Принципы раcпределения влади, його необхідність, і механізм реалізації (Принципи поділу Владі, його необхідність й механізм реалізації)

Сутність й види влади.

Влада є складним за сутністю і багатоманітним за формами вияву явищем суспільного життя. Існує багато різних концепцій і визначень цого поняття. За вихідне і найпростіше можна взяти визначення влади як вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для собі напрямку. Вже із такого елементарного визначення видно, що влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Будь-яке ставлення є взаємодією його сторін. Основною особливістю владного ставлення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому бік із переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а бік, котра цого впливу зазнає, — об'єктом владного ставлення. Суб'єктами влади можуть бути індивіди, соціальні групи, організації тощо. Вочевидь, що влада не є властивістю не лише об'єкта, а і суб «єкта. Вона виступає саме як ставлення між ними і не існує як без суб «єкта, так і без про «єкта.

Будемо виходити із того, що влада та владні відносини притаманні будь-якому суспільству із моменту його виникнення, тоді як політична влада й політико-владні відносини характерні лише для певних етапів суспільного розвитку.

Ос-кільки влада є суто суспільним відношенням, у якому задіяні наділені свідомістю і волею люди, а переважний вплив одних людей на інших є вольовим відношенням між ними, то влада може бути визначена як вольове ставлення між людьми, тобто таке ставлення, за якого самі люди можуть нав «язувати своєї волі іншим.

М. Вебер у зв «язку із цим зазначав: «Влада означає будь-яку можливість проводити всередині даних соціальних відносин власну волю навіть всупереч опору, незалежно від того чому така можливість заснована».

Специфічною ознакою влади як суспільного ставлення виступає домінування владної волі, а чи не просто впливу. Цим влада відрізняється від останнього, який є дещо ширшим явищем.

як вольове ставлення влада icнyє в потенціальній і реальній формах. Потенціальною є влада, що не виявила собі. Вона не менш істотна, ніж реалізована влада. Усвідомлення наявної, хоча і не реалізованої влади, справляє на її потенціальні об'єкти сильний дисциплінуючий та організуючий вплив, іноді не менш сильний, ніж реально діюча влада.

Нав «язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись з використанням різних засобів — примусу, права, авторитету тощо.

Залежно від засобів здійснення влади розрізняються різні її види — економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо.

Глибинним джерелом економічної влади є відмінності люди до власності на засоби виробництва. Економічна влада — це об'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в які власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє володіння власністю, так і контроль над нею, а також кошти, цінні папери, договірні вол «язання тощо.

Якщо економічна влада передбачає розподіл матеріальних благ, то соціальна означає розподіл благ соціальних. Вона заговорили українською у «язана із визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов’язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоровий «я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг й привілеїв.

Духовно-інформаційна влада — це організація духовного виробництва в ycix його формах й здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовноінформаційного впливу на людей. Такими засобами можуть бути мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні події суспільного життя тощо. Величезну уладові з людей має, зокрема, церква. Ця влада ґрунтується на вірі в релігійні догмати й здебільшого не має правового закріплення за винятком тихий держав, де церква визнається офіційним політичним інститутом. Незаперечною є влада так званих моральних авторитетів — людей із високими моральними рисами, котрі присвятили своє життя служінню суспільному благу. Алі найбільшу духовно-інформаційну уладові в сучасному суспільстві (на превеликий шкода) мають засоби масової інформації - преса, радіомовлення, телебачення. Вони є головним чинником формування громадської думи й називаються ще «четвертою владою», котра за силою впливу на сус-пільство прирівнюється до законодавчої, виконавчої та судової влади держави. Негативною стороною (за великої сили впливу) духовно-інформаційної влади може бути поширення необ'єктивних даних про стан суспільства, функціонування держави, її міжнародне становище тощо, інші ж, що така влада є засобом маніпулювання громадською думкою, управління свідомістю і поведінкою людей інтересах певних політичних сил.

Одним з різновидів влади в суспільстві є сімейна влада — побудований на силі авторитету вплив одного чи декількох членів сім'ї на її життєдіяльність. Цей авторитет, як і будь-який авторитет узагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є проявом поваги одних членів сім'ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо.

Політична влада.

