Новые суспільно-політичні руху як політичної соціології

Новые суспільно-політичні руху як політичної социологии

Головин Н.А.

Новые суспільно-політичні руху як особлива форма прояви політичної активності виникли у роки одночасно у всіх розвинених країнах Західної Європи та США. До них належать рух за прав людини, рух проти війни у В'єтнамі США, студентське рух кінця 1960;х років до ФРН, рух за ядерного роззброєння у Великій Британії, екологічне рух переважають у всіх промислово розвинених країн, молодіжні руху, виступаючі за альтернативний спосіб життя. Всі ці руху розвивалися почасти як протилежність добре відомий і впливовому у минулому робочому, комуністичному, профспілковому рухам та його супутникам.

В колишніх соціалістичних країнах до 1989 року (мабуть, крім Польщі) були відсутні умови, у яких такі форми політичної системи чи соціальної активності міг би визрівати в соціальне рух чи помітне громадське явища. Навпаки, керівництво соціалістичних країн саме постійне намагалося створити суспільно-політичні руху як вияв народної ініціативи будівництві комуністичного суспільства: наприклад, рух за гідну зустріч чергового з'їзду керівної партії чи рух за комуністичне ставлення до праці, яке претендувало як на виробничу роль, а й у впливом геть спосіб життя трудящих. Тільки після реальних кроків демократизації і плюралізації політичного життя колишнього СРСР і країнах соціалізм на суспільно-політичної сцені з’явилися нові суспільно-політичні руху, які відрізнялися від усіх попередніх форм політичного участі самостійністю і незалежністю від політичного керівництва.

В Росії нові соціальні рух виникли у травні 1988 року, під час підготовки до 19 Всесоюзній конференції КПРС, коли вперше тривалі заклики генерального секретаря цк кпрс М. З. Горбачова підтримати перебудову і демократизацію «знизу «сприйняв прихильно серед інтелігенції, та був й ширших верств громадян, як самостійного, «неформального «участі у політиці, поклавши початок становленню політичного плюралізму, не пов’язаного більш соціалістичної ідеологією. Довіра до політики демократизації виникло після відкриту конфронтацію колишнього секретаря ММК КПРС, член КПРС Б. М. Єльцина — з вище керівництво партії, у яких він, усупереч попередньої політичної традиції як не пішов у небуття, і навіть ні усунутий із політичної сцени, більше він у політики і активно продовжив політичну кар'єру, підтвердивши цим високому рівні можливість обіймати альтернативну позицію.

Другой відправною точкою розвитку нових рухів є виборчі реформи і перші вибори народних депутатів СРСР і селянських депутатів місцевих органів влади у 1989 і особливо 1990 роках, за багато десятиліть що проходили на альтернативних засадах і тим самим надали можливість у політиці нових політичних діячам, висунутим як поза стінами партійних комітетів, а й під акомпанемент гострої критики внутрішньої політики Комуністичної партії і всього суспільного системи за деякі її негативні ефекти: товарний дефіцит і настирливість соціалістичної ідеології, яка мала серйозного ідеологічного супротивника у протягом цілих десятиліть і тому сильно примитивизировалась і виявилась ветхою. Ця обставина поруч із ростучими позитивними очікування політичні й економічні реформ забезпечили небувалу колись активність виборців і ряду послужили стимулом до масовому брати участь у політиці, насамперед у формі народних фронтів.

Еще вільніші умови у розвиток самостійних суспільно-політичних рухів склалися після серпневій (1993 р.) спроби державного перевороту під керівництвом Державного комітету з питань надзвичайному становищу, результатом якого була заборона КПРС"), і втрата комуністичної партією політичного та державного влади. З того часу у Росії існують чимало нових суспільно-політичних рухів і закупівельних організацій, більшість із яких нечисленні і недовговічні, які загальний список вимагає постійної відновлення.

