Сутність влади

Поняття «влада» в повсякденного життя й у наукову літературу вживається у різних сенсах. При глибокому розгляд питання можна знайти, що правове поняття «влада» може бути повністю розкрито лише з погляду економічно і політично, правничий та моралі, які мають окремі аспекти такого багатошарового й те водночас цілісного феномена, яким є влада. І тому необхідно дослідження влади практично на всіх рівнях її функціонування суспільстві, історії та культурі. Розгадка парадоксів владних відносин також прирощення будь-якого нового знання про природу влади й механізмах владарювання є чи не головне завдання фундаментальної политологии.

Першим спробував дати раду парадоксах й механізми влади, зокрема, політичної, було здійснено ще ранній період політичної історії Індії, Китаю та Греції. Приміром, що давньогрецьке слово «архе», воно означало «влада» или.

«верховенство», мало й інше значення — «першооснова» или.

«першопричина» — очевидно, не випадково збігом, але невиразній здогадкою про природу власти.

Влада, на відміну фізичного насильства, впливає на тіло, душі і розум, пронизує їх, підкоряє закону свою волю. Фактично своєму вона подібна авторитету. Корелятом її є повагу; етичну цінність вона становить тоді й тільки тоді, коли так спрямовує поважаючого її, що той виявляється на може здійснювати більше вищих цінностей, на наражаючись безпосередньо впливу із боку власти.

Влада потребує виправданні, й інші спроби становлять значну частину політичної истории.

Концепція влади — одне з провідних теоретичних концепцій, сприяє дослідженню політичних взаємин держави і розумінню механізму діяльності держави й політичної системы.

Серед найбільших теоретиків, мають дослідження з проблемі влади, необхідна за першу чергу відзначити Б. Рассела, який трактує влада як «створення наміченого ефекту», М. Вебера, на думку якого «влада є можливість, що сама обличчя всередині соціального відносини у змозі здійснити своєї волі, попри опір інших, що у дії, Х. Арендт, яка думала, що „влада означає здатність людини й не так діяти самому, скільки взаємодіяти коїться з іншими людьми“, П. Морріса, що визначає влада як і просто засіб впливу на когось або щось, а дію як процес, направлений замінити зміна когось чи чогото». Ф. Бурлацький у філософському словнику 1986 р. дотримується думки, думки, що «влада є у загальному сенсі спроможність населення і можливість здійснювати своєї волі, надає що б вплив на діяльність, поведінка людей допомогою будь-якого кошти — авторитету, права, насилия».

Походження власти.

Влада з’явилася вже з виникненням людського нашого суспільства та супроводжувала його розвитку, що відбилося у різних навчаннях про владу. На ранньої ступеня свого розвитку політичні погляди загалом не встигли виділитися у досить самостійну область людського знання і набутий виглядали елемент цілісного міфологічного світогляду. У міфах древніх народів панує уявлення про божественному походженні існуючих відносин влади й порядку. Відповідно до цих міфам, космос на відміну від хаосу, висловлюючись грецької термінологією, упорядкований присутністю і зусиллям богів, земні ж порядки — частина світового, космічного порядка.

Разом про те, в древньої міфології різна вирішується й висвітлюється питання способі і характері зв’язку божественного почала з земними відносинами. Наприклад, по древнекитайскому міфу, влада має божественне походження, але єдиною точкою зв’язки й з небесними силами є китайський імператор, і він був сином піднебіння та батьком свого народа.

У соответстви з религиозно-мифологическими поглядами древніх єгиптян і греків боги, будучи джерелом влади правителя, усе ще початковими правителями і законодавцями, вершачи земні дела.

Божественний характер влади, правил поведінки, закони — усе це по тодішнім поглядам відповідало божественному порядку справедливості, який отримав пізніше формулювання як «теорія природного права».

Раціоналізація політичних уявлень, що спостерігається у І тисячолітті е., означала відхід міфологічної ідеології, формування наукових підходів до проблеми влади. У Китаї великій ролі зіграло філософське вчення Конфуція (551 — 479 рр. до н.э.),.

