Теория еліт

Теория элит

Идеи політичного элитизма, за якими функцію управління суспільством повинні виконувати обрані, кращі, аристократи, з’явилися ще глибокої давнини. Надаємо описи найпоширеніших теорій элит.

Идеи політичного элитизма, за якими функцію управління суспільством повинні виконувати обрані, кращі, аристократи, з’явилися ще глибокої давнини. Найчіткіше цих ідей простежуються на роботах Конфуція, Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше. Але серйозного соціологічного обгрунтування ці ідеї ще отримали. Як певна система поглядів елітарні теорії були сформульовані наприкінці ХІХ — початку сучасності на роботах італійських мислителів Гаэтано Моска (1858−1941), Вильфреда Парето (1848−1923) і німецького соціолога Роберта Михельса (1878−1936).

Теория еліт Р. Моски

Г. Моска в роботі «Правляча клас» стверджував, що у всіх суспільствах існують два класу: клас управляючих (еліта) і клас керованих. Правляча клас є малочисельним, він монополізує влада та здійснює управлінські функції. Панування меншини визначено тим, що це панування організованого меншини над інертним, неорганізованим більшістю.

Правящий клас прагне зміцнити своє панування, через знання у сфері управління, військову силу, священників статус, поширюючи і підтримуючи у суспільстві ту ідеологію, що сприяє легітимації його влади. Входження до складу правлячого класу, на думку Р. Моски, зумовлено такими критеріями: здатність до управлінню на інших людей (організаторська здатність), і навіть інтелектуальним, моральним і матеріальним перевагою. Правляча клас поступово оновлюється.

Существуют дві тенденції у розвитку. Аристократична тенденція проявляється у прагненні передати влада спадкоємцям чи найближчим соратникам, що поступово вже призводить до виродження еліти. Демократична тенденція реалізується у вигляді включення до склад правлячого класу найкращих представників з класу керованих, що запобігає дегенерацію еліти. Оптимальний поєднання цих двох тенденцій найбільш бажано суспільству, т.к. дозволить забезпечити наступність і стабільність у керівництві країною і дуже якісне відновлення правлячого класу.

Теория «циркуляції еліт» У. Парето

В. Парето, введший на політичну науку термін «еліта», як і, як і Моска, вважав, що все суспільства діляться на управляючих (еліту) і керованих. У еліті він виділяв два головні типи, послідовно сменяющих одне одного: еліту «левів» і створити еліту «лисиць». Для «левів» характерно використання силових методів правління, консерватизм. «Лисиці» воліють підтримувати своєю владою пропагандою, вони майстра політико-фінансових комбінацій, обману, хитрості, спритності. Правління «лисиць» ефективно, коли політична система нестійка, коли потрібні новатори, комбінатори. Але «лисиці» неспроможні застосовувати насильство, коли воно потрібне. Тоді їм у зміну приходить еліта «левів», яка готова діяти рішуче. Постійна зміна однієї еліти інший обумовлена соціальної динамікою суспільства. Кожен тип еліти має певним перевагою, яке потроху перестало відповідати потребам управління суспільством. Тому забезпечення рівноваги соціальної і політичною системи вимагає постійної заміни однієї еліти інший.

Парето виділяв також правлячу і неправящую еліти. Представники, що входять до склад потенційної еліти (контреліти), наділені притаманними еліти якостями, але з мають владою через своє соціального статусу. Згодом правляча еліта починає вироджуватися і неефективно управляти суспільством, тоді активізується контреліта, претендує на влада. Але от щоб дійти влади, їй необхідна підтримка мас, що вона спонукає до активних дій і з допомогою яких скидає правлячу еліту. Чергова правляча еліта згодом також утратить свої видатні якості, зменшується і буде усунута від влади нової контрэлитой. Невдовзі процес «циркуляції еліт» повториться знову і знову. Парето вважав, що постійна зміна і циркуляція еліт дозволяє зрозуміти історичне рух суспільства, яке постає як історія постійної зміни аристократий: їх узвиш, владарювання, занепаду й заміни новим правлячим привілейованим меншістю. Тому революції, з місця зору Парето, — лише боротьба еліт, зміна правлячої і потенційної еліти.