Несмотря те що, що суспільно-політичні руху є дуже широким і, мабуть, універсальним явищем, оскільки зустрічаються переважають у всіх суспільства, мають поділ на державу й суспільство вони почали предметом західної політичної соціології лише наприкінці 70-х — початку 80-х нашого століття. У попередній період західна політична соціологія концентрувала своє увагу до вивченні політичної влади, політичною системою, політичних інститутів власності та, передусім, політичних партій та виборів, тобто. інституціоналізованих форм політичного процесу. Були й понятійні труднощі: поняття соціальних рухів вимагалося теоретично відмежувати від «руху «всього суспільства, від партій та масової участі у політиці. (Наприклад, в 1848 року у Німеччини навіть існувала «партія руху »).

В нашій країні зазвичай більше тривала традиція вивчення комуністичного, робочого і вільного профспілкового руху, що була орієнтована історично, так як під час соціалізму цей поступ не мали власній політичній ініціативою, протікали у руслі офіційної внутрішньополітичного життя і виглядали наукового предмета як нових рухів. У час дослідження поступилися місцем в предметної області російської політичної соціології актуальнішим завданням, передусім дослідженню виборів, лідерства, формування еліт та інших предметів, зокрема і вивченню нових рухів.

Почти два десятиліття дослідження нових рухів було запропоновано численні визначення поняття нових рухів, описаний як унікальний характер рухів у окремих країнах, продовжує їх спільні риси, «новизна », досліджені основні чинники розвитку, розроблена класифікація рухів.

Новые суспільно-політичні руху можна класифікувати по-різному: наприклад, «тематично «(екологічне рух, рух за прав людини, жіноче рух, молодіжне рух, рух за емансипацію), і по політичної спрямованості (рух за багатопартійність у Росії, демократичне рух, національно-патріотичний рух, фашистське рух), чи з ступеня політичного радикалізму, і навіть за деякими іншим підставах.

Наиболее важким і важливим питанням политико-социологического дослідження рухів є визначення поняття нових рухів, яке відбивало та їхні «новизну «стосовно попереднім історично впливовим і добре відомим політичним рухам кінця XIX — у першій половині 20 століття. У цьому разі слід зазначити, що помітне впливом геть визначення поняття рухів надає ступінь політична культура, в що вони включені. Так, Сполучених Штатів Америки поширені нові соціальні руху контркультурной й релігійної спрямованості, і американські дослідники дійшли більш загальним, абстрактним визначень поняття рухів. У Західної Європі, де руху носять яскраво виражений політизований характер, дослідники дійшли більш приватним, конкретним визначень поняття рухів. У російському суспільстві, у якому неформальних структур спілкування багато важать, наголошується їх неформальні характер в протилежність формалізованим партійно-політичним структурам.

В результаті узагальнення досліджень рухів у 80-ті роки, виконаного західнонімецькими дослідникам Ф. Нулльмайером і Й. Рашке, запропоновано таке поняття нових соціальних рухів: соціальне рух є мобілізуючим колективним дійовою особою, що з відомої ступенем безперервності, з урахуванням високої символічною інтеграції й малої рольової диференціації, у вигляді змінюються форм організації і діяльності має на меті провести у життя, уникнути чи звернути назад основні громадські изменения.

В цьому визначенні систематизовані суттєві ознаки нових рухів, які потребують деяких коментарях.