Мо-Цзы (479 — 400 рр. е.), Лаоцзы (VI — V ст. е.) — основоположника даосизму, ідеї легизма (Шан Ян, 390 — 338 рр. е.), таки в Індії - вчення Будди, в Персії - Заратустры.

Дуже радикальним і плідним був процес раціоналізації спочатку религиозно-мифологических поглядів на влада та соціальну політику у Стародавній Греції (Демокріт, софісти, Сократ, Платон,.

Аристотель, Полібій та інших.). Для давньогрецької політичної думки характерне аналізувати різноманітні форми державного будівництва. Так, для Платона ідеальне держава як правління найкращих робітників та шляхетних — аристократичне держава. А самій правильної формою держави за Арістотелеві є політія, у якому більшість править у сфері загалу. Політія ;

«середня» форма держави, і «середній» елемент у ній домінує в усьому: прав — целеустремлённость, на майнових питаннях — середній статок, у властвовании — середній клас. На думку Цицерона прості форми влади як царська влада, воля аристократії і народна влада є благом суспільству з їх однобічності і неустойчивости.

У Київської Русі проблеми єдиновладдя князя, соціальної бази його влади знаходять висвітлення найвідоміших літературних джерелах, як «Повістю временних літ», «Новгородська летопись»,.

«Російська щоправда» і др.

Важливою проблемою пізніших часів була боротьба за верховность влади між церковної владою та світської. Заперечення божественного, сверхприродного походження влади, святості її інститутів, приведення до рівнів земних, обыденно-житейских справ, до «грішної» природи людини виступала для мыслителей.

Відродження як зброю у боротьбі автономізацію соціальнополітичного процесу, входила участь у комплекс основних ідей гуманизма.

Так, М. Макіавеллі (1469 — 1527 рр.) прагнув відокремити реальну політичну діяльність від релігійних підстав, досліджував всмак як ставлення панівне і підвладних, її пристрій, установа законів. Симпатії М. Макіавеллі за помірної республіки, чи «змішаної» форми держави, яка поєднує демократичний, аристократичний і монархічний елементи влади є більш міцної проти «простими» формами.

До питань влади, її джерелам зверталися представники західноєвропейської думки Т. Гоббс (1588 — 1679 рр.) і Д. Локк (1632.

— 1704 рр.). Влада держави за Гоббсом наслідком громадського договору, вкотре й назавжди обмежує згубне прагнення людей для реалізації своїй індивідуальній влади. Це влада, отчуждаемая від «природного людини» і приобретающая самостійне існування, продукт не природних, а свідомих людських установлень. Ідею громадського договору приймав і Ж.-Ж. Руссо, наділяючи, проте, владою, не одноосібного государя-суверена, а народну асоціацію яка має загальну волю всього народу як рівнодіючу приватних воль людей. Д.

Локк, на відміну Гоббса, розглядав влада як забезпечувати такого громадського стану, що у найбільшою мірою соответтсвует природному середовищі человека.

Велику роль розвитку вчення про владу зіграв Ш. Монтескье.

(1685 — 1775 рр.). У своїй книжці «Про дух законів» було сформульовано ідея поділу влади, развиваемая в теорію, обосновывающую принципи законності, політичної волі народів і надання ролі праву істинного регулятора взаємин держави і гражданами.

Своєрідність в аналізі проблеми влади можна знайти І. Канта,.

І. Фіхте, Р. Гегеля, російських мислителів А. Герцена, Н.

Чернишевського, У. Соловьёва, М. Бердяєва і др.

З іншого боку, вже у ранню епоху історії політичної думки помітило й інший бік феномена влади. Аристотель, а згодом і Монтеск'є, символізував небезпека зловживання владою осіб, нею наділених, використання ними владних можливостей для своєї «приватної користі, а чи не у загальне блага.

Сучасні концепції власти.

