Верование в демонів у часи на Украине

ВСТУП.

Український народ дістав величезну історичну спадщину від своїх попередників — літописних слів «янь, а також; трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів та іншої людності, що гаялася у свій годину на територї Сучасної України. І ніколи не губився зв «язок його поколінь. Не було б розриву в переході від старих до нових соціально-економічних станів, морально-побутових уподобань, культурно-релігійних традицій. Важливою особливістю генезису українського етносу є ті, що територія, на якій піднялася його цивілізація, являла собою полі перехрещування культурних, політичних й, звичайно, релігійних впливів між Сходом й Заходом. Ця цивілізація зберегла й трансформувала в собі здобутки різних культур. Вона мала усі передумови у тому, щоб розвивати у собі багату культуру, побудовану на слів «янському ґрунті, шляхом синтезу обох цих впливів.

У релігії того чи іншого суспільства по-своєму відображався життєвий досвід людей, зберігалась система емоційно-образних уявлень й переживань, норм людського буття. Алі усі релігії виконували одну й ту ж культурно-історичну роль. Вони були засобом соціальної регламентації й регуляції, засобом збереження й упорядкування традицій, звичаїв й обрядів. Розклад традиційних форм виробництва й суспільного улаштую завжди супроводжував зміни в релігійному світогляді. Колі відбувається розклад традиційних ідей й вірувань, тоді розвивається пошук нових форм думи, виникають намагання до нових споглядань. Алі старі релігійні традиції та вірування не знищуються, не зникають безслідно, а переходять до нової системи релігійних поглядів, адаптуються там й набувають нової значимості. Загалом кажучи, релігійна свідомість проходити складний шлях свого формування від «чуттєво-надчуттєвого «типу надприродного (фетишизм, тотемізм, анімізм й т. буд.) через демоністичний тип, провідною ідеєю якого є віра в духів, до теїстичного типу надприродного, в центрі якого перебуває постать бога (1.201−203). Такий шлях в розвитку релігійної свідомості відбув й Український народ, ввібравши у собі усі риси, характерні для тихий стародавніх суспільств, що існували на теренах української землі. Поставали й сходили із історичної арени України самі за одними могутні цивілізації кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гуннів та інших народів. Та не загубилося у віках їхнього багатоманітне культурно-релігійне надбання, а ще через вірування «літописних слів «янь «знайшло своє відображення в релігійній свідомості українського народу.

Цікавою є думка Б. Ребіндера про ті, що «має існувати певна національність завдяки землі. Народ, що залишається на рідній землі й продовжує її обробляти, зберігає свою національність легше, ніж загарбник, який бі він не був сильний й енергійний… Навпаки, народ, який іде із рідної землі й оселяється, хоча б й в прекрасних умовах, на чужині, навряд чи збереже свої національні особливості «(2.72−73). Алі слід зауважити, що ці «національні особливості «, серед які релігійність посідає одне із перших місць, не відмирають, а перероджуються, інфільтруючись в менталітеті корінного населення. Так шляхом руйнації й синтезу світоглядних елементів відбувається формування нової релігійної системи.

ВІРУВАННЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

У V-III тис. до зв. е. значну частину територіальних просторів Сучасної України заселяли хліборобсько-скотарські племена культури мальованої кераміки, чи ж трипільської (назва від з. Трипілля на Київщині, де в 1896 р. «Це є високорозвинена культура ефективних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, із пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуд » , — так характеризував трипільську культуру відомий вчений археолог У. Петров (3.12). Саме трипільці вперше почали споруджувати добро сплановані «протоміста «й «протофортеці «.

Високорозвиненій суспільно-господарчій системі трипільців відповідали складні релігійно-світоглядні уявлення, що передусім були хліборобського спрямування. Трипільці шанували Богиню-Матір, Яка символізувала родючість й від якої залежало життя всього живого, а також божества грому, сонця, неба, вітру тощо. Були у яких свої духи-покровителі; поширювались кукси вогню та бика — символів сонця й чоловічої сили. Культові відправи супроводжувались своєрідною системою релігійно-магічних обрядів й символіки. Релігійні вірування, уявлення та культова практика трипільців знайшли своє втілення в трипільській пластиці, де головне місце належить різноманітним глиняним жіночим фігуркам, котрі символізують ідею ототожнення землі із жінкою, чия вагітність є символом родючості.

Жіночі фігурки, знайдені на залишках багатьох трипільських поселень, досить різноманітні — це і «зображення божества родючості і жриць цого божества, і учасниць аграрно-магічних церемоній, й покровительок того чи іншого природного явища, яку сприяє врожаю «(4.166). Зустрічаються також зображення вагітних та народжуючих жінок, фігурки жінок із жертовником й ритуальною посудиною, жінок із дитиною тощо.

Космогонічно-релігійні уявлення трипільців присутні в орнаменті побутового й ритуального посуд із зображенням небесних світил, рослин, тварин й людей. Особлива увага приділяється темі дощу, що набирав символічного вигляду молока Богині. Частково із темою дощу був заговорили українською у «язаний культ змії, вужа — носіїв добра, охоронців дому й всього найціннішого. Пізніше культ вужа зустрічається у греків, вірменів, болгар, сербів, литовців, білорусів й, звичайно, українців. Ці народи шанували вужа як священну істоту, заступника домашнього господарства.

Найвищим ступенем трипільського ритуального мистецтва є зображення антроморфних й людських фігурок чоловічих й жіночих), котрі малі культовий, абстрактно-умовний характер. Проте серед цих фігурок зустрічаються і такі, що несуть «антропологічну реальність », «портретну правдивість «(3.21−22).

З метою захисту від злих сил й збереження добробуту трипільці померлих ховали под житловими будівлями. Священним місцем у трипільських житлах був піч, біля якої знаходились вівтарі, що малі прямокутну чи хрестоподібну форму. Біля них як на спеціальних підвищеннях розташовувались глиняні фігурки, чаші на антропоморфних підставках, посудини для зерна. Трипільська культура, заклавши міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних ентоплем «яних спільнот, зокрема і ранніх східнослов «янських племен, відіграла визначну роль історії України.

РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД.

КАТАКОМБНОГО СУСПІЛЬСТВА.

Ще в IV тис. до зв. е., із проникненням степовиків на територію Правобережної України та Нижнього Подунаів «я, трипільська культура зазнає значних змін. Зі одразу ж проникає «звичай ховати мерців у скорченому на спині положенні й посипати їхнього вохрою, а також так звані конеголові скіпетри, антроморфні стели тощо «(5.18). А як відомо, поховальний обряд, ритуали, заговорили українською у «язані зі смертю, — найважливіші складові стародавніх релігій. Племена, що ховали покійників у ямах у скорчених позах, мають умовну назву племен ямної культури, катакомбної — на територї України (назва від гробниць-катакомб). Хоча запитання щодо походження катакомбних племен викликає багато суперечок, в релігійній системі цого населення спостерігаються близькосхідні культові елементи, особливе місце серед які займає обряд модельованих черепів. Цей обряд полягав у бо на лицеві кістки черепа, звільненого від м «які тканин й мозку, накладалася спеціально виготовлена глиняна маса із домішками вохри та потовчених кісток. Після моделювання череп розмальовувався фарбами, але в тім «я натягувався скальп. Форма та прийоми моделювання тісно заговорили українською у «язані із Близьким Сходом. Подібні знахідки в Ієрихоні датуються VII-VI тис. до зв. е.

