Религиозное вільнодумство одразу на порозі нової доби

Религиозное вільнодумство одразу на порозі нового времени.

И.Вороницын.

Книга про три обманщиках.

Желая поставити великого утопіста італійця поруч із першим утопістом англійцем, ми кілька порушили хронологічний порядок изложения.

Не пізніше кінця XVI століття вийшла легендарна книга «Про трьох ошуканцях» {"Трактат про три ошуканцях" вирушив у рос. перекладі в изд-ві «Атеїст». }. Але заголовок цієї книжки увижалося ревнителям християнства усім релігійних перехрестях ще з XIII століття, відтоді як імператор Фрідріх II, і може бути хтось що й перед ним, пустить в господарський оборот характерне слівце про три ошуканцях, ввели в оману світ. Легендарність цієї книжки сприяла з того що саме існування її, як продукту релігійного вільнодумства кінця середньовіччя, піддавалося сумніву чи заперечення аж до останнього майже часу. Цьому сприяли ще й явні підробки, що видавалися за відтворення рідкісної книги.

Первое відоме видання книжки належить до 1598 року. Безсумнівно, проте, як доводить Ф. Маутнер («Der Atheismus» I, 315, IV, 448), якому належить безперечно честь внести деяку ясність у це заплутане питання, це видання є лише переробкою меморіалу, давнього і, то, можливо, неодноразово переделывавшегося твори. Авторство його приписувався багатьом філософам, зазвичай це без будь-якого підстави. Не виключено припущення, що редактором першого відомого нині видання був французький лікар Барно, гугенот, офіційно вільнодумний за своїми внутрішніми убеждениям.

В відомої дисертації Ла Моннэ, доводив, що мої книжки про три ошуканцях ніколи було, говориться, що у Барно (Barnaud), як у автора памфлету, вказував Габріель Нодэ, відомий французький бібліофіл, котрий у першій половині XVII в. Але повідомлення Нодэ страждає розпливчастістю. Більше точно це можна прочитати у невеликий французької книжці «Женевський бовванчик», що вийшла світ у 1613 р. У ньому говориться, що жоден лікар під назвою Барно, звинувачений у аріанської єресі, звинувачений й у тому, що написав незадовго до того що з’явилася книжку «Про трьох ошуканцях». У бібліографічною замітці, доданої до італійському виданню трактату (Мілан 1864), наводиться твердження капуцинского ченця Фолі, що перший гугенот Микола Берно (Bernaud) був відлучений в 1612 р. через те, що написала твір «Про трьох ошуканцях». Автор нотатки додає: «Йшлося про Ніколає Берно з Хреста, якому приписувався цікаве твір „Кабінет короля Франції, з якого є три дорогоцінних каменю“ (1581); він, ще, вважається автором „Дзеркала французів“ (1582), книжки, проповедывающей реформи, до виконання яких знадобилося двоє століть і що все-таки ще все здійснилися, оскільки автор вимагав шлюбу священиків і приєднання Бельгії до Франції. Алхімік і невтомний мандрівник, Берно (про його майже невідомо) був людиною великих дерзаний».

Барно (Берно) був іншому Фауста Социна, засновника раціоналістичній єресі руху социніан, поширилася свого часу у Польщі. Социніанство було ворожим догми троичности божества, відкидало божественність христа і по суті, представляло собою грубий вид деїзму. Є вказівку, що вона «Про трьох ошуканцях» була вийшла друком Ракове (Польщі), де друкувалися багато социніанські книжки. Отже, на користь авторства Барно каже ряд досить вагомих даних. Сумнів породжує тільки те обставина, що моменту видання книжки Барно був гугенотом, т. е. формально належав до французьким послідовникам Кальвіна, враждовавшим з социнианством. Згодом, очевидно, перейшов в социніанство. І те, й те віросповідання самі в собі не є привертали до крайнім формам релігійного заперечення. Які ж міг кальвініст чи социнианец Барно написати, і надрукувати книжку, явно ворожу будь-якої релігійної організації, книжку при цьому бунтівну й виступав проти світських влади. Социніанство адже прямо проповедывало незаперечна послух світської власти.

