Демократия як ідеал громадського строя

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ Реферат З політології на тему:

" Демократія, як ідеал суспільного улаштую й як реальність «.

ЄП -11.

ВТЕІ КДТЕУ Вінниця 2000.

Ідея демократії, її загальнолюдська сутність усвідомлюються і реалізуються людьми упродовж усього історичного розвитку. Проте жодний із етапів цого руху не може претендувати на завершеність. Адже демократія — це процес, й тому вон відмежовується від будь-якої однозначності. Демократії, котрі існують нині в західному світі, тією чи іншою мірою грунтуються за принципами класичної ліберальної демократії, що сформувалися у XVIII ст. Шляхом тривалого пошуку політична думка знайшли до форми організації влади, котра найкраще покликана поєднати свободу, народовладдя й закон. І це відображено в її принципах. Одним з головних є забезпечення свободи громадян. Ця свобода має два аспекти (Б. Констан). Політична свобода— право активно й безпосередньо брати доля в колективному здійсненні влади, тобто в публічному житті. Саме це було б притаманне республікам Стародавньої Греції й Стародавнього Риму. Алі маючи політичну свободу, людина не знала особистої громадянської свободи, був повністю підпорядкована владі всього суспільства. Ліберальна демократія на перший план ставити громадянську свободу, тобто повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканість особини, свободу совісті, слова, зборів, друку, місця проживання, заняття, господарської діяльності, приватної власності та ін. Ядром свободи є особисті права. Політична свобода виступає як засіб забезпечення громадянської свободи. Влада, що порушує громадянську свободу, стає тиранією й знижує правомірність свого існування. Звідси висновок — політична влада не винна бути абсолютною, незалежно від того, хто її здійснює — монарх чи народ. Лібералізм демократії означає свободу особини, визнану й гарантовану Державою. Громадські сили можуть діяти лише згідно із законом, перед яким усі рівні. Це «правління через закони, а чи не через людей ». Передбачається юридичний контролю над виконанням законів. У зв «язку із цим виникають два запитання. Перше — хто винен матір політичну уладові, одному — котрі повинні бути межі політичної влади, незалежно від цього у чиїх руках вон знаходиться. Відповідь на перше запитання привела до ідеї «демократії, відповідь на одному — до ідеї лібералізму, згідно із якою держава, а державі законодавча влада не так на свободу особини, її безпечу, власність, свободу совісті, слова тощо. У цілому лібералізм й демократія мають однією одного, так саме як тоталітаризм й деспотизм. Своєрідне розуміння співвідношення лібералізму й демократії знаходимо у М. Боббіо. Він наводити дві інтерпретації поняття «свобода ». Перша — свобода як право людини не бути вол «язаною здійснювати певну дію. Це передбачає резервований за індивідом простір, який не може бути ніким зайнятий — ані іншими суб «єктами, ані Державою («заперечення свободи »). Друга — свобода як обов «язок людей підкорятися лише законам, у розробці які смердоті сам беруть доля («позитивна свобода »). Перша інтерпретація, на думку М. Боббіо, властива лібералізмові, друга — демократії. Відповідно у «ліберальній державі «, хоча й залишається втручання публічної влади в справ суспільства, та воно та зведене до мінімуму. Демократична держава, вважає М. Боббіо, передбачає передусім поширення органів самоуправління. Ліберальна держава не обов «язково є демократичною, а демократична — ліберальною. Лібералізм детермінує межі влади та функції держави. Демократія першочергового значення надає проблемі розподілу влади.

