Конфуціанство у Китаї

Татарско-русская школа № 85.

Реферат з історії світових цивілізацій на тему:

«Конфуціанство в Китае».

[pic].

Реферат виконано учням 11 А класса.

Шафигуллиным Ленаром.

Учитель истории.

Зарипова Дания.

Шагитовна.

Казань 2000.

[pic].

Статуя Конфуция.

Зміст. 1. Запровадження. … …1. 2. Глава I. «Зародження навчань Конфуція. …3. 2. Глава II. «Культи конфуціанства». …7. 3. Глава III. «Роль конфуціанства історія Китаю» …11. 4. Укладання. … …14. 5. Список використаної літератури. …15.

Запровадження. У курсі вивчення історії світових цивілізацій я безпосередньо ознайомився цивілізацію Китаю про навчаннях великого китайського філософа Конфуція. Але тому що в мене вже здавна збуджує інтерес до життя країн Сходу, його традиціям, нравам, саме до Японії Китаю, вирішив вивчити. Я був вибір між двома країнами, але зупинився на Китаї, за його численного населення. Оскільки основний чільною релігією Китаю є конфуціанство, вирішив ознайомитися з ней.

Метою мого реферату було розкриття те, що взагалі не складна з себе релігія Конфуція, які її традиції, моральні підвалини, культи тощо. буд. Однією із завдань було з’ясувати, коли зародилася одне з найдавніших консервативних релігій Сходу. Також мене спантеличило як складалися відносини для людей й державою, між батьками та синами, між старими молодими… І головним ж завданням стало розкриття того, як вплинуло конфуціанство життя народів Китая.

Тема, обрана мною, дуже часі по їй день. Вивченням релігій, і особливо релігій Сходу, вчені займаються до справжнього часу, оскільки багато ще нераскрыто, не розгадано, неусвідомлено. Якщо ж казати про співробітництві Росії та країн сходу, то стосунки, почали більш міцними і дружными.

Для відповіді ці запитання я скористався матеріалами трьох видань. Перше — це 2 частина 6 томи популярної «Енциклопедії для дітей» під назвою «Релігії світу». З анотації ми узнаем:

«Друга частина томи «Релігії світу» містить відомостей про основних та світові релігії. Вперше одну з найважливіших сфер духовному житті людину висвітлюється настільки повно, у популярній формі і з позицій равноуважительного ставлення до всім описуваних религиям.

Книжка розрахована для дітей старшого шкільного віку, батьків, викладачів, і навіть всіх, хто цікавиться релігіями різних народів. Усі котрі вийшли томи «Енциклопедії для дітей» рекомендовані управлінням розвитку спільного освітнього і середньої освіти освіти Російської Федерації як додатковий посібник для учащихся".

Друге видання — книга Л. З. Васильєва «Історія релігій Сходу» що вийшла 1983 року. Книжка призначена як навчальних посібників для вузів по спеціальності «История».

«У вашій книзі дається нарис історії виникнення релігій Сходу, їхньої ролі у розвитку соціально-економічної і політичною структури східних товариств та культури. Характеризуються численні релігії (індуїзм, християнство, іслам), релігійні системи Індії (брахманизм, індуїзм, буддизм, джайнізм), Китаю (конфуціанство, даосизм), Японії (синтоїзм і буддизм) і др».

Третє видання — книга М. Я. Холопова «Світові релігії». Анотація дається краткой:

«Книжка історичних нарисів „Світові релігії“ — результат багаторічного вивчення світових релігій. Видання призначається для широкого кола читателей.».

Глава I.

Зародження навчань Конфуция.

Наприкінці III тисячоліття до нашої ери біля центральних рівнин Китаю починало складатися протогосударство, яке на той час була власне племінної союз, об'єднаний щасливим і розумним вождем. Цей період прийнято називати епохою Шан-Инь — під назвою клану, який очолював на той час. Після черговий міжусобиці у Китаї настала епоха династії Чжоу (XI-III ст. до н.э.)-один із найцікавіших періодів історія країни, коли почали закладатися основи практично всіх філософських шкіл й містичних учений.