За давньоєгипетською релігією, кожна людина в потойбічному світі має свого двійника, який живе доти, доки зберігається тіло. З метою збереження тіла в Єгипті бальзамували померлих. Аналогічна за змістом, формою та засобами муміфікація відома і для часів катакомбної спільноти на територї України (6.26−27). Серед катакомбних племен були поширені вірування, що полягали в обожнюванні сонця й вогню, та заговорили українською у «язані із ними ритуали. Відоме Виноградненське святилище, присвячене богові сонця, подібне за конституцією до хетських храмів. А знайдена там гранітна стела у вигляді сокири дає підстави говорити про вшанування бога дощу та грози. Адже сокира на Близькому Сході був атрибутом саме цого божества (6.28−29). Населенню ямно-катакомбного години були притаманні і міфологічні уявлення. В частности, змієборчий космогонічний міф, заговорили українською у «язаний із боротьбою бога сонця із темрявою та водною стихією, уособленими в образі хто нічної істоти дракона-вешапа. У гроті Кам «яної Могили (поблизу м. Мелітополя) було б відкрито скульптурне зображення вешапа із позначеними слідами ударів гострим предметом й відбитком людської стопи, котрі заговорили українською у «язані із релігійним обрядом вбивства. Зображення ступні, що заговорили українською у «язане із культом предків, було б символом героя чи антропоморфного божества, яку перемагає вешапа (7.110−114). Черепи бика, знайдені у поховальній споруді поблизу м. Красноперекопська, свідчать про поширення серед племен катакомбної культури культу домашніх тварин.

У катакомбному суспільстві існував пантеон на чолі із громовержцем чи іншим богом; зберігались мисливсько-магічні вірування, що були основними для населення; поширювались землеробсько-скотарські кукси — близькосхідні за походженням, які дотримувалась пануюча верхівка.

Під впливом катакомбної міфології у стародавніх праслов «янь, до які багато вчених відносять племена східнотишинецької культури (північні райони України), комарівської культури (Підкарпаття та Західне Поділля) та племена білогрудівської культури (між середньою течією Дніпра на сході й рікою Збруч на заході), поширювалася віра в існування душі й потойбічного світу, землеробські та скотарські кукси, обожнення сонця та вогню.

КУКСИ КІММЕРІЙЦІВ.

Першим народом на територї України, що мав власну назву, були кіммерійці (IX-VII ст. до зв. е.). Згадки про племена кіммерійців є в «Одіссеї «Гомера, «Історії «Геродота та деяких малоазійських джерелах. Для їхнього релігійного світогляду були характерними віра в душу та життя после смерти. Про це свідчать розкопки курганів, де знаходять речі, якими користувався покійник за життя. У чоловічих похованнях — кинджали, деталі кінської збруї, іноді рештки коня, наконечники для стріл, жертовна їжа. У похованнях жінок — золоті та бронзові кільця, скляне й золоті намисто, глиняний посуд.

Про існування в кіммерійців культу богині-матері свідчать стели із зображеннями жінки, котрі малі культовий характер. Культ богині-матері був найхарактернішою рисою формування релігійної свідомості багатьох народів. Колисковою всіх релігій був жіноча природа, Яка запліднювалась й розцвітала від контакту із чоловічою природою. Чоловік й жінка започатковували світло, а найбільш виразні атрибути їхньої статі обожнювались. Стародавніми релігіями звеличувалась й любов матері, єдиної годувальниці й захисниці дитини.

Культ Богині-Матері у кіммерійців був відлунням релігійного культу ранньонеолітичної (дотрипільської) та трипільської доби (8). Глиняні жіночі статуетки із підкресленими жіночими прикметами, фалічні зображення, чоловічі фігурки зі збільшеними статевими ознаками, статуетки жінки із дитиною на руках дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд, про качани формування ще в тодішню епоху культу Роду й рожаниць, поширеного в дохристиянських віруваннях східних слів «ян.

Поклонялися та приносили жертви жіночому божеству богині Діві й таври, котрі населяли Кримський півострів у IX-III ст. до зв. е. Херсонесці запозичили цей культ у таврів й елінізували його. Богиня Діва уособлювала місто Херсонес, був його головним божеством й покровителькою. Пам «ять про Діву збереглася й в українському фольклорі. Відлуння цого культу знаходимо в «Слові про полку Ігоревім «та в українській народній традиції про Діву — царицю русалок (8).

У VII ст. до зв. е. з вторгненням скіфських племен в Північне Причорномор «я кіммерійці були витіснені в Передню Азію, й із VII по III ст. до зв. е. існувала скіфська держава із столицею на Дніпрі — Кам «янським городищем.

ПАНТЕОН СКІФСЬКИХ БОЖЕСТВ.

Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфи стояли порозі створення національно-державної релігії із визначеним загальнодержавним пантеоном вищих богів, їхня релігійно-міфологічна система сполучала в собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю із антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури із впливом грецької міфології.

Верховенство у скіфському пантеоні належало Табіті, якої Геродот ототожнює із грецькою богинею Гестією. Будучи однією із різновидностей Великої Богині-Матері, символом жіночого народжуючого початку в природі, у тій годину Табіті був божеством світла й вогню, виконуючим деміургічні та космогонічні функції. Після Табіті скіфи вшановували Папая, якого вважали своїм прабатьком й чоловіком богині Апі, що уособлювала життєтворчі стихії — землю й воду. Шлюб Папая й Апі — це союз неба й землі, джерело всього живого. Ця трійця — Табіті, Папай й Апі очолювала пантеон вищих скіфських божеств. Богинею життя, і смерти був Аргімпаса. Гойтосир був охоронцем худоби. Він перемагав своїх ворогів шляхом магічних дій. Божеством з функцією захисту й более наближеним людям постає переможець потвор Геракл, частково злитий із чином грецького міфологічного героя. Однією із культових тварин Геракла був бик.

Особливе місце в релігійному світогляді скіфів посідав бог війни Арес, якому одному із всіх божеств скіфи споруджували святилища. Вісь як жертвоприношення та спорудження святилищ Богу війни описавши Геродот. Він переповідав, що скіфи нагромаджували купи хмизу одна однією. Поверх влаштовували чотирикутну майданчик, де встановлювали короткий скіфський залізний меч — акінак, який й був зображенням Ареса. Крім тварин, у жертву йому приносили і людей. З сотні полонений брали одного, голови жертв поливали вином, й заколювали над посудиною, куди збирали притулок, якою потім поливали акінак. Після цого у заколених відрубували праві плечі із рукою й підкидали в повітря (9.202).