Влада є однією із фундаментальних засідок політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов’язана із політичною сферою, є засобом здійснення й способом утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за уладові державну й визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти своєї волі за допомогою політики і правових норм. Реалізація інших видів влади тією чи іншою мірою може відбуватися із використанням правових норм, однак лише для політичної влади такі норми є найважливішим засобом її здійснення. Якщо економічну уладові умовно можна назвати «владою грошей», духовно-інформаційну -«владою інформації», сімейну — «владою авторитету», то політичну уладові -.

«владою права». Алі це не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, однак право є головним засобом її реалізації.

Норми права — це встановлені чи санкціоновані Державою із метою регулювання суспільних відносин загальнообов’язкові правила поведінки. Дотримання і виконання норм права забезпечується шляхом як переконання, так і державного примусу. Держава, не лише встановлює норми права, а і виступає найважливішим гарантом їx виконання.

Відповідно державна влада є найважливішою формою політичної влади.

Поняття політичної влади значно ширше від поняття влади державної.

Державна влада — це така форма суспільної влади, котра має класовий характер, спирається на спеціальний апарат примусу і наділена монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов’язкові для всього населення".

Специфіка державної влади полягає до того, що вон здійснюється спеціальним апаратом, поширюється протягом усього територію країни, наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.

Політична влада здійснюється не лише Державою, а і іншими політичними інститутами — політичними партіями, громадськополітичними організаціями, органами місцевого самоврядування.

Відповідно можна виокремити уладові політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної влади. На відміну від державної влади, Яка має загальний характер і поширюється протягом усього територію країни і сус-пільство в цілому, влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в їхніх межах. Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених Державою, так і на політичних нормах, котрі не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов’язків їx членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. А це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не лише правові, а і політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.

Норми права як засіб регулювання суспільних відносин і здійснення політичної влади передбачають наявність примусу щодо їx дотримання.

Hociєм такого примусу є держава. Природу державної влади характеризує передусім її здатність домагатися здійснення тихий чи інших цілей за допомогою примусу. Державна влада не обов «язково застосовує примус для виконання її настанов. Вона може домагатися своїх цілей також іншими засобами — економічними, соціальними, ідеологічними тощо.

Однак саме держава наділена монополією тих, щоб примусити членів суспільства до виконання її настанов.

Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову і здійснюється за допомогою спеціального апарату на всій територї, на якої поширюється державний суверенітет. На відміну від влади держави влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину територї держави і значною мірою здійснюється на громадських засідках. Влада органів місцевого самоврядування ґрунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія які поширюється лише на підпорядковану їм територію.

Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна зробити висновок, що політична влада — це реальна здатність одних людей проводити своєї волі стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Форми та механізм політичної влади.

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво, управління, контроль. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво і управління реалізується через прийняття стратегічних й тактичних рішень до об‘єктів влади, через організацію та регулювання їхнього розвитку. А контроль — це здатність суб «єктів влади постійно стежити за тім, як реалізуються настанови влади — закони, укази, розпорядження тощо. Алі практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди і аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють й за критерієм головного суб‘єкта правління. До них належать:

— монархія — єдиновладне (абсолютне чи із конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особини (монарха);

— тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

— аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

— олігархія — влада небагатьох багатих;

— тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, котра володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;

— теократія — влада церкви;

— охлократія — влада натовпу, що спирається не так на закони, але в миттєві настрої та примхи юрби, котра часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною й діє тиранічно;

— демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав й свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще уладові партократії(партійної верхівки, номенклатури), бюрократії(панування вищого державного чиновництва, засилля над централізованості і заформалізованості в державі), технократії(вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин.

Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

— наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

— волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

— обов‘язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

— соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність й дієвість взаємозв‘язку суб‘єкта й об‘єкта, реалізацію функцій.

Такими функціями є:

— інтегративна (полягає в об‘єднанні соціально-політичних сил суспільства);

— регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

— мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

— стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).

Вдосконалення й демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади й певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882−1954) сформулював шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тихий, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, Яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а лише від права й завжди від природного права. Влада, котра не має правової санкції, не має і правового виміру.

2. Державна влада в межах шкірного політичного союзу винна бути одна.

