Світові релігії

ВСТУП.

Релігія — феномен духовного життя людства. Вона — світоглядна основа людини, що регламентує її повсякденну поведінку, надає їй можливості спілкування із надприродними силами шляхом відправлення певних обрядів. Це зумовило вивчення релігії багатьма науками: філософією, теологією, релігієзнавством, культурологією, соціологією, психологією, історією та іншими.

Нині Україна переживає період національного відродження, зростання національної свідомості, насамперед на грунті духовного відродження нації. І люди повертаються до релігії як на побутовому, то й на науковому рівнях, вивчаючи її як суспільне явище, до того числі і у просторовому аспекті.

СВІТОВІ РЕЛІГІЇ.

БУДДИЗМ.

Передумови виникнення буддизму.

Буддизм — найстаріша світова релігія — виник як реакція небрахманських шарів давньоіндійського населення на брахманізм.

Спочатку він був внутрішньою реформаторською течією в індуїзмі. Його виникненню сприяло ті, що індуїзм, ускладнений й філософський в теорії, ставши дуже корумпованим, при;

стосовницьким на практиці. Всі небрахмани вважалися другорядними, неповноправними послідовниками тієї чи іншої доктрини. Це зумовило посилення прагнень створити нову, альтернативну доктрину, шо змогла б протистояти брахманській мудрості. Найбільш розробленою й впливовою системою ставши буддизм, виникнення якого зв «язане із ім «ям Сіддхартхи Гаутами (Будди).

Основні догмати.

У центрі буддизму лежить вчення про «чотири благородні істини». Перша із них утверждает, що будь-яке існування є страждання (дукха). Особливо яскраві прояви цьо;

го принципу — народження, зернятко, старість, смерть, необхідність завжди терпіти навколо собі ті, що ми не полюбляємо, і відчувати нестачу того, що ми люблять. Друга істина полягає до того, шо причина страждання закладена в самій людині: це її потяг до життя, насолод, влади, багатства тощо. Третя істина проголошує, шо спинити страж;

дання можна, для цого необхідно звільнитися від потягудо життя, досягти стану, за якого будь-яке сильне почуття відсутнє, будь-яке бажання пригнічене. Четверта шляхетна істина полягає у вказуванні шляхетного серединного восьмеричного шляху, що складається із восьми сходинок: 1) праведне знання (чотири благородні істини); 2) праведне прагнення; 3) праведна мова (ствердження правди); 4) праведна поведінка; 5) праведний спосіб життя; 6) праведні зусилля; 7) праведна концентрація (самоаналіз); 8) праведна техніка медітації (Раджа-йога).

Праведна поведінка (четверта сходинка) включає у собі п «ять заборон — вбивства, крадіжки, обману, блуду та пияцтва.

Кожен член чернечого ордена (сангхи) винен голити голову, носити особливий жовтий одяг, постійно бути у роздумах (медітації). Буддисти вірять, що людина знаходить спасіння в трьох сховищах: перше — Будда, одному — Дхарма (вчення) і.

третє — Сангха. Мета шкірного буддиста — досягнення нірвани (літер. «нірвана» — зникнення"), тобто звільнення від страждань, бажань та смертної оболонки, Буддистське святе лист — Трипітака (Типітака) — складається із трьох частин. Перша —.

Віная-пітака — містить правила, які необхідно дотримуватися в буддизмі. Друга — Сутта-пітака — розповідає про бесіди, котрі вів Будда зі своїми учнями. Третя — Абідарма-пітака — тлумачить основні догмати буддизму. Канонічними книжками вважаються також Сутга-ніпата (збірник співаємо про Будду та його учнів) та Джатакі (збірник розповідей про переродження Будди).

Два основних індуїстських положення — про сансару й карну — відіграють значну роль у вченні Гаутами. Він змінив, проте, ці доктрини, проголосивши, шо люди немає.

душі (анатта). Не існує ніякого вічного, незмінного «я», ніякої дійсної субстанції (анікка),.

шо переходити від одного втілення до іншого. Існування для буддиста — лише набір почуттів, вражень та миттєвих турбот. Буддистський святий прагне статі незалежним від випадкової природи світу, в якому він живе, набути абсолютної свідомості, досконалого існування. Це й є просвітлення. Досягши нірвани, особистість звільняється від невідворотності нових народжень та карми. ХРИСТИЯНСТВО Виникнення.

Християнство — найбільш поширена й одна із найбільш розвинених релігійних систем сучасного світу. Християнство багатьма своїми коренями сягає в культуру стародавнього Сходу, звідки черпало свій багатий догматичний й ритуальний потенціал. Однак це саме та єдина релігія (якщо не враховувати її поділу на численні церкви, віросповідання, секти), котра характерна саме для західного світу на противагу східному із йо го дуже різними релігійними системами.