Здавна китайська соціальна систему було чітко поділена на рівні, кожному у тому числі нав’язували свої найсуворіші норми, причому ці розпорядження часом стосувалися навіть дрібниць. Наприклад, було достеменно відомо, у яких одежах кому ходити, яку їжу є, які обряди здійснювати. Вища аристократія і назевалась — «ті, хто їсть м’ясну їжу», у те час як у столі простолюдинів м’ясо не з’являлося, і тому, що їх вистачало усім, — причина полягала у ритуальних предписаниях.

Уся земля належала верховному правителю — вану. Трохи нижче вану стояли кілька властительных князів, що інколи управляли областями. Ван довгий час поєднав у собі функції племінного вождя і жерця, тобто. міг й управляти ними людьми і спілкуватися із Небом. Про його священної функції говорив навіть сам ієрогліф «ван», який був горизонтальні риси, перетнуті одній вертикальній. Це символічно означало, що дух правителя здатний з'єднати у собі три початку: Небо, Землю і Людини. Ван, володіючи необмежену владу, міг перерозподіляти землю, ніж прив’язував себе спадкову знать.

За уявленнями, притаманним древнього Китаю, імператор мав величезної духовної допомогою, чи де, яка дарована йому Небом і що він міг передавати своїм підданим. Цю допомогу можна також ознайомитися називати священної силою, добротою, благодаттю чи навіть благодетелью. Ставлення до ній склалося ще давнину, коли цей бачили місцем зустрічі людей духами і тому був просочений особливої «енергією». Саме благодать (де) вану стала пізніше однією з ключових моментів вчення Конфуція про держави не роль ньому правителя. Безроздільна влада вимагала це й особливої моральної чистоти, доброчинності, особистого духовного досконалості вану, чого закликав Конфуций.

Існував принцип: «Хто знатний — той багатий». Незнатний було бути як багатим, і навіть зажиточным.

На погляд таку систему може бути несправедливої і навіть нелюдської різанини чеченців. Але марно оцінювати давнина з погляду сучасних поглядів на свободі, рівність можливостей, демократичних правах. Факт залишається фактом: багато століть саме таку систему соціального поділу з її жорсткими вказівок підтримувала стабільність у суспільстві та досить рівні відносини між владою та народом.

У китайській історії період правління Чжоурской династії вважається майже ідеальним часом у життя покупців, безліч держави, коли всі жили, в достатку й кожен «знав своє місце». Як сказав би Конфуцій, «правитель був правителем, а підданий — подданным».

Засновником вдома Чжоу вважається Чжоу-гун, мужній і доброчесний людина. Він вигідно відрізнявся від свого невезучого попередника, останнього правителя династії Інь, який погрузнув у содомські. Саме Чжоу-гуну історія приписує гасло: «Шанувати чеснота і оберігати народ». Багато мудреці, зокрема і Конфуцій, його називали зразком кращих моральних чеснот, підтверджених часом. Учитель ставив Чжоу-гуна найвище правителів давнини, зазначаючи, що він «повністю опанував культурним началом», а отже, і «ритуальними» нормами поведінки, у яких Конфуцій бачив основу вселенської гармонии.

Проте такому благоденству не судилося бути довшою. Сильніші соціальні й духовні кризи, руйнація ідей архаїчного окультизму втрата віри в духів — усе це сприяло народженню зовсім іншого типу філософії. Але спочатку слід подивитися на, які причини привели Китай до такому кризису.

Кількома століттями до цього часу побуті з’явилося залізо. Це порушило гармонію громадських відносин, дозволивши людям, не які мають знатністю, багатіти з допомогою обробки нових земель. Через війну виникли так звані «сильні вдома». Здавалося, золоте століття китайської державності залишився позаду, у країну приходять «розруха й хаос». Немає вже великих мудреців давнини — Яо, Шуня, Хуан-ди, Чжоу-гуна, здатних повернути Китай до лона вселенської гармонії. Та хіба знайдеться сьогодні той, хто передасть правління за спадщині, а, по заслугах — найдостойнішого, як великий правитель давнини Яо, який передав трон Шуню? Ні, звичаї змаліли, все можновладці піклуються лише про власну достатку й страждають непомірними амбіціями. Китай розколовся силою-силенною дрібних царств, безперестану ворогуючі між собою. Невипадково ця епоха (V — III ст. е.) отримав назву Чжаньго (Що Бореться царства чи Воюючі государства).

