабливий портрет цієї людини. Лобсанг Палден Який Ще помер 1780 року помер від віспи під час своєї місіонерського подорожі у Пекін, у його супроводжувала численна почет, що складалася з 500 ченців, 100 чиновників, 800 слуг, і навіть кількох ачарьев (докторів метафізичних наук) з Індії.

Полное назва трактату III Панчен Лами таке: «Історія Арьядеши і Шлях в Шамбалу, Святу землю». Арьядеша — це Індія, яку Лобсанг Палден Який Ще описав з справжнім талантом історика. Зате «Шлях в Шамбалу» — твір зовсім іншого штибу. Воно складене як садхана. Садхана — своєрідна інструкція по тантрической* медитації, у якій якраз зазначено, як слід звертатися зі своїми фізичним, і навіть Тонким тілом*; яку мантру й скільки раз слід повторювати, яку мандалу чи божество потрібно споглядати, як покращити своє суть, перетворюючи їх у досконалий образ вищих сфер. На санскриті «садха» означає «виконання», «завершення». У тибетському мові садхана називається «сгруб таб» — засіб на Шляхи досконалості, пробудженню, просвітленню. Той, хто не готовий вирушити у Шамбалу, у цьому тексті названо садхака. По-моєму, щодо його характеристики дуже пасує і придуманий тибетологом Робертом А. Ф. Турманом термін «психонавт». Цей автор підкреслює, що культура Тибету завжди була на вивчення духовних, внутрішніх глибин людської душі, й її розуму, а Захід більше цікавили матерія і розширення зовні, починаючи з походів хрестоносців із єдиною метою поневолити інші країни й народи і закінчуючи підкоренням природи й польотами до космосу. Отож, відповідно до Р.А. Ф. Турману, символом, венчающим Західну цивілізацію, міг бути астронавт, а тибетську — психонавт, особистість, осмеливающаяся подорожувати в найвіддаленіші куточки своїм внутрішнім Всесвіту.

Психонавты, люди рішучі, що здійснюють духовні подвиги всередині себе, в тибетському суспільстві завжди вшановувались і шанують, викликаючи найбільше повагу. Тут мені хотілося б привести зауваження дослідника релігій Мірча Еліаде що для культур і філософських систем Сходу головною є саме твердження Вищої Істини, та її сотериологическая функція, оскільки, лише пізнаючи Істину, людина стає вільним. Філософським спекуляцій і закритим метафізичним теоріям протиставляється «жива матерія» — людина і її життя. Вона має бути очищена, облагороджена, змінена, звільнена з допомогою духовної алхімії. Релігійні тексти у буддизмі мають як онтологічну, а й практичну бік, настійно пропонуючи вирватися з сілець простору й часу; зруйнувати стіни, споруджені законів і обставинами, реальністю; завоювати справжню свободу, найвищу благодать, безсмертя. Така й навчальна книжка III Панчен Лами.

Во вступі «Шляхи в Шамбалу» підкреслюється, що садхакой рухає не цікавість, не жадібність, не зарозумілість, не авантюризм; що не переслідує ніяких цілей, крім бажання служити всім жвавий і страждає істотам. Тібетські легенди стверджують, що наприкінці Калиюги, епохи занепаду й розпачу, у якій живемо, Шамбала буде Землі єдиним місцем, де збережеться духовне вчення, здатне врятувати все людство.

Знаки, які передвіщають кінець світу, колись передбачені богами Золотого століття, Лобсанг Палден Який Ще описує так: «У найближчому майбутньому мислення усіх на Землі людей ставатиме боліснішим і спотвореним, а доктрина сина королеви Майї (Будди Шакьямуни) — дедалі більше очерненной, зганьбленої. Виявиться все більше людей, пропонують говорять різними мовами невірні виходи. Тоді не буде жодних справжніх духовних чи трансцендентальних досягнень — сиддхи*. Відчуваючи, що вони більше немає духовних сил, люди постійно вестимуть боротьбу між собою. Досконалість стане їм недосяжно, тому жителі Землі поширюватимуть навколо себе лише страждання. Вищий сенс, якого залишатимуться жадати одиниці, і відповідно до якої будуть тужити, стане недосяжним. Люди будуть ставати дедалі бруднішими, дедалі більше замаранными, через що від них поховаються навіть духи, а про богів!..».

