О теоріях соціального неравенства

История всієї соціології як науки, як і і розпочинається історія її найважливішої приватної дисципліни — соціології нерівності, налічує півтора століття. Але набагато раніше ХІХ століття вчені замислювалися над природою відносин для людей, над важкої долею більшості людей, над проблемою пригноблених і гнобителів, над справедливістю чи несправедливістю неравенства.

Ще древній філософ Платон розмірковував над розшаруванням людей на багатих і бідних. Він вважає, держава представляє з себе, немов б дві держави. Одне становлять бідні, інше — багаті, й вони живуть разом, ладу одна одній всілякі підступи. Платон був «першим політичним ідеологом, мыслившим в термінах класів», — вважає Карл Поппер. У цьому суспільстві людей переслідує власний страх і невпевненість. Здорове суспільство має бути іншим.

У його праці «Держава» Платон стверджував, що прийняв правильне держава можна науково обгрунтовувати, а чи не шукати навпомацки, лякаючись, вірячи і імпровізуючи.

Платон припускав, що це нове, науково спроектована суспільство буде лише здійснювати принципи справедливості, а й забезпечувати соціальну стабільність і внутрішню дисципліну. Саме такою він був суспільство, кероване правителями (охоронцями).

Аристотель в «Політиці» також розглянув питання соціальну нерівність. Він, що тепер переважають у всіх державах є три елемента: один клас — дуже багатий; інший — бідний; третій ж — середній. Цей третій — найкращий, оскільки його члени по условиямжизни найбільш готові слідувати раціональному принципу. Саме з бідняків і багатіїв одні виростають злочинцями, інші мошенниками.

Реалістично розмірковуючи про стабільності держави, Аристотель зазначав, що треба думати про бідних, бо в держави, де безліч бідняків виведений із управління, неминуче ще буде багато ворогів. Адже бідність породжує бунт та злочину там, де немає середнього класу тут і бідних величезне більшість, виникають ускладнення, і держави приречене на загибель. Аристотель виступав як проти влади бідняків, позбавлених власності, і проти егоїстичного правління багатою плутократії. Краще суспільство формується з середнього класу, і держави, де цей клас чисельніша від й сильніша, ніж обидва інших, разом узятих, управляється найкраще, бо забезпечене громадське равновесие.

На думку соціологів всіх ідейних напрямів, ніхто у історії суспільной думці обговорюють так відверто як До. Маркс не підкреслював, що джерелом соціального розвитку виступає боротьба між антагоністичними громадськими класами. За Марксом, класи з’являються і протиборствують з урахуванням різного стану та різних ролей, виконуваних індивідами у виробничому структурі общества.

Але саме До. Маркс справедливо зазначав, що належить заслуга відкриття існування класів та їх боротьби між собою. І це дійсно з часів Платона, але, звісно, особливо відтоді, як буржуазія владно вступив у у вісімнадцятому сторіччі на Майдані сцену історії, чимало економістів, філософи, історики міцно вводять у суспільствознавство Європи поняття соціального класу (ж Адам Сміт, Етьєн Кондильяк, Клод Сен — Симон, Франсуа Гизо, Огюст Минье і др.).

Проте до Маркса б не давав настільки глибокого обгрунтування класової структури суспільства, виводячи їх із фундаментального аналізу всієї системи економічних відносин. Ніхто перед ним б не давав настільки всебічного розкриття класових відносин, механізму експлуатацію у тому капіталістичному суспільстві, яке у час. Тож у більшості сучасних робіт з проблемам соціального нерівності, стратифікації і класової диференціації однаково і в прибічників марксизму, і в авторів, далекі від позицій До. Маркса, дається розбір його теорії классов.

Вирішальне значення для формування сучасних уявлень про сутність, форми і функціях соціального нерівності, поруч із Марксом, мав Макс Вебер (1864 — 1920 рр.) — класик світової соціологічною теорії. Ідейна основа поглядів Вебера у тому, що індивід є суб'єктом соціального действия.

На противагу Марксу Вебер крім економічного аспекти стратифікації враховував такі аспекти, як влада і престиж. Вебер розглядав власність, влада і престиж як три окремих, взаємодіючих чинника, що у основі ієрархій у суспільстві. Відмінність власності породжують економічні класи; відмінності, які стосуються влади, породжують політичні партії, а престижні відмінності дають статусні угруповання, чи страти. Звідси він сформулював уявлення про «трьох автономних вимірах стратифікації». Він підкреслював, що «класи», «статусні групи» і «партії» — явища, які стосуються сфері розподілу влади в середині сообщества.

