Открытая економіка

Открытая экономика

Реферат виконав Спрыжков Ігор Максимович УНИВЕРСИТЕТ РОСІЙСЬКОЇ АКАДЕМІЇ ОБРАЗОВАНИЯ Самара.

Место національних господарств у світової экономике

В час увесь світ є ареною взаємопов'язаної господарську діяльність людей. У межах наукової літератури й повсякденної промови широко використовуються поняття світова економіка, світове (глобальне) хозяйство.

Мировое господарство є складна система міжнародних економічних відносин окремих національних хозяйств.

В сучасних умов жодна країна може самостійно виробляти всього спектра необхідної продукції високої якості, так часто те й економічно недоцільно. Країнам доводиться вдаватися до міжнародному співробітництву й обміну. З іншого боку, країнам представляється додатковий ринок збуту, розширений доступом до ресурсів (сировинних ресурсів, капіталу та ініціативною робочою силі). У цілому світі поступово стираються економічні кордону, відбувається міжнародна интеграция.

Чем глибше країна або регіон інтегровані у світову економіку, тим ширші вона може використовувати можливості міжнародного розподілу праці та свої порівняльні преимущества.

Абсолютно відкритої чи закритою економіки немає. Під відкриту економіку розуміється таке господарство, напрям розвитку визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві. На ступінь відкритості впливають масштаб країни, чисельність населення, розмір внутрішнього ринку, відносна забезпеченість сировиною, географічне розташування, особливості національної політики держави., характер зовнішньоекономічних связей.

Как правило, малі індустріально розвинених країн мають особливо високий рівень відкритості. Вона становить 55 — 70% у країнах, як Голландія, Бельгія, Австралія, кілька знижується і коливається навколо 40 — 45% таким середніх (за кількістю населення) держав, як Франція, Італія, Велика Британія чи, нарешті, у великих світових держав, незалежно від рівня половини їхньої індустріального розвитку, вбирається у поки що 20% (США, Росія, Китай, Индия).

Открытость національної економіки ув’язується зі поняттям «взаємності «і «уразливості «. «Взаємність «передбачає подолання виникаючих диспропорцій і неравновесий. Прикладом може бути нерівновага торгувати фабрикатами між Росією та Західній Європою й прагнення врівноважити торговий баланс.

Под «вразливістю «розуміють залежність національної економіки відстають від ситуації на світовому ринку, і навіть можливість понести збитки під впливом зовнішньоекономічних чинників. Так зміна економічної ситуації у країні може викликати ланцюгову реакцію. Основні проблеми для економік створює залежність від світових цін, від попиту й конкуренції. Так, підвищення цін нафта і природний нафтопродукти, вигідна експортерів, обертається ударом по залежною від імпорту чи енергоємної экономике.

Среди основних показників відкритості національної економіки можна виділити такі: зовнішньоторговельна квота в ВНП, частка експорту до виробництві, частка імпорту споживанні, питому вагу іноземних інвестицій по відношення до внутренним.

Мультипликатор відкритої экономики

Согласно кейнсіанської теорії, загальне рівняння відкритої економіки виглядає наступним образом:

Y = З + I + G + (експорт — імпорт), де Y — ефективний попит, З — споживання, I — інвестиції, G — державні закупки.

Экспорт розширює ефективний попит, додаючи до внутрішньому зарубіжний збут товарів та послуг, тим часом імпорт заміщає внутрішнє споживання альтернативної зарубіжної продукцією, тобто можливості внутрішнього ринку зменшуються. Характер зростання національного доходу импорта/экспорта висловлює мультиплікатор відкритої економіки, визначається по формулі: .

Международные зіставлення показують, наприклад, що схильність до імпорту був у 60 — 80-ті рр. високої у Швейцарії та Великобританії, але помітно дешевше — США і Банк Японії. Мультиплікатор зростання національного доходу ці країни явив цікаву зависимость:

Швейцария — 1.3,.

Великобритания — 1.4,.

США — 3.2,.

Япония — 3.7.

Следует відзначити, що імпортна квота перестав бути вичерпним критерієм в оцінці перспектив зростання національного доходу. Існує зворотна залежність між економічними масштабами країни й ступенем залучення до світового господарства.