Другою засадою ліберальної демократії є принцип згоди й громадянського консенсусу. У його основі лежить ідея «суспільного договору ». Люди, вважав Б. Спіноза, свідомо поступаються частиною своєї природної свободи й згоджуються підкорятися верховній владі й сукупній могутності всіх, котра незмінно перевищує силу кожної окремо взятої людини. Дж. Локк підкреслював, що добровільна політична спільність людей покликана надійно забезпечити природні права, рівність й свободу, захист особини та її власності. Більше того, як підкреслював Ж.-Ж. Руссо, згода людей — основа всякої законної влади. Відображенням цого є суспільний договір: кожна людина віддає свою особу под вище керівництво загальної волі й тім самим стає її учасником. Уся влада переходити до суверена, утвореного учасниками згоди. Отже, суверенітет належить народові. Якщо природна свобода обмежена силою окремого індивіда, то громадянська свобода, Яка виникає на грунті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена. Люди стають рівними з права й згоди. З двох попередніх принципів випливала вимога здійснення поділу влади. Ш. Монтеск «є писавши, що політична свобода може бути виявлена лише там, де немає зловживання владою. Для попередження цого необхідно, щоб одна влада стримувала іншу. Колі ж законодавча й виконавча влада із «єднуються в одному й тому ж органі, не може бути свободи. Не може бути свободи й тоді, коли судова влада не відокремилась від законодавчої й виконавчої. І настане кінець усьому, якщо одна й та ж особа чи орган, дворянський їй народний за своїм характером, здійснюватиме усі три види влади. Самого поділу улад ще недостатньо для забезпечення суверенітету народу. Потрібні відповідні механізми їхнього збалансування й взаємодії. Специфіка таких механізмів великою мірою визначає й різновиди демократичних режимів. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу. Стосовно XX ст. мається на увазі: надання виборчого права усім громадянам, починаючи із раннього віку; імперативний мандат обранцям народу, що безпосередньо підзвітні своїм виборцям, котрі можуть відкликати їхні; однопалатні народні збори, котрі одну годину призначають виконавчі органи; відмова від принципу поділу улад як такого, що віддаляє уладові від виборців; призначення адміністраторів з числа народних обранців тощо. Проте найбільш розвиненим й самостійним Інститутом ліберальної демократії є представницька демократія, класична форма якої — парламент як виборчий представницький законодавчий орган. Забезпеченню свободи винна служити система противаг різних гілок влади. Передбачається, зокрема, що діяльність уряду й представницьких органів періодично заперечується на засідках змагання. Таке забезпечення громадянського суверенітету влади регулюється правилами змагання, умови якого постійно охороняються від порушень. Це зумовлюється існуванням багатьох партій, покликаних узагальнювати різні інтереси й подивися, політизувати їхнього. Тобто демократія на засідках громадянського консенсусу не виключає протиборства. Вона надає йому інституціональних форм. Ліберальна демократія заперечує беззаконня. Суверенітет народу здійснюється лише в межах, встановлених конституцією. Тому як синонім використовується поняття «конституційна демократія ». Конституція узаконює державні організаційні інститути, покликані забезпечити реалізацію принципів ліберальної демократії. Такі державні структури стабільні. Алі змінюється соціальна структура, а її складові — різні соціальні групи, класи посідають неоднакове місце в системі владних відносин; якісь з них є панівними. Не залишається попереднім конкретне бачення постулатів ліберальної демократії, насамперед оптимального поєднання свободи й демократії. як зазначає До. Ясперс, немає остаточної стадії демократії й політичної свободи, при якій усі були б задоволені. Постійно виникає конфлікт, коли індивід відчуває обмеження, виходячи за межі гарантованих, рівних для всіх можливостей, коли стримується вільна конкуренція. Ніколи не буває повністю задоволена воля до справедливості. Проте коли под загрозою політична свобода, доводитися змиритися. Політична свобода завжди досягається ціною чогось й частково ціною відмови від важливих переваг особистого характеру. Розвиток теорії демократії, її збагачення є природним процесом. І життєздатність існуючих конституційних демократій виявляється в здатності адаптуватися до цих змін без зламу існуючих базових інститутів. Йдеться про систему поправок до конституції, можливість зміни виборчої системи. й тут важливу роль відіграють політичні партії, до того числі опозиційні, різноманітні асоціації, групи тиску, інші недержавні політичні утворення. Така стабільність базових державних інститутів демократії й, разом із тім, наявність налагоджених механізмів сприйняття й реалізації прийнятих громадськістю нових концепцій народовладдя є важливою