Основна суперечність Вебера з Марксом у тому, що у Веберові клас може бути суб'єктом дії, оскільки вона є громадою. На відміну то Маркса Вебер пов’язував поняття класу лише з капіталістичним суспільством, де найважливішим регулятором відносин виступає ринок. З допомогою нього люди задовольняють свої потреби у матеріальних благах і послугах. Проте за ринку люди займають різні позиції або перебувають у різною «класової ситуації». Тут усе продають і купують. Одні продають товари, послуги; інші - робочої сили. Відмінність у тому, що навколо лише мають власності, а й у інших вона отсутствует.

У Вебера немає чіткої класової структури капіталістичного суспільства, тому різні інтерпретатори його найкращих робіт дають незбіжні переліки класів. З огляду на його методологічні принципи і узагальнюючи його історичні, економічні та соціологічні роботи, можна так реконструювати веберовскую типологію класів при капитализме:

1. Робочий клас, позбавлений власності. Він пропонує над ринком свої послуги і диференціюється за рівнем квалификации.

2. Дрібна буржуазія — клас дрібних бізнесменів та торговцев.

3. Позбавлені власності «білі комірці»: технічні фахівці і интеллигенция.

4. Адміністратори і менеджеры.

5. Власники, такі самими прагнуть через освіту до тих переваг, якими володіють интеллектуалы.

5.1 Клас власників, тобто. ті, хто отримує ренту від володіння землею, шахтами і т.п.

5.2 «Комерційний клас», тобто. предприниматели.

Вебер стверджував, що власники — це «позитивно привілейований» клас". В іншому полюсі - «негативно привілейований клас», сюди він включав тих, котрі мають ні власності, ні кваліфікації, що можна запропонувати на рынке.

Існує безліч стратифікаційних критеріїв, якими можна ділити будь-яке суспільство. З кожним із них пов’язані особливі способи детермінації і відтворення соціального нерівності. Характер соціального розшарування і його затвердження у своїй єдності утворюють те, що ми називаємо стратификационной системой.

Коли заходить мова йде про основні типи стратифікаційних систем, зазвичай дається опис кастової, рабовласницькою, станової і класової дифференцации. У цьому прийнято ототожнювати його з історичними типами суспільного ладу, наблюдаемыми в світі або вже безповоротно минулими до минулого. Ми ж дотримуємося трохи вільнішого підходу, вважаючи, що будь-який конкретне суспільство складається з комбінацій різних стратифікаційних систем і багатьох їх перехідних форм.

Тому ми воліємо говорити про «ідеальних типах навіть, коли використовуємо елементи традиційної термінології.

Нижче пропонується дев’ять типів стратифікаційних систем, які, на погляд, можна використовувати для описи будь-якого соціального організму, а именно:

— физико — генетична ;

— рабовласницька ;

— кастова ;

— станову ;

— эктаратическая ;

— соціально — професійна ;

— класова ;

— культурно — символічна ;

— культурно — нормативна ;

У основі першого типу физико — генетичної стратификационной системи — лежить диференціація соціальних груп по «природним» соціально — демографічним ознаками. Тут ставлення до людини чи групі визначається підлогою, віком і наявністю певних фізичних якостей — сили, краси, спритності. Відповідно, слабші, які мають фізичними вадами вважаються недолугими і позичають принижене громадське положение.

Нерівність тому випадку стверджується існуванням загрози фізичного насильства або його фактичним застосуванням, та був закріплюється в звичаї і ритуалах. Ця «природна» стратификационная система панувала в первісної громаді, але продовжує відтворюватися і з сьогодні. Особливо сильно вона проявляється у співтовариствах, борються за фізичне виживання розширення свого життєвого простору. Найбільшим престижем тут має той, хто може здійснювати насильство над природою, і особами чи протистояти такому насильству: здоровий молодий чоловік — годувальник в селянської громаді, що живе плодами примітивного ручної праці; мужній воїн Спартанського держави; істинний арієць націонал — соціалістичного воїнства, здатний до виробництва здорового потомства.