С настанням таких часів найвідважніші з покупців, безліч повинні потрапити в Шамбалу, щоб набратися мудрості і її іншим. Лобсанг Палден Який Ще підкреслював, що така мандрівник має опанувати мистецтвом споглядання і медитації, а дурням, несмышленышам, «дуралеям з дитячою свідомістю, які забралися на купу гною на надії дістати місяць», взагалі нема чого ніс з дому висувати. Тому ж, хто не готовий в Шлях, слід дочекатися дозволу, яке найчастіше дається уві сні. Тих, хто отримав такого дозволу, підстерігає безліч небезпек. Нещасних стануть переслідувати демони й лихі духи, тому неслухняні мандрівники у самому справі ні мети.

Путешествовать слід у північному напрямі, котре, як в індуській міфології, і у буддизмі вважається священним; це пов’язують із містичним центром Космічної мандали. Починати шлях рекомендується з Бодхгайи, відвідавши доти один острів, які перебувають на захід від континенту. Там слід медитувати, виконавши безліч таємних ритуалів і підношень вогню.

Дальнейшее виклад III Панчен Лами може лише грою неприборканої фантазії. Проте за насправді всі перешкоди, які на Шляхи психонавта, все вороги, чудовиська, жахи є всемогутні сили, таящиеся у затінках нашої підсвідомості; це прояви невидимою, неусвідомленої енергії, пульсуючої у просторі можна. Не пізнавши цих двох світів — внутрішнього і «зовнішнього, — ми будь-коли досягнемо Шамбалы, сяючій з іншого боку кордонів повсякденного, конвенціонального, обережного і прагматичного мислення. Отже, кажуть великі тібетські вчителя, спонукаючи своїх учнів до духовним подвигам: ВПЕРЕД, У ПАЩУ До ТИГРУ!

Лобсанг Палден Який Ще докладно описав фантастичні пейзажі, гори, гайки, сади, річки, пустелі, міста, натхненно зобразив небачені рослини, риб, звірів, птахів, людей, пекельних й небесні істот. Приміром, ще на початку Подорожі садхака досягне гори Кокер, де зростає «дуже солодка трава туяная, а також тілака — трава дуже гірка. У тому числі сочиться біла, точно молоко, рідина. Квіти туянаи червоні, як висхідний сонці у всій пишноті; її листя гострі, як лезо бойового сокири; в неї міцне коріння, і росте вона на скелях і прагне півдню. Тілака звисає гронами, опускаючись глибоко у безодню, квіти в неї білі, як соски дикої кобилиці…» Мандрівникові велено викопати коріння цих рослин i зробити якісь магічні обряди, щоб подолати перешкоди, насылаемые злими силами. Іншим разом йому наказано виконати 800 ритуалів підношення вогню, кидаючи до вогню пелюстки блакитного жасмину, червоні квіти кусумы, і потім, обрядивши в білий одяг, в вінку з квітучого лотоса, що росте у верхах льодовиків, танцювати, питаючи магічні сили в богині Экаджати*.

Отнюдь який завжди садхаке личить поводитися настільки романтично. У горах Гандхары, де живуть хижі крилаті леви, мандрівникові доведеться зібрати убитих ними тварин, з м’яса приготувати жертвопринесення, а кров’ю на чорної скелі намалювати люту богиню — демоницу Мандеку, що має «тіло жахливе, повите здертою людської шкірою; зуби червоні, люто вискалені, коли він їсть з черепа, наповненою кров’ю і серцями». Малювати у тому Подорожі пропонується неодноразово, що дуже нагадує сучасні методи психоаналізу, коли мандрівний у затінках своєї підсвідомості людина з баченими чудовиськами, зображуючи і називаючи імена їх застрашливі втілення.

У річки Сатваланы пілігриму пропонується зупинитися відпочивати і піднабратися сил, адже її бурхливі води нелегко подолати. Уздовж річкових берегів зростає червоний дикий рис, і садхака повинна харчуватися кашею від цього рису, приправленою медом, що у достатку зустрічається тут у дуплах дерев. Заговоривши цю їжу з допомогою мантри під назвою «Коштовність простору», мандрівник зобов’язаний почастувати які у швидких водах риб. Там їх там кишить сила-силенна, найрізноманітніших, з різними головами: людей, мавп, тигрів, левів, леопардів, корів, ворон, папуг тощо. п. Тільки після цього, як він догодили, Цар Риб перенесе садхаку в інший берег.