Открытость економіки залежний і зажадав від державного регулювання. У зв’язку з цим виділяють дві основні виду державної політики: протекціонізм і фритредерство. Протекціонізм [латів. protectio літер. прикриття] є патронаж держави у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що полягає в огорожі вітчизняного виробника від зовнішньої конкуренції. Фритредерство [анг. free trade вільна торгівля] за свободу міжнародної торгівлі, і невтручання держави у господарську жизнь.

Платежный баланс

Открытость національної економіки з всіма її досягненнями і перекосами відбивається у платіжного балансу. Відповідно до класифікації Міжнародного валютного фонду, платіжний баланс містить такі позиции:

1. Поточні операції: торгові, рух доходів населення і перекладів (як приватних, і государственных).

2. Баланс руху капіталу: довгострокові інвестиції - прямі і портфельні, рух короткострокових капіталів (зокрема «втеча «капиталов).

3. Помилки і пропуски. (Помилки виникають, бо за складанні балансів використовуються як реальні, а й гадані дані. Цей розподіл складається виходячи з попереднього платіжного баланса).

4. Компенсуючі статті: переоцінка і рух резервів, використання коштів МВФ, надзвичайні джерела та обязательства.

5. Підсумкове зміна резервів (золота, іноземної валюти, СДР — розрахункових коштів Міжнародного валютного фонду, кредитов).

У США поточний платіжний баланс хронічно пасивний. Мінусове сальдо коливається лише на рівні 100 млрд. дол. на рік. Воно покривається в основному припливом іноземних капіталів США. Відбувається також нагромадження зовнішньої задолженности.

У низки держав (ФРН, Японії, Швейцарії) сальдо платіжних балансів активне. Щорічний чистий актив ФРН житлом становить 50 млн. дол., Японії - коливається між 40 — 80 млн долл.

В відповідно до вимог Міжнародного валютного фонду, РФ початку публікувати щорічні платіжні баланси. Так, платіжний баланс за 1994 рік має позитивне сальдо (7.4 млрд. дол.), проте реальний приплив валюти було набагато меншим. При виключення експорту золота, і навіть бартеру і клірингу, баланс поточних операцій стає мінусовим. Що ж до балансу руху капіталів (інвестицій і кредитів), він позитивний з допомогою залучення іноземних засобів і приросту депозитів. Зрозуміло, ці офіційні дані не дають уявлення про реальні розмірах відпливу капіталу з країни. Останній може статися в інших формах залишення там частини експортної виручки, «упущеної вигоди », що з заниженням продажних цін за бартером, зростання закордонних активів російських банків, і, нарешті, внаслідок контрабанды.

Валютный курс. Паритет купівельної спроможності. Заходи державного воздейтвия Каждая іноземна грошова одиниця має ціну, виражену в іноземній валюті країни. Це обмінний, чи валютний курс. Ринковий курс іноземної валюти постає як рівноважна ціна, як точка перетину кривих попиту й пропозиції.

Каждая валютна пара оборотна. Конверсія буває двох видів: пряма та зворотний. При прямий конверсії масштаб іноземної валюти виражений масштабу національної валюти, при зворотної - наоборот.

В минулому валютний курс базувався на системі золотого стандарту. Кожна національна грошова одиниця містила певне кількість золота. Перед Першої світової війною російський карбованець важив 0.77 423 р золота. Банкноти вільно в разменивались на золоті монети всередині країни та за рубежом.

Переходной від золотого стандарту до сучасного керованої плавання валют стала «Бреттон-Вудская система », що виникла наприкінці Другої світової війни (1944 р.) і що проіснувала до 1971 г.

Основными складовими Бреттн-Вудса стали:

— взаємозалежність фіксованих валютних курсів та його спільне регулирование,.

— керувати системою створили Міжнародний валютний фонд (МВФ), членів якого, спочатку составлявшее 44 держави, зросла у подальшому до 169,.

— кожна країна-учасниця мусила визначити золоте зміст своєї валюти, встановити основі фіксований курс по відношення до інших валют і підтримувати его,.

— при утрудненнях з платіжним балансом, які можна подолати з допомогою внутрішніх джерел, МВФ видає своєму члену короткострокові кредиты,.