Система ранжирующая людей за спроможністю до фізичного насильства, — багато в чому продукт мілітаризму давніх часів і сучасних товариств. Нині, хоч і позбавлена колишнього значення, вона все-таки підтримується військової, спортивної і сексуально — еротичної пропагандой.

Друга стратификационная система — рабовласницька — як і полягає в прямому насильство. Але нерівність людей тут детермінується не фізичним, а военно — фізичним примусом. Соціальні групи різняться наявністю чи відсутності цивільних правий і прав власності. Певні соціальні групи цих прав позбавлені цілком і більше, які з речами перетворилися на об'єкт приватної власності. Причому становище це найчастіше передається у спадок отже закріплюється в поколіннях. Приклади рабовласницьких систем дуже різні. І це античне рабство, де число рабів часом перевищувало число вільних громадян, і холопство на Русі за часів «Російської правди», те й плантационное рабство Півдні Північноамериканських Сполучених штатів до громадянську війну 1861 — 1865 рр., це, нарешті, робота військовополонених і депортованих осіб німецьких приватних фермах під час Другої світової войны.

Способи відтворення рабовласницькою системи теж характеризуються значним розмаїттям. Античне рабство трималося переважно з допомогою завоювань. Для ранньофеодальної Русі більш було борговий, кабальну рабство. Практика продажу власних дітей за відсутності можливості їх прогодувати існувала, наприклад, в середньовічному Китаї. Саме там звертали в рабів різноманітних злочинців (зокрема, і розширення політичних). Ця практика була практично відтворено набагато пізніше у радянському ГУЛАГу (хоча приватне рабоволодіння здійснювалося тут у прихованих внеюридических формах).

Третій тип стратификационной системи — кастова. У його основі лежать етнічні відмінності, які, своєю чергою, закріплюються релігійним порядком і релігійними ритуалами. Кожна каста є замкнуту, наскільки може бути, эндогамную групу, якій відводиться суворо визначений місце у суспільній ієрархії. Це місце з’являється у результаті відокремлення особливих функцій кожної касти у системі поділу праці. Існує чіткий перелік занять, якими члени цієї касти можуть займатися: жрецькі, військові, хліборобські. Оскільки становище у кастової системі передається у спадок, можливості соціальної мобільності тут вкрай ограничены.

І що сильніший виражена кастовість, тим паче закритим виявляється дане суспільство. Класичним прикладом суспільства з пануванням кастової системи з праву вважається Індія (юридично цю систему скасували лише 1950 р.). Сьогодні, хоча у більш згладженому вигляді, кастова система відтворюється у Індії, але, наприклад, в клановому ладі середньоазіатських держав. Явні риси кастовості затверджувалися у середині двадцятого століття політикою фашистських держав (арійцям відводилося становище вищої етнічної касти, покликаної до панування над слов’янами, євреями тощо.). Роль скрепляющих теологічних доктрин у разі перебирає націоналістична идеология.

Четвертий тип представлений станової стратификационной системою. У цьому системі групи різняться юридичними правами, які, своєю чергою, жорстко пов’язані зі своїми обов’язками, й перебувають у прямій залежність від цих обов’язків. Причому останні розуміють зобов’язання перед державою, закріплені у законодавчому порядку. Одні стану зобов’язані нести ратну чи чиновницьку службу, інші - «тягло» як податей чи трудових повинностей.

Приклади розвинених станових систем є феодальні західноєвропейські суспільства, чи феодальна Росія. Стан, це, насамперед, юридичне, а чи не, скажімо, этническо — релігійне чи економічне розподіл. важливо і т. е. що належність до стану передається у спадок, сприяючи відносної закритості даної системы.

Певний схожість із станової системою зокрема у що становить п’ятий тип эктаратической системі (від французької грецького — «державна влада»). У ньому диференціація між групами відбувається, насамперед, з їхньої становищу у владно державних ієрархіях (політичних, військових, господарських), за можливостями мобілізації і розподілу ресурсів, а як і і ощущаемый ними престиж, пов’язані тут із формальними рангами, що ці групи займають у відповідних владних иерархиях.

Решта відмінності - демографічні і релігійно — етнічні, економічні та культурні грають похідну роль. Масштаби і характеру диференціації (обсяги владних повноважень) в эктаратической системі перебувають під медичним наглядом державної бюрократії. У цьому ієрархії можуть закріплюватися формально — юридично — у вигляді чиновницьких табелів про ранги, військових статутів, присвоєння категорій державних установах, а можуть залишатися і «поза сфери державного законодавства (наочним прикладом може бути система радянської партноменклатури, принципи якої прописані жодних законах). Формальна свобода членів товариства (крім залежність від держави), відсутність автоматичного наслідування владних позицій також відрізняють этакратическую систему не від системи сословий.

