Февраль сімнадцятого і Балтійський регіон

Февраль сімнадцятого і Балтійський регион

М.А.Рутковский Вопреки яке в історичної літературі думці, Лютнева революція 1917 року, з погляду, зовсім не від стала раптовістю в регіоні Балтійського моря, хоча про подіях у Петрограді тут став відомий лише за кілька днів. Перший досвід революційної боротьби балтійські народи придбали у революції 1905;1907 років. Імперіалістична війна різко загострила внутрішньополітичні протиріччя, а 1916 рік, як у цілому у складі імперії, ознаменувався наростанням нового революційної кризи. Досить відкриті антивоєнні виступи солдатів Північного фронту у грудні 1916;го і потужні антиурядові демонстрації у містах на початку 1917 року. Хоча значної частини регіону на той час була окупована німецьких військ, події у решти Балтії носили объективно-необратимый характері і розвивалися під впливом революційних подій у Петрограді. Особливо цікавить нас представляє регіональний аспект проблеми — найменш досліджений у науковій літературі.

Как лише набув розголосу перемозі Лютневу революцію та падіння царської монархії, в неокупованої частини регіону (в Ліфляндській і Эстляндской губерніях) почалися велелюдні збори і демонстрації, причому особливої політичної активністю відрізнялися революционизированные робітники і солдати (як російські військові частини, і латиські стрілки). 4 березня за чиєї активної участі cолдат місцевого гарнізону в Резекне роззброїли поліцію і звільнили заарештованих. 5 березня, у Ризі, Валмиере, Цесисе і Даугавпілсі (Латвія) відбулися масові солдатські демонстрації з солідарності з революцією. У того самого дня на вечірньому зборах представників латиських і росіян військових частин вибрали делегація з чотирьох солдатів, були членами СДЛК (соціал-демократії Латиського краю, пізніше — СДЛ) з орієнтацією, і самого безпартійного, спрямована в Петроградська Рада робочих і солдатських депутатів.

7 березня створили Ризький Рада робочих депутатів, першим політичним заходом фільму була організація народної міліції замість колишньої царської поліції. Протягом весни 1917 року Ради виникли переважно неокупированных повітів і волостей Ліфляндській губернії (Латвії і завадило частині Естонії). З іншого боку, в межах Латвії на Північному фронті діяли Ради солдатських депутатів. І тоді як Раді солдатських депутатів 12-й армії, дислокованої у районі Риги, переважали меншовики і есери, то виконкомі Ради солдатських депутатів 5-ї армії (в р-ні Даугавпілса), як в більшості латиських стрілецьких полків, домінували більшовики. До речі, у країнах порівняно пізно стали констатувати явний історичний факт переважання СДЛК у політичному життя Латвії аналізованого періоду. Серед перших визнав це, в частковості, емігрантський історик ліберального напрями А. Эзергайлис у своїй роботі про революційних подіях Латвії, що у 1974 року [1]. Між тим, зрозуміло, що обліку згаданого чинника неможливо об'єктивно оцінювати і подальшу історію регіону, включаючи встановлення тут — хоча й короткий час — радянської влади наприкінці 1917 року.

В на початку березня вирішальні події розгорнулися й у Естонії. Як і Латвії, грандіозні по місцевим мірками демонстрування таланту і мітинги тут нерідко супроводжувалися розгромом поліцейських і судових закладів, захопленням в’язниць і визволенням політв'язнів. У Таллінні, поруч із революційними робітниками, активнейшую роль грали матроси, вже ввечері 2 березня котрі залучили зважується на власну бік велику частина солдатів місцевого гарнізону. 3 березня відбулося перше засідання Таллиннского Ради робітників і військових депутатів. Крім комітету народної міліції, був обраний виконком, що звернувся на громадян Таллінна із закликом вимагати зберігати суспільний лад і зобов’язавши поліцію і жандармерію здати зброю пізніше 12.00 годин 5 березня. Здебільшого аналогічно розвивалися події та за іншими великих естонських містах. У університетському місті Тарту на вирішальній ролі зіграла студентська молодь. Більше скромний характер революційні виступи мали у невеликих населених пунктів.

Параллельно (як у цілому у Росії) йшло встановлення влади Тимчасового уряду. Бо у регіоні Балтійського моря був земських установ, а використання колишніх остзейских установ навіть йшов у порядок денний, Тимчасовому уряду довелося поступово переорієнтовуватися під місцеву національну еліту, формировавшуюся із другої половини ХІХ століття. Комісаром Тимчасового уряду у Лифляндии призначили колишній ризький міського голову А. Красткалнс, а 5 березня губернським комісаром Естляндії став И. Поска, відповідно котрий обіймав доти посаду міського Таллінна.

Эти призначення розглядалися у буржуазно-национальных колах як велике політичне досягнення. І це дійсно, обидва комісара негайно розпочали заміні керівних посадових осіб своїми кадрами, дотримуючись, зрозуміло, певну обережність, оскільки змушені були рахуватися з Совітами. Коли ж А. Красткалнс не визнав створену Совітами міліцію, й став формувати її за своєму розсуду, 3 квітня його заарештували і відправили до Петрограда, виконуючи вимоги більшовиків з Ризького Ради робочих депутатів [2]. Цей приклад наочно демонструє, на чиєму боці у перших послефевральские місяці була реальна сила. І все-таки загалом місцева національна буржуазія протягом двох-трьох місяців зуміла забезпечити керівні позиції з апараті Тимчасового уряду та в міських самоуправлениях.