Для нових рухів характерна підвищена увага до постійному рекрутуванню й щодо нових учасників руху. Причиною постійного пошуку нових учасників є низький рівень формальної організації рухів, наслідком чого стане у себе постійну загрозу зникнення руху. Відома безперервність рухів (скажімо, протягом кілька років) дозволяє відрізняти руху від масових епізодів політичного життя, наприклад, мітингів і демонстрацій. Хоча це й всім учасників політичного життя, для рухів характерна власна символіка, виконує функцію політичної інтеграції його учасників і прибічників руху. Руху активно використовують герби, прапори, емблеми, постаті лідерів, розвивають свій політичної словник, іноді створюють власну форму одягу. Національно-патріотичні рух легко черпають свою символіку з державної історії своєї країни, ідеологічних течій консервативного штибу. Демократичні і соціалістичні руху зазвичай користуються термінологією з ідеології лібералізму чи соціалізму. Наприклад, представників партії «Демократичний Союз «колишнього СРСР і тісно пов’язаної з нею руху протягом багатопартійність у Росії можна було легко відрізнити політичним словника: наприклад, на противагу «офіційному «терміну «демократизація «користувалися терміном «лібералізація ». Фашистські руху під весь світ запозичують символіку й німецького Третього рейху, оскільки фашизм у решті країнах не зміг розвинутися у всеосяжну, хоч і примітивну ідеологію, рух і форму політичного панування. Деякі руху, наприклад, анархісти, спираються на власну історичної традиції, вносячи лише невеликі зміни.

Характерным ознакою рухів є мале поділ ролей між його учасниками, активістами, керівниками і симпатиками прибічниками. Цей ознака дозволяє відмежувати рух від партій з бюрократичним апаратом управління, хоча у рухах існує певна поділ ролей, а отже, і структура влади. Характерним ознакою нових рухів у Європі їх спрямованість на основні громадські зміни, що дозволяє відрізнити руху від субкультурных явищ, насамперед у молодіжної середовищі, наприклад, рокерів і панків, які мають всіма іншими названими вище ознаками. Нові суспільно-політичні руху від європейських політичних вимог і соціальних рухів кінця XIX — початку 20 століть власної динамікою розвитку, що вони придбали у Європі, США, що вони придбали у роки, та був та країнах Східної Європи межі 80−90-х років. Насамперед, їм притаманний низку інших сучасних тим: ідея правами людини, усвідомлення загрози існування людства, чи це ядерної, чи це екологічної, ідея політичного і культурного емансипації і емансипації окремих соціальних верств, передусім жінок, радикальне зміна образу життя, до зміни релігії на східні і навіть занурення в містичні форми мислення та поведінки. У країнах класичного капіталістичного розвитку руху часто виступають проти технічною відсталістю та економічної раціоналізації світу; у колишніх соціалістичних країнах вони тісно пов’язані із тим демократизации.

Строго кажучи, жодна з цих тим перестав бути нової, всі ці неважко знайти у Європи і країн принаймні з часів Великої Французькій революції. Новим є лише надзвичайна сила мобілізації учасників рухів, яку дослідники зазвичай пов’язують із радикальними змінами життєвих умов людини у 20 столітті: бурхливим економічним зростанням, розширенням матеріальних й духовних можливостей розвитку особистості з одного боку, та зростання індивідуалізму, руйнацією традиційних соціальних зв’язку з сім'єю, сусідами, місцем проживання, залежності життєвого шляху від кар'єри, бюрократизацією громадських відносин. Як можна і руху колишніх історичних епох, сучасні руху пов’язані з невдоволенням широкого загалу своїм соціальним становищем, але сучасне невдоволення виникло грунті сучасної цивілізації, і тому є «нове «в рухах. Ще є «новизна «рухів проявляється у східноєвропейських країнах, де історична безперервність самостійних соціальних рухів було порушено.

Новыми рисами рухів був частиною їхнього децентралізована форма організації, протилежна традиційної бюрократичної (апаратної) структурі партій та інших організацій. Сучасні соціальні й політичні руху обмежуються, зазвичай, створенням координаційних органів прокуратури та «крышевых «організацій, вирішення яких не обов’язкові виспівати окремими рухами, як і часто є у Росії. Проте, у тому відношенні є багато винятків, які можна знайти у Великобританії, Франції, США, Швеції та особливо у ФРН, де руху або взаємодіють із партіями, або активно використовують інших форм, наприклад, лобізм, впливу на політичні рішення. У Росії її, де поява самостійних політичних рухів зустріли Комуністичної партією Радянського Союзу з великою невірою, внаслідок падіння її влади й можливостей участі у виборах, політичні руху нас дуже швидко, але дуже успішно перейшли до утворення формальних політичних структур, що й офіційно пропагандировалось під час виборів до парламенту в 1993 року із єдиною метою стабілізації політичною системою.

