Самоубийство, як девіантна поведение

ВОЛГОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ.

Кафедра соціальної педагогіки і психологии.

ДОПОВІДЬ ПО ДИСЦИПЛИНЕ.

ПРОБЛЕМИ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДЕНИЯ.

НА ТЕМУ.

Самогубство, як девіантна поведение Выполнила Андрєєва В.В.

ФС-961.

Проверил Кирилов П.В.

Волгоград 1998.

План работы.

| | | | | | |1. Запровадження |2 | |Проблема самогубства | | |у філософії |4 | |до медицини |6 | |за іншими дисциплінах |8 | |5. висновок |10 | |6. література |11 |.

1.

введение

.

Cамоубийство — одне з вічних проблем людства, оскільки існує як практично стільки ж, скільки існує Землі людина. Самогубство, вважають дослідники, явище суто антропологічне. Вважається, що факти самогубств тварин, є або поетичним вигадкою, або неправильними висновками з поверхневих спостережень за життям тварин. Ні скорпіон, вонзающий собі своє отруйне жало в спину, якщо його оточити палаючими видами вугілля, ні ті тварини, які зрікаються їжі в неволі і гинуть, не діють свідомо, і це — головна відмінність їхньої поведінки від поведінки человека.

Свідоме самогубство, що становить надбання самого людини, очевидно, неспроможна вважатися продуктом новітньої цивілізації. Відомо, що у доісторичні часи, коли щойно починали утворюватися великі общинно-родовые союзи, самогубство мало суто прагматичну соціальну функцію і допомагало виживання роду свого і племені роду і племені загалом. Одне з перших відомих у історії всього людства самогубств — самогубства дітей і старих в первісних племен в голодні годы.

Протягом наступної історії всього людства змінювалися і ускладнювалися мотиви і знаходять способи самогубства, періоди відносного спокою у цьому чи іншому регіоні змінювалися роками справжніх епідемій самовільного звільнення з життя. Зростання числа самогубств ми й на цей время.

Найбільші уми міркували над цією проблемою. Сотні філософів, соціологів, психологів, лікарів вивчали проблему самогубства в найрізноманітніших аспектах.

І розмірковуючи над цією проблемою, можливе пропозиції: самогубство, як девіантну поведінку, в кінці доведеться поставити знак вопроса.

2.Проблема самогубства в философии.

Задовго раніше виникнення суїцидології як медичної науки самогубство вивчалося філософами. Починаючи з античності донині, важливого значення надає філософія проблемі свідомого припинення людиною власної жизни.

Для філософії проблема самогубства не була другорядною, бо від рішення його в що свідчить залежить у відповідь такі важливі питання, як сенс усього життя, свободу вибору волі, прояв загалом свободи личности.

Чи вільний чоловік у свого життя й вільний він й у виборі смерті? Здається, здоровий глузд підказує, який тримає самого людини вирішення питань, пов’язаних якщо й не зі своїми життям, те із своєї смерті. Ми можемо бути незадоволені життям, скаржитися її у, тяготитися нею навіть ненавидіти її, але нашу смерть ми не може відібрати. Монтень з цього приводу говорив: «Чому ти скаржишся цей світ? Він тебе не утримує; і коли ти живеш болісно, причина того твоє слабкодухість: стоїть тобі захотіти — ти умрешь».

Найбільш докладно питання взаємозв'язку самогубства і свободи волі, самогубства й життя відбито у філософських роботах А. Шопенгауера, У. Соловйова, А. Камю, У. Франкла, З. Фрейда. Приміром, Альбер Камю — одне із представників школи екзистенціалістів — вважав, що «є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема — проблема самогубства. Вирішити, варто чи годі життя здобуття права її прожити, — отже відповісти на фундаментальне запитання філософії. Решта — чи є світ три виміру, керується чи розум дев’ятьма чи дванадцятьма категоріями — другорядне». Датський філософ Серен К'єркегор проблему самогубства відносив до вершин життєвої мудрості. Гірким іронією просякнуті його слова: «Повісься — ти пошкодуєш звідси; не повісься — ти вже і звідси пошкодуєш; у тому другому випадках ти пошкодуєш звідси. Таке, милостиві государі, резюме всієї життєвої мудрости…».