Единственный у відповідь ці здивування дає таке міркування. Вільнодумство на ділі релігійних і світських на той час користувалося усіма легальними можливостями, щоб укритися від католицьких переслідувань. Віросповідання лише толерантні таке притулок, — особливо, то, можливо, надійне, — представляли. Вільнодумним іншого вибору був, як чи, залишаючись в лоні пануючій релігії, без упину лицемірити, чи лицемірити теж, переходячи у релігію пригніченого меншини, але користуватися до того ж час хоч деякою внутрішньої свободою та почуватися незалежними стосовно церкви гонительнице. Адже стояти поза церкви, бути поза віросповідання було цілком немислимим. Тому серед таких релігійних організацій як кальвінізм і социніанство, часто траплялися люди антихристиански і навіть атеистически мислячі. Гоніння як із боку католицькій Церкві, а й із боку світської влади неминуче мали привертати до політичному радикализму.

Перейдем тепер до розгляду змісту трактату «Про трьох обманщиках».

Существование бога у своєму трактаті прямо заперечується чи, правильніше сказати, у ньому остаточно не домовлено. Але саме ця у разі і істотно. Обставини часу й, як і припускати, умови, безпосередньо надсилаючи антирелігійну думку автора, вимагали не теоретичного, безумовного атеїзму, як знаряддя боротьби з релігією, а знищення умонастроїв його сучасників тих конкретних коренів, які живили їхню самовідданість і позитивної релігії. Питання, може бути бог, або ж цей — вигадка, не стояв у фокусі тієї соціальної боротьби, співчуваючим глядачем, а то й учасником, якої було автор. Його найближчій завданням було — довести, що релігія — це обман користолюбних попів і властолюбних князів, обман, з допомогою якого ці носії соціального гноблення, ці ледарі, як він говорить, підпорядковують своїй волі і своєї місцевої влади «простих чесних людей», трудящихся.

Именно як бойової антирелігійний памфлет, трактат переслідував практичну і щодо обмежену завдання з позитивними релігіями, а чи не мав у виду прямий проповіді теоретичного атеїзму. І, тим щонайменше, ми можемо назвати його атеїстичним твором. Понад те, право сказати, що це — одне з послідовних відомих нам атеїстичних творів, які вийшли до XVIII-гo века.

В насправді, які вихідні становища трактату і принципові передумови тієї критики релігій, яка становить його основну задачу.

Те властивості, якими люди наділяють божество, каже автор, є плід їх невідання, їх повного нерозуміння те, що вони теж мають у вигляді, коли вживають слово «бог». Бог, кажуть, нескінченне істота. Це лише, що кордони істоти «бог» незрозумілі і невідомі. Так само твердження, що бог створив небо і землю, грунтується на незнанні і нерозумінні. Не можемо осягнути початок бога і стверджуємо тому, що бог сама собі початок і, отже, нескінченний. Чому ж тоді не розмірковувати так: бог незбагненний, отже, не існує. — Атеїстична тенденція не прикрита навіть найбільш худим фіговим листком.

Также явно атеистически звучать українські й такі положения.

То істота, межі розуміння якого виходить людське розуміння, одні називають природою, інші — богом. Одні твердять, що всесвіт вічна і називають богом зв’язок речей собою; інші визнають богом якесь відособлене від природи істота, невидиме і незбагненне. Ці останні, намагаючись дати точніше визначення бога, впадають у різні противоречия.

Автор, в такий спосіб, цілком недвозначно відкидає особистого бога. Нас має бентежити певна туманність його заперечення, певний пантеистический присмак, відчутна як і наведених думках, і у деяких інших місцях трактату. Ототожнення природи й бога, визнання богом зв’язку речей собою на той час було самотужки вживаною формою заперечення, стільки ж вживаною, як і деїзм, т. е. визнання бога-первопричины і заперечення його, як провидіння. Так власне, і деистическому слововживанню наш автор близький, і це обставина найкраще свідчить на користь нашого затвердження. Ставлячи своєї єдине завдання підірвати віру в особистого бога, є основою позитивних релігій, зажив без особливого розбору всіма доступними засобами, наявними в арсеналі безбожжя його часу. А зброю деїзму тоді був цілком дійсним і лише значно пізніше притупилося і перейшло до рук різних угодовців з релігією. Втім, вдаючись до деистической аргументації, автор трактату зовсім на наполягає їхньому повної прийнятності. Він лише протиставляє її, як більше розумну і природну, богословським измышлениям.