Вона — єдине організоване волевиявлення, яку випливає із єдності права. У кожному політичному союзі державна влада, Незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю й метою єдина. Наявність двох державних улад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватись людьми, котрі відповідають високому етичному і політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя.

Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходь, котрі мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно та збігається з загальними інтересами народу й шкірного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходь й реформи, котрі реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов‘язана розподільчою справедливістю.

Однак влада має право й зобов‘язана відступати від неї тоді, коли цого вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, котрі можуть переростати навіть у громадянську війну.

Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виділити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття рecypciв.

Верховенство політичної влади полягає в обов’язковості її рішень для інших видів влади та суспільства в цілому.

Публічність (від латів. publicus — суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до вcix його членів.

Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, котрі стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, смердоті здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами — підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо. У демократичному суспільстві немає такого органу, який бі зосереджував у своїх руках усю повноту економічної, соціальної чи духовно-інформаційної влади.

Легальність пoлiтичнoї влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.

Ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її рecypciв, тобто засобів здiйcнeння. Політична влада використовує не лише примус, а і економічні, соціальні, дyxoвнo-iнфopмaцiйнi засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові і політичні норми.

Важливою особливістю влади взагалі, політичної зокрема, є її кумулятивний характер, заговорили українською у «язаний із ресурсами влади. Кумулятивний ефект проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів й pecypciв влади. Так, економічна влада, засобами реалізації якої є власність на засоби виробництва, гроші, повноваження в межах керівних посад в економічних структурах, створює можливості для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ і до духовноінформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації, у свою чергу, створює можливості для інформаційного впливу на сус-пільство і уладові, зайняття провідних політичних позицій, отримання прибутку. Алі найбільші можливості створює оволодіння політичною владою, особливо державною. Політична влада відкриває доступ до економічної, соціальної і духовно-інформаційної влади, дає можливість зосереджувати до рук конкретних осіб величезні економічні, соціальні та інформаційні ресурси, що не може не супроводжуватись згубними наслідками.

У результаті зосередження до рук небагатьох осіб pecypciв економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади утверджується олігархічна форма державного правління (грецьк. oligarchia — правління небагатьох, від oligos — небагато і arche — влада), коли країною правити фактично у власних інтересах невелика група найбагатших людей. Олігархічна форма правління наявна, зокрема, в тоталітарних державах, де вся повнота економічної, політичної, соціальної і духовно-інформаційної влади зосереджується до рук партійної верхівки.

У демократичних політичних системах існують застереження проти концентрації тільки в руках різних видів і pecypciв влади. Такими застереженнями, зокрема, є: поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки; розподіл влади між Державою, політичними пapтiями, групами iнтepeciв, органами місцевого самоврядування; антимонопольне законодавство; заборона на суміщення посад на державній службі із деякими іншими посадами; декларування вищими посадовими особами держави доходів, майнового стану та інтересів в економічний сфері; громадський контролю над здійсненням державної влади тощо. Однак за формальної наявності подібних застережень реально смердоті можуть не діяти, і влада в декларативно демократичній державі фактично викличе олігархічний характер. Через нерозвиненість інститутів демократії олігархічне правління тією чи іншою мірою проявляється, зокрема, в багатьох пocттoтaлiтapниx державах, у тому числі в сучасній Україні.

РЕСУРСИ Й ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ.

Найбільш загальним джерелом влади як основою вольового ставлення між людьми є їx природна і соціальна нерівність. Фізичне, iнтeлeктyaльнe, економічне, освітнє, статусне та інше переважання одних людей над іншими дає змогу першим здійснювати своєї волі стосовно інших. Влада, що виникає на основі природної нерівності, завжди персоніфікована і має характер міжособової взаємодії. Це — підпорядкування конкретній людині. Влада, заснована на соціальній нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. Вона відтворюється в суспільстві незалежно від її конкретних учасників і має более визначений і стійкий характер.

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл рecypciв влади. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший.

— ним позначаються не скільки задіяні, стільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, котрі можуть бути використані, але й ще не використовуються чи ж використовуються недостатньо. Сукупність ycix можливих і фактично використовуваних pecypciв владарювання є потенціалом влади. Врахування pecypciв владарювання і pecypciв спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.

Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта ціності, засоби, що здатні вплинути на внутрішній світло, мотиви поведінки об'єкта, засоби мистецтва, засоби позбавлення людини тихий чи інших цінностей.

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером смердоті поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від латів. utilitas — користь, вигода) ресурси — це матеріальні і соціальні блага, пов’язані з задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. За їx допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не лише окремих ociб, а і цілі верстви населення, шляхом надання їм особливого соціального статусу.

Примусові (силові) ресурси влади — це заходь адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення Державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності.

Cилoвi ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їx використання призводить до позбавлення людей власності та волі.

Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вон вдається перед тим тоді, коли її вплив на сус-пільство за допомогою інших зacoбiв значно послаблюється, зокрема в періоди економічних і політичних криз. Переважання силових pecypciв у здійсненні влади буває в поліцейській державі.

Примусові ресурси влади включають у собі силові, але й не зводяться перед тим. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямованим на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти також використання сили і насилля.

Використання сили — це примус, орієнтація на страх, котрі передбачені і допускаються законом. Насилля — це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом.

Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими із них здійсненні політичної влади є правові й політичні норми. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, котрі не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, тощо.

Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних і примусових pecypciв здебільшого теж регулюється відповідними нормами.

дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу і може підкріплюватися утилітарними ресурсами.

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні і духовно-інформаційні ресурси влади.

Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади уже бо створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи.

Використання pecypciв влади перетворює її із можливої на дійсну, Яка може виявлятися в формах, як панування, керівництво, управління, контроль.

Процес реалізації влади у зазначених формах упорядковується і регулюється за допомогою вищезгаданого спеціального механізму влади — системи організацій та норм їx влаштування і діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому. Кожний з інститутів цієї системи притаманними йому засобами у відповідних формах бере доля в здійсненні політичної влади, прийнятті рішень із питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Легітимність політичної влади.

Примусовий характер реалізації політичної влади та ставлення до неї суспільства породжують запитання легітимності влади.

Обминаючи історичний розвиток поняття легітимності влади наголосимо на сучасному розумінні його як переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади.

Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно усі громадяни приймають дану уладові. У будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники, що не ладнають з законом і владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб'єктів влади встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Основними джерелами легітимності виступають три основні суб‘єкти: населення, уряд й зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб‘єктів підгримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером: а) традиційний, який спирається на віру в святість традицій й право володарювати тихий, хто здобувши уладові за цією традицією; б) харизматичний, підстав на вірі підвладних в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря й створеної чи отриманої ним влади; в) раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Є і інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами рoзpiзняють легітимність yчacтi, технократичну і примусу. Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їx до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати.

Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання і виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тім нижчий рівень легітимності.

Легітимність влади проявляється над загальнодержавному масштабі, але в регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.

З легітимністю політичної влади тісно заговорили українською у «язана її ефективність як ступінь здійснення владою тихий функцій та очікувань, котрі покладає на неї більшість населення. Головним об'єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян.

Чим ефективніша влада, тім більшу підтримку населення вона має.

Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тім ефективніша, чим вищий є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє.

Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може ґрунтуватися на страхові чи інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення, нестійка і нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбутися постійного відчуття страху. Влада, котра базується на інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість у владі спонукає їx до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна і довготривала.

Легітимність має властивість змінювати характер й ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв‘язку із цим можна говорити про кризи легітимності (зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режимові у цілому, яку впливає на якісні зміни їхніх ролей й функцій).

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимними формами насилля з людей, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умів суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний й практичний досвід, запропонував такі шляхи й засоби виходу із кризових ситуацій:

1. Підтримка постійних контактів із населенням;

2. Проведення роз‘яснювальної роботи щодо своїх цілей;

3. Посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

4. Врівноваженість гілок влади;

5. Виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, котрі беруть у ній участь;

6. Організація контролю із боці організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

7. Зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

8. Подолання правового нігілізму населення тощо.

Концепції влади.

Влада, як й будь-які інші суспільні явища вимагає спирання на певні концепції, основними із які є наступні: а) телеологічна (від грец. telos, teleos — позначка, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. б) реляціоністська (від франц. relation — ставлення, зв «язок) концепція влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.) тлумачить уладові як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда й змінювати його поведінку. Тому американський соціолог.