Сучасні концепції влади класифікувати за низкою підстав. Насамперед, концептуальні підходи до інтерпретації політичної влади, з часткою умовності і відносності, можна розділити при узагальненому логикогносеологічному аналізі великих класу: атрибутивно-субстанциональные, трактують влада як атрибут, субстанціональне властивість суб'єкта, або навіть просто самодостатній «предмет» чи «річ»; реляционные, описують влада як соціальне ставлення чи взаємодія на елементарному і складному комунікативному уровнях.

Атрибутивно-субстанциальные підходи до осмислення влади, своєю чергою, можна підрозділити на: 1. потенциально-волевые 2. инструментально-силовые і 3. структурно-функциональные.

Потенциально-волевые концепції походять від визначення влади як здатності чи можливості нав’язування волі будь-яким політичним суб'єктом. Такий підхід особливо впливовий у традиції німецької політичної думки. Гегель і Маркс, Фіхте и.

Шопенгауер, Ніцше і Вебер використовували поняття «вольового властивості» чи «вольовий здібності» у різних, іноді навіть когнитивно полярних визначеннях влади. За класичним визначенню Вебера, влада є «кожну можливість проводити всередині даних громадських відносин власну волю, навіть всупереч опорові, незалежно від цього, на що ж таку можливість грунтується». У принципі, таке визначення влади за бажанні можна інтерпретувати як і «вольове ставлення», але акценти у.

Вебера, як і у Гегеля або в Маркса, усе ж таки зміщуються на трактування її як якогось потенціалу політичного суб'єкта, який володіє особливими субстанциональными якостями носія власти.

Багато вольових визначеннях і підходах до повалення влади ставиться питання засобах її реалізації й засоби «распредмечивания».

Серед перших, хто визначили влада як «силове распредмечивание», і навіть виявив її найважливіший ознаку на контролю за ресурсами, був у 1930;ті роки американський політолог Ч.

Мерриэм. Це дає можливість окреслити специфічну інструментальносилову концепцію влади, пов’язану насамперед із англоамериканської традицією. Вже «Левиафане» Гоббса влада, яку має суверен, описується не лише як абстрактний потенціал, скільки як реальне засіб примусу, форма силового впливу. Трактування феномена влади як реальної силы.

(тобто. кошти реалізації волі) дотримуються і сторонники.

«силовий моделі» влади англо-американської школи «політичного реалізму», що й у внутрішній (Д. Кетлін), й у международной.

(Р. Моргентау) політиці визначають влада як силове вплив політичного суб'єкта, контролюючого певні ресурси, і за необхідності котрий використовує навіть пряме насилие.

І, нарешті, у сучасній політичній теорії розроблено системна і структурно-функціональна концепції влади, пов’язані, передусім, із пусконалагоджувальними роботами Т. Парсона, Д. Ітона, Р. Алмонда, М.

Крозье та інших. По Парсону, влада швидше за все є особливе интегративное властивість соціальної системи, має метою підтримку її цілісності, координацію загальних колективних цілей з його інтересами окремих елементів, і навіть що забезпечує функціональну взаємозалежність підсистем суспільства до основі консенсусу громадян, і легітимізації лидерства.

З атрибутивно-субстанциональными концепціями влади тісно сусідять реляционные, трактують влада з допомогою категории.

«соціальних відносин». Треба сказати, що це підходи досить тісно переплітаються між собою, як, наприклад, в бихевиоризме.

Поведінковий (бихевиористский)подход редукує все розмаїття владного спілкування до елементарним відносин між поведениями двох индивидов-акторов і відповідатиме впливам одного на другое.

Бихевиористы Р. Лассуэл й О. Каплан визначають владу у ролі відносини двох акторов так: «А має владу над У щодо цінностей До, якщо, А бере участь у прийняття рішень, які впливають політику У, пов’язану з цими цінностями До». Отже, влада стає ставленням двох поводжень і впливів, у якому один бік нав’язує своє рішення другой.