«Разве всесвіт залежить від керівництва її творця» — запитують люди, які у особистого бога, теїсти. Можливо, відповідає він, але. «Хіба божество були влаштувати свій твір в такий спосіб, щоб усе спрямовувалося по заздалегідь певним шляхах до своїх цілям, якщо є. Зовсім ні необхідності вводити нові сили у рух, припускати якусь залежність і потребу підтримці, якщо творець повідомив своєму творінню достатньої сили. Чому було б не прийняти цього. По крайнього заходу був б це як природним, ніж визнання, що він постійно зайнятий оглядом і регулюванням елементів і окремих частин всесвіту, як лікар зайнятий больным».

Деистическая аргументація часто бувала пов’язані з апеляцією до т. зв. «природною релігії», до того що «чистому», незатемненному попівськими вигадками почуттю поклоніння «вищому суті», яке начебто властиво кожному людському серцю. Вперше наріжним каменем філософії релігії це природний релігійне почуття поставили ранні англійські деисты XVII-гo століття (див. нижче). Але розмови про релігійному почутті і природною релігії велися й раніше, наприкінці середньовіччя й у період Відродження. Автор трактату з повним визначеністю виступає проти природною религии.

Сторонники релігії посилаються людське совість, нібито представляє собою особливе внушенное богом відчуття і застережливу смертних про загрожує відплату всякий раз, коли гріховна сторона їх натури спрацьовує над чистими помислами. Уроджених принципів добра і зла немає, відповідає він їм. Каяття совісті — продукт виховання у певному громадської середовищі. Варто лише поставитися стосовно питання про неупереджено, аби побачити, що такі «іскорки божественного пізнання» є і в тварин, що їх захисники релігії не визнають безсмертної душі. «Безпосереднє божественне навіювання» — безглуздість. «Природним навіюванням називають те, що вигідно неробам, а безневинною природі приписують те, що необхідно егоїзму попов».

Это — зовсім зрозуміло й те водночас дуже виразно. Антирелигиозник XVI-гo століття проникнуть пекучої ненавистю до духовним і світським паразитам. Тому, звісно, теоретична сторона його трактату невыделана, від того, мабуть, й дуже несистематично ведеться їм атака й на релігію. Про теоретичної, філософської чистоті своїх аргументів не піклується, а розцінює її лише з погляду їх корисної дії. У той самий короткий час він не приховує ані свого атеїзму, ні критичного ставлення до більш помірним взглядам.

В безпосередньої критиці позитивних релігій автор у багатьох відносинах є попередником пізніших антирелигиозников, особливо войовничих атеїстів XVIII-гo століття. Як найбільш характерне тут, ми відзначимо обвинувачення в аморальності, в кровожерливості, в варварстві, яким він бичує засновників різних культов.

Нечего, говорить він про, звинувачувати в усьому поганому язичників. Озирніться він, і це побачите, що Мойсей винищував «по велінню божу» цілі племена. Магомет обіцяв правовірним підкорити все народи, а християнство, у його злагоді зі своїми священними книжками, винищувало невіруючих і ворогів церкви. Кажуть про любові, як про основу релігії (християнської). Але як і любити істота (бога), яке наділило людей властивостями і інстинктами хижих тварин. Бог, знаючи слабкість людської природи, ввів перших людей спокуса і навмисно прирік на загибель як самих согрешивших проти нього, а й наступні покоління. Хіба це підступність. Ну, а потім спокута. Бог-батько прирікає на жахливі борошна свого сина. Нічого безглуздішого немає навіть у релігіях варварів. Цей бог, досконалості якої розхвалюють, потребує почестях й у поклонінні ми, істот у такому потрібен величезною мірою недосконалих. Це — явний ознаки її власного недосконалості і немощей!

Критика одкровення проводиться ще дуже різко, і остро.

Допустим, що бог існує та що у нашій серце він зобразив потреба у поклонінні йому. Але ми можемо слідувати просто потягу нашої природи, оскільки релігія визнає цю природу недосконалої, з другого боку, бог жадає від нас більш чіткого уявлення про його суть, ніж те, яке дає безпосереднє почуття. Чи тут відверта релігія. Анітрохи. Навпаки, вона лише затемнює наші ставлення до божестві. Відповідно до одкровенню, бог — нерозв’язна загадка. Отже, ми повинні розгадувати загадки! І кожен релігія жадає від людей, що вони цю нерозв’язну загадку розгадали якось по-особливому методу. Для цього він засновники різних релігій, зловживаючи легковір'ям народів, нагромадили таку неосягненну купу самих безглуздих фантазій, самої безсоромної брехні, котрі найбільш кричущих обманів, що кожен засновник нової релігії наперед може бути запідозрений у мошенничестве.