умовою політичної й загальної стабільності відкритого суспільства. Б. Гуггенбергер підкреслював, що центральною тезою цієї теорії є відповідальне правління, уряд, здатний приймати рішення й відповідати них відповідальність. Отже, головне не стирання відмінностей між правителями й підданими, а утворення реальної основи для прийняття відповідальних рішень. Демократія насамперед ставити за мсту створити умови й можливості для чіткого втілення принципу відповідальності при меншій увазі до принципу співучасті. Такі основні постулати ліберальної, чи класичної, демократії як універсальної ціності, незалежної від існуючого суспільно-політичного ладу, його ідеологічних настанов. Інша справа, що постулати цієї демократії реалізуються в конкретному суспільстві, при певному співвідношенні існуючих сили. Саме завдяки універсальності теорія доктрини ліберальної демократії здатна до саморозвитку. Дедалі понад вона набуває характеру плюралістичної демократії, головною рижого якої, на думку політологів, є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. Причому цей процес на всіх рівнях здійснюється за участю народних обранців. У свою чергу, народним масам відомі проблеми, котрі обговорюються, й смердоті мають змогу впливати на процес прийняття важливих рішень. Проте багато сучасних політологів не ідеалізують таку демократію, хоча вважають її кращою й найбільш справедливою формою правління, що будь-коли існувала в цьому, завжди далекому від досконалості, світі. До. Поппер, наприклад, розглядає її як систему із найбільшими можливостями для самовдосконалення. Обґрунтовується також положення про ті, що ліберальна демократія — Єдиний етично виправданий тип соціального режиму, оскільки сама держава задля своїх громадян, а і, згідно із «гуманістичною теорією справедливості «, забезпечує їм свободу. Демократія — благо, бо дає змогу тім, хто зазнав кривди, несправедливості, змінити правителів, що припустилися помилок. Разом із цим До. Поппер захищає ліберальну демократію як найбільш ефективний тип режиму — за аналогією із умовами ефективності наукових методів. Так, прогрес у науці відбувається шляхом висування сміливих гіпотез щодо істинного стану справ й елімінації помилок. При цьому експерти не застраховані від помилок, а сам неосвічені можуть бути потенційними джерелами істини. Тобто початківець може бути у более вигідній позиції щодо виявлення істини, ніж досвідчений експерт. Це ж повною мірою стосується політики. як й наука, вона не застрахована від помилок, прорахунків тихий, хто при владі. Тому думи простих громадян повинні розглядатись як потенційне джерело політичного критицизму. Подібно доти як розвиток науки неможливий без демократії, наголошує До. Поппер, то й в політиці демократія виступає як найбільш дієва форма правління. З урахуванням нагромадженого досвіду й реального стану суспільства визначаються умови функціонування ліберальної демократії. Вона вимагає, на думку М. Дюверже, по-перше, максимального консенсусу між усіма партіями, Незважаючи на Їхні розходження. Особливо необхідно, щоб смердоті були згідні співіснувати протягом тривалого години. Якщо цого не коли що кожна з них намагатиметься, ставши правлячою, зловживати владою й нищити інші партії, знищуючи тім самим плюралізм. По-друге, передбачається, що боротьба класів (як й рас, націй тощо, проте останні менш можливі й мають менш загальний характер) не винна переходити певної межі чи бо нерівність й матеріальне гноблення ще занадто сильні, чи тому. що усвідомлення цієї нерівності й гноблення не дуже загострені, а тих, що їхнього зазнають, не мають ще засобів боротьби. Він зазначає, що сучасне сус-пільство споживання можна віднести до Першого випадку. Якщо мають місце й перший, й другий фактори, тобто коли матеріальне гноблення відносно невелике, а класова свідомість така ж, то можливий значний соціальний конформізм, який теж загрожує плюралізмові із іншого боці. У західному світі нині поширені численні концепції демократії. Всі смердоті тією чи іншою мірою враховують характер суспільства як постіндустріального. Більшість політологів виходить із того, що основною характеристикою демократії є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійснюється за участю обраних представників народу. Намагання представницьких органів влади при розв «язанні життєво важливих питань, спроби вирішити їхні бюрократичним шляхом, поза контролем народу та обраних ним представників сприймаються як несумісні із демократією. Дослідження дали підставу теоретикам демократії зробити висновок, що індивід набуває свої ідеї, ціності й мотиви в — групах й через взаємодію різних груп. З «ясувалося, що й в політичній сфері індивід реалізує собі лише через ідентифікацію із групою. Таким чином у представницькій демократії індивід виявився відчуженим від реального політичного процесу й його політична доля стала