Вселенські собори

[pic].

[pic].

[pic].

Вселенські Собори: минуле й сучасність Загальний період Вселенських Соборів охоплює годину від IV ст. до половини ХІ ст., тобто годину від Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 р., годину від християнства апостолів й мучеників до християнства патріархів та імператорів. Це є період розвитку й формування основних догматів, котрі складають Вселенське віросповідання.

У перших трьох століттях Християнська Церква свої загальні потреби відносно догматичних питань й канонів вирішувала на Соборах єпископів, а із IV ст. соборна форма з’ясування різних церковних питань досягає повного свого розвитку.

Церковні Собори — це зібрання представників Церкви для обговорення й вирішення питань віри, релігійно-морального життя, улаштую, управління й дисципліни християнських суспільств. Синоди чи собори існували в Церкві в усі часи у вигляді тимчасових зібрань, а деяких самостійних церквах — у формі постійних організацій. Вони існують й тепер у різних країнах й віросповідних церквах. Саме слово «собор» означає шлях, яким разом приходять до єдиної істини. У Християнській Церкві розрізняють дві головні категорії соборів: вселенські та помісні. Таке розділення у наше годину приймається православну римо-католицькою, вірмено-григоріанською церквами та іншими, але й кожна із цих церков визнає не однакове число соборів у значенні Вселенських.

Помісними Соборами є зібрання єпископів і інших ієрархів якої-небудь одної місцевої, самостійної церкви, чи якої-небудь визначеної області, котрі зібралися разом, щоб вирішити запитання й справ, котрі виникли в її межах щодо улаштую, управління чи дисципліни в Церкві. У Вселенській Християнській Церкві, як й в кожній Помісній Церкві, собори мають свою історію, початком які є правила й канони Вселенської Церкви перших дев’яти століть християнства. Постанови Помісних Соборів малі, як й тепер мають, обов’язкове значення лише в тій області, представники якої були членами їхніх зібрань.

Вселенський Собор — це зібрання єпископів й учителів Церкви з всіх помічних самостійних церков для вирішення свідчень їхньої віри й для затвердження істини віровчення, яку було б дане Церкві Одкровенням й тому беззаперечно є правильним для встановлення правил, обов’язкових для всієї Церкви.

Вселенський Собор є єдиним верховним авторитетом для будь-якої Церкви з питань віровчення й єдиним органом її церковного законодавства. Дії Вселенського Собору є найвищими правилами для Церкви, смердоті поширюються на усі Помісні Собори й на усі часи. За встановленим правилом, необхідною умовою для складу Вселенського Собору був присутність на ньому всіх патріархів особисто, чи уповноважених від них із грамотами.

Іншим важливим чинником Вселенських Соборів служила канонічна правильність його скликання, складу, ведення й оголошення його постанов й дій. У Римській імперії собори перших дев’яти століть скликали імператори, але й з пропозицій ієрархів церкви, із їхньої ініціативи й із їхньої згоди. Право брати доля в діяннях Вселенських Соборів із правом голосу малі єпископи, а пресвітери й диякони могли бути повноправними членами собору лише тоді, коли смердоті замінювали свого єпископа, тобто були його уповноваженими особами на соборі.

Імператору доручалося почесне керівництво на соборі. Необхідним зовнішнім чинником Вселенських Соборів було б визначення його Вселенності всіма помісними церквами, як тими, від які були присутні єпископи на соборі, так й тими, від які не було б представників. Визнавати рішення й канони Вселенських Соборів у кожній помісній церкві винне бути одночасним й повним.

Головним й властивим лише Церкві предметом діяльності Вселенського Собору є складання символів віри й викладення догматів у значенні незмінних зразків віровчення. Маючи право складати символи й догмати, Вселенський Собор зобов’язаний зберігати віровчення в незмінному вигляді. Вселенський Собор володіє здатністю безгрішності, як орган Вселенської Церкви, яким керує Дух Божий.