Этакратическая система можна знайти про те з більшою силою, що більш авторитарний характер приймає державне правління. У давнину яскравим зразком этакратической системи суспільства азиатскогодеспотизма (Китай, Індія, Камбоджа), розташовані, втім не лише в Азії (а наприклад, й у Перу, Єгипті). У двадцятому столітті вона активно стверджується в про соціалістичних суспільствах і, можливо, навіть грає у них визначальну роль. Слід зазначити, що виділення особливої эктаратической системи доки традиційно для робіт з стратификационным типологиям. Тому ми хотів би звернути увагу як у історичне значення, і на аналітичну роль цього соціальної дифференциации.

Далі йде шоста, соціально — професійна стратификационная система. Тут групи діляться за змісту й умовам своєї праці. Особливу роль виконують відповідність кваліфікаційним вимогам, які пред’являються тій чи іншій професійної ролі - володіння відповідним досвідом, вміннями і навички. Утвердження і подержание ієрархічних порядків цієї системи здійснюється за допомогою сертифікатів (дипломів, розрядів, ліцензій, патентів), фіксують рівень кваліфікації, і здатність виконувати певні види діяльності. Дієвість кваліфікаційних сертифікатів підтримується силою держави або який — то інший на досить потужній корпорації (професійного цеху). Причому сертифікати ці найчастіше у спадок не передаються, хоча винятку історія встречаются.

Соціально — професійне розподіл є одним із базових стратифікаційних систем, різноманітні приклади якій можна знайти у кожному суспільстві зі як або розвиненим поділом праці. Це лад ремісничих цехів середньовічного міста Київ і разрядная сітка у сучасній державної промисловості, система атестатів і дипломів про набуття освіти, система вчених ступенів та звань, відкривають шлях більш престижним робочим местам.

Сьомий тип представлений популярної класової системою. Класовий підхід нерідко протиставляють стратификационному. Для нас класове членування є лише частныйслучай соціальної стратифікації. З багатьох трактувань поняття «класу» ми зупинимося у разі більш традиційної - соціально — економічної. У цьому трактуванні класи представляють соціальні групи вільних з політичної і правовому плані громадян. Відмінності між групами насамперед у характері й розмірах власності коштом виробництва та вироблений продукт, соціальній та рівні одержуваних доходів населення і особистого матеріального благосостояния.

На відміну багатьох попередніх типів, належність до класам — буржуа, пролетарів, самостійних фермерів та т.п. — не регламентується вищими владою, не встановлюється законодавчо, і не передається у спадок. У чистому вигляді класова система не містить ніяких внутрішніх формальних перегородок (економічне успіх автоматично переводить Вас у вищу групу).

Економічно эгалитарные співтовариства, де повністю відсутня класова диференціація, явище досить рідкісне і збаламучену. Однак протягом більшу частину перелому людської історії класові членування все-таки носять підлеглий характер. На чільне місце виходять, мабуть, лише у буржуазних західних суспільствах. А найбільших висот класова система сягає в пройнятих ліберальних духом Сполучені Штати Америки.

Восьмий тип — культурно — символічною. Диференціація виникає тут із відмінностей доступу до соціально значимої інформації, нерівних можливостей фільтрувати й інтерпретувати цю інформацію, здібностей бути носієм сакрального знання (містичного чи наукового). У давнину ця роль відводилася жерцям, магам і шаманів, у середньовіччі - служителям церкви, що становить основну масу грамотного населення, тлумачам священних текстів, у час — ученим, технократам і партійним ідеологам, Претензії на спілкування з божественними силами, володіння наукової істиною висловити державного інтересу були завжди та скрізь. І більше висока становище у цьому плані займають ті, хто має кращі можливості для маніпулювання свідомістю і «діями інших членів товариства, хто ж краще інших може довести своїх прав на справжнє розуміння володіє найкращим символічним капіталом.

Кілька спрощуючи картину, можна сказати, що з доиндустриальных товариств характерніше теократичну маніпулювання; для індустріальних — партократическое; а посаду — індустріальних — технократическое.