Кто компетентний суддя у спорі між різними одкровеннями? Проти писань Мойсея, пророків і апостолів є Коран, автор якого хвалиться, на свій чередь, «божественними чудесами» і хоче мечем вразити «протиріччя, та зіпсутість» християнства. Священні книжки язичників, Веди брамінів, перекази китайців цьому плані представляють такої самої цінності. Мойсей був реформатором язичництва, Ісус — іудейства, Магомет — християнства. Мойсей діяв хитрістю і зброєю; християни подкапывались таємно під існуючий стан, приваблювали народ своїм ханжеством, загравали з володарями; Магомет вдавався до мнимим чудесам, привабливим обіцянкам, заполонював дикі і войовничі народи Азії, і з допомогою заснував свою віру. То існували затверджені найпоширеніші религии.

Каждая нова релігія потребує залишках старої, спирається ними, їх виходить. Тому, щоб неупереджено будувати висновки про кожної їх, необхідно вивчати їх усіх у тому органічному развитии.

Это правило слід застосовувати навіть до кожної окремої секті. Їх слід неупереджено вивчати і порівнювати собою. Не можна виходити із визнання одній з релігій истинною. Не слід надавати великого значення ні чистоті помислів засновників релігій і сект, ні творимым ними чудесам: це ми можемо знайти в лицемірних фокусників або в божевільних фанатиків. Мало односторонніх тверджень, потрібно ще свідоцтва сучасників, як друзів, а й ворогів, та й ці свідоцтва ще треба проверены.

Намечая програму критичного дослідження, автор унаочнює, що, на його думку, жодна релігія цього іспиту не витримає. Навіть прямо каже, що дати раду тих найбільших труднощі, які представляє собою критичне вивчення релігій, доля дуже небагатьох. І відразу запитує, що саме залишається у разі робити жінкам і їхнім дітям, які досить розвинені, аби зрозуміти навіть основи сповідуваної ними віри. І що робити з нижчими класами населення, які можуть думати майже що іншому, як про задоволення потреб свого тіла. Відповідь хоч і міститься їм прямо, але підказаний цілком недвозначно. Цей відповідь такий: потрібно позбавити народ від релігійного ярма, накладеного з допомогою обману і насильства. До такого ми ще повернемося, що відзначимо одна обставина, що представляє, з погляду, велику ценность.

Несмотря на примітивність викладу автором трактату думки, ми можемо його, як однієї з ранніх основоположників порівняльної історичної критики релігій. У цих думках він намічає як критику релігій, з погляду відповідності їх догм здоровому глузду — самий поширений до кінця XVIII століття метод антирелігійної пропаганди. Він, ще, за потрібне критикувати релігії, з відповідності їх догм тій історичній обстановці, у якій виникли. Він рекомендує вивчати їх у цьому готовому вигляді, у якому вони подаються їх провісниками, а їх органічному розвитку, у тому зв’язки України із попередніми формами релігійного творчості полягає і у тому сходствах і розбіжностях собою. Пригадаємо, що це метод, який XVIII і XIX ст. настільки розкішні плоди, рекомендувався людиною XVI-гo століття! І головна наша подив ще більше має зрости, коли ми встановимо, автора трактату як прописував рецепти, а й згодні з цим рецептам, намагався действовать.

Заканчивая огляд найцікавіших, з нашого погляду зору, думок автора трактату «Про трьох ошуканцях», ми звертаємо увагу читача поки що не одна обставина, по зовсім зрозумілих причин ускользнувшее від посиленої уваги буржуазних дослідників. Наш автор — безбожник. Але він — не мирний безбожник, не щойно, спокійний, урівноважений учений, який відкидає бога і релігію лише оскільки розум його повстає проти олжі та облуди і від всього у світі ставить істину. Він — войовничий атеїст, борець з релігією за мотивами, передусім, класової ненависті. Основне властивість будь-якої стійкою форми антирелигиозности — бути вираженням соціальної і політичною боротьби пригноблених груп, і класів за своє звільнення. Це властивість яскраво й опукло виявлено в трактате.