— поруч із золотом міжнародним резервним засобом став долар США, оскільки долар виявився єдиною валютою, розмінною на золото.

Для забезпечення міжнародних розрахунків МВФ створив колективну розрахункову одиницю — спеціальні права запозичення (СПЗ, чи СДР — від Special Drawing Rights). СДР перебувають у вигляді записи на поточному рахунку учасника МВФ, але можна розміняти кожну іноземної валюти. Але СДР не стала «валютою світу ». СДР становлять 5 — 6% міжнародних валютних резервов.

В наступному зріс попит на долари як товарообігу і міграції капіталу. Кількість доларів, функционировавших в світі, помітно перевищила золоті запаси США. Оборотність долари на золото ставала дедалі сумнівнішою і було офіційно «припинено «президентом Р. Ніксоном у серпні 1971 г.

В 1976 р. Ямайська сесія МВФ санкціонувала заборона використання золота як основи валютних паритетів. Кілька видозмінилися функції МВФ, він перетворився на центр, спеціально займається пільговим кредитуванням країн, відчувають платіжні трудности.

В 1993 р. МВФ перейшов до нову систему визначення паритету купівельної спроможності валют. Новий «природний «обмінний курс обчислюється з урахуванням загальносвітовій кошика товарів та послуг, тобто набору загальновживаних вигод. Новий підхід важливий для коригування довгострокового прогнозування, при цьому саме купівельна здатність визначає перспективні зміни ринкових курсов.

В сьогоднішньої практиці з урахуванням паритету купівельної здібності (ПКС) здійснюються міжнародні економічні зіставлення. На базі ПКС працюють МВФ, Світового банку, Організація з економічного співробітництва Києва й розвитку (ОЭСР).

В динаміці залежність між цінами (p) і Міжнародним валютним курсом (e) постає наступного вигляді: p Û, e. Поруч із прямий зв’язком — зростання цін знижує обмінний курс національної грошової одиниці - діє і зворотний залежність — зниження курсу веде до нового стрибка цен.

С метою стабілізації національної валюти держава проводить певну політику. Найпоширенішим засобом державного на курс є валютні інтервенції - продажу Центральним банком валюти («скидання ») з підтримки цінності національних грошей. На валютних ринках здійснюються акції протилежного порядку про те, щоб призупинити зростання валютного курсу національної валюти. Приносячи короткочасний успіх, валютні інтервенції будують дорого, причому вони вимагають повторения.

Радикальным способом стабілізації валюти вважається запровадження регульованого валютного курсу, який передбачає періодичні перегляди встановлених співвідношень. При встановленні курсу національної валюти орієнтиром попри всі коливаннях і ймовірних перекосів є стан грошового звернення всередині страны.

Валютный курс і відсоткова ставка

Деньги не є тільки засіб звернення чи платежу, а й засобом накопичення. У разі сильної інфляції функції кошти накопичення часто виконуються не національними грошима, а іноземної валютой.

Валютный ринок тісно пов’язані з ринками депозитів (вкладів) та обігу цінних паперів (фондів). Якщо норма відсотка покриває очікуваний приріст цін, якщо клієнт довіряє міжнародних фінансових інституціях, то фондовий ринок може бути серйозним конкурентом валютному рынку.

Инвесторы, розмірковуючи у тому, як надійніше розпорядитися тимчасово вільними засобами, як суб'єктів приміщення коштів розглядають як внутрішні, а й зарубіжні активи (акції, облігації, банківські рахунки, нерухомість й інші види собственности).

Переливы «капітальних активів «є важливою складової світової фінансової рынка.

Европейская валютна система

Современная міжнародна інтеграція є об'єктивний процес стійких економічних зв’язків й міжнародного поділу праці національних господарств, що близькі зі свого розвитку. Інтеграція веде до тісної переплетінням національних господарств, створенню регіональних комплексів. У її розвитку інтеграційний процес проходить кілька стадій, включаючи створення єдиного ринку з уніфікацією юридичних та экономико-технических умов торгівлі, руху капіталу робочої сили, освіту економічного і валютного союза.

Первопроходцем у справі створення інтеграційних угруповань став Європейський кшталт економічного союзу (ЄЕС). ЄЕС є своєрідну лабораторію, де відпрацьовуються моделі і методик інтеграційного процесу. З 1979 р. у межах Співтовариства початку формуватися Європейська валютна система (ЕВС).