Отже, самогубство у філософії розглядається, як надзвичайно складне, комплексне прояв буття людини в усієї своєї багатоплановості. Самогубство, якщо дати їй стисле визначення, є свідоме, самостійне позбавлення себе життя. У цих двох основних дефініціях є його корінна відмінність від вбивства, у якому за зрозумілих міркувань, відсутня елемент самостійності, і зажадав від нещасного випадку, де відсутня елемент свідомості і домінує случайность.

Проте, не торкаючись спірних питань, яких багато років у будь-який науці, можна констатувати, що на даний час прийнято розглядати самогубство в рамках комплексної проблеми суїцидальної поведінки, що містить в себе суїцидальні думки, суїцидальні приготування, суїцидальні спроби і власне акт суицида.

Багатьом філософія представляється суто теоретичної наукою, відверненої й у практичної життя малопригодной. Однак у кризові хвилини лише вона дає людині рада та опору. У такі хвилини виявляються нікчемними і дрібними багато мети, здавалися головними у житті, виходять перший план питання, якими звичайні дні задаватися не прийнято, — про сенс життя, сутності людини, добро і зло… У переломні моменти від вирішення питань, у сенсі слова, залежить сама жизнь.

3. У МЕДИЦИНЕ.

У медицині самогубство вивчається головним чином рамках психіатрії (частиною якого є суицидология), медичної з психології та судової медицины.

Психіатрію, власне, цікавить декілька питань: чи є самогубство результатом психічного розладу чи її можливо у цілком здорового в цілком здорових психічно людини, підлягають у відповідно до цього особи, намагаються покінчити життя самогубством, якомуабо лікування та якими мають бути методи лікування й форми профілактики самогубств? Думки, що самогубство є наслідком психічного захворювання, тривалий час дотримувалися прибічники психопатологічної концепції, яка однозначно розглядала самогубство як вираз і результати психічного заболевания.

Эскироль однозначно вважав, що у стані безумства людина здатний заподіяти собі смерть і всі самогубці - душевнохворі. Надалі з допомогою статистичних методів було встановлено, що тільки двадцять п’ять — тридцять відсотків самогубців страждали певними психічними захворюваннями. Видатні російські психіатри С.С. Корсаків, І.А. Сікорський, Н.І. Баженов, С. А. Суханов, В. Ф. Чиж, Ф. В. Рибаков та інші свої роботи також заперечували абсолютне тотожність самогубства й душевної заболевания.

З погляду теорії, яке можна охарактеризувати як анатомоантропологічну, самогубство наслідком спадкової анатомічної дегенерації, що нібито свідчить наявність в самогубців таких ознак виродження, як передчасне заростання черепних кісток, вдавлений і нерівностей черепа, освіту опуклостей з його підставі і др.

Широке поширення, у зв’язку з впливом на медицину, психологію і культуру загалом ідей Зігмунда Фрейда, отримала психоаналітична концепція, трактующая суїцид як наслідок порушення психосексуального розвитку особистості. На думку Фройда та його школи, потяг до самогубства у підлітків розвивається у зв’язки й з аутоэротизмом, удовлетворяемым онанистическими ексцесами, що розглядаються до того ж час як принизливий акт, угрожаемый важкі наслідки, і звідси виникають ущемлені комплекси і потяг до самоубийству.

Відповідно до сучасними вітчизняними концепціями, самогубство сприймається як слідство соціально-психологічної дезадаптації особистості умовах пережитих нею микроконфликтов. Відповідно до цієї теорії, самогубство є одне із варіантів поведінки людини у екстремальній ситуації. Суицидогенный конфлікт та самогубство може бути викликані реальними причинами (у здорових осіб), базуватися на певних патологічних риси характеру чи бути результатом психічного захворювання. При суб'єктивному відчутті нерозв’язності конфлікту звичайними способами, обирається самоубийство.

Що стосується випадків, тут доречно, певне, згадати висловлювання великого російського психіатра В. Х. Кандинського, яка сама страждав важким на психічне захворювання і який вважав, що «душа від те, що вона занедужує, не перестає бути душой».

4. У ІНШИХ ОБЛАСТЯХ.

З позицій права основним, мабуть, є питання — злочинно чи самогубство? Інакше висловлюючись — злочинець людина, що позбавив себе жизни?