Країна, роздрібнена на протиборчі володіння, вела довгі, виснажливі і непотрібні війни. На початку цього епохи біля центральних рівнин виявилося близько 140 малих акціонерів та великих царств. Не минало року, щоб між ними виникали сутички. Утворилася навіть особлива група бродячих мудреців, які, переходячи з однієї держави в інше, намагалися залагодити конфлікти між правителями. До таких людей належав відомий філософ Мо-цзы.

Через війну кровопролитних міжусобиць виділилося «сім найсильніших» царств: Чу (де, по доданню, народився Лао-цзи), Ці, Чжао, Хань, Вэй, Ян і Цинь. Багато держав виявилися поглинені сильнішими сусідами. Так, царство Лу, де Конфуцій, потрапило під владу царства Чу.

Щось розладналося в Піднебесної… Зруйнувався стрижень відносин між людьми. Невже велику країну очікують хаосу й смута?

Саме на цей момент багато мудреці, філософи та містики, лякаючись «великої смути в Піднебесної», міркували над способами, які б призвести до спокою і процвітання. І на цій хвилі виникла сила-силенна духовних, філософських і розширення політичних навчань. Деякі їх згасли протягом кількох століть і навіть десятиліть; інші - такі, як конфуціанство, легизм, даосизм, — настільки проникали в культуру Китаю, що китайська цивілізація сьогодні просто немислима без них.

І все-таки, говорячи про народженні потужних навчань Китаю у VI — V ст. е., слід зазначити, що виникнення їх було лише соціальної і політичною ситуацією. Характерно, що це найбільші китайські духовно-философские системи виникли приблизно один і той ж время.

Духи, яким поклонявся Китай, виявилися можуть призвести країну до гармонії. Настав криза архаїчного свідомості, духообщение не давало людині повноти істини, а людина прагнув добратися саме до неї, його большє нє влаштовувало просто порятунок від негараздів і нещасть. Невипадково Конфуцій зазначив, що «якщо вранці осягнеш істину, то ввечері можна й умереть».

Єдине відоме велике містичне твір архаїчної традиції - знаменита книга «І цзинь», чи, як сьогодні переводити її назва, «книга змін». Частково у неї написана наприкінці II тис. до зв. Еге., хоча сама тема виникла набагато швидше. «І цзин» вважалася ворожильної книгою, через яку передбачали розливи рік і результати боїв, долю чоловіки й великі події. Вважається, що сама Конфуцій становив коментар до основному поділу цієї книжки, які називаються «Дванадцять крыльев».

Світ видавався низкою вічних змін, він дано людині як «вічне мінливість», як дві протилежні і взаємодоповнюючих почав — світлого (янь) і темного (інь). Навколишній світ однаковою мірою і реальний, ілюзорний, за видимої дійсністю приховується глибша, «справжня» сутність, розповісти яку неможливо. Проте є спосіб символічного вираження цього внутрішньої реальності - через малюнки чи поєднання суцільних і переривчастих линий.

У «Книгу перемін», непередбачувано вплинула в розвитку всієї китайської філософії, певне, утримувалося якесь древнє містичне знання, суті якого виходила далеко далеко за межі ворожильної практики і примітивного спілкування з духами. Найімовірніше у період Конфуція її істинного, першого сенсу вже не розумів. Містичне звелося на рівень окультного — магічних прийомів, обрядів волання і вигнання духів. Виникала виразна необхідність інакше оцінити місце людини у цьому світі, начебто свіжим поглядом осмислити себе у просторі вже інший духовної реальности. 1].

Глава II. «Культи конфуцианства».

«Культ предків і норми «сяо».