Собори були дуже різноманітні, в залежності від заподій скликання, місця, години. Апостольські правила, постанови Помісних й Вселенських Соборів на скликання Соборів два рази в рік: перший Собор через три місяці после Великодня, а другий — в половині жовтня. Метою соборів було б вирішення догматичних питань й боротьба із різними єресями, котрі виникали в даний період.

Католицькі вчені до списків Вселенських Соборів вносять наступні 22 собори: Нікейський І 325 р., Константинопольський І 388 р., Ефеський.

431 р., Халкідонський 451 р., Константинопольський ІІ 553 р., Константинопольський ІІІ 680−681 рр., Нікейський ІІ 787 р., Константинопольський IV 869 р., Латеранський І 1123 р., Латеранський ІІ 1139 р., Латеранський ІІІ 1179 р., Латеранський ІV 1215 р., Ліонський І 1245 р., Ліонський ІІ.

1274 р., В'єнський 1311 р., Констанський 1414−1418 рр., Базельський 1431 р., Флорентійський 1439 р., Латеранський V 1512−1516 рр., Триденський 1545- 1563 рр., Ватиканський І 1869−1870 рр. й Ватиканський ІІ 1962 р. На Ватиканському І Соборі із проголошенням догмату про безгрішність папи, Вселенський Собор у Римо-Католицькій Церкві назавжди тримав значення наради єпископів при папі. Православна Церква Вселенськими Соборами визнає Перші 8 соборів з 22 Римо-Католицької Церкви.

Церковна організація остаточно склалася в VІ столітті. Імператор Юстиніан (527−565) своїм указом визначив п’ять центрів патріархій: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному із них підпорядковувалися відповідні Митрополії, а митрополіям — єпископи. Було створено чітку систему церковних громад, Яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Від названих патріархій пізніше відокремилися автокефальні церкви.

Християнство навіть при зародженні не було б єдиним із точки зору ідеології та організації. У ньому виникало багато різних течій, обумовлених соціальними чинниками 395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської й константинопольської церкви, який завершився 1054 р. Західна церква із годиною отримала назву католицької (вселенської), а східна — православної. У 16 ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. То в християнстві виникли три основні течії православ’я, католицизм й протестантизм.

Діяльність та значення Вселенських Соборів важко переоцінити, оскільки проблеми, підняті і висвітлені у яких, дають змогу краще зрозуміти та осмислити процес формування християнської догматики та церковних канонів й традицій, що, зрозуміло, допомагає на сучасному етапі розвитку Християнської Церкви об'єктивно аналізувати її теологічні й конфесійні особливості, а також характеризувати і вивчати аспекти державної діяльності й теоретичні богословські тенденції відносно загальних трансформаційних явищ у її внутрішній ієрархічній структурі. Без перебільшення можна сказати, що Інший Ватиканський Собор ставши однією з найважливіших релігійних подій ХХ століття. Він був задуманий в голові одного чоловіка, Анжело Ронкаллі, папи Івана ХХІІІ. Ще не пройшло і трьох місяців із моменту початку свого правління, як він скликав до Риму 17 кардиналів на 25 января 1959 року. Реакцією кардиналів на папське оголошення був … цілковита тиша.

Головною метою Собору було б започаткувати широкомасштабне оновлення церкви, узгодити церкву з годиною, не відкидаючи своєї спадщини, але й переоцінюючи її, звертаючи особливу увагу на дотриманні минулого папського вчення. «Впустімо трохи свіжого повітря у Церкву», — сказавши Іван ХХІІІ, відкриваючи вікно. «Ті, що пропонував тато, звісно, що повернулося досить революційно — не зміною у доктрині, як такій, але й зміною у бо я називаю Католицьким синтезом», — пише пастор Куртіс Ян у своєму ессе «Інший Ватиканський Собор: Зміна й Продовженість у Католицькому Синтезі», зачитаному 1999;го році на пасторській конференції ВЄЛС [11].