П.Блау визначає уладові як здатність одного індивіда (чи групи) нав‘язувати своєї волі іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо. в) системна концепція влади розглядає уладові як системоутворююче ставлення в політичній системі суспільства. Влада, що в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує усі елементи системи в єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає до того, щоб забезпечувати стабільність у суспільстві, а цого вон винна регулювати відносини між людьми і суспільством у цілому, до того числі і державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати суперечність між необхідністю організованості і порядку в суспільстві та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають конфлікти. Влада з'єднує усі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому. р) біхевіористська (від анг. behaviour — поведінка) концепція розглядає уладові як особливий тип поведінки, за якої самі люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають ще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вон розглядає уладові як ставлення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотиви їхньої поведінки в боротьбі за уладові. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, котра визначає її політичну поведінку.

Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють тих блага і привілеї, котрі отримують наділені владою люди.

У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова модель виходить із того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Ос-кільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне заподіяння політичної влади полягає до того, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень.

Ринкова модель біхевіористської концепції влади ґрунтується на бо за умів ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту й пропозиції. У результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями і продавцями та менеджерами як посередниками між ними.

Вони, зокрема, готують кандидатів на уладові і забезпечують їx перемогу на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за уладові як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами. буд) психологічна концепція влади пояснює владні відносини психологічними мотивами. У одних випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її джерело, в інших — прагнення людини до влади, особливо володіння владою, заговорили українською у «язуються із необхідністю суб «єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад.

Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотиви, у тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, що у психіці людини є структури, котрі сприяють бо вона підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою зазаради уникнення відповідальності, власної захищеності і заспокоєння за допомогою любові до володаря. Психологічна концепція влади допомагає із «ясувати механізми мотивації влади, як відносин панування і підкорення.

Поділ державної влади.

У демократичних суспільствах домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу.

Поділ влади — це система організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої й судової влади здійснюються різними державними органами.

Ідея поділу влади висувалася ще античними (Аристотель) та середньовічними (Марсилій Падуанський) філософами. як самостійне вчення вона був обґрунтована в середині XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск'є.

Він доводив, що політична свобода можлива лише там, де виключена можливість зловживання владою, для чого в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна позначка поділу її полягає до того, щоб уникнути зосередження влади тільки в руках і зловживання нею. Необхідно, щоб piзнi гілки влади могли взаємно стримувати одна одну.

Принцип поділу влади вперше і найбільш послідовно був утілений в.

Конституції США 1787 р., де три гілки влади не лише розділені, а і контролюють одна одну через так звану систему стримувань і противаг.

За цієї системи законодавча, виконавча і судова гілки влади розділені не лише організаційно, а і формально і цілком незалежні одна від одної Водночас кожна із гілок наділена повноваженнями, котрі дають їй можливість контролювати і обмежувати інші гілки. Ці повноваження і складають систему стримувань і противаг. Жодна із гілок влади не має ані формального, ані фактичного верховенства над іншими. Така система влади був зафіксована й в Конституції Української козацької республіки в 1710 р.(Конституція гетьмани П. Орлика). Принцип поділу влади уже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він й в Україні, хоча майже не функціонує.

Законодавча влада США зосереджена в конгресі - парламенті, який складається із двох палат: Палати Представників і Сенатові. Виконавча влада передано президенту країни як главі держави і одночасно главі уряду, а судова влада — верховному суду, а також судам, створеним конгресом. Конгрес приймає закони, на котрі президент може накласти вето. Президент призначає Міністрів, інших вищих посадових осіб, суддів верховного суду, послів, але й «за порадою і згодою» Сенатові. Він наділений правом укладати міжнародні домов, котрі підлягають схваленню сенатом. Конгрес має право оголосити імпічмент президенту у разі скоєння ним антиконституційних дій. Верховний суд наділений функцією конституційного контролю і може оголосити неконституційними акти конгресу і президента.