Йдеться культі предків — як живих і мертвих. Значно змінивши утримання і форми цього культу, відомого у своїх основних рисах майже всім народам («Шануй батька і матір свою», — йдеться у Біблії), конфуціанство додало йому глибший зміст символу соціального порядку й перетворило їх у найпершу обов’язок кожного китайця, універсальну і загальну норму поведінки. Саме із метою Конфуцій розробив вчення про сяо, синівської почтительности.

Сяо, як вважав Конфуцій, — це основа гуманності. Бути шанобливим сином зобов’язаний кожен, і особливо — людина дуже грамотна, освічений, гуманний, прагне до ідеалу цзюнь-цзы. Сенс сяо, як він тлумачить Лицзи, — служити батькам за правилами чи, поховати їх за правилам тепер і приносити їм жертви за правилами чи. Відповідно до цих правилам, докладно і грунтовно растолкованным в Лицзи, шанобливий син повинен все життя віддано турбуватися про батьків, прислужувати і догоджати їм, виробити готовність попри всі в ім'я їхнього здоров’я та блага, шанувати їх за будь-яких обставин. Навіть коли батько недоброчесний, коли він лиходій, злодій чи убивця, шанобливий син зобов’язаний лише смиренно умовляти батька, принижено просити його повернутися в шлях чесноти. У середньовічному Китаї вважалося нормальним і навіть заохочувалося законом, що не сміє свідчити на батька, що знову таки восходило до Конфуцию, що якось у полеміці заявив, що прямота і чесність в тому, щоб зрадити батька, суть у тому, щоб покрити його, навіть коли він «вкрав барана».

Культ синів шанобливості з часом сягнув у Китаї загального визнання, став нормою життя, а видатні приклади сяо, зібрані у збірнику «24 прикладу сяо», перетворилися на об'єкт захоплення і наслідування. Ось лише кілька зразків сяо із цього збірника: бідняк, який продав сина, щоб нагодувати вмираючу з голоду мати, знаходять у городі посудину з золотому й написом «за твоє сяо»; восьмирічний хлопчик в літні ночі не відганяє від себе комарів — нехай вони краще жалить його, бо стануть турбувати його батьків; шанобливий син в голодний рік відрізав від себе шматок тіла, щоб зварити бульйон для знесиленого батька; доброчесний ханьский імператор Венді під час трирічної хвороби матері не відходив від її ложа, особисто готував їй їжу і пробував усе призначеними їй ліки. Ці та багато інші аналогічні розповіді мали з дитинства виховувати в шанобливому сина готовність до самопожертвування в ім'я культу предков.1.

Культ сім'ї та клана.

Конфуціанський культ предків і норми сяо сприяли розквіту культу сім'ї та клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, інтереси сім'ї набагато перевершували інтереси окремо взятому особистості, яка розглядалася лише аспекті сім'ї, крізь призму її вічних — від далеких предків до далеким нащадкам — інтересів. Підрослого сина одружили, дочка видавали заміж за вибором й розв’язання батьків, і вважалося настільки нормальним і природним, що проблему любові у своїй зовсім не від підводилася. Любов, т. е. щось особисте і емоційне, завжди була зовсім іншій площині, на незмірно більш низькому рівні, ніж інтереси сім'ї, вважалися категорією високого морального боргу, «і». Любов могла прийти після шлюбу, могло йтися і не приходити зовсім (чоловіки з заможних сімей могли компенсувати її відсутність вибором наложниці до душі - цьому дружина вони мали права перешкоджати, хоча практиці траплялося по-різному). Але це можна було нормального життя сім'ї та виконання подружжям свого усвідомленого социально-семейного боргу, який висловлювався знов-таки у дотриманні інтересів сім'ї, тобто. в народження дітей, колись всього синів, покликаних продовжити рід, зміцнити позиції сім'ї у веках.