Как та інших національних окраїнах колишньої Російської імперії, в Балтійському регіоні гостро стояв національне питання. Революційні соціал-демократи, які керувалися положеннями ленінської програми партії (більшовиків. — М.Р.) з питання, виступали за автономію у складі майбутньої соціалістичної Росії. П. Стучка, зокрема, писав: «Латвія буде вільної і, то, можливо, найдемократичнішою частиною Російської демократичної республіки, але з можливості об'єднаної, та все ж наскільки можна самостійної» [3].

Буржуазные політичні кола, навпаки, виступали за федеративну отграничение зі своїми державною мовою і навіть власної національної валютою. Відповідні проекти автономії було висунуто утвореними після Лютого буржуазними партіями, Латвії, наприклад, — Селянським союзом на чолі з К. Ульманисом (майбутнім президентом) і З.Мейеровицем. Примітно, що одразу після революції більшість буржуазних політиків як не виступало за повне відділення від імені Росії, і навіть гадало, що державна зв’язку з нею забезпечить надійну зовнішню захист, тоді як місцевий ринок та пости у державних установах опиняться у їхніх руках. Голова виконкому Естонської ліги (Таллиннского союзу естонських національних товариств) О. Страндманн мітингу на честь прибулих із візитом А. Керенского (тоді ще міністра юстиції Тимчасового уряду) і що супроводжувала його «бабусі революції» Ю. Брешко-Брешковской урочисто заявив: «Естонський народ, не прагне відділенню, а вимагає лише автономії для Естонії» [4].

Это було зазначено 10 квітня… А через кілька місяців, і особливо — по Жовтневої революції, домінуючої у буржуазних колах стане ідея національну незалежність. Мабуть, серйозним симптомом політичного розвитку на цьому напрямі було яка відбулася 27 травня у Петрограді збори 336 представників Литви (у складі біженців), які взяли резолюцію необхідність створення незалежної Литовського держави [5]. Конкретна реакція, проте, пішла не із боку Тимчасового уряду, як від… командування німецькими окупаційними військами Литва, вже 2 червня заявив про згоду підтримати скликання Литовського ради — Тарибы. 18 вересня ввійшли до Тарибу представники різних повітів і партій оголосили своє рішення створити власної держави, а 16 лютого 1918 року за підтримки Німеччини литовці перші з трьох балтійських народів проголосили незалежне Литовське держава [6].

Нет потреби говорити, який резонанс це мало Латвії і Естонії. Прискоренню подій у цьому напрямі сприяли, з погляду, по крайнього заходу чотири доленосних для найновішої історії балтійських народів чинника: зростання національної самосвідомості, війна, Лютнева і Жовтнева революції" і страх перед большевизацией. Але важливо відзначити, що й в 30-х роках багато представники місцевих торгово-промислових кіл вважали, що тісніше співробітництво з СРСР (мова не про «інкорпорації») створить сприятливі можливості для балтійської економіки з урахуванням необмежених сировинних ресурсів Росії, можливостей збуту промислової власності й сільськогосподарської своєї продукції гігантському російському ринку [7].

Что стосується аграрного питання, то аналізованому регіоні він тісно переплітався з національним, оскільки власниками маєтків Латвії і Естонії були німецькими барони. Проти землеволодіння остзейского баронства виступали як соціалісти, а й майже всі буржуазні партії, хоча саме у питанні землеволодіння і землекористування проходив основна політична вододіл й у середовищі самого балтійського селянства — між заможної та бедняцко-безземельной частинами. Як відомо у зв’язку різке невдоволення заможних селян законопроектом Тимчасового уряду про заборону купівлі-продажу землі, який був фактично лише боязкою півзаходом у бік націоналізації землі. У той самий період із гаслом націоналізації землі послідовно виступали революційні соціал-демократи. Цей вододіл в основному і визначатиме протягом майже трьох років утримання і характер классово-политической боротьби в балтійської селі.

Хотя більшовицький експеримент уже регіоні, як знаємо, закінчився повної невдачею, зовсім випадково те, що земельні реформи початку 20-х були тут найбільш радикальними проти аналогічними реформами у низці європейських країн. Лютнева революція позбавила німецьких баронів і польсько-литовських магнатів політичної підтримки у особі самодержавства і всієї державно-політичної системи Російської імперії, а Жовтнева революція при цьому «роззброїла» поміщиків економічно, показавши унаочнення взаємодії рішучої експропріації їх власності.

Список литературы.

1. Ezergailis A. The 1917 Revolution in Latvija. N.-Y., 1974. P. 16.

2. Історія Латвійської РСР давніх часів донині. Т.2. Рига, 1986. С. 6.(На латів. з.).

3. Стучка П. У боротьбі Жовтень. Рб. статей. Рига, 1960. З. 99.

4. Цит. по: Саат І., Сийливаск До. Велика Жовтнева соціалістична революція в Естонії. Таллінн, 1977. С. 86.

5. Атмода /Тижневик Народного фронту Латвії/. 1990. № 6. С. 1. (На латів. з.).

6. Саме там.

7. Рутковський М. Балтійська метаморфоза: від безальтернативних виборів — до перших радянським конституціям //Російський історичний журнал. 1994. № 2. С. 26.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.