Дев’ятий тип стратификационной системи слід назвати культурно — нормативним. Тут диференціація побудовано розбіжностях поваги та престижу, що виникають з порівняння образів життя і норми поведінки, яких слід даний чоловік, або група. Ставлення до фізичному і розумовому праці, споживчі смаки її звички, манери спілкування, і етикет, особливий мову (професійна термінологія, місцевий діалект, кримінальний жаргон) — усе це лягає основою соціального розподілу. Причому як розмежування «своїх» і «чужих», а й ранжування груп («шляхетніне шляхетні», «порядніне порядні», «елітазвичайні людидно»).

Поняття еліт оточене якимось таємничим флёром. Про нього багато говорять, але часто, не окреслюють скільки-небудь чітких що пропагують границ.

Еліта перестав бути категорією лише політики. У суспільстві є безліч елітполітичні, військові, економічні, професійні. Десь ці еліти переплітаються, десь суперничають друг з одним. Можна сміливо сказати, що є стільки еліт, скільки є областей соціального життя. А от яку б сферу ми взяли, еліта суть меншість, конфронтуюче решти суспільства. його середнім і нижнім верствам як певної «масі». У цьому становище еліти як вищого стану чи касти може закріплюватися формальним законом чи релігійним укладенням, і може досягатися цілком неформальним образом.

Элитаристские теорії виникли й у значною мірою, як на радикальні і соціалістичні вчення, і були спрямовані проти різних течій соціалізму: марксистського, анархо — синдикалистского. Тому марксисти, насправді, дуже скептично ставилися до цієї теоріям, не бажали їх визнавати і застосовувати їх у матеріалі західних товариств. Це ж означала б, у — перших, визнання те, що нижні верстви є слабкої чи взагалі не організованою масою, яку слід управляти, масою, яка може до самоорганізації і революційному дії, тоді як у — других, зізнання у певною мірою неминучості й «природності» такої різкої нерівності. Через війну довелося б переглядати докорінно погляди в ролі і характеру класової боротьби.

Але мілітарний підхід іде проти демократичного парламентаризму. Він мені взагалі за своєю природою антидемократичен. Демократія і аксесуари передбачає правління більшості, й загальне рівність як самостійних громадян, досить організованих для реалізації власних цілей та інтересів. І через цього поборники демократизму до спроб елітарного правління ставляться досить холодно.

Численні підходи до поняття можна умовно розділити на дві основні групивладні і меритократические. Відповідно до першими, елітою є ті, хто мають у цьому суспільстві вирішальної владою, а відповідності зі другими — ті, хто мають якимись особливими чеснотами й особистими якостями, незалежно від цього, чи мають вони владою або немає. У разі еліта виділяється по талантам і заслугах. Іноді владні і меритократические підходи умовно позначають його як «лінію Лассуэла» і «лінію Парето». (Хоча перший підхід може бути з такою ж успіхом названо «лінією Моска» чи «лінією Миллса».).

Однією групою дослідників еліта тлумачать як верстви, які мають вищими владними позиціями чи вищої формальної владою на організаціях і інститутах. Другу групу відносить до еліти харизматичних особистостей, бого — вохнавленных, талановитими в лідерству, представників творчого меньшинства.

Натомість, владні підходи поділяються на структурні і функціональні. Котрі Обирають простіший з емпіричну погляду структурний підхід вважають елітою коло осіб, котрі обіймають найвищі посадові позиції з аналізованих інститутах (міністри, директора, военноначальники) Ті ж, хто зупиняються на функціональному підході, переймаються важче завдання: виділити групи, які мають реальну владу до прийняття загальносуспільних рішень (багато представників цих груп, зрозуміло, можуть займати як — або відомих громадських постів, залишатися у «тени»).

Зупинимося коротко на позиціях класиків владного й меритократического подходов.