«У ХІХ столітті, коли більшість Католиків все ще підходила до богослов’я з неісторичної, догматичної точки зору, окремі особистості, як Джон Генрі Ньюмен в Англії та Йоган Адам Мюлер у Баварії, починали історичне мислення у Католицьких рамках. На початку ХХ століття, Католицькі філософи, такі як Моріс Блондель у Франції, враховували более сучасні філософії, намагаючись втілити їхні у Католицький синтез» [11].

. Між двома світовими війнами й после Другої Світової війни із «стало декілька нових рухів. Серед них були:

. літургійний рух, що шукав шляхів для запровадження у богослужінні принципів та форм ранньої церкви, включаючи доля мирян та використання розмовної мови;

. рух біблійного вивчення, що наголошував на дослідженні Святого Листи з нахилом до історично-критичного підходу;

. та «нова теологія», що формувалася Карлом Рахнером, Фон Бальтасаром,.

Боуєром, Конгаром та Де Лубаком, які намагалися впровадити понад сучасних філософій у так звань Католицький синтез. Інший Ватиканський Собор офіційно відкрився 11 жовтня 1962 року на свято божественного Материнства Благословенної Діви Марії. Собор поділили на чотири сесії (жовтень-грудень 1962; вересень-грудень 1963; вересеньлистопад 1964; вересень-грудень 1965). Підчас проведення Собору відбулося дві важливі події:

1. Прогресивні, реформісько-налаштовані єпископи організували.

Європейський Союз й спромоглися переконати більшість отців собору відкинути список кандидатів у соборні комісії, який сформувала курія з консервативних єпископів. Коли привело доти, що з плином собору консервативний й прогресивний впливи вилились у компроміси;

2. У червні 1963 року помер Іван ХХІІІ. Новим папою обрали Монтіні.

Міланського як поміркованого прогресивного. Четверта сесія завершилася месою 8 грудня 1965 року на свято Непорочного Зачаття. Собор створив 16 документів. Усі 16 були проголошені папою, що дає їм найвищу уладові у церкві. Це:

. 4 Конституції, дві Догматичні: про Церкву (КЦ) та про Боже Про «явлення.

(КЗ); Конституція про Святу Літургію (КЛ) та Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі;

. 9 Декретів: про пастирський уряд єпископів в Церкві, про служіння й життя пресвітерів, про священицький вишкіл, про пристосоване оновлення чернечого життя, про апостолят мирян, про місійну діяльність Церкви, про екуменізм (ДЕ), про Східні Католицькі Церкви, про засоби суспільного повідомлення;

. 3 Декларації: про релігійну свободу, про ставлення Церкви до нехристиянських релігій, про християнське виховання. Католики не визнають ці документи за божественно натхненні як Біблію, але й смердоті вважають, що Святий Дух керував Собором у їхні написанні.

БОГОСЛОВ‘Я ІНШОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ.

1. «На думку більшості Римо-Католиків, можливо найважливіші вчення.

… Ватикану ІІ - це узгодження з годиною та оновлення церковної літургії, наголос на мирянстві та екуменізм" [11]. Ватикан ІІ дозволив використовувати розмовну мову разом з деяким залишком латини в літургії. Тепер уже, «дуже бажає собі того Маті Церква, щоб всіх взагалі вірних вести до тієї повної, свідомої та діяльної долі у літургійних відправах» (КЛ14), тобто у Месі. Дозволяються тепер й зміни в стилі служебної музики. «Результат такий, що Католики тепер поклоняються таким чином, що має вигляд й дає враження значно ближчому нагадуванні нашого, Лютеранського, поклоніння, ніж того, чим були.

Тридентійські обряди" [11].

Дозволяється також й причастя в обидвох видах. Меса розглядається не лише як умилостивлююча жертва, але й і також як спільнотне споживання. Мирян дозволяється й заохочується брати более активну доля в парафіяльному житті. як чоловіки, то й жінки можуть служити помічниками, лекторами, катехизаторами та адміністраторами.