Скіфські чотирикутні вівтарі із хмизу і укріпленим зверху мечем були відтворенням світового дерева як центру світу, де проходила світова вісь, у даному випадку — акінак (10.48). Були у скіфів й військові звичаї: скіф, убивши Першого ворога, випивав його притулок, щоб разом із нею увібрати силу убитого; голови вбитих відрубували й із них знімали скальп, який после своєрідної вичинки використовувався як рушник, чи ж шили із них плащі; із правої руки вбитих здирали шкіру разом із нігтями й виготовляли чохли для колчанів; із черепів виготовлялися посудини, використовувані як чаші.

У скіфів склалась своєрідна категорія жерців, котрі ворожили за допомогою вербових гілочок. За допомогою липової кору ворожили енареї — жіноподобні чоловіки, котрі стверджували, що мистецтво пророкування дарувала їм Афродіта. Тих жерців, чиє пророкування не збувалося, піддавали смертній карі, спалюючи заживо на возах, запряжених биками. Наявність у скіфів жерців та вищезгадані способи гадання підтверджуються археологічними даними та етнографічними матеріалами. Схожий спосіб гадання описів дослідниками й в осетинів (11.86).

Щодо енареїв, то цей термін пояснюється фахівцями як не-чоловік (із іранського «нара «— Чоловік, «е «— не). За Геродотом, зернятко енареїв мала божественне походження: енареї — це нащадки тихий скіфів, що пограбували храм Афродити Уранії в сірійському місті Аскалоні, за що богиня покарала їхнього жіночою хворобою (9.45). Псевдо-Гіпократ у трактаті «Про повітря, води й місцевості «спростовує божественне походження хвороби енареїв. На його думку, ця зернятко має природну причину: постійна верхова їзда в багатьох викликає пухлини, ломоту в стегнах, подагру, що спричиняє статеве безсилля, яку пояснювали діями божества. Це призводило доти, що енареї одягали жіночий одяг, засвоювали жіночі звички й разом із жінками вели домашні роботи (11.87−88).

Описує Геродот й обряд скіфського побратимства — клятвено освяченого договору про дружбу: в посудину із вином підмішували притулок учасників договору, занурювали туди акінак, стріли, сокиру й дротик; после цого тривалий годину молилися, а потім випивали вино й тих, хто клянеться, і найповажніші із присутніх (9.204). Існування побратимства у скіфів підтверджується археологічними знахідками в царських курганах (Куль-Оба, Солоха).

Культове значення має й заговорили українською у «язаний із релігійними уявленнями скіфів звичай куріння коноплі, що був своєрідною формою шаманства. Дим від спалюваної у юрті коноплі викликав наркотичне сп «яніння, що вело до екстазу присутніх й було б причиною магічних обрядодій шаманів, зміст яких-сходження душ у підземне царство.

Аналогічно трипільцям й кіммерійцям, скіфи ховали померлих у скорченому вигляді под курганами. Поряд із цим існувало й трупоспалення. Ці обидва обряди через антів передаються іншим слів «янам й набувають великого поширення в дохристиянські часи на Київщині та Чернігівщині. Елементи скіфського релігійного світогляду увібрав у собі й слів «янський культ Роду. Це — відчуття присутності предків, віра в життя после смерти. Слів «яни мерців палили чи ховалися. У могили клали їжу, зброю, вбивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки чи високі кургани. Через рік после смерти на могилі влаштовували тризну. Значний вплив скіфських вірувань на становлення східнослов «янської релігійно-міфологічної системи відзначає М. Полонська-Василенко: «Скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю й передають її через антослов «янь селу: це образи Матері-Богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв «язок дає наша хата із її піччю ». (12.59).

Заговорили Українською У «язаному із піччю вогнищу слів «яни приписували чудодійні сили заступника Роду. Згідно із віруванням, при зіткненні із вогнем й землею збільшувалась родючість, тому піч був тім священним місцем, де жінка винна народжувати дитину. На тому годину піч — місце перебування померлих членів роду. За повір «ям, піч могла забрати хвору дитину й повернути її тому здоровою. Це свідчить про давнє надання вогню відроджуючої функції. Вогнищу приписувались також очисні і охоронні властивості. Вогонь асоціювався із сонцем, яку дарувало тепло й світло. Сонячна сила могла дати дівчині красу, подарувати кохання. Такі ж магічні властивості надавались й домашньому вогнищу. М. Коцюбинський у повісті «По-людському «описує давній звичай, коли вогнище зберігає честь дівчини, кинутої хлопцем, який обіцяв одружитися із нею. Дівчина таємно добулася хату нареченого, а й у всіх на очах сіла на піч. У такому разі ані хлопець, ані його батьки було неможливо відмовити у весіллі. Про обряд очищенням вогнем згадує й М. Гоголь («Вій »): люди, котрі несли тіло панночки до церкви, прикладали долоні до печі. Підтвердженням єдності сонця й вогнища є випічка в печі короваїв, що за формою нагадували сонце.

Всесвітня гармонія фізично символізувалась в образі пошлюблення вогнесвітла із водою. Цей символ здійснювався щодня Купала й був прообразом статевого злиття на землі. Тому наприкінці свята юнаки та дівчата поєднувались у шлюбі. Подібні свята існували в багатьох народів: фінів, германців, угорців, литовців та інших.

Зображення качки, гуски на предметах культового призначення дає підстави вважати, що образ водоплаваючих птахів у скіфів був релігійним символом. Лише водоплаваючі птахи можуть спокійно пересуватися в трьох стихіях — по суші, по воді й под водою, в повітрі. Слів «яни також вшановують водоплаваючих птахів. Б. Про. Рибаков вважає, що хитавиця був символом зв «язку із потойбічним світом (4.236). Тільки вона могла проникнути у води підземного моря й повернутися звідти. Птахи виконували захисну й магічну функції, а також поєднувалися із ідеєю години й простору.

Подібно скіфам, слів «яни поклонялися також мічу. У літопису ченця Нестора «Повість временних літ «згадується, що слів «яни шанували меч як бога війни.