опосередкованою. У зв «язку із цим значну увагу до собі привертає проблема участі в політичному процесі. Дж. Алмонд, З. Верба тлумачать її як спосіб досягнення впливу в суспільстві. Учасник процесу — «звичайний громадянин », який хоче статі «впливовим громадянином ». Взагалі для багатьох — це епізодичний акт вияву приватного інтересу. Політична доля як чинник владних відносин розцінюється неоднозначне. Одні політологи вважають, що розширення демократичної участі — це надійна шлях легітимізації політичної влади, усунення насильства при розв «язанні політичних проблем й надійна засіб поставити у належні рамки конкуренцію між різними партіями. Інші вбачають у надмірному розширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам. Вважають, що політичну доля громадян слід звести до мінімуму, щоб зберегти знаряддя прийняття рішень у руках тихий, хто более інформований й ефективніше підтримує демократичні ціності. Викладена у працях Р. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорфа, Р. Даля плюралістична концепція виходить із того, що сучасне західне сус-пільство складається із різних взаємодіючих страт. Вони виникають у результаті спільності тихий чи інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних тощо). Ос-кільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізмів. Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — «групи тиску ». Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні, спортивні й культурні про «єднання. Кожна «група тиску «діє в своїх власних інтересах, а чи не керується якоюсь спільною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, котрі смердоті представляють, «групи тиску «беруть доля в політичному житті, використовують загальне виборче право, декларація про про «єднання в політичні партії й громадсько-політичні організації, намагаються одержати доступ до засобів масової інформації із мстою формування відповідної громадської думи. Прийняття урядом тихий чи інших політичних рішень таким умовах є результатом взаємодії різних політичних сил, їхні конкуренції. У зв «язку із цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими групами і асоціаціями. Кожна із них впливає на формування політики, проте жодна не має монополії на уладові. Відбувається дроблення політичної влади між урядовими й неурядовими інститутами. Різноманітні громадські інтереси, до того числі інтереси трудящих, таким чином максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралізмові здійснюється народовладдя. Така структура політичної влади дає змогу групам, котрі вважають, що здійснювана політика не відповідає їхнім інтересам, домагатися обговорення їхніх проблем із мстою перегляду й прийняття відповідних політичних рішень. Держава за цих умів покликана лише узгоджувати інтереси різних груп населення, забезпечувати їм вільну політичну конкуренцію. Вважається, що широке залучення освічених громадян до політичного процесу, децентралізація й контроль над прийняттям важливіших рішень поліпшать перспективу досягнення дійсної свободи й рівності чи хоча б примиряти іманентні суперечності цих збагнути в теорії й на практиці. І це природно, оскільки демократія можлива лише за умови, що громадяни колективно формують політичні альтернативи, а чи не просто реагують на політику, визначену без їхньої участі. Отже, йдеться про вірність центральній ідеї ліберальної демократії — здатності простих людей управляти собою. Згідно із теорією партисипітарної демократії, тієї, хто обраний до представницьких органів, винен виражати не свої думи із тихий чи інших питань політики, а думи людей, котрі його обрали. Ос-кільки усвідомлюється неможливість у нинішніх умовах переходу до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації, на бі поєднувалися елементи прямої демократії із представницькою. Мається на увазі, що демократія участі винна бути організована як «пірамідальна система «із прямою демократією в основі й демократією делегатів на кожному рівні вище від основи (До. Макферсон). Висловлюється думка про можливість виробити загальну волю на рівні робочого місця, комуни, товариства. На более високому рівні заради делегатів повинні виступити і ролі посередників й формувати загальну волю. Лідерові пропонується обслуговувати інтереси членів організації, що висунули його, а отже, перебувати под жорстким контролем із боці громадськості. Вирішальним критерієм оцінки лідера є ті, наскільки його дії сприяють досягненню кінцевої мсти суспільства (Дж. Вольф). Однією зі спроб вийти із протиріч теорії плюралістичної демократії є сформульована Р. Далем теорія поліархії — множинності центрів влади, а отже, й елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади винна бути множинність таких центрів, жоден із які «не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох — диктатурі. Доктрина поліархії виходить з того, що, згідно із вимогами