Задача ЄВС — зниженню інфляції в країнах-учасницях забезпечуватиме стабільність їх валютних курсів. Механізм дії ЄВС припускає використання єдиної розрахункової одиниці - ЕКЮ (анг. European Currency Unit — Европеская грошова одиниця). У 1995р. ЕКЮ перейменували на ЄВРО (EURO).

ЭКЮ — складова валюта, її підтримує кошик національних валют Співтовариства, причому частка кожного учасника залежить ваги країни у ВВП та поглибленням взаємної торговле.

.

На основі валютної кошика формується Центральний курс ЕКЮ. Усі національні валюти ЄВС пов’язані між собою попарно, створюючи хіба що валютну грати. Відхилення від фіксованого курсу суворо лимитировано.

Центральный курс і попарные курси фіксовані, але піддаються систематичним переглядам, останні здійснюються на спільних засіданнях Європейської Комиссии.

В 1992 р. підписано угоди країн-учасниць ЄС щодо перехід до єдиної грошової одиниці у межах Союзу. Припускається створення Центрального Європейського банку, який напевно здобуде право емісії євробанкнот і еврочеков. Європейський банк проводить єдину кредитно-грошову політику Союзу: визначення курсу ЄВРО стосовно долара й решти зовнішнім валютам, відсоткової ставки по еврокредитам, умов продаж і купівлі європейських цінних паперів і проч.

Введение

євровалюти звільнить звернення товарів, послуг, капіталу, пересування від всіх залишених поки що втрат, як часу, і средств.

Разумеется, по дорозі втілення даних історичних рішень ЄС доведеться подолати масу труднощів, а успішне і рух уперед потребує значних засобів і времени.

Опыт Європи, яка має поки аналогів у світі, корисний при виробленні концепцій міждержавного співробітництва Києва й міжнародної интеграции.

В час міжнародний міна й взаємодія стали необхідними чинниками національної економіки. Відбувається дедалі більше глибока інтеграція, стирающая економічні кордон держав. Відкритість економіки набуває дедалі велике значення би в економічному зростанні й розвитку національних хозяйств.

Часть II.

Во другій частині контрольної роботи розглядаються такі форми економічних взаємин, як світова продукція, міжнародне рух підприємницького капіталу, торгівля між країнами, і навіть окремі питання, пов’язані міжнародною поділом праці та розвитком міжнародного торгового обмена.

Мировое производство

В час головним системоутворюючим чинником світової економіки стало безпосередньо міжнародне виробництво господарських об'єднань, що базується міжнародною русі підприємницького капіталу формі прямих і портфельних інвестицій. Про це свідчить значне перевищення темпи зростання прямих іноземних капіталовкладень над темпами зростання світової торгівлі, і сукупного ВВП світу, активізація діяльності практично всіх країн із залученням прямих іноземних інвестицій і глобалізація стратегій міжнародних компаній. Прямі іноземні капіталовкладення не є лише самостійним чинником економічного розвитку, а й у значною мірою впливають на динаміку і структуру торгівлі, передачу технологій і потоки фінансових коштів. Глобальна структура прямих іноземних інвестицій та його потоків поруч із глобальної структурою світової торгівлі, передачі технологій і потоків позичкових засобів у значної ступеня визначає характер світової экономики.

Общий обсяг прямих іноземних інвестицій у 1992 р. перевищив 2 трлн. дол., збільшуючись щорічно у останнім часом на 255 млрд. Основними експортерами продуктивного капіталу виступають транснаціональні корпорації (ТНК) промислово розвинутих країн. Перед лише п’яти країн — США, Великобританії, Японії, Німеччини, Франції припадає понад 70% кумулятивного обсягу прямих капіталовкладень за рубежом.

Капитал експортується як які ведуть у промисловому відношенні західними країнами. Він вивозиться і з продвинувшихся в промисловому відношенні країн Азії та Латинської Америки (Тайвань, Південну Корею, Сінгапур, Бразилія). Найбільші компанії цих країн експортують капітал із метою розширення сфер своєї діяльності, використання трудових ресурсів чи науково-технічних рухів країн для вилучення вищих прибутків. Із середини 70-х рр. капітал вивозиться із багатьох країн Близького і Середнього Сходу — великих експортерів нафти. У цілому нині, частку країн припадає лише 2.7% загального обсягу прямих закордонних капіталовкладень. Проте 86% припливу капіталу посідає 18 з 123 та розвитку стран.