Важко знайти куточок землі, де б не здійснювали роботу християнські місіонери. Християнська релігія розпадається на цілий ряд самостійних напрямів. Зберігаючи в основному ортодоксальні положення християнської догматики, ці напрями відрізняються один від одного своєрідним тлумаченням деяких догматів, окремими особливостями культу. Християнська релігія виникла в першому сторіччі нашої ери в умовах розвинутого суспільства із гострими політичними, економічними та соціальними суперечностями в одному із найдавніших осередків земної цивілізації — Палестині. Більшість населення цого регіону сповідувала іудаїзм, який на початку нової ери переживан глииику кризові. Світська влада в особі царя Ірода та духовна влада жерців Єрусалимського храму поступово втрачали вплив на широкі верстви населення. Серед іудеїв поширювалися очікування месії, передвіщеного старозаповітними пророками. З «явилося чимало проповідників, котрі оголошували се;

бе месією й обіцяли урятувати іудейський народ. Один із таких проповідників — Ісус — привернув до собі увагу людей надзвичайно виразними промовами, що містили в собі основи нового релігійного вчення й вражали проникливістю в глибини людської душі. Саме Він і.

був визнаний Месією.

Основи християнського вчення Послідовники Ісуса Христа — християни — вірять в єдиного Бога, який виступає в трьох іпостасях: Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого (Свята Трійця). Бог — ізначальна, безпричинна Істота, Яка існує вічно й не має початку в часі. Бог-Отець Своїм Одне слово створив весь видимий й невидимий нами світ.

Бог-Син (Логос, Слово) народився від Отця до початку часів, тобто Сін співвічний Отцю. Заради спасіння людства БогСлово зійшов із небес й втілився від Духа Святого й Діви Марії і ставши Боголюдиною Ісусом Христом, який за гріхи людства був розіп «ятий, а згодом похований. Наступного дня после цого Ісус Христос воскреснув, а потім вознісся на небо. Хрис;

тияни очікують, коли Ісус Христос Прийде вдруге й стані судити всіх живих й мертвих, кожному по його заслуги, после чого встановиться Царство Боже. Християни вірять в існу;

вання пекла й раю, де, відповідно, грішники й праведники проводять своє загробне життя. Священна книга християн — Святе Лист — Біблія складається із двох частин: Старого Заповіту й Нового Заповіту. Старий Заповіт включає у собі 50 книжок (православні вважають канонічними 39, а католики та протестанти — усі 50). У Новому Заповіті 27 книг.

Великий Церковний Розкол.

Цей надзвичайно складний історичний факт сягає своїм корінням ще в античний період. Рим виховав у своїх громадян почуття переваги над усіма. Зачарування Римом не лише збереглося у стародавніх народів, котрі прийняли християнство, але й і перейшло до варварів, котрі поселилися на руїнах Римської імперії. І не чудово. Римська єдина держава, рим;

ська культура — це були не порожні слова, а поняття із винятково цінним змістом. Огорнутий й овіяний славою старого Риму, єпископ Римський віддавна посів видатне положення в Християнській Церкві. Римський єпископ вважав собі покликаним дбати «про світ у всьому світі та добробут святих Божих Церков». У справі збереження істинного віровчення Римська Церква користувалася незаперечним авторитетом. Не беручи постійної живої участі у догматичній боротьбі Сходу, папи, тім не менше, напружено слідкували за нею й ніко;

ли не втрачали можливості своєчасно висловити свої думи, котрі часто розросталися до великих трактатів (як, наприклад, томос папи Льва І Великого IV Вселенському Собору), підказати влучні вислови, мовні звороти, які могли б розбити тонкощі єретичних систем. Папи майже завжди вдало ставали на бік ортодоксально мислячих, входили в їхні сумне поло;

ження, сприяли їм й підтримували їхнього. Початок суперечностей насамперед на Сході, а й у відносинах між Сходом й Заходом був покладений заснуванням Константинопольської архієпископи, а потім й піднесенням її як столичної. До П Вселенського Константинопольського Собору 381 року першою кафедрою На Сході вважалась Александрійська. Після згаданого Собору почалася боротьба між Константинополем та Александрією, котра закінчилася остаточною перемогою Константинопольського архієпископа над Александрійським папою на IV Вселенському Халкідонському Соборі. Ще раніше, на III Вселенському Ефеському Соборі, втратила свої переваги Антіохійська кафедра: антіохійській теологічній школі в особі Несторія був оголошена анафема, Кіпрська та Грузинська церкви отримали автокефалію. З усуненням антіохійського несторіанства та александрійського монофізитства зміцнилось грецьке православ «я як таке, що йде середнім шляхом. Звичайно, підвищується роль й Константинопольської кафедри. Після Халкідонського Собору Константинопольський архієпископ й канонічне, й фактично ставши першим на Сході.