Таким чином, термін «нові «щодо соціальних рухів відбиває їхнє зв’язку з соціальними змінами, з вадами і протиріччями у житті сучасного нашого суспільства та повсякденні людини, яка проявляється у новому і більшим спектром їх цілей і власної динамікою, проте їх новизна носить відносний характер: по-справжньому новими є лише як предмет наукових досліджень про.

Действительно, попри «новизну », сучасні соціальні руху, по-перше, мають тематичне і структурне схожість із попередніми хвилями рухів, пов’язані з різкими соціальними змінами чи реформами державного устрою, зокрема у Росії.

Во-вторых, в усіх країнах можна спостерігати періодичне зміна суспільних чекань від безмежного оптимізму щодо перспектив у суспільному розвиткові до глибокого песимізму, манливого у себе ностальгію і поворот інтересу від громадської сцени безпосереднє життєвому світу людини, що підприємство вочевидь відбивається у «тематичної «спрямованості рухів. Така зміна основний тональності суспільних настроїв відбулася у Західної Європи в 60-х і 70-ті роки, Східної Європи — наприкінці 80х і на початку 90-х, у Росії - після десятиліття важко які йдуть реформ.

Наконец, соціальні руху виявляють наступність стосовно розмежувальної лінії політичного конфлікту, властивої кожної країни.

Достаточно численні дослідження рухів у окремих країн і вкрай рідкісні інтернаціональні порівняння дозволяють охарактеризувати зв’язок основних чинників, сприяють чи які перешкоджали розвитку соціальних рухів у окремих країнах.

К їх числа практичного значення традиційної лінії політичного конфлікту, передусім лівих-лівої-правого-лівого спектра діючих політичних сил є; здатність держави управляти соціальним конфліктом та розв’язувати його. Далі, істотним чинником розвитку рухів є ступінь відкритості політичною системою для включення нових політичних сил є. Вона, у своє чергу залежить від інституціоналізованих можливостей представництва громадських інтересів, тобто не від партійної й виборчою системи, централізованого чи децентралізованого типу управління, наявності або відсутність корпоративного блоку політичних сил є. Нарешті, можливості розвитку нових соціальних рухів визначаються політичної культурою країни. Ці чинники діють одночасно, але у різних країнах по-різному. і не вдається впевнено визначити, який із них вносить найбільший внесок у розвиток рухів.

Во Франції, де зберігається досить закрита політична система з централізованим державним управлінням, корпоративний блок між історично що склалися сторонами політичного конфлікту, багаті традиції політичної конфронтації між «правими «і «лівими », гостре протягом політичних конфліктів, спостерігається швидка поляризація суспільства до два табору. Такі політичні умови неможливо рухам тривалий час зберігати автономне політичне розвитку, оскільки вони традиційно пов’язані з лівого опозицією, і тому втрачають самостійне значення в міру заглиблення традиційної громадської поляризації.

В на відміну від Франції доволі відкритий політична система і ліберальна політична культура Великобританії з одного боку створює хороші можливість включення нових громадських інтересів, у звичайний політичний процес, з іншого боку критика наявної системи традиційно пов’язані з Лейбористської партією як «партією руху », внаслідок нові соціальні руху легко інтегруються в існуючу політичну систему і не набувають впливової власної динаміки. З іншого боку, у Великій Британії як і зберігають велике значення виробничі конфлікти, що в умовах економічного спаду кінця 80-х і жорсткою економічної політики уряду прем'єр-міністра М. Тэчер спричинила посилення економічної спрямованості соціальних рухів.