Звідси стала тенденція до зростання сім'ї. Велика нерасчлененная сім'я (той самий, що мав у вигляді Конфуцій, що він порівнював її з державою) панувала і до Конфуція, але з перевазі серед знаті. Конфуціанство своїм культом предків і сяо створило додаткові стимули його небувалого розквіту: за наявності хоча б більш-менш сприятливих економічних можливостей прагнення спільному проживання близьких родичів ставало вирішальним імпульсом і різко переважало над сепаратическими тенденціями. Через війну великі сім'ї, включавшие у собі кілька їхніх дружин та наложниць глави сім'ї, чимале число одружених синів, безліч внуків та інших родичів і домочадців, почали дуже поширене явище протягом усього історії Китаю (спосіб життя, а такою добре описаний у «класичному китайському романі «Сон в червоному теремі»). Такі сім'ї ділилися лише після смерті батька, або навіть обох батьків. Старший син обіймав голову сім'ї та отримував велику частку спадщини, зокрема та будинок з храмом предків, тоді як решта загального майна ділилася порівну між всіма іншими синами. Усі нові сім'ї засновані молодшими братами (а кожен із новачків ставав главою свого, бічного стосовно головному культу предків), протягом багато часу продовжували перебувати у залежність від старшому братику, що був тепер главою основний лінії культу, загального від України всього клану. Виникало потужний розгалужений клан родичів, міцно державшихся друг за одного й які населяли часом всю село, особливо у півдні країни, де клани бували найбільш сильны.1.

Глава III. «Роль конфуціанства історія Китая.».

Конфуцианцы у житті Китая.

Конфуцианцы і рекрутировавшиеся із них чиновники зазвичай ефективно управляли своєї величезної імперій окрім тих періодів, коли Китай був у стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди криз з особливою силою виявлялася дуже характерна закономірність: хабарництво корупція, будь-коли які зникали, але у періоди ефективного функціонування центральної влади що перебували на певних межах і офіційно дуже суворо преследовавшиеся, розцвітали пишно пороки. Це зазвичай бувало додатковим чинником, сприяло поглибленню кризи. Але саме у періоди глибокого занепаду й розвалу імперії серед чиновництва і шэнь-ши завжди відшукувалися популярні діячі, які знаходили у собі мужність піти проти течії і різко викривали пороки сучасного їм суспільства. Водночас керувалися як інтересами котрий страждає народу; значно більше вони переймалися нелегкої завданням врятувати готовий повалитися порядок вічні священних принципів конфуцианского государства.

Заклики цих «чесних чиновників» (вони так офіційно іменуються в китайської конфуцианской історіографії) звичайно заважали кризи йти власним чергою. Проте їхня діяльність зовсім на була непотрібної. Деякі з них приєднувалися до повсталим селянам і навіть ставали на чолі руху, а разі її невдачі - радниками нового імператора. Крім того, сам собою факт соціального протесту з боку конфуціанців на сурову для Китаю годину чимало сприяв процвітанню і популярності конфуціанства загалом. По-перше, своїми обличиями иеучастием у народних повстаннях вони хіба що практично реалізовували теза про добродеятельности імператора і зміні мандата: недостойний правитель, доведший країну до катастрофи, втрачав влада, яка за їх із допомогою й активної участі потрапляла до рук гідного. Удругих, по смерті «чесних чиновників», якщо вони ставали жертвою репресій із боку правителя, діяння й особистості їх обростали легендами, а ці легенди підтримували у народі культ мудрих і доброчесних, справедливих і турботливих конфуціанських ученых-чиновников.

Культ цей він був дуже видно у Китаї. Не аристократ чи священик, не дворянин-рыцарь чи офицер-дуэлянт, саме ученый-чиновник, грамотей-начетчик він був соціальним ідеалом у колишньому Китаї. Уся спрямованість соціальних устремлінь, весь імпульс життя, все особисті бажання кожного честолюбного китайця концентрувалася у цьому: в численних новелах і романах, драмах і віршах основна сюжетна лінія завжди однак пов’язана з темою бідного студента, який завдяки терпінню, праці, старанням і здібностям подолав усі перешкоди, успішно склав іспити, отримав посада і виявився на вершині пошани, слави та багатства. І йдеться не просто про грамотності, освіченості і причетність до корумпованої влади. Мудрість шэньши спиралася в кінцевому підсумку на священні конфуціанські канони, що у своїй сумі вважалися скарбницею обожествленных істин. Кожен причетний до цих істинам навіть зовні, за формальними ознаками, різко відрізнявся від простого народа.