До цих концепціям прилягають так звані интеракционистские теорії, за якими владне ставлення виконує роль особливого способу обміну ресурсами для людей (П. Блау) чи асиметричного стосунків з зміною ролей акторов під час розподілу зон впливу (Д.

Ронг), і навіть основного «стабілізатора» в сукупної системі суспільних відносин, забезпечує із регулювання постійно виникаючих конфліктів щодо і розподілу і перерозподілу матеріальних, ідеологічних та інших ресурсов.

(Р. Дарендорф, Л. Козер та інших.) соціальне рівновага й політичний консенсус.

Нарешті, до найскладнішим і комбінованим підходам можна віднести комунікативні (Х. Арент, Ю. Хабермас), і навіть постструктуралистские (чи неоструктуралистские) (М.Фуко, П.

Бурдьє) модель влади, розглядають її як багаторазово опосередкований і иерархизированный механізм спілкування для людей, розгортання у соціальному полі, і просторі коммуникаций.

Арендт зазначає у цьому сенсі, влада — це власність, або властивість окремого політичного суб'єкта, а багатостороннє інституціональне спілкування. Виникнення влади як соціального феномена зумовлена необхідністю узгодження громадських дій у переважання спільного інтересу над частным.

Хабермас відстоює думку, влада є тією макромеханизмом опосередкування виникаючих протиріч між публічній і приватній сферами життя, що поряд із грошима забезпечує відтворення природних каналів комунікацій між політичними субъектами.

Що ж до новітніх постсруктуралистических (чи неоструктуралистических) концепцій «археології і генеалогії власти».

Фуко і «поля влади» Бурдьє, від своїх об'єднує не субстанциональноатрибутивне, а скоріш реляционное бачення влади як стосунки і спілкування. Фуко зазначає, влада є непросто ставлення суб'єктів, а свого роду модальності спілкування, т. е.

«ставлення відносин», неперсонифицированное і неовеществлённое, оскільки його суб'єкти перебувають кожен той час у постійно змінюються енергетичних лініях напруг і співвідношеннях взаємних сил. Бурдьє обгрунтовує власне понятие.

«символічною влади», яке зводиться їм до совокупности.

«капіталів» (економічних, культурних тощо.), що поділяються між агентами відповідно до їх позиціями в «політичному полі», тобто. у соціальному просторі, утвореному і конструируемом самої ієрархією владних отношений.

Структура власти.

Основними компонентами влади є її суб'єкт, об'єкт, кошти (ресурси) та інформаційний процес, що призводить в рух всі їх елементи і які характеризуються механізмом і всіма засобами взаємодії суб'єкта і об'єкта. Суб'єкт влади втілює її активне направляюче початок. Їм то, можливо окремій людині, організація, спільність людей, наприклад, народ і навіть світове співтовариство, объединённое в.

ООН.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб'єкт мав поруч якостей. Насамперед, такий потяг панувати, що виявляється в наказах чи розпорядженнях. Більшість людей не відчуває психологічного задоволення від володіння владою, влада як така перестав бути їм цінністю, чимало їх узагалі воліли б ухилитися від керівних посад і і що з ними психологічного та соціального відповідальністю, якби не відкривала широкі змогу отримання різноманітних благ. Їх прагнення до влади має інструментальний характер, тобто. служить засобом досягнення інших целей.

Окрім бажання керувати і готовність брати він пов’язану з цим відповідальність, суб'єкт влади може бути компетентним, знати справи, стан і підлеглих, вміти використовувати ресурси, мати авторитетом. Звісно, у житті можновладці наділені усіма переліченими вище якостями на підприємства різної степени.

Суб'єкти політичної влада має складний, багаторівневий характер: її первинними чинниками є індивіди, вторинними — політичних організацій, суб'єкти найвищого рівня, безпосередньо котрі представляють переважають у всіх владних відносинах різні суспільні групи й усе народ, — політичні еліти й лідери. Зв’язок між тими рівнями може порушуватися, лідери нерідко відриваються від мас і навіть від що призвели їх до партії влади партий.