Вывоз капіталу високо концентрований у рамках підсистем світового господарства, а й господарських об'єднань. 50 найбільших ТНК контролюють близько половини усього обсягу прямих закордонних капіталовкладень. Вплив, роль міжнародних компаній зростає. У 1970 р. налічувалося близько 7 тис. ТНК, а 1992 р. їх кількість перевищила 37 тис. До сфери своєї діяльності входило 170 тис. дочірніх компаній, і філій по закордонах. У цілому нині, вони контролювали третю частину промислових активів світу. Особливо велике їх вплив у нафтової, автомобільної, хімічної промисловості та фармацевтичної галузях. Інтенсивне взаємопроникнення підприємницького капіталу призвело до концентрації транснаціонального підприємництва насамперед у країнах розвиненого капіталізму, перехрещуванню структур міжнародного виробництва цих держав, господарську діяльність їх компаній. За винятком Японії, в господарстві якої роль іноземного підприємництва невелика, економіка інших країнах служить сферою найбільш інтенсивного взаємодії і суперництва своїх колег та «чужих «компаній. Це насамперед країни Північної Америки — навіть Канада (35%), країни Західної Європи, долю яких доводиться 29% загального обсягу зарубіжних капіталовкладень у світі. У країнах інвестовано близько 17% кумулятивного обсягу прямих іноземних капиталовложений Иностранный капітал, глибоко укоренившись у економіку багатьох країн світу, став складовою їх відтворювального процесу. Частка підприємств, контрольованих іноземним капіталом, у загальному обсягу виробництва обробній промисловості, у Канаді, Австрії, ПАР перевищує 33%, у важливих західноєвропейських країнах, становить 21−28%, зокрема у Великій Британії, Німеччини — понад 21%, Італії - понад 23%, мови у Франції - понад 27%. У, на підприємствах контрольованих іноземним капіталом, виробляється понад 10% промислової продукції, а Японії - менш 1%.

Еще великій ролі іноземний капітал у вигляді прямих іноземних інвестицій грає у економіці основної маси країн. Вони на компанії з іноземним участю припадає близько 40% промислового виробництва. У багатьох країн він переважає. На підприємствах, контрольованих іноземним капіталом, виходить близько 97% електронної і електротехнічній продукції Сінгапуру, 82% - Тайваню, 75% - Південна Корея, 75% продукції машинобудування Бразилії. У першій половині 80-х рр. частка іноземних інвестицій у валових капіталовкладень країн Азії дорівнювала 4.8%, у країнах Латинська Америка 3.8%, у країнах Африки — 4% (в промислово розвинених країн — 4.2%).

Развитие міжнародного виробництва пов’язано лише з прямими інвестиціями, а й цілу низку за інші форми міжнародного співробітництва. Це ліцензійні угоди (які дозволяють ТНК брати участь у справах іноземних компаній і реально отримувати прибутків і відрахування за користування патентом), угоди про управління (якими ТНК організують управління економіки й технічне обслуговування іноземних компаній у обмін на плату і частку у капіталі), міжнародна субконтракция (коли він ТНК укладають субконтракты з іншими компаніями виконання особливих робіт чи поставку окремих товаров).

Зарубежное виробництво, масштаби якого визначаються власністю на вивезений капітал, перетворилася на одне з найважливіших компонентів в господарської структурі як країн, а й світової економіки загалом. За оцінками, сукупний ВВП, створений зарубіжних промислових підприємствах, становить приблизно 8% ВВП промислово розвинених країн і стран.

Интернационализация підприємницького капіталу є підвалинами інтернаціоналізації всього кругообігу капіталу. Якщо за зверненні грошового і товарного капіталу продуктивний капітал може у своєму обороті залишатися у межах національного господарства, то, при його інтернаціоналізації дві інші фази звернення також стають международными.