В Швеції, де є, з одного боку, розвинена практика соціального партнерства і корпоративний блок основних учасників політичного процесу, з другого боку — традиційна готовність держави й партій до реформ, критики системи та помірні опозиційні групи швидко інтегруються до системи і втрачають силу, не перетворюючись у впливові руху, а радикальні опозиційні групи залишаються обабіч політичного життя.

Германские соціальні руху спираються на багату ідеологію і традицію рухів, що надає грунтовність їх теоретичного арсеналу. Проте, розвинена этатистская традиція країни тягне у себе кооперацію рухів з традиційними партіями, а федералистская структура держави й традиції місцевого самоврядування успішно обмежують активність громадян місцевим рівнем, у формі цивільних ініціатив.

Новые соціальні руху на Росії виникли за умов традиційної авторитарної політичної культури, що характеризується різкими хвилями політизації, і політичної апатії. Політичні інститути колишньої соціалістичної системи виявилися неспроможними до сприйняття політичної активності громадян, що створило сприятливі змогу самостійного розвитку рухів, проте, катастрофа панування партії і нових політичних інститутів дозволили швидко інтегрувати лідерів рухів у нові органи виконавчої влади, в результаті чого соціальні руху протягом кілька років перейшли від конфронтації з політичної системою до політичного участі і зовсім втратили власну політичну динаміку. Енергія російських суспільно-політичні рухів була державою щодо участі у виборах, у боротьбі вони знайшли собі основне полі роботи і внесли найбільший внесок у політику шляхом висування і селекції нових політичним лідерам. Дискредитація КПРС створила стійкий негативний образ партії взагалі, що змушує деякі партійно-політичні сили Росії, представлені у парламенті, зберігати за собою назву і пояснюються деякі організаційні форми «справжнього «руху. З іншого боку, його присутність серед Росії промислового робітничого класу створює, сприятливу можливість розвиватися самостійного робітничого руху з економічної програмою, бо економічна конфлікт між робітничий клас є тривалим і урядом має великий мобілізуючої силою.

В Сполучені Штати Америки, де склалося класичне плюралістичне суспільство, існує велика самостійності штатів і розвинене місцеве самоврядування, відсутня традиція політичного робітничого руху немає і звичайного європейського конфлікту правих і лівих, для соціальних рухів не існує можливості взяти за основу альтернативну політичну ідеологію і традицію. Американські руху носять вузький контркультурный і релігійний характер.

Существует певна зв’язок між чинниками політичного життя і особливостями рухів у різних країнах, що можна сформулювати як тезисов:

Чем великої ваги зберігає традиційна лінія соціального конфлікту, в частковості, класовий конфлікт, поляризації політичних сил є на правих і лівих, тим менше шансів самостійного розвитку нових рухів. І навпаки, ніж менш значущий традиційний класовий конфлікт і більше институционализировано протягом соціального конфлікту, то більша можливість розвитку самостійних соціальних рухів. Якщо класовий конфлікт немає значення, як і США, нові соціальні руху легко набувають самостійне розвиток. Відсутність лівих-лівої-правого-лівого політичного спектра осі утрудняє формування масштабного політичного руху, так і не дозволяє йому розвинути зв’язку з традиціями політичної історії країни. яке наявність Демшевського не дозволяє рухам довго зберігати політичну автономію. Наявність протиріч між містом і селом, центром і провінцією також можуть бути позитивним чинником формування нових рухів.

Высокий добробут суспільства сприяє більш м’яких форм політичних рухів, тягне у себе деполітизацію ідеології рухів на шляху загальної критики сучасної цивілізації.