Вивчення соціальної мобільності розпочато П. Сорокіним, опублікували 1927 року книжку «Social Mobility, Its Forms and Fluctuation». Він: «Під соціальної мобільністю розуміється будь-який перехід індивіда чи соціального об'єкта (цінності) тобто. усе те, створене чи модифіковано людської діяльністю, з однієї соціальної позиції з іншу. Існують дві основні типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна. Під горизонтальній соціальної мобільністю, чи переміщенням, мається на увазі перехід індивіда чи соціального об'єкта з однієї соціальної групи до іншої, розташовану однією й тому самому рівні. Переміщення якогось індивіда з баптистської в методистскую релігійну групу, вже з громадянства до іншого, изодной сім'ї (як чоловіка, і дружини) до іншої буде при розлученні або за повторний шлюб, з одного фабрики в іншу, за збереження у своїй свого професійного статусу, — усе це приклади горизонтальній соціальної мобільності. Ними ж є переміщення соціальних об'єктів (радіо, автомобіля, моди, ідеї комунізму, теорії Дарвіна) у межах однієї соціальної пласта, подібно переміщенню з Айови до Каліфорнії чи з певного місця до іншого. В усіх цих випадках «переміщення» може статися без якихабо помітних змін соціального становища індивіда чи соціального об'єкта в вертикальному направлении.

Під вертикальної соціальної мобільністю маються на увазі ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда чи соціального об'єкта вже з соціального пласта на другий. Залежно від напрямів переміщень існує два типу вертикальної мобільності: висхідна і спадна, тобто. соціальний підвищення і соціальний спуск. Відповідно до природою стратифікації є спадні і висхідні течії економічної, політичної й професійної мобільності, а про інші менш важливі типах. Висхідні течії перебувають у двох основних формах: проникнення індивіда з нижнього пласта в існуючий вищий пласт; створення такими індивідами нової групи також проникнення всієї групи на більш високий пласт до рівня з роботи вже існуючими групами цього прошарку. й спадні течії як і мають дві форми: перша залежить від падінні індивіда з вищої вихідної групи, до якої він раніше належав; інша форма проявляється у деградації соціальної групи загалом, в зниженні її рангу і натомість інших груп чи руйнуванні її соціальної єдності. У першому випадку падіння нагадує нам людини, який упав з корабля, у другому — занурення в воду самого судна з усіма пасажирами на борту чи катастрофа корабля, що він розбивається вдребезги.

Соціальна мобільність може бытьдвух видів: мобільність як добровільне переміщення чи циркуляція індивідів у межах соціальної ієрархії; і мобільність, продиктована структурними змінами (наприклад індустріалізацією і демографічними чинниками). При урбанізації і індустріалізації відбувається чисельне зростання професій й формує відповідні зміни вимог до кваліфікації і фахової підготовці. Як наслідок індустріалізації спостерігається відносний зростання робочої сили в, зайнятості в категорії «білих комірців», зменшення абсолютної чисельності сільськогосподарських робочих. Ступінь індустріалізації фактично корелює з рівнем мобільності, оскільки веде зростання кількості професій високого статусу до зниження зайнятості у професійних категоріях нижчого ранга.

Слід зазначити, що чимало порівняльні засвідчили: під впливом сил зміни у стратифікаційних системах. Насамперед зростає соціальна дифферентация. Передова технологія створить стимули виникненню значної частини нових професій. Індустріалізація спричиняє більше відповідність професіоналізм, підготовку й винагороду. Інакше кажучи для індивідів і груп стає характерною тенденція до щодо стійким позиціям в ранжированого стратификационной ієрархії. У результаті посилюється соціальна мобільність. Рівень мобільності зростає у основному слідство кількісного зростання професій у середині стратификационной ієрархії, тобто. з допомогою вимушеної мобільності, хоча активізується і добровільна, оскільки велику вагу набуває орієнтація на достижение.

Так само, коли у більшою мірою, впливає рівень культури й характер мобільності система громадського проекти влаштування. Вчені давно зауважили якісні розбіжності у такому випадку між товариствами відкритого і закритого типу. У відкрите суспільство немає формальних обмежень мобільності і майже відсутні ненормальные.

Закрите суспільство, жорсткої структурою перешкоджає збільшення мобільності, цим протистоїть нестабильности.

Соціальну мобільність було б назвати зворотним боком тієї ж виникли проблеми нерівності, бо, як зазначав М. Бьютл, «соціальну нерівність посилюється і узаконюється у процесі соціальної мобільності, функцією якої є відвід в безпечні канали і стримування недовольства.

У закритому суспільстві мобільність вгору обмежена як кількісно, а й якісно, тому індивіди, досягли верхів, але з отримують тієї частки соціальних благ, яку вони розраховували, починають розглядати існуючий стан як перешкоду до досягнення своїх законних цілей і прагнуть радикальних змін. Серед осіб, мобільність яких спрямована вниз, участь у закритому суспільстві часто є ті хто з утворенню відкладень і здібностям більше підготовлений до керівництва, ніж переважна більшість населення, — також формуються вожді революційного руху на той період, коли протиріччя суспільства призводять до конфлікту у ньому классов.