«Железный закон олигархичеких тенденцій» Р. Михельса

Р. Михельс досліджував соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, й дійшов висновку, що саме організація суспільства вимагає елітарності і, закономірно відтворює її. У такому суспільстві діє «залізний закон олігархічних тенденцій». Суть його у тому, що успішний розвиток суспільства супроводжується формуванням великих організацій. Керівництво такими організаціями неспроможна здійснюватися всіма її членами. Для ефективного функціонування організаціям (зокрема і політичною партіям) потрібно створення ієрархічно організованого управління, яке приводить зрештою до концентрації влади у руках правлячого ядра і апарата. Відбувається, в такий спосіб, освіту правлячої еліти. Правляча еліта має перевагами перед рядовими членами: вона у більшою мірою має навичок політичних змагань, має перевага в знанні та інформації, здійснює за формальними засобами комунікації. Рядові члени організації недостатньо компетентні, поінформовані й найчастіше пасивні.

Правящая еліта поступово виходить з-під контролю своїх рядових членів, відривається від нього і підкоряє політику власних інтересів, переймаючись збереженні свого привілейованого становища. Через війну будь-який, навіть демократичної організацією, реально править олігархічна група, члени якої поступаються своєю владою масам, передаючи її іншим лідерам. В усіх життєвих партіях незалежно від їх типу «демократія веде до олігархізації». Це закономірність розвитку політичної організації. Олігархізація означає, що у організації концентрується до рук керівного апарату, відбувається зниження ролі рядових членів організації у прийняття рішень.

Увеличивается відмінність між інтересами і ідейній позицією керівників держави і членів партій з переважанням інтересів керівного ланки. Фактично, Михельс сформулював жодну з перших концепцій бюрократизації правлячої еліти.

Современные концепції элитаризма

Классические теорії еліт послужили підвалинами формування сучасних концепцій элитаризма. У другій половині сучасності склалися різні підходи до вивчення проблеми елітарності суспільства, провідними серед которых є макиавеллистский, ціннісний, структурнофункциональный і ліберальний.

Макиавеллистский підхід.

Основы макиавеллистского підходу закладено у роботах Р. Моска і У. Парето. Для представників даного підходу (Дж. Бернхэм) характерно уявлення про еліту як і справу пануючому привілейованому меншості, обладающем видатними якостями і здібностями до управління в усіх галузях життя суспільства і першу черга у політиці й економіці. Головну функцію еліти визнається її управлінська, адміністративна функція, визначальна її керівне, панування у суспільстві стосовно пасивному, нетворческому більшості населення. Формування й зміна еліт відбувається у боротьбі влади. У цьому увагу на моральних якостях представників еліти й моральні аспекти її боротьби влади не акцентується.

Ценностный підхід.

В ціннісному підході (Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв) еліта розглядається як як організоване котра управляє меншість, а й як найбільш цінний елемент соціальної системи, у якого високими здібностями і показниками найважливіших сферах державної діяльності, заботящийся насамперед про спільний благо. Еліта — це найбільш творча й продуктивна частину майна товариства, що має високими інтелектуальними і моральними якостями. Відносини між елітою та величезною кількістю набувають синергетичного характеру управління, що базується на заслуженому авторитеті можновладців. Формування еліти відбувається внаслідок природного відбору суспільством найцінніших представників.

Структурно-функциональный підхід.

Для структурно-функционального підходу (Р. Лассуэлл, З. Липсет) типово виділення в ролі головного ознаки еліти її соціального статусу у системі владних структур. До складу еліти входять індивіди, які мають високим соціальним становищем у суспільстві, що займають ключові командні позиції з найважливіших інституціях і організаціях суспільства (економічних, політичних, військових), здійснюють найважливіші управлінські функції у суспільстві, які надають визначальним чином вплинути розвиток і прийняття найважливіших суспільству рішень. Р. Лассуэлл, зокрема, вважав, що основну роль розробці та ухваленні політичних рішень грає інтелектуальне знання. Тому до політичної еліті він відносив тих, хто має цим знанням і має найбільший престиж і статус і в суспільстві.

Либеральный підхід.

Либеральный підхід до елітарності суспільства (Й. Шумпетер, Ч. Миллс) відрізняє демократичність і заперечення низки жорстких установок класичних теорій еліт. Демократія трактується у цьому підході як між потенційними керівниками за довіру у виборців. Отже, демократія значить відсутність страти еліти, вона характеризується новим способом рекрутування і новим самосвідомістю еліти. Еліта сприймається як властвующее меншість, що займає в державних підприємств і економічних інститутах товариства стратегічні позиції і що надає значний вплив життя більшості людей.

Список литературы

Ашин Р. До. Зміна еліт: Громадські науку й сучасність. — 1995. — № 1.

Ашин Р. Элитизм і демократія // Громадські науку й сучасність. — 1996. — № 5.

Гаман-Голутвина Про. У. Політична еліта — визначення основних понять // Політичні исследования.

Лібман Р. І., Варбузов А. У., Сухарєва Еге. Про. Теорії еліт: Соціально-політичний журнал. — 1997. — № 4.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.