Конституція про Церкву навіть проголошує, що миряни у своїх життєвих світських покликах також можуть досягнути справжньої святості. Однак, залишається старий погляд на церкву як ієрархічну піраміду.

2. З метою запровадження екуменічного діалогу Собор утверждает, що.

Божих людей можна знайти й поза Римською Церквою (ДЕ3). Тепер ми -.

«роз'єднані брати» (ДЕ1), які «слушно називаються християнським ім'ям» (ДЕ3), але й нас потребу не визнають за «церкви», лише за «громади». «Бо лише через єдину католицьку Церкву Христового, що є загальною допомогою спасіння, можна досягти повноту засобів спасіння» (ДЕ3).

Таким чином, Ватикан ІІ дозволив Католицькій Церкві статі головною силою у сучасному екуменічному русі.

3. Стосовно запитання про ті, як поживає Святе Лист на Соборі, є добрі Новини й погані Новини. Ос-кільки відбулася зміну в літургії із латини на розмовну мову, разом з розвитком трирічного календаря читань, понад католиків понад чує Святого Листи своєю рідною мовою, ніж смердоті це раніше чув протягом 15-ти століть. Однак, із іншого боку,.

Собор проголошує: «Священне Передання та Священне Писання становлять один священний депозит Божого слова, доручений Церкві» (КО10). «Те, що виходить, це ті, що sola papa все ще стверджується, коли ж sola.

Scriptura все ще відкидається" [11].

«Ті Передання, яку скидатися від апостолів, под дротом Святого.

Духа здосконалюється в Церкві: бо зростає пізнання переданих промов й слів чи із розважання й студій віруючих, що їхнього роздумують у своєму серці …, чи із внутрішнього розуміння духовних справ, що їхні переживають, а чи із проповіді тихий, котрі із єпископським насліддям перейняли певне дарування правди. Тобто, Церква із ходом століть постійно прямує до повноти Божої правди, доки не сповняться слова Божі" (КО8), — пояснює Собор вчення про розвиток доктрини. «У рокта после Собору Католицька біблійна наука стала повністю висококритичною у своєму підході до Листи. Ті, що потребувало двісті років для ліберальних Протестантських церков зробити з Біблією, Католицька.

Церква зробила за двадцять" [11], — додає пастор Ян.

4. На рахунок Євангеліє? Справді, ми можемо знайти вагоме число добрих євангельских тверджень, як наприклад у КЛ5: «Бог, «який хоче, щоб усі люди спаслися й прийшли до розуміння правди» (1Тим.2,4),.

«багаторазово і багатьма способами мовивши колися до відома наших через пророків» (Євр.1,1), коли прийшла повнота години, післав Свого.

Сіна, Слово, що сталося тілом, помазаного Святим Духом, щоб звіщати благу вість бідним, оздоровляти сокрушених серцем, «лікаря тіла й душі», Посередника між Богом й людьми. Бо Його людська природа, в єдності особини Слова, був орудником нашого спасіння …".

Однак, не так на це, Ватикан ІІ не розглядав запитання про bhop`bd`mm грішника перед Богом. Власне, очевидним є ті, як це добро видно з книжки Роберта Пройса [10], що між Лютеранами й Католиками може виникнути лише двозначність стосовно згоди у доктрині про.

Виправдання, й що Католицька позиція з часів Тридентського Собору не змінилася.

Ватикан ІІ продовжує вважати Марію та святих за необходимых та заслужених посередників спасіння. Він продовжує розглядати Месу як умилостивлюючу жертву. Усі ще стверджується й Чистилище. Насправді,.

Католицька позиція ще гірше зіпсулася, від напів-пелагіанства до справжнісінького пелагіанства, доводячи, що можна досягнути спасіння просто дотримуючись природнього Закону записаного в серці. Так у.

Конституції про Церкву мовиться: «Бо тих, що, не знаючи безвинно.

Євангелії Христової та Його Церкви, глядають Бога щирим серцем, та виконують Його волю ділами, ідучи за голосом совісти та підо впливом благодаті, можуть осягнути вічне спасіння" (КЦ16).