ліберальної демократії, консенсус й політична рівність повинні бути активними й такими, що розвиваються. Для цого кожний громадянин винен володіти невід «ємним правом формулювати й відкрито демонструвати, кому він надає перевагу. Саме це збільшує й гарантує можливість рівності в управлінні суспільством. Вважається, що широке залучення освічених громадян до політичного процесу, децентралізація й контроль над прийняттям важливіших рішень поліпшать перспективу досягнення дійсної свободи й рівності чи хоча б примиряти іманентні суперечності цих збагнути в теорії й на практиці. І це природно, оскільки демократія можлива лише за умови, що громадяни колективно формують політичні альтернативи, а чи не просто реагують на політику, визначену без їхньої участі. Отже, йдеться про вірність центральній ідеї ліберальної демократії — здатності простих людей управляти собою. Згідно із теорією партисипітарної демократії, тієї, хто обраний до представницьких органів, винен виражати не свої думи із тихий чи інших питань політики, а думи людей, котрі його обрали. Ос-кільки усвідомлюється неможливість у нинішніх умовах переходу до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації, на бі поєднувалися елементи прямої демократії із представницькою. Мається на увазі, що демократія участі винна бути організована як «пірамідальна система «із прямою демократією в основі й демократією делегатів на кожному рівні вище від основи (До. Макферсон). Висловлюється думка про можливість виробити загальну волю на рівні робочого місця, комуни, товариства. На более високому рівні заради делегатів повинні виступити і ролі посередників й формувати загальну волю. Лідерові пропонується обслуговувати інтереси членів організації, що висунули його, а отже, перебувати под жорстким контролем із боці громадськості. Вирішальним критерієм оцінки лідера є ті, наскільки його дії сприяють досягненню кінцевої мсти суспільства (Дж. Вольф). Однією зі спроб вийти із протиріч теорії плюралістичної демократії є сформульована Р. Далем теорія поліархії — множинності центрів влади, а отже, й елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади винна бути множинність таких центрів, жоден із які «не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох — диктатурі. Р. Даль вважає, що термін «демократія «придатний лише для характеристики ідеального стану суспільства. Дійсний стан системи, що наближається до ідеального стану — то поліархія. Звичайно, й така система має не позбавлена вад порівняно із демократією. Алі вон краща, ніж безмежна влада більшості, чи влада еліти. Загалом, на думку Р. Далі, демократія й автократія — це болееменш теоретичні утворення. У завершеному вигляді смердоті фактично ніде не були реалізовані. Доктрина поліархії виходить з того, що, згідно із вимогами ліберальної демократії, консенсус й політична рівність повинні бути активними й такими, що розвиваються. Для цого кожний громадянин винен володіти невід «ємним правом формулювати й відкрито демонструвати, кому він надає перевагу. Саме це збільшує й гарантує можливість рівності в управлінні суспільством. Поява різноманітних концепцій у межах основних постулатів ліберальної доктрини демократії є одним з свідчень її невичерпності як найбільш досконалої форми організації влади. Наголошуємо на цьому у зв «язку із проблемами, котрі постають в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократичного улаштую. Демократія — явище загальноцивілізаційне (то й сім «я, нація тощо). Тому не може бути двох чи трьох демократій. І подолання тоталітаризму, по суті, зводиться до відродження, із урахуванням культурних та історичних традицій того чи іншого народу, звичайних демократичних інститутів. При всіх можливих збоченнях від провідної тенденції (й небезпеці реставрації тоталітаризму) серед громадськості дедалі понад утверджується розуміння універсальності принципів й цінностей ліберальної демократії. Усвідомлення того, що демократія — це не лише традиційний набір принципів парламентаризму, багатопартійності й плюралізму. Це насамперед реальне народовладдя. Останнє народжується лише тоді, коли демократія виростає знизу, а чи не нав «язується зверху, коли за кожним депутатом із імперативним мандатом стоїть реально про «єднана спільними інтересами група людей— самоврядний трудовий колектив, комітет самоврядування мікрорайону, про «єднання споживачів, профспілки та ін. А далі все це вимагає відповідної політичної, зокрема громадянської культури, формування справжнього громадянського суспільства й багатьох інших умів, що передбачає чималих зусиль із боці політичних сил національного відродження. Використана література:

Кириченко М. Г. Основи політології. — До.: Ли-бідь, 1995. — 332 з. Семків О.І.Політологія. — Львів: Світ, 1994. — 592 з. Гелів С.Д., Рутар С. М. Політологія. Навчальний посібн. — До.: Знання, 1999.

— 426 с.