Чем вищий рівень відкритості політичною системою, тим поміркованішими за політичні акції рухів і вірогідніша можливість її інтеграцію в існуючу політичну систему і навпаки, закрита політична система тягне у себе самостійне розвиток рухів. Аналогічне значення має тут готовність політичною системою до реформ. Легкий доступом до парламенту, іншим інститутам політичної системи на разі пропорційної виборчої системи у разі закритості політичних партій нових громадських ініціатив та інтересів зі боку соціальних рухів сприяє їхній самостійного розвитку і навпаки, чим сутужніше доступом до парламенту, наприклад, у разі мажоритарної виборчої системи та бар'єрів, що з певним відсотком голосів, отриманих під час виборів, тим більше руху кооперуються з політичними партіями чи йдуть у позапарламентську опозицію.

Для самостійного розвитку рухів велике значення має тут тип партій. Партії, що відкриті для рухів, наприклад, Лейбористська партія Англії чи американські політичні партії, легко сприймають усілякі нові постановки громадських проблем, внесені рухами в політичний процес і тим самим позбавляють руху самостійної бази. Традиційні апаратні партії, навпаки, сприймають руху як перешкоди і буде сприяють розвитку, наприклад, партії ФРН чи колишня КПРС.

В цілому що менше традиційна політична поляризація нашого суспільства та чим сильніший практика соціального партнерства, то швидше руху виробляють власну динаміку розвитку. Якщо це чинник співіснує з високим рівнем закритості політичною системою, то руху можуть придбати яскраво виражений опозиційний характер.

Помимо чинників розвитку нових рухів важливими аспектами дослідження є причини виникнення рухів, процеси формування цілей і ідеологій, способи мобілізації учасників, вплив за державні інститути та відносини з учасниками політичного процесу: партіями, спілками за інтересами, засобами масової інформації, і навіть політичні акції рухів. Найбільш складним завданням дослідження рухів є оцінка їхньої ефективності, тобто. визначення вкладу руху на соціальні зміни.

Простое наявність руху значить, що його вносить реальний внесок у політичний процес. Проблема виявлення ефективності руху у тому, без доступу до процесу прийняття політичних рішень рух завжди є завідомо безуспішним, проте безперешкодний доступ в сформовану політичну систему призводить до інтеграції рухів у систему. Загалом і в цілому успіхом руху вважатимуться, по-перше, доступ нових груп до брати участь у прийнятті політичних рішень, коли він опинився можливим у результаті діяльності нові рухів, по-друге, зміна форма політики і проведення громадські реформи під впливом рухів. Значно оцінити внесок рухів у культурній сфері життя суспільства.

Восприятие соціальних рухів у як предмет політичної соціології сталася тлі плюралізму теоретико-методологических основ сучасної соціальної науки. Тому єдиної теорії нових рухів немає, однак охарактеризувати основні теоретичні підходи до дослідження рухів, пов’язані із теоретичного диференціації у сучасній соціології. Кожен із них має своїми пояснювальними достоїнствами й недоліками, оскільки більш більш-менш вдало пояснюють окремі аспекти нових рухів.

К дослідженню соціальних рухів вперше звернулися попередники сучасної політичної соціології, представники класових теорій, зокрема класики марксизму, родоначальники соціальної психологи мас й історичною соціології.

Понятие «соціальні руху «впровадили науковий обіг прусським громадським мислителем і буде державним діячем Лоренцом фон Штайном в середині 40-х років 19 століття позначення прагнень пролетаріату соціальної (Не тільки політичної революції). Л. фон Штайн поєднав аналіз рухів з ідеєю соціальних реформ з ініціативи держав з тим, щоб інтегрувати в політичну систему робоче рух позбавивши його дестабілізуючого характеру. Багаті ідеї до аналізу соціальних рухів з погляду класової теорії дано До. Марксом з прикладу революційних і контрреволюційних рухів у Франції середині 19 століття. Щоправда, надалі в марксизмі взяла гору концепція революційної партії, керівної робочим рухом і дослідження рухів були обмежені вивченням робочого і вільного комуністичного рухів як суб'єкта соціалістичної революції.