З релігійно-міфологічними уявленнями скіфів про дивовижну природу навколишнього були тісно заговорили українською у «язані і качани історичних знань. Вісь як, у переказі Геродота, скіфська етногенетична легенда пояснює їхнє походження, заняття, етнічний склад й організацію влади. У скіфській землі від Зевса і доньки ріки Борисфена народилася перша людина Таргітай. У Таргітая народилося три сині Ліпоксай, Арпоксай й молодший Колаксай. Невдовзі на грішну землю впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира та чаша. Лише наймолодшому із братів удалося заволодіти цими предметами. А його братам це не вдалося, бо при їхні наближенні золото розжарювалось, й до нього не можна було б доторкнутись. Царський трон успадкував Колаксай, оскільки він зміг взяти до рук тих предмети, щ, символізували верховну уладові над племенами землеробів та скотарів. Від Ліпоксая пішли тих скіфи, які назвалися авхатами, від Арпоксая — катіари, а від молодшого брата — паралати. як бачимо, в цій легенді при сутні і історико-етнографічна концепція (уявлення промісцеве походження й характеристика етнічного складі) населення), й соціально-потестарна доктрина (уявлення про божественне походження влади й про верховенства царських скіфів-паралатів). І все це про «єднане в загальному релігійно-міфологічному світорозумінні (13.310−311).

Заслуговує на увагу й аналогія мотивацію скіфської легенди, згаданої вище, в кельтському звичаєвому праві, що існувало аж до недавнього години: при розподілі майна між братами молодший отримував помістя, 8 акрів землі, а також сокиру, казан й леміш, адже батько був не вправі передати ці три предмети нікому іншому, крім молодшого сина. Відповідність цих предметів сокирі, чаші й плуга із ярмом, котрі отримав Колаксай, безсумнівна (14.182). Відлуння цієї легенди зустрічається й в українському фольклорі. Героями багатьох казок є три брати. А царські лаври завжди дістаються наймолодшому. Лише йому вдається заволодіти жар-птицею чи жар-конем, котрі перебувають на одній міфологічній лінії із золотими предметами із скіфської легенди.

«СКІФІЯ» — «САРМАТІЯ»: СПАДКОЄМНІСТЬ.

РЕЛІГІЙНИХ ТРАДИЦІЙ.

У II ст. до зв. е. із праць античних авторів зникає назва територї Північного Причорномор «я й Приазов «я «Скіфія », її заміняє назва «Сарматія ». Це заговорили українською у «язано із частковим витісненням та асимілюванням сарматськими племенами (язиги, алани, роксолани, аорси, сіраки) скіфів. Вірування сарматів мало чим відрізнялися від скіфських. У даному випадку можна говорити про спадкоємність релігійних традицій. Панівними у сарматів були кукси сонця й вогню та Великої Богині-Матері — Астарти, покровительки коней, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. Поряд із цим у сарматів спостерігаються чинники чуттєво-надчуттєвого типу надприродного: поклоніння неживим предметів та наділення їхні душею, віра в чарівну силу каміння й таке інше. Сармати вірили в потойбічне життя, і великого значення у їхніх віруваннях мав культ мертвих.

Сармати, перейнявши елементи релігійної системи скіфів, передали їхні слів «янам. Так, под впливом сарматської культури у слів «янь змінюються тип поховань й поховальний ритуал. Померлих ховають в ґрунтових ямах із північним й південним орієнтуванням У поховальному ритуалі передаються жертвоприношення та тризна.

Подібно скіфам сармати наділяли особливою магічною силою дзеркало. Сарматський звичай розбивання дзеркал при похованні був відлунням різноманітних давніх уявлень, що протиставили дзеркало — вмістилище душі — й смерть. У наш годину спостерігається звичай завішувати дзеркала в будинку, де лежить покійник, та віра у ті, що розбите дзеркало віщує смерть На тому годину існує ритуал, де дзеркало є традиційним атрибутом. Мається на увазі ритуал вінчання та традиційне гадання із дзеркалом «на нареченого «(14.97).

Цілком ймовірно, що прийшлі скіфо-сарматські народи, взаємодіючи із праслов «янами, котрі мешкали на терені України, були асимільовані автохтонами. Значна кількість скіфо-сарматських паралелей у мові й, звісно, в релігії слів «янь вказує на симбіоз цих культур.

БОГИ І ДЕМОНИ ФРАКІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

У релігійну систему стародавніх слів «янь увійшло також багато елементів вірувань фракійських племен, що в І тис. до н.е. населяли південно-західну частину України (Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські територї, територї нинішніх Болгарії, Румунії, почасти Сербії та Греції. У V ст. до н.е. існувала міцна Фракійська держава. Відомі Перші її володарі — Терес, Садко, Котка. Ця держава відстояла свою незалежність у боях зі скіфами та греками. Алі в І ст. н.е. вона стає Римською провінцією Фракією (Дакією). Частина фракійських племен переселяється в Подніпров «я, Подністров «я, Побужжя й разом з слів «янськими та сарматськими племенами бере доля в формуванні Черняхівської культури (15.161), Яка становила історичні передумови утворення Давньоруської держави й був живильним ґрунтом для формування українського етносу.

Саме на територї Прикарпаття й Середнього Подністров «я на рубежі та в Перші століття н.е. ранньослов «янські племена перебували на стику із фракійськими. Етнографічні матеріали із порубіжних земель Молдавії та Буковини підтверджують існування історичної мирної традиції спілкування двох сусідніх народів. У порубіжних землях молдавани й українці мешкали й проживають часто тільки в й тихий самих селах. Схожий й характер матеріальної та духовної культури цих народів у даному регіоні. Це говорити про ті, що предки їхнього — слів «яни та фракійці віддавна малі мирні економічні й культурні контакти.

Пліній Старший зачисляв фракійців до найсильніших народів Європи, котрі перебували на високому щаблі культурного розвитку. Вони, стикуючись із найбільшими європейськими осередками політичної могутності — Грецією й Римом, зробили значний внесок у культурний розвиток цих держав. У фракійців греки запозичили вірування, обряди, таїнства богослужіння, релігійні та бойові пісня — пеани. Фракійцем був за походженням грецький співає й учредитель своєрідної теогонічної та космогонічної системи уявлень Орфей.

Базисом релігійних поглядів фракійських племен був віра в безсмертя душі та потойбічне життя. Про це згадує Геродот в «Історії «: «На їхню (фракійців. — ред.) думку, смердоті не вмирають, але й покійник відходить до бога Залмоксіса… «(9.210). Залмаксісом греки називали фракійського бога Зальму. Вони вірили, що после смерти кожен досягає свого бога Зальми, котрий вчить, що тіло не можна вилікувати без попереднього оздоровлення душі; від душі йде все лихе й добро, а оздоровлення душі потрібні молитви і пісня із добрими порадами. Різноманітні молитви, пісні-заговори та замовляння й у наше годину ще застосовують ворожки при лікуванні хворих. До наших днів у багатьох регіонах України збереглася віра в перебування душ под землею й звичай просити померлих родичів небіжчика відчинити ворота, через котрі він має потрапити того світло, й прийняти його до себе.

З релігійного погляду фракійців можна розділити на дві великі групи: 1) дії (ней та одризи) — шанувальники дія (Діоніса); 2) пелазги-поклонники Аполлона (16.32).