Відображенням першорядною ролі суб'єкта у влади є широко поширене ототожнення влади з її носієм. Так, говорять про рішення влади, про дії влади й т.п., вбачаючи у владою управлінські органы.

Суб'єкт визначає зміст владного відносини через приказ.

(розпорядження, команду). У наказі пропонується поведінка об'єкта влади, вказуються (чи маються на увазі) санкції, які ведуть у себе виконання чи невиконання цього розпорядження. Від наказу, характеру які у ньому вимог великою мірою залежить ставлення щодо нього об'єкта, виконавців — другого найважливішого елемента власти.

Влада будь-коли є властивістю чи ставленням лише діюча особа (органу). Влада — завжди двостороннє, асиметричне, з домінуванням волі володаря взаємодія її суб'єкта і об'єкта. Вона неможлива без підпорядкування об'єкта. Якщо такої підпорядкування немає, то немає і місцевої влади, як і раніше, що прагне до неї суб'єкт має яскраво вираженої волею владарювання і навіть потужними засобами примусу. У кінцевому счёте об'єкт владної волі є нехай крайній, та все ж вибір — загинути, але з підкоритися. Усвідомлення залежності влади від покірності населення знайшло своє практичне політичне вираження у акціях громадянської непокори, що широко використовується в усьому мире.

Масштаби відносини об'єкта до суб'єкту владарювання простираються від ожесточённого опору до добровільного, сприйманого з радістю покори. У принципі так, підпорядкування таке ж природне властиво людського суспільства, як і керівництво. Готовність до підпорядкування залежить від низки чинників: від власних якостей об'єкта, від характеру що висуваються до нього вимог, від цієї ситуації і засобів впливу, якими володіє суб'єкт, і навіть від цього, як виконавець сприймає суб'єкт залежно від того що в нього авторитета.

Якості об'єкта владарювання визначаються її політичної культурою. Найбільшу покірність забезпечують патріархальний і подданнический типи політичних культур. Переважна більшість у суспільстві особистостей, звикли коритися, спраглих «твердої руки», є сприятливим сприятливим середовищем авторитарних і тоталітарних режимов.

Мотивація підпорядкування досить складна. Вона можуть грунтуватися на страху, на звичці до покорі, на переконанні у необхідності підпорядкування, на авторитеті, на зацікавленості у покорі тощо. Всі ці мотиви впливають на силу власти.

Сила влади, джерело якої в страху, прямо пропорційна тяжкості покарання й зворотно пропорційна ймовірності уникнути його у непокори. Така влада має тенденцію до ослаблению.

Порівняно безболісно приймається людьми влада, джерело якої в звичці, звичаї коритися. Вона стала властива державі традиційних суспільствах. Вона — надійний чинник стабільності влади до того часу, доки входить у в протиріччя з вимогами реальному житті. Якщо це відбувається, вона швидко руйнується щойно люди помічають, що вона зжила себе, і її представники недостойні повиновения.

Найбільш стабільної є влада, побудована на интересе.

Особиста зацікавленість спонукає підлеглих до добровільної виконання розпоряджень, робить зайвим контроль й застосування їх негативних санкцій. Вона сприяє розвитку люди інших типів мотивації підпорядкування: з урахуванням переконаності, авторитету та ідентифікації. Таке підпорядкування пов’язані з мотиваційним впливом досить глибоких шарів свідомості: менталітету, ціннісними орієнтаціями й установки. Убеждённость людей необхідності підпорядковуватися державі чи іншому носію влади заради високої мети — важливий джерело сили власти.

Однією із найсприятливіших для влади мотивацій підпорядкування є авторитет. Він формується з урахуванням загальну зацікавленість об'єкту і суб'єкта влади й переконаності підлеглих особливих здібностях керівника. Авторитет є високо ценимые якості, якими підлеглі наділяють керівника і який детермінують їх послух без загрози санкцій чи переконання. Авторитет полягає в злагоді, воно означає на повагу до керівної особистості (інституту), довіру до ней.