Поділ влади, який характеризується формальною ізольованістю кожної із її гілок і відсутністю між ними тісних функціональних відносин, визначається як «жорсткий». Найповніше він проявляється у президентській республіці. Інший характер має поділ влади за парламентарних форм правління, де різниця між законодавчою і виконавчою владою не має суттєвого значення, оскільки тією і іншою володіє партія парламентської більшості, лідер якої одночасно керує урядом і контролює цю більшість. Реальний поділ державної влади тут відбувається всередині парламенту між сформованим партією чи коаліцією партій парламентської більшості урядом та опозицією.

Відокремленість судової гілки в системі поділу державної влади проявляється передусім у принципах незалежності судів і суддів та підпорядкування їx лише конституції й законам, безстроковості.

(довічності) обрання чи призначення суддів та їx недоторканності.

Формування суддівського корпусу відбувається із участю вищих органів законодавчої і виконавчої влади.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням представницьких органів державної влади і як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть в формально представницькому органі, а руках апарату комуністичної партії і небачених зловживань владою.

Поділ влади — це лише один із багатьох елементів механізму демократичного здійснення державної влади і сам по собі не є гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої системи стримувань і противаг жорсткий поділ влади може спричинити протистояння гілок влади. Особливої гостроти протистояння законодавчої та очолюваної главою держави виконавчої гілок влади набуває за президентської та змішаної форм республіканського правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість представляють різні партійно-політичні сили.

Не можна не згадати і такі політичні системи, котрі функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена тільки в руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) й підпорядковує собі усі інші гілки, котрі діють формально. Це можливо за тоталітарних чи жорстких авторитарних режимів (фашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує, також, суспільно-політична течія, котра взагалі заперечує будь-яку форму політичної, економічної й духовної влади, — анархізм.

Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого й необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом й демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спродукував й деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги і солідарності людей, регулюючи можливості самоорганізації й саморегуляції тощо.

Підсумовуючи все вищесказане можна зробити висновок про існування механізмів реалізації політичної влади, котрі повинні виконуватись, скажімо це у «ідеальній» державі, а саме: а) забезпечення законних прав громадян, їхні конституційних свобод; б) утвердження права як стрижня суспільних відносин й вміння підкорятися йому членів того ж суспільства; в) виконання функцій розбудові держави (господарських, культурних, соціальних та ін.).

Отже, ефективність державної влади залежить не лише від її поділу, а і від багатьох інших елементів механізму здійснення влади, котрі у своїй сукупності характеризуються поняттям «форма держави».

Організація державної влади в Україні.

За конституційним визначенням «Україна є суверенна й незалежна, демократична, соціальна, правова держава"(ст. 1). Демократичний характер української держави конституційно закріплюється через республіканську форму правління і принципи народного суверенітету:

«Україна є pecпyблiкoю. Hociєм суверенітету і єдиним джерелом влади в.

Україні є народ" (ст. 5) та поділу влади:"Державна влада в Україні здійснюється на засідках її поділу на законодавчу, виконавчу та судову" (ст. 6).

Вищими органами державної влади в Україні є глава держави -.

Президент, загальнонаціональний представницький орган законодавчої влади — Верховна Рада, колегіальний орган виконавчої влади — Кабінет.

міністрів і вищі суди — Конституційний Суд, Верховний Суд і Вищий.

Господарський Суд.

Форму державного правління в Україні Конституція визначає як республіканську. Форма республіканського правління в Конституції не визначається. Висновок про неї можна зробити на основі аналізу повноважень вищих органів державної влади та їхнього співвідношення, передусім стосовно такої важливої ознаки форми держави, як cпociб формування і функціонування уряду.

Щодо способу формування і функціонування уряду Україна в рокта незалежності еволюціонувала спочатку від парламентарно-президентської до президентської, а потім — до президентсько-парламентарної форми правління. Якщо в Перші рокта незалежності основний склад уряду визначався парламентом, то Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом від 8 червня 1995 р. запровадив президентську форму республіканського правління, проголосивши Президента «главою держави і главою державної виконавчої влади України"(головна ознака президентської республіки) і визначивши, що він «як глава державної виконавчої влади здійснює цю уладові через очолюваний ним Уряд -.

Кабінет міністрів України — та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади" (ст. 19) і «призначає Прем'єр-міністра.

України, формує новий склад уряду України — Кабінет Міністрів.