Серед головних фракійських божеств, котрі називає Геродот, перше місце посідає бог війни Арес. Аресу поклонялися й скіфи, про що говорилося вище. Культ Ареса у фракійців запозичили греки та римляни (грецький Арес й римський Марс). Різні варіанти назв мав бог війни у слів «янь: Яр, Ярий, Ярун, Яріло, Яровит. Схожість у назвах фракійського й слів «янського божества та єдність культових елементів говорять про спільність їхні релігійних витоків.

Греки та римляни запозичили й культ фракійського бога сонця Дія, якого іноді несправедливо ототожнюють із Дивом (Девом), що мав тюркське походження й в слів «янь був уособленням злих сил, за демона страху й смерти. Греки називали Дія Діонісом, а римляни — Сабасієм. У деяких слів «янських народів обряд запалювання вогню щодня Івана Купала називався собіткою. Матір «ю Дія був Семеля, назва якої співзвучна слову «земля ». На українському фольклорі часто зустрічається словосполучення «земля-мати ». Дій був знань у слів «янь й ставився поряд із їхніми головними богами. В частности, про це говоритися в «Словъ і откровеніи св. Апостолъ »: «Мняще богы многі, Перуна і Хорса, Дія й Трояна і иніи многі «(16.31). У пошані у слів «янь був й фракійська богиня щастя та весни, веселощів й кохання Лада. Вона був відома й в чоловічій формі — Ладо. Лада й Ладо були символом вірного подружжя. Грецька богиня Афродіта спочатку також мала назву Ладо-генес. Деякі дослідники слово «генес «пояснюють як слів «янське «жона » … У жіночій формі Лада — символ жінки, коханки, а чоловічій — вірного чоловіка, коханця. Задля Ладі приносили білого півня. Півень в уявленні давніх народів був сонячним птахом, символом чоловічої сили та мужності. Ще до недавніх часів в Україні зберігався обряд ритуального поїдання півня на вечорницях, що мав на меті помножити чоловічу силу та сексуальну енергію парубків (17,247).

Культ фракійської богині місяця та ловецтва Мендіди (Артеміди) також був поширеним у слів «янському середовищі. У слів «янь вона був знана як Дана (Дівиця, Діванна, Дівонія) й уявлялась юною княгинею, Яка, озброєна цибулею й стрілами, ходити по лісах, полюючи на різну звірину. На згадку про тієї давній культ в пам «яті українського народу ще і досі збереглися такі назви: Дівин, Дівич, Дівингород. А непрохідні ліси й нині називають «дівичими «(16.42).

Були у фракійців жриці сонця, які називали Сивілами. Сивіли — це богині долі, поезії, музики й танців. З їхнім іменем заговорили українською у «язані загадкові «Книги пророцтв », чи, як їхнього ще називають, — «Книги Сивіл ». Українці цих богинь називали Вилами.

Фракійців, котрі своїм верховним богом вважали не дія, а Аполлона, греки називали пелазгами. Аполлон не був спочатку грецьким богом. Греки перейняли цей культ у фракійців. Назва «Аполлон «похідна від фракійського «Пельо «(«Бел », «Співав »). У Фракійців Співав — це божество сонця. У релігійній системі українців фракійський Співав відомий як Білобог, чи Білун (у західних давніх українців та білорусів). Білобог — це творець землі, води, світла. Його вважали батьком Перуна. Білобогові протистояв Чорнобог — уособлення зла. На українській міфології боротьба Білобога із Чорнобогом символізувала боротьбу добра й зла. У казках часто бог постає в образі дідуся із білою бородою, в білій одежі, із білим києм.

У українському православ «ї Білобог трансформувався в образі святого Георгія, який був втіленням перемоги сонця над тьмою, переможцем над злими силами, захисником народу. У уяві українця святий Георгій (Юрій) постає в білих тонах: у білій одежі, на білому коней, із атрибутами білого кольору.

РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ КЕЛЬТІВ.

Беліном (Білому) називали й кельти свого бога сонця та світла. Крім цього у кельтів Белін був покровителем знань. А омела, що росла на дубі, був його емблемою й запорукою від різних хвороб. Кельти в першій половині V ст. до зв. е. створили свій особливий стиль у культурі, що в археології має назву латенського (від назви місця Ла-Тен, де були знайдені залишки цієї культури). Прийшовши із Центральної Азії до Європи, кельти ще не малі власного пантеону богів. Для їхніх ранніх релігійних вірувань характерним було б обожнення стихійних сил й природних явищ. Вони вірили, що за допомогою системи магічних дій та обрядів можна розмовляти із навколишнім світом.

Тривалий годину серед науковців точилися дискусії із запитання, чи були прояви латенської культури в Україні й, якщо були, то якого характеру. Були смердоті привнесені кельтами, чи малі автохтонне походження. Алі якщо облишити осторонь матеріальну культуру й вдатися до духовно-релігійних витоків, то можна твердити, що пантеон богів у кельтів сформувався шляхом синкретизму власних вірувань й елементів релігійної системи підкорених племен, до того числі й деяких слів «янських. У кельтських та слів «янських віруваннях можна побачити дуже багато спільного. Іноді складно відповісти на запитання, хто в кого запозичив тих чи інші культові елементи. Алі тут ясно простежується наявність матеріально-світоглядних взаємовпливів та єдність релігійних витоків.

Джерелом всього живого, символом Матері-Землі кельти вважали воду. У мові кельтів слово «Русь «означало воду. Це слово засвоєне в нас, у назвах річок (Рось у Київській області, Русиловка в Полтавській), а й у слові «русло », що означає середину річки (18.42). Головним божеством кельтів, аналогом слів «янського Перуна, був бог блискавки та грому Тараніс. Символом жіночого запрацювала природі був тріада богинь, котрі одночасно уособлювали й добро, й жорстокість, їхні зображення у вигляді дівчини, жінки, баби символізувало народження, життя, і смерть.

Важливе місце в релігійних віруваннях кельтів займало вшанування бога війни Белатукадора та заговорили українською у «язані із ним воїнські обряди, серед які центральне місце відводилося культу людської голови. Подібно до таврів кельти черепами переможених у бою ворогів прикрашали будинки. Череп ворога мав охороняти від злих сил. Ритуальним вогнищем закінчувалися поховай воїна. Разом із покійником кидали у вогонь його речі, худорбу, іноді рабів. Смерть в бою був ідеалом кельтського воїна, й тому він усе життя готувався до неї.