Авторитет то, можливо істинним, коли керівник справді наділена риси, яким колись його наділяють підлеглі, і неправдивим, заснованим на помилках. Залежно від якостей, які у його основі, авторитет буває: 1) науковим (якість ученості) 2) діловим (компетентність, навички та досвід) 3) моральним (високі етичні якості) 4) релігійним (святість) і т.д.

Без авторитету влада то, можливо міцної і эффективной.

Влада, джерело якої в інтересах, переконаності й авторитеті, часто переростає в ідентифікацію підлеглого із керівником. І тут досягається максимальна сила влади, і суб'єкт сприймається об'єктом як і представник і защитник.

Суб'єктивна ідентифікація виконавців з керівником можна пояснити двома причинами:

1. випливати з реального двоїстого становища людей ставленні до влади, як це має місце у демократичних організаціях, де індивіди виступають і суб'єктом власти.

(вибирають і контролюють керівництво) і її об'єктом (виконують рішення керівних інстанцій). І тут обидва агента влади збігаються, хоча й полностью;

2. виступати результатом спільність інтересів та цінностей керівника і музиканта, і виникнення у останнього почуття єднання з усією організацією чи группой.

Суб'єкт і той характеризують крайні полюси, активні початку структури влади. До того ж, саме розподіл людей на суб'єктів та, начальників і підлеглих багато в чому релятивно: щодо одного відношенні людина виступає начальником, а іншому — подчинённым.

Що стосується влади взаємодія її агентів опосередковується цілим комплексом коштів чи ресурсів немає і ввозяться рамках спеціального інституціонального механізму, регулюючого процес владарювання. Що ж являють собою ці компоненти власти?

Найважливішою соціальної причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Вже цей термін вживається як і широкому, і у вузькому сенсах. У широкому значенні ресурси влади є усе те, що індивід чи група може використати впливу інших. Таке розуміння влади досить загально не дозволяє диференціювати різні елементи влади: її суб'єкт, об'єкт, кошти, що у цьому випадку ресурси влади включають усе чинники, котрі чи інакше можуть на власть:

1) власні якості суб'єкта (компетентність, організованість і т.п.).

2) деякі властивості об'єкта (наприклад, його політичну довірливість, звичку коритися й др.).

3) сприятливу для суб'єкта ситуацію (економічний підйом, розбрати в опозиції, міжнародну обстановку і т.п.).

4) матеріальні й інші кошти воздействия.

За таких широкому розумінні ресурсів втрачається їх специфіка як щодо самостійного, зазвичай матеріалізованого ланки, опосредующего взаємодія агентів влади й службовця найважливішим соціальним чинником підпорядкування і господства.

Тож вивчення ресурсів влади й її структури краще вужча трактування ресурсів влади, їх розуміння як усіх тих засобів, використання є забезпечує впливом геть об'єкт влади у відповідність до цілями суб'єкта. Ресурси є або важливі об'єкта цінності (гроші, предмети споживання тощо.), або кошти, які впливають на внутрішній світ, мотивацію людини (телебачення, пресу КПРС і т.п.), або гармати (інструменти), з допомогою яких можна позбавити людини тих чи інших цінностей, вищої у тому числі зазвичай вважається жизнь.

(зброю, каральні органи в целом).

Ресурси, поруч із суб'єктом і об'єктом, виступають однією з найважливіших підстав влади, хоча іноді ресурси, і підстави влади ототожнюють. Вони можна використовувати для заохочення, покарання або убеждения.

Першорядне значимість ресурсів як підстав влади відбито у теорії «соціального обміну». Відповідно до цієї теорії основу влади лежить нерівномірний розподіл дефіцитних ресурсів. Люди, які мають ресурсів, отримують в обмін виконання розпоряджень власників ресурсів. Цим вони стають залежними з інших, підпорядковуються им.