У відкрите суспільство, де збереглося мало бар'єрів, заважаючих просуванню вгору, ті, хто піднімаються вгору, мають тенденцію відходити від політичної орієнтації класу, куди вони перейшли. Аналогічно виглядає поведінка тих, хто знижує своє становище. Отже, ті, хто піднімаються у «вищу страту, менш консервативні, ніж постійні члени вищої страти. З іншого боку, „скинуті“ вниз» є як лівими, ніж стабільні члени нижчою страти. Отже, спрямування цілому сприяє стабільності й те водночас динамізму відкритого общества.

ВИСНОВОК.

Розмаїття відносин ролей, позицій призводять до розбіжностям для людей у кожному конкретному суспільстві. Проблема зводиться до того що, щоб яким — то чином впорядкувати ці відносини між категоріями людей, різняться у багатьох аспектах.

Хто ж нерівність? У узагальненому вигляді нерівність означає, що живуть у умовах, за яких вони мають нерівний доступом до обмеженим ресурсів матеріального та духовної споживання. Для описи системи нерівності між групами людей соціології широко застосовують поняття «соціальної стратификации».

Зблизька проблеми соціального нерівності цілком виправдана виходити із теорії соціально — економічної неоднорідності праці. Виконуючи якісно нерівні види праці, по-різному задовольняючи суспільні потреби, люди іноді займатимуться економічно неоднорідним працею, бо такі види праці мають різну оцінку їх суспільної полезности.

Саме соціально — економічна неоднорідність праці як слідство, а й причина присвоєння одними людьми влади, власності, престижу й відсутності всіх таких знаків просунутості у громадському ієрархії в інших. Кожна з груп виробляє свої цінності й норми і спираються ними, якщо вони розміщуються по ієрархічному принципу, всі вони соціальні слоями.

У соціальній стратифікації має тенденцію успадкування позицій. Дія принципу наслідування позицій призводить до того, що зовсім в усіх здібні й освічені індивіди мають рівні шанси зайняти владні, які мають високими принципами і добре оплачувані позиції. Тут діють два механізму селекції: нерівний доступом до справді якісної освіти; неоднакові можливості отримання позицій однаково підготовленими индивидами.

Соціальна стратифікація має традиційним характером. Бо за історичної рухливості форми її сутність, т. е. нерівність становища різних груп людей, зберігається протягом усього історії цивілізації. Навіть у примітивних суспільствах вік й підлога разом із фізичної силою був важливим критерієм стратификации.

З огляду на незадоволеність членів товариства існуючої системою розподілу влади, власності і умов індивідуального розвитку, все-таки треба пам’ятати універсальність нерівності людей.

Стратифікація, як будь-який інший наука має форми. До цього часу ми наголошували на нерівності не враховуючи його форми, Тим більше що від форми залежить інтенсивність стратифікації. Теоретичні можливості тут коливаються від такої крайності, коли кожному статусу приписується однакову кількість і ще чи іншого і третього. Крайніх форм стратифікації було ні щодо одного історичному объекте.

Порівняємо ситуацію, коли у суспільстві численні соціальні верстви, соціальна дистанція між якими невелика, рівень мобільності високий, нижчі верстви становлять меншість членів товариства, швидкий технологічний зростання постійно підвищує «планку» змістовного праці в нижніх ярусах виробничих позицій, соціальна захищеність слабких, крім іншого, гарантує дужим і просунутим спокій реалізацію потенцій. Важко сперечатися, що таке суспільство, таке межслоевое взаємодія скоріш зі свого ідеальна модель, ніж повсякденне реальность.

Більшість сучасних товариств далекі від цього моделі. Або притаманні концентрація влади й ресурсів у чисельно невеличкий еліти. Концентрація у еліти таких статусних атрибутів як влада, власність й освіту перешкоджає соціальному взаємодії між елітою та інші стратами, призводить до надмірної соціальної дистанції між нею і більшістю, Це означає, що таке середній клас що нечисельний і гору позбавлений зв’язки Польщі з іншими групами. Вочевидь, що така соціальний порядок сприяє руйнівним конфликтам.