Начало академічним дослідження соціальних рухів поклали представники психології мас і теорії колективного поведінки, але вони використовували для їх пояснення виникнення рухів ірраціональні категорії і гіпотези (наприклад, «душа мас «і «гіпотеза зараження ») і тим самим сприяли драматизировали уявлення про соціальних рухах. Американський соціолог Р. Парк, вивчав неинституционализированное колективне поведінка, позбавив поняття рухів ірраціональною забарвлення і показав, що початок руху не обов’язково загрожують вилитись у новий суспільний лад. Цим він надав нормализирующее впливом геть руху як дослідження соціології і створив можливість застосовувати до аналізу звичайні соціологічні категорії.

Изучение рухів з историко-социологической погляду перегукується з трудам Л. фон Штайна і Ко. Маркса. Цей напрям був продовжене соціологами і політологами початку 20 століття М. Вебером, У. Зомбартом, Т. Гайгером, Р. Михельсом. Однак у початку століття руху поступово витіснила з полем зору політичної соціології потужними політичними партіями, возглавившими робоче, комуністичне, соціалістичне і фашистське руху. Проте німецький політичний соціолог Р. Михельс, чудово обізнаний про деталях політичного розвитку на Європі, вже намітив загальні контури теорії соціальних рухів.

Теоретические підходи до аналізу рухів у сучасній західній соціології мають різні теоретичні основи. Одна з найбільш впливових підходів грунтується на теоретичної традиції, що з теорією соціальної дії. Наприклад, з погляду символічного интеракционизма соціальні руху формуються в ході загальної інтерпретації реальності й її оцінки з погляду соціальної справедливості, що дозволяє досліджувати конфлікт між рухами і існуючими соціально-політичними інститутами. У разі до поля зору дослідників перебуває ідеологія і програми рухів, проте випадають їх структурні причини виникнення, особливості мобілізації його учасників і стратегія рухів.

Интерес представників теорії раціонального вибору направлений у першу чергу оцінку успіху рухів, який пов’язують із вдалою чи невдалої мобілізацій матеріальних й нематеріальних ресурсів задля досягнення цілей руху. Представники цього напряму у своїх інтерпретаціях рухів кілька перебільшують роль соціальних конфліктів, поширених ширше, ніж руху, і спрощують об'єкт дослідження з допомогою використання моделі раціонально выбирающего і максимизирующего власну вигоду «економічного людини », вивчають рух за аналогією з спілками по інтересам, залишають поза увагою питання формування цілей руху.

Современные соціально-психологічні підходи до дослідження рухів засновані на використанні моделі раціонально діючої особистості, яка використовується разом із гіпотезою про зміну основних цінностей. Соціально-психологічні дослідження вивчають передусім індивідуальну готовність до брати участь у русі.

Другой підхід до дослідження рухів грунтується на використанні функционалистских і системно-теоретических положень. Відповідно до теорії колективного поведінки М. Смелзера, заснованої на структурному функционализме Т. Парсонса, руху є розвинену щабель колективного поведінки. Вони виникають внаслідок напруг у громадської структурі та є ірраціональну, помилкову, «сиру «реакцію ними. Такий підхід зосереджений на дослідженні структурних причин виникнення рухів та його ідеології. З погляду теорії самореферентних соціальних систем М. Лумана соціальні руху — це одне з самовоспроизводящихся підсистем суспільства, «самореферентная система своєрідного типу », що виконує функцію імунної системи суспільства, яка вказує до махлярства громадської комунікації. Теоретичні становища системної теорії направляють увагу дослідника те що нове, що вносять руху на самосвідомість сучасного суспільства, та заодно внутридвиженческие процеси залишаються поза увагою.