У новому Католицькому Катехізисі ми маємо втілення богослов «я Другого.

Ватиканського Собору. «Катехізис Католицької Церкви — це результат дуже широкої співпрацю. Його готували протягом шести років інтенсивної роботи в дусі повної відкритості та палкої ревності … Досягнення цього.

Катехізису, таким чином, відображає колегіальну природу Єпископату. Він свідчить про Церковну католичність", — такими словами Іван Павло ІІ пояснював процес й дух написання тексту Катехізису 11 жовтня 1992 року, на тридцяту річницю відкриття Іншого Ватиканського Собору. Розкриваючи доктринальну цінність тексту, тато Іван Павло ІІ продовжував: «Катехізис.

…, затверджений мною минулого червня 25 числа, й видання якого наказую я сьогодні силою моєї Апостольської Владі, є твердженням віри Церкви та католицької доктрини, засвідченим чи просвітленим Священним Писанням,.

Апостольською Традицією та Церковним Магістратом. Я проголошую його твердою нормою для навчання віри й, таким чином, дійсним та законним інструментом для церковної спільноти".

Структура Катехізису.

«Схема цого катехізису натхненна великою традицією катехізисів, що будує катехізис на чотирьох стовпах: хрищенське сповідання віри (Символ віри), таїнства віри, життя віри (Заповіді) та молитва віруючого.

(Господнього Молитва)" [2,13: Мови про розрізнення Закону та Євангелія й бути не може].

З вищенаведеного очевидним є ті, що тут ми маємо комбінацію старого та нового богослов «я, Тридентського та Ватикану ІІ. Секція Один.

Сповідання віри майже повністю будується на матеріалах Другого.

Ватиканського Собору про Про «явлення та Писання. Також, що властиво, як наслідок Ватикану ІІ, у новому Катехізисі запроваджується теїстична еволюція: «Писання представляє діло Творення символічно як послідовність шести днів божественної «роботи», завершеної «відпочинком» сьомого дня …, дозволяючи нам «впізнавати внутрішню природу, цінність та впорядкованість всього творива на славу Божу»» [2,337]. Катехізис продовжує дотримуватися цієї ж позиції, що і Трент у доктрині про Виправдання. Так, наприклад:

. схильність до гріха не є гріхом, «людська природа зіпсулась не повністю» [2,405] (див. 2,406]);

. через ті, не має ніяких пут волі;

. благодать — це надприродня введена якість, «введена Святим Духом у нашу душу» [2,1999];

. не має справжнього зв «язку між Христовим ділом та роботою Святого.

Духа; коли Христові заслуги заповнюють «Церковну скарбничку» [2,1478] із одного боці, а із людського боці необхідна «співпраця любові з спонуканням Святого Духа» [2,1993], праведність Христового не має безпосереднього ставлення до нашої;

. віра вважається людською дією [2,154] та чеснотою [2,1814]. Говорячи про Виправдання, Катехізис цитує Тридентський Собор: «Виправдання — це не лише відпущення гріхів, але й і також освячення та відновлення внутрішнього чоловіка» [2,1989 (DS1528)]. На завершення трохи статистики. Цитати з пелагіанського КЦ16 із «є 8 якщо в Катехізисі. Інший Ватиканський Собор цитується частіше ніж будь-яке інше джерело, включаючи Євангеліє від Матвія. Кількість звертань до Триденту має другу позицію после ВатикануІІ серед Вселенських Соборів. «Отже, Католицький синтез продовжується … Раніше синтез містив Лист, церковних отців, декрети тат та церковних соборів, канонічні закони, писання …, розум та Арістотеля. Сьогодні ж головне запитання незмінне. Усі старі компоненти синтезу робити, самі наголошуються менше ніж раніше, інші наголошуються та розвинулись більше, ніж раніше. як результат Ватикану ІІ, принаймні, ще одна пара компонентів додалася до Католицького синтезу: сучасна філософія та свідомість автономного індивіда».