«Внешнее прояв релігії, — йдеться у ній, — необхідне князів і багатіїв, в цілях приборкання народних пристрастей». Навряд чи хто нибудь сумнівається у цьому. Коли автор чує із різних вуст захисників релігії, що на користь існування бога і необхідності віддячувати йому культ каже відповідно до свідчення всіх людей, він пропонує цим віруючим вирушити у столицю християнства, до Італії, і порахувати більше є вільнодумних і навіть атеїстів. Можуть відповісти, йдеться про свідоцтві людей, які мають здоровими поняттями. «Але хто ці разумнейшие. — Верховний жрець, авгури і гадатели древніх, Цицерон, Цезар, князі та їх прихильники з духівництва тощо. буд. Отож Європа поручиться через те, що вони висловлюють щирого думка, а чи не вважають у свої інтереси. Ці добродії, присутні біля керма правління, вибирають лихварські відсотки з народного легковір'я, але це лякало, що представляє невидимі сили та що стоїть з ними найтіснішому відношенні, йде їм назустріч. Немає нічого дивного у цьому, якщо священики, існування яких засноване на легковір'ї мирян, одноголосно намагаються підтверджувати той самий. Це називається згодним свідченням разумнейших!».

Симпатии автора повністю за «простих чесних людей, пастухів селян», не мають ані часу, ні бажання розумітися на вигадках користолюбних ледарів з духівництва. Обман, до якого вдається релігія, із єдиною метою обплутати «прості уми», обурює його. «Тяжкі пута незрозумілого богослужіння», накладені на народ, викликають у ньому шалений обурення. «Про які ласі шматки тих чарівників — плоди твоєї гіркою роботи! — вигукує він. — Як добрими своєму затишку при твоєму важкому труде!».

Но обурення і обурення мало. Потрібно вказати, у який бік має змінити негідний суспільний лад як і зробити бажаний переворот. Тут бунтівний ентузіазм автора вичерпується. Ми можемо вичитати у своєму трактаті лише досить невиразне вказівку, що людське суспільство бажано влаштувати, відповідно до вимозі щастя всіх людей на основі людської природи, а чи не релігійних та інших традицій. Народ — лише об'єкт попечений автора, а чи не той суб'єкт, який самодіяльно повинен покращити своє долю. Перед нами, таким чином, типовий просвітитель, а чи не революционер.

Мы докладно зупинилися на книзі «Про трьох ошуканцях», оскільки у історії атеїзму вона подія виняткового значення. Зробимо тепер стислі висновки з сказанного.

В трактаті знайшли яскраве вираз основні філософські погляди останнього періоду Відродження. Але це суто теоретичне твір. У ньому відбивається та боротьба, яка хвилювала у цю епоху майже всю Європу та яка б після двох століття закінчитися твердженням буржуазного суспільства. Саме інтересах нарождавшихся буржуазних груп наш він і завдає свої нищівних ударів за поглядами, оскільки у той час релігія була духовним знаряддям феодального гноблення. Нижчі верстви населення — ремісники і були природними союзниками буржуазії у боротьбі. Тому освічені представники буржуазії цілком щиро грали роль опікунів і наставників народу. Звідси автор трактату палке народолюбство, гаряче співчуття тим страждань, серед яких тягне народ своє існування, і ненависть до гнобителям народу — духовним і світським феодалів. Слід зазначити відсутність у своєму трактаті прямих випадів проти т. зв. реформованої релігії — проти лютеранства і кальвінізму. Це тим, тоді лютеранство, але особливо кальвінізм могли розглядатися безбожниками, як посібники у боротьбі проти головного ворога — католицизму. Вчення Кальвіна, як Енгельс, задовольняло потреб найбільш відважної частини буржуазії. Почасти це замовчування можна пояснити тим, автора формально належав до гугенотским колам. Цей автор, — допускаючи, що він був француз Барно, — серед своїх французьких однодумців виділяється глибиною, прямотою і енергією свого заперечення. Він намічає рішення тієї проблеми, яку більш зріло в у вісімнадцятому сторіччі вирішувало ліве, атеїстичне крило французьких просветителей.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.