Конфуціанство — регулятор життя Китая.

Конфуціанське централізовану державу, існуючий з допомогою ренты-налога з селян, не заохочувала надмірного розвиток приватного землеволодіння. І вже посилення приватного сектору переходило допустимі кордону, це вело до значного зниження доходів казни й розпусті всієї адміністративної системи. Виник криза, і тоді момент починав діяти конфуціанський теза про відповідальність імператорів та його чиновників за погане управління. Криза долався, але найчастіше сопровождавшее його повстання розвіювало вщент все, що було приватним сектором: про яку гарантії прав власників могла бути й мови у дні, коли країна була полум’я війни, а влада здійснювалася селянськими вождями чи иноплеменными загарбниками, экспроприировавшими все? Після кризи центральна владу у особі нового імператора та її оточення ставали сильніше, а приватний сектор мав починати все заново.

Приблизно ті ж самі роль відігравало конфуціанство й у соціальні процеси. Центральної влади у Китаї завжди протистояли різні могутні клани і корпорації - ремісничі й торгові об'єднання, земляцтва, секти, таємні нашого суспільства та т. п., які у який то мері нейтрализовывали і обмежували всемогутність центральної адміністрації. Вони мусили засновані все тих-таки конфуціанських принципах суворого патерналізму, залізної дисципліни і якнайсуворішого церемоніалу (як і раніше, що з цих корпорацій, особливо секти і такі таємні суспільства, ж часто були даосскобуддійськими, а чи не конфуцианскими). Тож у періоди криз і повстань, коли центральна влада слабшала і буде сходила нанівець, вони грали важливу роль як у виконанні функцій місцевої влади й захисту елементарного порядку, і у ролі місцевої основи, де порівняно легко відроджувалася нова влада разом з конфуціанством як її незмінною ідеологічною і організаційної опоры.

Нарешті, конфуціанство виступало також регулятором у відносинах країни з Небом і - від імені Неба — з різними племенами і народами, колись населяли світ. Конфуціанство підтримала і піднесло створений ще иньскочжоуское час культ правителя, імператора, «сини Неба», управляючого Піднебесної від імені великого Неба. З часом склався справжній культ Піднебесної, серединного держави, рассматривавшегося як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, осередок істини, мудрості, знання і управлінням культури, реалізація священної волі Неба. Звідси був лише до поділу усього світу на цивілізований Китаю і некультурних варварів, які населяли околиці, прозябавших у темряві й невігластві і черпавших знання і набутий культуру вже з лише джерела — з єдиного центру світу, від Китаю. Будь-яке прибуття Китай іноземців завжди розглядалося визнанням сюзеренітету сина Неба, як готовність узяти культурні цінності великого Китаю. Багато сусідів Китаю — гуни, тоба, монголи, маньчжури, — спорадично здобували Серединну імперію і навіть основывавшие свої династії, згодом незмінно окитаевались, що зміцнювало китайці свідомість переваги їх культури. Які Виявилися на імператорському троні варварам-завоевателям завжди доводилося — через брак альтернативи — приймати конфуцианскую систему адміністрації, і це ж як би підтверджувало концепцію про вічність і досконало конфуціанства і регулировавшейся їм китайської імперії, китайської цивилизации.

Релігія чи конфуціанство? У умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основний релігії, виконувало функції державної ідеології. Висунута їм у першому плані і старанно культивована соціальна етика з цей орієнтацією на моральне вдосконалення індивідів рамках корпорацій в межах суворо фіксованих, прицерковних авторитетом давнини норм була, сутнісно, еквівалентом тієї сліпий та забарвленою містикою, іноді навіть екстазом віри, що лежить основу інших релігій. Ця заміна була логічною, природною саме у Китаї, де раціональні засади ще давнини витіснило емоції, і містику, вищим божеством вважалося суворе і орієнтоване на чеснота Небо і як великого пророка виступав не вероучитель, схильний до візіям і одкровенням (чи це Ісус, Мойсей, Мухаммед чи Будда), а мудрец-моралист Конфуций.