У кельтів, як й в слів «янь, склалася своєрідна інституція жерців, пам «яті які смердоті і довіряли усі свої закони, знання й вірування, через що і за собі письмових пам «яток. Ю. Цезар у «Галльській війні «поділяє жерців-кельтів втричі групи. До першої він відносить ватів — віщунів. Другові групу складали барди — поети, котрі прославляли богів. І нарешті третя група — друїди, котрі займалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням. Вони малі абсолютну уладові й були наділені правом виносити покарання, із які найтяжче — заборона брати доля в релігійних обрядах. Друїди були засновниками своєрідної філософії, поданої у вигляді загадок у віршованій формі. разом із тім вони зберігаються елементи шаманства, характерні для ранніх релігійних вірувань: спілкування із душами померлих, із богами та наявність шаманського ритуалу, що полягав у перетворенні друїда в тотемну тварину, мовби символізуючи злиття мисливця й звіра. Алі друїд — непросто шаман. Він й лікар-цілитель, який увібрав багатовіковий народний досвід й вільно оперує ним, й носій культури та духовності. Вісь як характеризує друїдів Ю. Цезар: «Більше всього намагаються друїди переконати в безсмерті душі: душа, за їхнього вченням, переходити после смерти із одного тіла в інше, й смердоті думають, що ця віра переборює страх перед смертю й цим збуджує хоробрість. Окрім цого, смердоті багато говорять своїм молодим учням про світила та їхнього рух, про велич світу й землі, про природу й про могутність та уладові безсмертних богів «(19.112).

ЯЗИЧНИЦЬКИЙ КУЛЬТ СЛОВ’ЯН.

Служителями язичницького культу слів «янь були волхви-засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, були творцями своєрідної астрологічної медицини. Волхви зберігали й передавали із покоління в покоління географічні, астрономічні, математичні знання. Людське слово, як й друїди, смердоті наділяли таємною магічною силою. Слово могло ощасливити людину чи згубити. Воно могло вилікувати людину від різних хвороб, перемогти злі сили, творити дива. Поетів слів «яни називали віщими, вважаючи, що їм відомі таємниці людського буття. І донині в українців збереглася повага до законів предків, зафіксованих у багатих житейською мудрістю приказках, прислів «ях, піснях.

Подібно до кельтів, слів «яни малі священні гаї, що заміняли їм храми. І в слів «янь, й в кельтів навколишня природа є живою: дерева й труй говорять між собою та із птахами й із людьми. Предметами особливого шанування були вони ліси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Герої багатьох народних казок часто з дерева потрапляють у небесне царство. Ще частіше це приписується покійникам. За давніми слів «янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Цим, наприклад, й пояснюється фразеологізм «дати дуба ». Взагалі в уяві й кельтів, й слів «янь дерево відігравало важливу роль при створенні світу, а образ дерева життя займав важливе місце в системі шанування природи. Дерево життя-це уособлення космогонічних й часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, до царства померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя й крона — житло богів та духів.

Культ дерева є одним із найдавніших. Він заговорили українською у «язаний із чином дерева-захисника. Під деревом молилися, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей й тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом віри в сприятливі впливи природи частку людини. Це, на свій чергу, приводити до поширення обрядів виробничої та лікувальної магії, гадання на рослинах й виникнення відомого гороскопа друїдів, у якому простежується зв «язок людських характерів із деревами.

ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ.

ПЕРШІ ПРОМІНІ ХРИСТИЯНСТВА.

Часовий історичний відрізок із II до VII ст. увійшов в історію як епоха Великого переселення народів. Міграційні процеси охопили практично весь континент й радикально змінили його політичний, культурний, етнічний й релігійний вигляд. Це був епоха не лише загибелі однієї (античної) цивілізації та зародження іншої (феодальної), а і епоха корінних змін в релігійній свідомості народів. Колись велична й могутня Римська імперія розвалювалась на шматки, а людство належало до нову фазу свого розвитку. світ завойовувало християнське вчення. Християнство, що виникло як ідеологія малочисельної й гнаної палестинської секти, перетворювалось на пануючу світову релігію.

Головну роль у Великому переселенні відігравали германські, тюркські, фінно-угорські та слів «янські племена. Основними германськими степовими племенами були бастарни, герули, готи, гепіди, вандали, лангобарди. У середині IV ст. з про «єднання готських племен утворилось два союзи — західних й східних готів (вестготи й остготи). Відповідно смердоті займали землі між Дунаєм й Дніпром та між Дніпром й Доном. До складу цих союзів входили не лише германські, а і фракійські, сарматські та слів «янські племена. Поліетнічний склад цих про «єднань залишив відбиток у релігійній системі германців, елементи якої, на свій чергу, були сприйняті союзними племенами, зокрема слів «янами.

Германці принесли своєрідне світобачення й світовідчуття. їхня фантазія населяла ліси, ріки, пагорби злими карликами, перевертнями, драконами й феями. Боги й люди-герої, в уяві германців, ведуть постійну боротьбу зі злими силами. Для германських народів були характерними войовнича енергія та почуття нероздільності світу людей й богів. Ці релігійні уявлення знайшли відображення й в химерних уявленнях звіриного стилю в мистецтві. Фігурки звірів втрачали цілісність, визначеність й перетворювалися в своєрідні магічні символи. Алі боги германської міфології — це уособлення не лише природних, а уже і соціальних сил. Глава германського пантеону Один — бог бурі, але й він й вождь-воїн, що стоїть на чолі героїчного небесного воїнства. А душі полеглих на полі бою германців відлітають у світлу Валгаллу, щоб поповнити дружину Одина.

Одночасно серед германців поширювалося християнство. Енергійним проповідником християнства серед готів був єпископ Ульфіла, який переклав Святе Лист готською мовою. (Цей переклад ставши першою пам «яткою мови готів.) Алі християнізація германців, як й слів «янь, не призводила до смерти їхніх богів. Вони трансформувалися, зливаючись із культами місцевих святих чи поповнюючи виряджай демонів (злих духів).

Релігійність лежала й в основі моральних цінностей германців. Вони особливого значення надавали ідеалам вірності, військової мужності, сакрального ставленню до військового керівника. Культ Одина був одним із варіантів чоловічих союзів, у які панував культ сильніших. Цей культ лежавши в основі утворення харизматичних кланів, що претендували на божественне походження й спеціалізувалися на веденні війни, та виникнення харизматичних вождів — короля (конунгу) та його свити (20.31).

У системі германських релігійних традицій лежали поетичні сюжети із міфологічно-культовими елементами. А виключно із магічною й культовою метою тривалий годину германці використовували рунічні написи, принесені із берегів Чорного моря. Не зайве відзначити, що значну роль у становленні релігійної свідомості германських племен відігравали контакти із сарматськими племенами, а культ Одина прийшов із берегів Дону. Під час перебування чергу все це наклало свій відбиток й на формування української (руської) культури, становлення якої являло складний процес синтезу варварської, піздньоантичної й християнської традицій.

ВЗАЄМОЗБАГАЧЕННЯ РЕЛІГІЙ І КУЛЬТІВ.

МІФОЛОГІЧНІ СЮЖЕТИ СТАРОДАВНІХ МИТЦІВ.