України" (ст. 22).

Згідно із чинною Конституцією, «Президент України є главою держави…» (ст. 102) і не лише «призначає за згодою Верховної Ради.

України Премо «єр-міністра України; припиняє повноваження Премо «єрміністра України та приймає рішення про його відставку» (ст. 106, ч.

9), а і «призначає за поданням Премо «єр-міністра України членів.

Кабінету міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах" (ст. 106, год. 10), «утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Премо «єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади…» (ст. 106, год. 15). Такі повноваження Президента свідчать про ті, що він фактично є главою державної виконавчої влади, хоча формально Конституція цого не визнає. Реально в Україні icнyє дуалізм виконавчої влади, який виявляється у її поділі між Президентом і Премо «єр-міністром за домінуючої ролі глави держави.

За Конституцією, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України» (ст. 75). До повноважень Верховної.

Заради щодо формування і функціонування уряду належати: «розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету.

міністрів України", «надання згоди на призначення Президентом України.

Премо «єр-міністра України», «здійснення контролю за діяльністю.

Кабінету міністрів України" (ст. 85, год. 11, 12, 13). Верховна Рада також «може розглянути запитання про відповідальність Кабінету.

Miнiстрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів.

України" (ст. 87), а «прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові міністрів України має наслідком відставку.

Кабінету міністрів України" (ст. 115).

Такий розподіл повноважень щодо Кабінету міністрів між Президентом і Верховною Радою, за якого уряд формується главою держави, а доля парламенту в цьому пpoцeci зводиться до надання згоди на призначення.

Президентом Премо «єр-міністра, визначає впроваджену до форми державного правління як змішану, причому саме як президентськопарламентарну, а чи не навпаки — парламентарно-президентську.

Відповідно до цієї форми правління в Україні впроваджена подвійна політична відповідальність уряду: Кабінет міністрів несе політичну відповідальність і Президентові, і перед Верховною Радою, котрі можуть відправити його у відставку. Проте Президент ніяким чином не було за дії виконавчої влади, оскільки формально вони не визнається її главою, а Кабінет Miнicтpiв не має ніяких засобів впливу на.

Верховну Раду, оскільки формується позапарламентським шляхом і не спирається на партійну більшість у парламенті. Це спричинило нестабільність уряду, Яка виявилася, зокрема, до того, що за рокта незалежності в Україні діє уже дів «ятий за складом уряд. Впроваджуючи президентсько-парламентарну форму правлінння, не вдалося реалізувати основну перевагу — забезпечення стабільності уряду.

Завдяки змішаній формі правління Президент України має досить широкі повноваження. Окрім наявних у глави держави в президентській республіці повноважень, Конституція надала йому право законодавчої ініціативи у Верховній раді, причому «законопроекти, визначені.

Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою.

України позачергово" (ст. 93), а також право розпуску парламенту:

«Президент України може достроково припинити повноваження Верховної.

Заради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової ceciї пленарні засідання не можуть розпочатися" (ст. 90).

Організація державної влади в Україні нині нагадує ситуацію, описану російським конституціоналістом З. Ю. Кашкіним: «У більшості країн, котрі скинули в недавньому минулому тоталітарні режими.

(Португалія, Польща, Болгарія, Хорватія, Словенія, Македонія), встановилася змішана республіканська форма правління, за якої уряд спирається на парламентську більшість, а всенародно обраний президент, який нерідко є харизматичним лідером нації, тобто маючи загальновизнану популярність і народну довіру, не втручаючись у поточне управління, спрямовує політичний курс. А коли з‘ясовується, що цей курс є нікчемним, то причина, як виявляється, над президенті, а поганому проведенні цого курсу урядом.

Становище в Україні відрізняється від описаної ситуації над кращий бік, бо уряд не спирається на парламентську більшість, а це лише додатково погіршує умови його функціонування.

Чітко визначеної і стабільної більшості у Верховній раді взагалі немає, що заговорили українською у «язано із умовами її формування та функціонування.

Ос-кільки представлені у Верховній раді політичні партії не беруть участі у створенні уряду, який формується позапарламентським шляхом, то їм немає потреби об'єднуватися в більшість із метою створення урядової коаліції, на якої міг бі спиратися Кабінет Міністрів.