Затем прочанин досягне засніжених гір, де протікає безліч річечок, що впадають в 80 000 ставків і у ріку Білу — Ситу (відповідно до А. Чома де Кереши, це Сырдарья). На сході та ніяких звань води її збираються в отруйні озера. Вони ці холодні, що мені не можу жити «ні риба, ні крокодили, ні птахи, а лише істоти з пекла». Річка будь-коли замерзає, однак якщо людина якийсь частиною свого тіла доторкнеться до води, то відразу ж звернеться в камінь. Берегами височіють гори мідного кольору, там тисячі печер, де живуть демони з мідними губами і кінськими головами, женщины-полубогини з цієї родини асуров*, дочки підземних правителів — нагов*, чарами і обворожительными піснями яких садхаке не спокуситися.

На горі з п’ятьма вершинами мандрівника також очікують спокуси. Котрі Живуть там істоти — хинары — «завжди веселі, сповнені благодаті, завлекательно які відіграють з об'єктами пожадання. Бажаючи спокусити садхаку, вони почнуть вдаватися до чарівним пісням і чудової музиці. Снедаемые бажанням налякати його, вони видаватимуть застрашливі звуки і вчасно приймати жахливі обличчя. Прагнучи остаточно погубити паломника, вони візьмуться дмухати нею сморідним димом…» Пілігримові Шамбалы не личить ні захоплюватися, ні соблазняться, ні лякатися, ні впадати у відчай, ні піддаватися зневірі. Йому варто лише згадати найважливішу буддійську максиму — Порожнеча неспроможна поранити Порожнечу — і, споглядаючи Порожнечу, крокувати далі.

Если психонавт покладатися власним внутрішнім можливостям, не піддасться ні убаюкиванию надій, ні засиллю страху, якщо відкине ілюзорне, двоїсте розуміння себе та інших, йому допоможуть зустрінуті в Шляхи дакини*, містичні жінки, що втілюють у собі Найвищу Істину, початкову Порожнечу Всесвіту і його вічне перетворення, незліченну зміну форм світоустрою.

Пилигриму пропонується цікавитися як зовнішніми обличьями, а й снами. Наприклад, коли він побачить уві сні чорну кров, яка з власних рук і ніг, — це хороший знак, що означає справжнє духовне очищення. У Шляхи слід часто відпочивати, харчуватися отварами лікарські трави, коренів і всіляко себе оберігати. Досягти Шамбалы садхака має истощенным, а повним фізичних і духовних сил, містичної мощі, як «знайшовши нове тіло, сильне і дуже легке».

С наближенням Шамбалі будь-які перепони перестануть лякати відважного мандрівника, а злих духів та демонів він миттєво приборкає силою своєю безмежною, всеохоплюючої мудрості. Відчувши у собі цю могутність, мандрівник побачить високі засніжені гори, схожі на пелюстки велетенського білого лотоса. І це будуть стіни королівства Шамбала.

По словами Лобсанга Палдена Який Ще, у містах, котрі простираються біля підніжжя цих гір, живуть люди, які об'єднують у собі обидві статі: чоловічі органи з їхньої тілах розташовуються з боку, а жіночі — з лівого. Про схожих істот писав й навіть перший мандрівник в Шамбалу Манлунгпа. Він їх описував так: «Живучи там є чоловіків і жінок щодо одного тілі. Орган чоловічої статі розташований посередині у правій частині стегна, а жіночий — посередині у частині стегна. Розповідають, що щотри місяця з лівого стегна народжується дитина…».

Андрогинное істота майже переважають у всіх езотеричних теоріях символізує повернення роздрібненого, зруйнованого, суперечливого свідомості в початкове досконале стан, в світ єдиний і цілісний. Відповідно до М. Еліаде, «ця ностальгія по початкової повноті і благодаті надихає та всебічно висвітлює все вчення, і техніки, котрі прагнуть coincidentia oppositorum ніби одна особа».

Путешествие садхаки триває, і, пройшовши гори, схожі на велетенський лотос, він спуститься у прекрасну долину, що називається «Вічно щаслива». У цей мить на обрії з’явиться блискучу і лучащаяся столиця Шамбалы Калапа. Перш ніж як ввійти у це місто, мандрівник повинен зупинитися з метою останніх обрядів очищення, курити фіміам, розкидати квіти, вимовляти мантри і медитувати. Залежно від духовного стану пілігрима це покаяння може тривати чи сім днів, два тижні і навіть місяць. Відчувши, що він цілком чистий і заплямований, садхака нарешті вільний розпочати місто благодаті і свободи.