Така ситуація склалася над останню чергу й завдяки Римським понтифікам. Папи із побоюванням слідкували за піднесенням нової столиці і співчували Антіохійському та Алек;

сандрійському патріархам. Алі догматична істина вимагала від них принципової позиції й в канонічних питаннях. Незважаючи тих, що канони вказували Константинопольському архієпископу місце после Римського папи, в «Новому Римі» стали розуміти «позначка» (после) в значенні хронологічному, а чи не розрядному. Константинопольські першоієрархи, спираючись на підтримку візантійських імператорів, стали домагатися якщо не переваги, то щонайменше рівності прав із Римськими єпископами, такої ж юрисдикції на Сході, якої Рим мав на Заході. На противагу цьому в Римі все более очевидно формувалося цілком визначене розуміння папства як особливих, встановлених Богом прав Римського єпископа у всій Вселенській Церкві. Зростання папізму особливо посилилося із падінням Західної.

Римської імперії, коли Римська Церква залишилася єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу. У творах папи Льва І Великого теорія абсолютного папського примату був уже виражена із максимальною чіткістю. За часів папи Льва IX із «явився фальшивий документ Оопайо Сопзіапііпі, в якому начебто імператор Костянтин визначив канонічні права папи над всією Християнською Церквою. Приблизно із IX ст. у Римській Церкві починає формуватися догмат про безпомилковість повчання папи в справах віри та моралі, якщо він говорити із кафедри (ех саіЬегіга). Під час перебування чергу, Константинопольський патріарх Фотій сформулював у своїй «Епаногозі» вчення про царську та патріаршу уладові. Фотій наголошував на тому, що.

«патріарх є живим й одухотвореним чином Христа, який всіма своїми вчинками та словами виражає істину». Не важко помітити, що обидві тенденції суперечили тому розумінню церковного улаштую, яку склалося в епоху Вселенських Соборів.

Різко загострилися відносини між Римською та Константинопольською церквами в період правління патріарха Фотія (857−869 рр., 879−886 рр.; помер у 897 р.). Формальним приводом для цого загострення стали претензії Римської Церкви на юрисдикцію над Болгарією. Алі фактично — непомірні амбіції патріарха Фотія, який у 879 році оголосив собі Вселенським патріархом й домагався створення теократичної монархії, вважаючи собі диним кандидатом на головування в ній (пізніше, в XI від., спробу оволодіти, крім духовної, також й державною владою зробив патріарх Михаш Керулларій). Патріарх Фотій вперше сформулював обрядові та догматичні відмінності Римської Церкви від церков Східних. Останнє зіткнення Візантії із Римом сталося в середині XI ст. й означало повний розрив між Римською та Константинопольською церквами, який пізніше було б названо Великим Церковним Розколом. Константинопольський архієпископ Михаіл Керулларій (1043−1058 рр.) надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим і одночасно зрівнятися прав із Римським папою. як й патріарх Фотій, Михаіл Керулларій огортає свої домагання догматичною оболонкою. Воднораз у листі до папи Льва IX (1048- 1054 рр.) патріарх пише, що він згоден називати тата Вселенським патріархом (хоча Римський єпископ був так назв ще на Халкідонському Соборі), підгримувати єдність, навіть не звертаючи уваги на догматичні та обрядові відмінності (котрі не мають принципового значення), але й тато визнає Константинопольського патріарха рівним йому в канонічних правах. І хоча тато Лев IX того годину потребував союзу із Візантією проти норманів, однак честь Римської кафедри для нього був вище над усе. Лев До відправив у 1054 році до Константинополя кардинала Гумберта (найосвіченіший теолог й каноніст того години), канцлера Фрідріха, архієпископа Амальфійського Петра. Візантійський імператор Константан IX, прагнучи примирення сторін, влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом й богословом Студійського монастиря Микитою, бо сам патріарх Михаїл Керулларій був слабеньким теологом. У результаті диспуту Микита визнав свою поразку. Алі патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях й підбурювати народ проти римських легатів. Був скликаний Собор, й патріарх вказав місце папським легатам позаду грецьких архієреїв, що було б порушенням канонів й порядку диптиха. Тоді под годину патріаршого богослужіння 15 июля 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського Собору булли екскомунікації та анафеми щодо патріарха й його прихильників, якої смердоті склали як повноважні представники уже померлого на тієї годину папи Льва IX. Після цого смердоті залишили столицю. Михаіл Керулларій запросивши «їхні на новий колоквіум, передбачаючи вчинити з них розправу руками підбурюваного натовпу. Імператор Константан IX, відчуваючи щось недобре, вимагав власної присутності на диспуті, тоді патріарх сам відмовився від колоквіуму. 20 июля 1054 року Михаіл Керулларій зачитавши текст анафеми Римській Церкві. Сам патріарх вважав це остаточним розділенням церков. Алі Александрія, Єрусалим й особливо Антіохія продовжували підгримувати тісні стосунки із Римом. Папа Стефан До (1057−1058 рр.) та імператор Священної Римської Імперії Генріх III запрошували Константинополь до єднання, на шо Михаіл Керулларій відповів відмовою. З другої половини XI ст. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархи розривають відносини із Римом, бо єднання із Римською Церквою означало повну втрачу автокефалії, перетворення на єпархію Римської Церкви. Після смерти Михаїла Керулпарія Константинопольські першоієрархи повертаються до розуміння улаштую Церкви, яку склалося в період Вселенських Соборів. У результаті сформувалися два головних напрями в християнствікатолицизм, уявлень Римською Церквою, та православ «я, репрезентоване поруч східних церков.