Михайловський релігією у сенсі слова, конфуціанство стало великим, ніж просто релігія. Конфуціанство — це і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних та соціальних процесів — словом, основа всього китайського життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації. У певному сенсі можна сказати, саме конфуціанству зі усім своїм культом давнини і консерватизмом китайської держави і суспільство як проіснувало понад дві тисячі років у майже менявшемся вигляді, а й набуло таку гігантську силу консервативної інерції, що революційний XX століття, покончивший з конфуціанством як офіційної ідеологією і активна развенчавшей цю доктрину, поки ще далеко над праві почуватися переможцем все висхідні до конфуціанству і які харчуються його соками консервативні традиции.

Протягом років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало з їхньої переконання, психологію, поведінка, мислення, мова, сприйняття, з їхньої побут і спосіб життя. У цьому сенсі конфуціанство не поступається не одній з великих релігій світу, а в чомусь перевищує їх. Конфуціанство помітно офарбило в сої тону всю національну культуру Китаю, національного характеру її населення. Воно зуміло стати — у разі для старого Китаю незаменимым.1.

Заключение

.

Підбиваючи підсумки, хочу здогадатися з вищесказаного. Вважаю, що вирішив поставлених запровадження реферату переді мною завдання. Також я зміг розкрити мету свого работы.

Конфуціанство зіграло величезну роль розвитку Китаю та китайського народу. Конфуціанство від імені Конфуція закликає брати уроки з історії, він змушує відмовитися від традицією прислуговування до Неба, а натомість намагається пояснити, що існують деякі універсальні норми життя. Він грунтувався на взаємовідносини людини з людиною, особи і держави. Його буква стверджує, що людина має з однаковим щирістю і відданістю ставитися і до Неба, і до правителю, і зі своєю сім'ї. І, кажучи словами великого Конфуція, «Государ може бути государем, Сановник — сановником, батько — батьком, син — сыном».

Що ж до культів конфуціанства, вони грали великій ролі в розвитку суспільства. Культ сім'ї та клану, по-моєму, тримав багатьох не родинних людей відносинах близьких до родинним. Це здійснювалося завдяки поваги до старшим. Також на мою думку з цим культом пов’язано і те, що Китай нині займає лідируючу позицію в чисельності населення серед усіх найбільших стран.

У нинішній час із навчань Конфуція можна назвати дуже багато пунктів. Приміром візьмемо те шанобливе ставлення до старшого. Повага до старшого бачимо скрізь: у громадському транспорті, у книгарні та інших громадських місцях. Якби було чемне ставлення до старшого, то, марнотратник бути і не навіть такого зростання дитячої злочинності, оскільки багато дітей зараз відносять до батьків недоброзичливий. Але якби це були як і Китаї, де діти заради своїх були готові на крайність, вони замислювалися, якою буде батькам після виконання творення злочинів. Гадаю що повагу до старших насамперед має виховуватися ще ранньому дитинстві. Це поступово призведе до виховання у дітей патріотизму, цього нині так і не хватает.

Список використаної литературы.

1. Енциклопедія для дітей. Том 6 год. 2 «Релігії світу» — Гол. редактор М. Д. Аксёнова: М.: «Аванта +». 1999 р. 2. Васильєв Л. З. «Історія релігій Сходу» — М. Вищу школу. 1983 р. 3. М. Я. Холопів. «Світові релігії». Нариси. М: «Адоніс». 1998 г.

———————————- [1] Енциклопедія для дітей. Том 6 частина 2 «Релігії світу» — головний редактор М. Д. Аксёнова: М. «Аванта +». 1999 р. 1 Васильєв Л. З. «Історія релігій Сходу» — М. Вищу школу. 1983 р. 1 М. Я. Холопів. «Світові релігії». Нариси. М: «Адоніс». 1998 р. 1 Енциклопедія для дітей. Том 6 год. 2 «Релігії світу» — Гол. редактор М. Д. Аксёнова: М.: «Аванта +».