З другої половини IV ст. на зміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи — гунни, авари, булгари, хозари. У 375 році остготський союз був розгромлений гунами — кочівниками тюркського походження, що прийшли із Центральної Азії, підкоривши перед цим деякі угорські та сарматські племена. Між 375 й 453 роками готи були частиною гуннської держави, а гуннський вождь Аттіла був оспіваний у гермаському героїчному епосі. Взагалі це був період, коли у одному історичному вирі змішались слів «яни, германці, угорці, тюрки, що на свій чергу призвело до утворення нових етносів. І саме в центрі цого виру були гунни, котрі підкорили й про «єднали навколо собі германські, слів «янські, сарматські та фракійські племена. Алі тут слід говорити про взаємну асиміляцію, особливо ж коли йдеться про релігійні вірування, обряди та звичаї.

Після смерти Аттили (453) гуннська держава розпадається Тоді ж у Східній Європі із «є племена булгар. Вони були нащадками гуннів та аланського племені булгар й успадкували їхні релігійні традиції. Тому їхнього іноді називають гунно-булгарами. Гунно-булгари створили міцне державне про «єднання — Велика Булгарія, до якого входила частина територіальних просторів Сучасної України. І, таким чином, булгари було неможливо залишитися осторонь етногенетичних та культуротворчих процесів, що відбувалися того одну годину на даному регіоні.

Тюркськими та слів «янськими релігійно-міфологічними мотивами наповнена поема булгарського історика й релігійного діяча Мікаіля Шамсі Башту «Легенда про доньку Шана », написана в 882 році. Ця поема, будучи найдавнішою із відомих булгарських літературних творів, є багатою джерельною базою для вивчення язичницького релігійного світоляду гунно-булгар. Верховну небесну уладові у яких уособлює Тенгрі. Тенгрі — це творець, чиїм витвором є молодші боги-демони — альпі, чи диви. У пантеоні язичницьких богів головні місця посіли алп війни Барин-Бурі, який відпочивав на річці Бурі-Чай (Дніпро), та його брат алп Тун-Бурі — господар підводного царства; громовержець Кубар; бог доріг Малий; покровитель купців бог торгівлі Ташбаш; альпі Симбір-Карга, Барис, Бат-Терек, Барадж. Всі ці боги символізували сили добра. Алі в релігійній уяві булгар постають боги, котрі уособлюють й зло: дух смерти Шурале, дух підземного світу Албастий, а також Аждаха та Мишко (21.70).

Сюжетна канва «Легенди… «вміщує й міфи про виникнення київських гір та дніпровських порогів. Алп Барис перетворює в кам «яну гору алпа розбою Куяна й цим самим перекриває річку Бурі-Чай. Алі шлях річці розчищае Тун-Бурі:

Розбивши гору на шматки,.

Ріку він вивільнив таки —.

Отак й стали тих шматки.

З тихий пір порогами ріки.

(дніпровою пороги. — ред.) (22.58).

На «Легенді. «розповідається про утворення київських гір.

На тому ж місці, де Куян.

З підземелля, окаян,.

Склепіння вибивши, злетів.

Де головою склеп розбив —.

Так, що земля летіла із ним,.

та опустилася за ним.

І знов на місце впала вниз.

Горб Куянтау утворивсь (22.58).

Горб Куянтау — (київські міські, — ред.) (22.58).

Сліди впливу «Легенди про доньку Шана «вміщує знамените «Слово про полку Ігоревім ». Проаналізувавши й співставивши ці два історичні джерела, можна припустити, що автор «Слова «був знайомий із цією поемою та користався нею под годину написання свого твору. Ймовірно, що под впливом булгарськоі культурно-релігійної спадщини із «є в «Слові «образ Діва та згадки про пісняра Бояна. Сін Сонця й Місяця алп Боян, згідно із булгарською міфологією, — божество співи. У Бояна й богині-риби Бойгали народився сін Іджик, котрого вважали родоначальником гуннів. А срібні монети, якими прикрашали собі булгарки, символізували луску Бойгали. Можливо, образ алпа Бояна, котрий любити співати й грати на домрі, сприяв виникненню образу легендарного слів «янського співака. Взагалі слів «яни називали розповідачів билин та казок «баянами », чи «обаятелями », а давньоруське слово «баять «означало співати, розповідати, заклинати.

У поемі Шамсі Башту згадується й алп Хурса — божество вогню та ковальської справ, в якому можна вбачати слів «янського бога сонця Хорса. За священною традицією, перебігати дорогу Хурсі заборонялось:

Остерігалися усі Перебігати шлях Хурсі ;

Інакше сила зброї геть Щезала, а без неї — смерть. (22.54).

Цей мотив використовує автор «Слова », характеризуючи князя Усеслава Полоцького «Всеслав князь людемъ судяще… великому Хръсови влъкомъ шлях прерыскаше «(23.51). У даному випадку порушення Усеславом одвічної традиції використовується немовби для підсилення його негативної характеристики (24.77). Отже, як бачимо, міфологічні аналогії та паралелі булгарських й руських культурно-релігійних традицій визначаються єдністю їхніх міфологічних сюжетів й персонажів.

Близько 660 року под тиском інших тюркських кочових племен — алтайських, кипчакських й огузьких, відомих як хозари, Велика Булгарія як незалежна держава перестала існувати. Частина булгар із ханом Аспарухом мігрувала на Дунай, де в 681 році заснувала Болгарське царство. А частина — бурджани, котрі мешкали в Передкавказзі, та «укра-їнські «чорні булгари — залишилися на своїй колишній територї й визнали залежність від хозарського кагана.

Релігійний світогляд хозар відповідав давньотюркській релігії. Верховним божеством був Тенгрі, який уособлював небесну уладові. Його намісник на землі — каган, який мав політичну харизму, тобто належав до роду, наділеного божою благодаттю. Отже, як й в германців, тюркське хозарське об`єднання було б також одним з варіантів чоловічих союзів на чолі із харизматичним королем (каганом).

Важливу роль відіграли хозари як посередники в культурних зносинах Заходу й Сходу. Культурне значення Хозарії полягало в релігійній терпимості й толерантності щодо таких релігій, як буддизм, християнство, іудаїзм та язичництво слов`ян. У столиці Хозарії Ітилі мусульмани малі свої мечеті, християни — церкви, іудеї — божниці. Також були там свої суди для мусульман, хозар, християн та інших язичників (25.230). Усі це сприяло зближенню, співробітництву й взаємозбагаченню різних релігій й культів.

СКЛАДНИЙ ШЛЯХ РЕЛІГІЙНОЇ СВІДОМОСТІ.

Зазираючи в минулі часи, ми торкаємося величезних культурних пластів, спільних та споріднених для різних народів. У релігійні свідомості поєднувалося могутнє нашарування архаїчних стереотипів практичного та інтелектуального освоєння світу. Релігія був пов`язана із одушевленням й одухотворенням природи, із наданням їй антропоморфних властивостей та рис. Люди відчували собі інтегральною частиною навколишнього середовища, складовою кругообігу природних явищ.