Международное виробництво підвищує рівень міжнародного усуспільнення праці різних аспектів: матеріально-технічному, економічному, правовому. Воно посилює тенденцію до уніфікації ряду галузей господарської політики. Стратегія отримання прибутку ТНК будується на використанні відмінностей у національних системах регулювання економіки. Для зменшення шкоди держави прагнуть наскільки можна згладити розбіжності у національних податкових, митних, кредитних та інших секторах, що розширює основу для торгових обменов.

Интернационализация обмена

С 1950 р. обсяг світового експорту зросла з 60 млрд. дол. майже 4 трилл. дол. Причому відбулися зміни як і географічної його структуру (впала частка США, Великій Британії та деяких інших країн Європи, Африки, істотно зросла частка Німеччини, Японії, і навіть нових індустріальних країн), і у галузевої структурі (впала частка сировини й зросла частка тих наукомістких продуктів). Змінилася й структура експорту різних країн: нові індустріальні країни нині поставляють світовий ринок близько 50% радіотоварів та одягу, 36% телевізорів і взуття, понад 34% текстильних виробів і транзисторів, близько 20% телекомунікаційного устаткування й устаткування атомної енергетики, судів, меблів, і компьютеров.

Некоторые країни вивозять понад 40 кримінальних% від обсягу виробництва продукції (Південну Корею, Голландія, Швейцарія, Бельгія, Сінгапур, Тайвань). Частка Росії у світовому експорті вбирається у 2% (тоді як зосереджує близько 14% світового промислового виробництва) і вивозить, як та СРСР, переважно сировинні товары.

Исторически інтернаціоналізація господарства почалася з сфери обміну. Від мінової торгівлі розвиток йшло до локальних міжнародним ринків. У період первинного накопичення капіталу сталося переростання локальних центрів міжгалузевий торгівлі у єдиний світової рынок.

В процесі конкурентної боротьби між країнами склалася система міжнародного поділу праці (МРТ), яка має свій вияв у усталеному виробництві товарів та послуг окремими країнах понад внутрішніх потреб у розрахунку міжнародний ринок. МРТ полягає в міжнародної спеціалізації, яка припускає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва чи торгівлі між виробництвом і які споживанням в міжнародному масштабі. Нині основними видами МРТ є часткове (між галузями і подотраслями), одиничне (всередині галузей і підгалузей) чи потоварное, подетальное і технологическое.

Предпосылки розвитку міжнародної поділу праці (МРТ) виникли з недостатнім розвитком капіталізму і спеціалізації виробництва. Розвитку МРТ сприяли ті обставини, що, по-перше, тільки в країн є значні запаси мінерального сировини, який буде необхідний розвитку промисловості, в інших немає (наприклад, у Японії), по-друге, тільки в країнах високий рівень кваліфікації робочої сили в, за іншими він понад низький, по-третє, в жодній країні, досить великої, неможливо організувати виробництво всіх видів продукції, бо ані контексті жодна країна не має безмежними ресурсами (капіталу робочої сили), так часто це економічно невигідно. Особливо це теж стосується невеликих країн, які мають обмеженим чи нерозвиненим виробничим потенціалом чи, навпаки, надмірними ресурсами, які внутрішнє виробництво і ринок що неспроможні подужати, й зовнішня торгівля набуває важливого значення, оскільки дозволяє можливості споживання. Важливим стає те, що багато країн що немає достатніми інвестиційні ресурси, і вивіз капіталу дозволяє певною мірою згладити ці несоответствия.

Одной з причин їхнього розвитку МРТ є порівняльна економічна ефективність производства. 1] Інші причини лежать у особливостях традицій цього товариства. У цьому вся причини нерівномірності економічного розвитку, показником його можуть служити темпи зростання ВВП.

Уровень розвитку продуктивних сил є важливим чинником, визначальним інтенсивність участі країн МРТ. На неї надають вплив також природо-географічні чинники, розбіжності у масштабах виробництва економік, в досягнутих рівнях і наявних можливостях внутристранового поділу праці. Відносна вузькість внутрішніх ринків, обмежені можливості поділу праці рамках національних господарств стимулює малі країни, компанії до більш зусиллям в МРТ, збільшує значення спеціалізації національного виробництва, орієнтованого на світової рынок.

Таблица 1.

Доля підсистем у світовій экспорте.