Тільки міркування, що самогубство перестав бути порушенням прав держави, оскільки людська особистість може бути предметом власності, зокрема і держави, оскільки він вільна зі своєї суті, що злочином називається порушення чужих прав, а людина неспроможна перебувати у правовідносинах перед самим собою І що, нарешті, взагалі виконання покарання можна тільки над живими, призвело до повсюдному в цивілізованих державах виключенню самогубства з розряду преступлений.

Соціологічна теорія самогубства, запропонована Дюркгеймом, розглядає самогубство переважно як наслідок розриву интерперсональных зв’язків особистості, відчуження індивідуума від тій же соціальній групи, до якої він принадлежит.

З допомогою соціологічних досліджень встановили впливом геть загальна кількість випадків самогубства трьох чинників, як клімат, час року, місце проживання, національність, вік, підлогу, віросповідання, рівень економічного життя, політична ситуація й т.д. Певні статистичні закономірності прописані у відношенні суспільнопрофесійних і соціально-економічних факторов.

Що ж до релігії, то ставлення основних конфесій стосовно питання про самогубства виглядає так. Для буддизму припинення життя жінок у нірвані - цілком особлива форма самогубства, несуча у собі глибокий філософський і релігійний смысл.

Християнство, цьому плані виконуючи заповіти іудаїзму, дуже суворо належить до самогубства і самогубцям. Самогубців не відспівують у церкві, не ховають на церковних цвинтарях. Однак у християнстві можливі винятку з цих суворі правила, коли йдеться людей, захищають свою честь чи позбавила себе життя, «захищаючи святу віру», цим «прославляючи ім'я божье».

Іслам заперечує навіть можливість замаху правовірного мусульманина зважується на власну життя. Віруючий мусульманин слід свою долю, призначеної йому Аллахом, і самі думку про можливість з допомогою самогубства якось позбутися цих тяганини долі настільки блюзнірська, що певне, навіть має надходити на думку мусульманину.

4.

Заключение

.

Звертаючи свій погляд вглиб століть ніколи й всюди ми бачимо в історії всього людства з феноменом самогубства. Не дивно у своїй, що самогубство завжди викликало і інтерес, здивування й, як наслідок цього, бажання дати раду коренях і витоках цього явища, властивого лише человеку.

Зацікавленість проблемою самогубства фахівців різноманітних галузей, спроби розглянути самогубство з найрізноманітніших точок зору самим безпосередньо готували грунт наступного становлення суїцидології як самостійної науки. Досліджувалися причини самогубств, їх статистика, вплив найрізноманітніших соціальних, демографічних, економічних, політичних лідеріва і інших чинників. Є поодинокі дослідження, присвячені листів самоубийц.

Багато сучасні автори підкреслюють, що суицидология — наука молода, розвиваючись. В усьому світі інтерес до цієї проблеми не вгасає. Щороку випускаються спеціальні суицидологические журнали, проходять міжнародні симпозіуми, створена міжнародна асоціація по попередження самоубийств.

Сьогодні очевидно, що самогубство — проблема міждисциплінарна і повинна вивчатися фахівцями різного профілю. Лікарі, філософи, юристи, соціологи, психологи, педагоги вивчають цієї проблеми специфічними методами своїх наук, розширюючи наші знання з окремим її аспектам. Безсумнівно, що синтез наукових результатів, їх комплексне осмислення дозволить згодом вийти кожної з наук нового виток свого розвитку, а всім спільно просунутися уперед, у вивченні человека.

5.

ЛИТЕРАТУРА

.

1. Дюркгейм Еге. Самогубство: Соціологічне етюд, М., 1994 2. Камю А. Міф про Сізіфі. Есеї про абсурді // Бунтарський людина, М., 1990 3. Лаврін А. Хроніки Харона: енциклопедія смерті, М., 1993 4. Рязанцев З. Танатологія (вчення про «смерть), С-Пб., 1994 5. Трегубов Л., Вагин Ю. Естетика самогубства, Перм, 1993 6. Шопенгауер А. Смерть і його ставлення до незруйновності нашого істоти // Обрані твори, М., 1992 7. Філософський словник, під. ред. І. Т. Фролова, М., 1986.