Релігійна система стародавніх суспільств був культурою виживання людства у несприятливих умовах. Божества, що уособлювали природні явища, стихії, ріднились із людьми, ставали членами однієї родини, допомагали людині вижити. Моральною запорукою виживання людини у реальному світі, вагомим стимулом духовної підтримки був віра в загробне життя.

Взірцем особистісного початку у стародавніх народів був культ Богині-Матері — охоронниці домашнього вогнища. Відчуття присутності предків, віра в життя после смерти знаходить своє відображення також у культи предків, героїв, вождів, в еротичних, поховальних обрядах, про «єктами які були вода, земля, рослини, тварини й сонце, що символізували поєднання особистісного й природного, людського й божественного начал.

Сила народу — в його звичаях й традиціях, в його історичному корінні. Вона спирається на багатовіковий досвід та національну самобутність. Тому і історія релігії певного етносу — це насамперед історія його духовності, ядром якої є релігійність (26.31). Самобутність української релігійності визначається єдністю культури та природного середовища. Алі ми не можемо впевнено стверджувати, що тих чи інші вірування, релігійні уявлення, кукси були пріоритетними для певного народу чи малі суто національне походження. Релігійна свідомість будь-якого народу пройшла складний шлях у своєму формуванні, де перетиналися не лише матеріальні, а і духовні чинники. Тому кожна релігія пережила певний етап інтернаціональності. Підтвердженням цого є релігія літописних слів «янь, Яка увібрала у собі багато елементів релігійних систем тихий народів, із якими перехрещувались їхні історичні шляхи.

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ.

Українські міфи характерні тім, що смердоті надзвичайно природні, заговорили українською у «язані із хліборобським чи пастушим побутом наших предків. Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сині й доньки, їхня худорба та лані. У найархаїчніших колядках й щедрівках можна зустріти звеличення не якоїсь конкретної родини людей, але й швидше — відгомін прославлення сім «ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, зірок, дрібного дощу й т.п. Люди жили, в повній гармонії із природою й тому і Боги та міфічні істоти були їм природними та рідними. Візантійські міфи на вухо християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім українцям, тому смердоті й намагалися зберегти свою таємну віру, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На шкода, мало писемних творів про народні вірування ми збереглося.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійні вчення, за яким Бог ототожнювався із природою. У Україні існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, які керували усім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, котрі надавали послуги старшим богам; біля «підніжжя «були люди, наділені достатньою силою у тому, щоб побороти демонів.

У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих. У українській міфології існує відносна байдужість до такого розподілу, адже добро й зло, котрі несуть духи, визначаються не скільки природою самих духів, стільки їхні роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним парфумам, що могли нести зло, аби задобрити їхні, відвернути від собі небажані випадки та явища. Навіть после прийняття християнства, як й в старі часи, то й через тисячі років, українець завжди ладний діяти за принципом: «Бога люби, але й й чорта не гніви » .

ВИСНОВКИ.

Український народ дістав величезну історичну спадщину від своїх попередників — літописних слів «янь, а також; трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів та іншої людності, що гаялася у свій годину на територї Сучасної України.

Трипільці шанували Богиню-Матір, Яка символізувала родючість й від якої залежало життя всього живого, а також божества грому, сонця, неба, вітру тощо.

Для релігійного світогляду кіммерійців були характерними віра в душу та життя после смерти. Культ богині-матері був найхарактернішою рисою формування релігійної свідомості багатьох народів.

Релігійно-міфологічна система скіфів сполучала в собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю із антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури із впливом грецької міфології.

У сарматів панівними були кукси сонця й вогню та Великої Богині-Матері — Астарти, покровительки коней, а також культ бога війни, уособленням якого був меч.

Базисом релігійних поглядів фракійських племен був віра в безсмертя душі та потойбічне життя.

Для ранніх релігійних вірувань кельтів характерним було б обожнення стихійних сил й природних явищ. Вони вірили, що за допомогою системи магічних дій та обрядів можна розмовляти із навколишнім світом.

Релігійна система стародавніх суспільств був культурою виживання людства у несприятливих умовах. Божества, що уособлювали природні явища, стихії, ріднились із людьми, ставали членами однієї родини, допомагали людині вижити. Моральною запорукою виживання людини у реальному світі, вагомим стимулом духовної підтримки був віра в загробне життя.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Лобовик Б. Релігійне свідомість та її особенности.-К, 1986.

2. Ребіндер Б. Влесова книга — життя та релігія слів «янь — До. 1993.

3. Петров У. Походження українського народу.- До., 1992.

4. Рибаков Б. Язичництво древніх славян-М, 1981.

5. Телєгін Д. Основні періоди історичного розвитку населення територї України у V-першій половині IV тис до зв. е. //Археологія-1993, № 1.

6. Пустовалов З. Деякі близькосхідні елементи в ідеології катакомбного населення Північного Причорномор «я // Археологія — 1993, № 1.

7. Михайлов Б. Камінна скульптура із гроту Кам «яної Могили у Північному Приазов «ї//Археологія — 1993, № 1.

8. Кравців Б. Мітологія Української землі//Історія української культури. 1 зшиток.-К., 1993.

9. Геродот История-Л-д, 1972.

10. Бєссонова З. Релігійні представлення скифов-К. 1983.

11. Агбунов М. Подорож в загадкову Скифию.-М, 1989.

12. Полонська-Василенко М. Історія України У 2 т. Т 1.-К. 1993. 1.

13. Алексєєв У. перший А. І. Історія первісного общества-М" 1990.

14. Раєвський Д. Нариси ідеології скифо-сакских племен.-М 1977.

15. Винокур І. Історія та сама культура черняхівських племен-К, 1972.

16. Партацький Про Давня історія Галичини//Хроніка-2000 Вип. 3−4 (5-б).-К" 1993.

17. Бондаренко Р. Від хлопчика до мужа…//Хроніка-2000 Вип 1−2 (3−4)-К" 1993.

18. Костомаров М. Словянская мифология.//Хроника-2000 Вип 2.-К., 1993.

19. Записки Юлія Цезаря та її продовжувачів про галльської войне-М, 1991.

20. Пріцак Про. Походження Русі //Хроніка-2000 Вип 1- 2000 До, 1992.

21. Нарутдинов Ф. Доля і цей заклик древньої позмы//Хроника-К. 1992.

22. Шансі Башту. Легенда про доньку Шана//Хроника-2000.

23. Слово про полку Ігореве.-М., 1984.

24. Олійник Ю. До позме Шамси Башту // Хроніка-2000 Вип 1 — До., 1992.

25. Грушевський М. Історія України-Руси. У 11 т. Т 1 — До., 1991.

26. Колодний А. Методологічні засади наукового відтворення історії релігії в Україні//Історія релігій в Україні. — Київ-Львів, 1992.