Створення стійкої та ефективно діючої більшості у Верховній раді утруднюється також порядком її формування.

За чинним виборчим законодавством одна половина із 450 народних депутатів обирається в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а друга — у єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за пропорційною системою. Такий порядок трапляється в демократичних державах. На відміну від інших держав в Україні народні депутати, обрані в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою, не зв «язані у Верховній раді ані партійною, ані фракційною дисципліною, поводяться там на власний розсуд і відстоюють не скільки суспільні, стільки вузькогрупові і персональні інтереси.

Не краще стоїть справа і із тими народними депутатами, котрі обрані до Верховної Заради за партійними списками. Хоч потрапили смердоті до парламенту завдяки партіям, проте не несуть ніякої відповідальності ані перед партіями, ані перед їхніми парламентськими фракціями і можуть вільно переходити із однієї фракції в іншу, шукаючи вигоди.

Така практика неприйнятна для демократичних держав, у деяких з них же в разі залишення партійної фракції обраний за партійним списком депутат втрачає мандат. Навіть депутати-мажоритарники там зв «язані партійною дисципліною, бо без партійної підтримки смердоті малі б незначні шанси перемогти на виборах і нічого б не змогли вирішувати в самому парламенті.

Парламент, депутати якого не зв «язані партійною дисципліною, є поєднанням різноспрямованих групових і персональних інтересів і відстоює не скільки загальнонаціональні, стільки групові інтереси.

Він є некерованим і фактично неструктурованим. У ньому важко сформувати постійну більшість, тому рішення приймаються ситуативною більшістю. Керівництво фракцій стає заручником членів фракцій, оскільки тих можуть вільно їx залишати, ставлячи под загрозу саме існування фракції.

Організація державної влади в Україні, особливо законодавчої гілки, потребує серйозного вдосконалення. Важливим кроком у цьому напрямку було б б формування Кабінету міністрів на основі парламентської більшості, що надавало б сенсу її створенню.

Необхідність створення більшості і забезпечення стабільності уряду, у свою чергу, вимагатиме посилення партійно-політичної структурованості парламенту, а й у зв «язку із цим — змін у виборчому законодавстві, найімовірнішим варіантом які є перехід до суто пропорційної виборчої системи. Можна якщо очікувати змін у бік парламентарної форми правління. Однак сам по собі такі зміни не гарантуватимуть підвищення ефективності державної влади. Важливе значення тут матимуть навіть найдрібніші деталі механізму здійснення державної влади, у тому числі виборчої системи.

За формою державного улаштую Україна є унітарною Державою. Систему її адміністративно-територіального улаштую складають: Автономна.

Республіка Крім, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Автономна Республіка Крім є невід'ємною складовою України і в межах повноважень, визначених.

Конституцією України, вирішує запитання, що належати до її відання. АРК має власну Конституцію, якої приймає Верховна Рада АРК та затверджує.

Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Заради АРК та рішення міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам.

України та приймаються відповідно в Україну, законів.

України, актів Президента України і кабінету міністрів України та на їx виконання.

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка.

Біологічний факультет.

Реферат на тему:

«Принципи поділу Владі, його необхідність й механізм реалізації».

Студент ІІІ курсу.

Група біохімії.

Фролов Артем.

Київ 2002.

Зміст:

І. Сутність й види влади.

1. Характеристика основних видів влади.

2. Політична влада а) Поняття політичної влади б) Форми та механізм політичної влади в) Аксіоми державної влади, як найважливішої форми політичної влади р) Основні особливості політичної влади буд) Ресурси і легітимність політичної влади.

3. Концепції влади.

ІІ. Поділ державної влади.

ІІІ. Організація державної влади в Україні.

Використана література:

1.Конституція України, До., 1996.

2.Ладиченко У. В.

Поділ влади: Теорія і практика. До., 1998.

3.Рябов З. Г.

Державна влада: проблеми авторитету і легітимності До., 1996.

4.Журнал «Дзеркало недели».

5. Шаповал У. М.

Вищі органи Сучасної держави. Порівняльний аналіз. До., 1995.

6.Шаповал У. М.

Президент у механізмі здійснення державної влади. До., 1995.

7. Джерела Internet.