Теоретические положення у відношенні соціальних рухів є й у критичної теорії Франкфуртського школи. Її сучасний представник соціальний філософ Ю. Хабермас трактує руху від погляду теорії комунікативного дії як вираз і протесту «життєвого світу «проти колонізації «системою ». З погляду цього підходу соціальні руху виконують роль головного суб'єкта соціальних змін — у суспільстві, проте критична теорія недостатньо розкриває соціальні руху як колективні діючі суб'єкти політики.

Современные західні представники марксизму трактують соціальні руху по-різному, проте загальним їм є уявлення про один центральному конфлікті, одній з сторін якого є соціальна рух, а інший — існуюча система. Вони вважають, що у соціальних рухах проявляється боротьба за контроль над інформацією, знаннями, символами і культурою.

В Росії дослідження нових суспільно-політичних рухів розпочато на межі 80-ті і 90-х у вигляді контрпропаганди проти їх лозунгів і форм політичного участі з позицій ідеології КПРС, проте у цьому підході як істотного ознаки рухів відзначається їх неформального характеру в протилежність існуючої оформленої політичній системі. У подальших соціологічних дослідженнях суспільно-політичних рухів «неформальність «тлумачать як суттєвий ознака російських рухів, а сама вона їх виникнення пояснюється соціально-психологічно через конфлікт між потребами особистості демократичних правах свободи і жорсткої політичної системою, яка дозволяє задовольнити ці потреби, який за умов політичної реформи перейшов із латентного у відкритий. Таке розуміння природи соціальних рухів пов’язують із російської політичної культурою.

В першій половині 90-х багато в чому під впливом успішного участі у виборах неформальні руху на формі народних фронтів зникли, які активісти продовжили що у політиці як і ролі депутатів, і у ролі лідерів політичних партій та рухів. Чисельність і мінливість складу політичних сил є утрудняє вивчення їх розвитку. Тож у час досліджується місце різних суспільно-політичних рухів у спектрі політичних сил є, і їхньої участі у виборах, їх роль висування і політичною соціалізації членів нової політичної еліти країни.

В області теорії соціальних рухів дослідження неформальних політичних структур та його особливостей у політичному культурі, зокрема, особливості нових суспільно-політичних рухів, ще отримали широкого поширення, хоча приклади таких досліджень є. Вітчизняні дослідники соціальних рухів намагаються використати сучасні західні концепції до аналізу рухів у російському соціокультурному контексте.

Эмпирические дослідження рухів у Росії, як та інших країнах, пов’язані з значними труднощами, серед які слід відзначити нестабільність об'єкта дослідження, підозрілість і недовірливість учасників руху по відношення до дослідникам, побоювання шпигунства руху. Від дослідника потрібно завоювання довіри учасників руху, відмови від упереджених гіпотез, що у комунікативних зв’язках членів рухів.

При емпіричному дослідженні рухів використовуються звичайні соціологічні методи: спостереження, аналіз документів (контент-аналіз), опитування, інтерв'ю, групові дискусії, вибіркові методи. Існують експерименти по инспирированию соціальних рухів з наступним наглядом право їх розвитком. Основний недоліком у своїй і те, що у зору дослідника потрапляє передусім видимий шмат діяльності рухів, особливо їхнього політичні акції, тоді як внутрішні процеси часто залишаються недослідженими.

Специально на дослідження рухів французький соціолог А. Турен розробив метод «соціологічною інтервенції «Він залежить від многократной конфронтації дослідника, виступав на ролі стратегічного противника руху, з його активістами. У результаті дискусії з представниками руху дослідник просить їх проаналізувати свій досвід і обміркувати його, що дозволяє яскравіше виявити уявлення учасників руху про політичному конфлікті і побачити їх стратегічні схильності. Головна вада цього залежить від втрати дослідником дистанції від об'єкта, яка потрібна на будь-якого наукового дослідника, отже учений часто перетворюється на прибічника і пропагандиста досліджуваного руху, і іноді залишає дослідження, поповнюючи число учасників руху.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.