Досконально описавши весь складний і тяжкий шлях, III Панчен Лама присвятив самої Шамбалі і його столиці Калапе лише кілька сторінок. Шамбала має обриси мандали, її оточує кільце гір, ліс у трьох низки, як мала* чи чіткі, фортечна стіна з вісьмома воротами, двадцять 8 міст, а центрі — столиця Калапа, спланована у вигляді квадрата, з округлим центральним будинком, вибудованим з коштовного каміння. Усе навкруг зеленіє і цвіте, щебечуть птахи, гуляють тварини небаченої вроди. Люди Калапы підкорили всі вищі сили та розмовляють мовою богів — санскриті.

Е.М. Бернбаум, присвятив Шамбалі вичерпний працю, стверджує, що описане III Панчен Ламою мандрівка дуже нагадує процес пробудження, який називається Марга, т. е. Шлях, чи Подорож. Мотиви шляху, мандрівки, як фізичного, і метафізичного, можна знайти в світових релігіях, які проповідники — Христос, Будда, Магомет — були невтомними мандрівниками і ніде подовгу не затримувалися. За часів в усіх країнах світу люди, ваблені тугою, жагою Правди, співчуттям, надією чи, навпаки, безнадійністю; виконані любові до Бога чи які від Його втрати; натхнені вірою чи збентежені перед раптом яка відкрилася безоднею, яку лише вірою і можна тільки поодинці заповнити, — за одним, парами чи групами вирушали у Подорож.

Уже у стані глибокої давнини чоловіків і жінок, перш ніж стати жерцями, шаманами чи Воїнами Духа, мали зробити таємничі священні мандрівки, про яких свідчать розповіді й пісні, збережені як в жителів Сибіру, і серед австралійських аборигенів, ескімосів, північноамериканських індіанців і мексиканських магів. Мандрівки пілігримів були популярними у Давньому Єгипті, античної Греції та у Римській імперії. Вони стали невід'ємною частиною духовної практики у країнах Сходу: згадати обов’язкове для кожного мусульманина паломництво в Мекку, мандрівних все життя по священним місцях Індії садху*, які йдуть слідами пророка Махавиры джайнов*, буддистів Тибету, Кореї, Японії, Китаю, що у місця, пов’язані із Буддою Шакьямуни.

Христианство також уписало чимало сторінок на історію паломництв. Апогеєм з’явився XI століття, коли скільки людей залишали свої місця і вирушали у Святу землю, відвідуючи Місця Сили, яких колись стосувалися стопи Спасителя. Хворі зцілялися, труси ставали лицарями, а падші — святими. Це був зовсім на легкі мандрівки. Дорогою мандрівників підстерігали багато небезпеки: як зовнішні, і ті, що приховані у затінках людської душі. Як у одній старій казці, «мандрівнику в спину дихав чорт, а очі скалилася Смерть». Проте труднощі Шляхи завжди відкривають нові перспективи якої і нового змісту у житті, досі не изведанную, безмежну свободу.

И чи варто додавати, хоча прочани і їздили (мандрують, будуть мандрувати) слідами різних богів, пророків чи святих, шукали (шукають, будуть шукати) Святий Грааль чи Сяючу Шамбалу, насправді це було (є, буде) Подорожжю зі своєю прихованої суті, шляхом себе. Психоаналітик Шелдон Б. Копп у книзі «Якщо зустрінеш своєму шляху Будду, убий його» писав, що всяке мандрівка, як внутрішнє, і зовнішнє, таїть для пілігрима загрозу, оскільки на, що цінно, треба платити, а розвиток особистості, її зрілість — одне з найбільших речей Землі, заради якої припадає жертвувати своєї цнотливістю, почуттям самозбереження, переконаннями, ілюзіями й надіями.

Во всіх тибетських текстах стверджується, ніби Шамбала має обриси восьмилепесткового лотоса — такий її изображаютна священних картинах, і навіть на мандалах. У містичних тантристских трактатах розповідається у тому, що енергетичний центр — чакра*, розташований у районі серця, теж має форму восьмилепесткового лотоса. Саме, у серце, прихована наша справжня суть — природа Будди, наитончайшее, прояснене свідомість, Ясний Світло*, який зримий в останній момент смерті. «Хіба може й точніше вказівку, де шукати Шамбалу?!» — запитує Самдонг Ринпоче, додаючи, що з того, хто цю містичну країну знайшов собі, зовнішня Шамбала теж стає реальним місцем блаженства, існуючим Землі тут і він.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.