ІСЛАМ.

Іслам є однією із трьох світових релігій. Він виник в західній частині Аравійського півострова у період розпаду родоплемінного упаду. в умовах, копальні намітилась тенденція до об «єднання арабських земель. Мусульманство зазнало суттєвого впливу із боці двох сусідніх релігій — іудаїзму та християнства, від які нова релігія сприйняла шерег дог;

матичних та обрядових положень. Водночас, сформувавшись в умовах менш розвинуто;

го суспільства, іслам й за своєю догматикою, й за ритуалом набагато простіший, дос;

тупніший для простих людей. Нескладні і етичні норми ісламу. На відміну від християн;

ства й тім понад іудаїзму, в ньому відсутні моральні норми, котрі складно виконувати.

Основні догмати Іслам складається із двох частин: теорії — релігійнофілософського вчення іман, тобто віри в істинність ісламу, в його догмати тощо, та релігійної практики дин, тобто культів, обрядів тощо. Основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, й Мухаммед — пророк Його»). Вважається, що Аллах — Єдиний, всемогутній, Він — творець всесвіту, землі і неба, всіх форм життя. У нього немає ані сина, ані доньки, керує світом він один, без його відома нічого не відбувається. За непослух, невіру Бог може покарати як за життя, то й после смерти. Інший догмат полягає у вшанування пророка Мухаммеда. Третій — віра в передвічність Корану. Релігійна практика ісламу виходить передусім із п «яті стовпів ісламу: сповідання віри, намазу (салат) — п «ятиразової щоденної молитви, посаді місяць рамадан (саум), благодійництва (закят) та паломництва до Мекки (хадж). Мусульманський культ також включає ритуал омовіння (очищення), регулярне відвідування мечеті, дотримання мусульманських святий: ід-аль-адха (жертвоприношення), мавлюдан-набі (дня народження Мухаммеда) тощо, обряд обрізання у хлопчиків (сунат) та інші.

Мухаммед (Могаммад, Магомет) народився в 570 році в збіднілому клані Хашим могутнього мекканського племені курейш Рано осиротівши, він спочатку пас худорбу свого дядька Абуталіба, а потім вступивши на службу до багатої вдови Хадіджи ввів його торгові справи. Незабаром він одружився із нею. Через деякий годину у Мухаммеда почалися видіння, він ставши чум божественні голоси Приблизно із 610 року він почав виступати як релігійний проповідник, закликаючи звернутися до єдиного Бога Аллаха, щоденно молитися йому, дотримуватись посаді та творити благодійництво на користь бідних.

Молитви мусульмани читають п «ять разів на день Чоловіки та жінки моляться окремо.

При вході в мечеть знімають взуття, іноді здійснюють ритуальне омовіння Мусульмани моляться, повернувшись обличчям до Мекки (Саудівська Аравія) Напрямок вказує особлива ніша в стіні - міхраб Службу здійснює імам По п «ятницях, традиційних днях відпочинку мусульман, зазвичай читаються проповіді.

Використана література: Павлов С. В., Мезенцев К. В., Любіцева О.О. Географія релігій: Навч. посібник. — До.: «АртЕк», 1999.

Мінестерство науки й освіти України Херсонський економіко-правовий інститут Реферат на тему:

«Світові релігії».

Виконав: Студент грн. Ф-31 Вишневецький С.Е.

Херсон — 2002 р.