Ресурси використовують як позитивних (надання благ) і негативних (позбавлення благ) санкцій. У процесі їх мобілізації суб'єктом трансформуються до влади, що й є здатністю перетворювати певні ресурси у вплив у системі взаємозалежних агентів. Ресурси влади також різноманітні, як і різноманітні кошти задоволення потреб та інтересів людей. Є кілька класифікацій ресурсов.

Деякі вчені поділяють їх у утилітарні, примусові і нормативные.

Утилітарні ресурси — це матеріальні та інші соціальні блага, пов’язані з повсякденними інтересами людей. З їхньою допомогою влада, особливо державна, може «купувати» як окремих політиків, а й цілі шари населення. Ці ресурси використовують як для заохочення, так покарання (наприклад, зменшення зарплати недобросовестным).

Як примусових ресурсів зазвичай виступають заходи адміністративного покарання, використовувані у випадках, коли спрацьовують ресурси утилітарні. Це, наприклад, судове переслідування учасників страйки, не побоялися економічних санкций.

Нормативні ресурси включають кошти на внутрішній світ, ціннісні орієнтації й норми людини. Вони переконати підлеглих в спільних інтересах керівника і виконавців, забезпечити схвалення дій суб'єкта влади, прийняття її вимог. Якщо перші двоє виду ресурсів пов’язані з впливом на реальні обставини і крізь них як на поведінка людей, то третій вид ресурсів із впливом безпосередньо на свідомість человека.

Досить распространённым і плідним розуміння специфіки різних видів влади є розподіл ресурсів у відповідність до найважливішими сферами життєдіяльності на економічні, соціальні, политико-силовые і культурноинформационные.

Економічні ресурси — це матеріальних цінностей, необхідних громадського виробництва та споживання, гроші як загальний еквівалент вартості коштом виробництва, родючі землі, продукти харчування т.д.

Соціальні ресурси — здатність підвищення або зниження соціального статусу чи рангу, місця у соціальної стратификации.

Вони часто збігаються з економічними ресурсами. Приміром, прибуток і багатство, будучи економічним ресурсом, водночас характеризують і соціальний статус — соціальний ресурс. Проте соціальні ресурси включають і ті показники, як посаду, престиж, освіту, обслуговування, соціального забезпечення і т.д.

Культурно-інформаційні ресурси — знання і набутий інформація, і навіть кошти їх одержання й розповсюдження: інститути науку й освіти, ЗМІ й ін. Як вважає генеральний американський соціолог О.

Тофлер, наприкінці XX — початку XXI століть саме знання і набутий інформація стануть найважливішим ресурсом влади. Вже сьогодні у постіндустріальних країнах знання, з своїх переваг (нескінченності, загальнодоступності, демократичності) підкорили собі силу й багатства і стали визначального чинника функціонування влади. У результаті у суспільному розвиткові такі традиційні ресурси влади як сила і багатство втрачають своє вплив, хоча й зникають полностью.

Істинну ж ця влада набувають знання і набутий інформація. Звісно, не в всіх країнах вони теж мають пріоритет над економічними, соціальними і силовими ресурсами, проте тенденція підвищення значимості культурно-інформаційних ресурсів як джерела влади проявляється у світі досить отчётливо.

Силові ресурси — нині ця зброя і апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені при цьому люди. У державі їх ядро становлять армія, поліція (міліція), спецслужби, внутрішні війська, суд прокуратура зі своїми речовими атрибутами: будинками, спорядженням, тюрмами тощо. Цей вид ресурсів традиційно її вважають найбільш ефективним джерелом влади, оскільки його використання здатне позбавити людини найвищих вартостей: життя, волі народів і имущества.

Різні ресурси влади застосовуються її суб'єктами зазвичай, у комплексі, особливо великими політичними суб'єктами, наприклад, державою, яке використовують у більшої або меншою мірою всі ці вище ресурсы.

Специфічним ресурсом влади є сама людина — демографічні ресурси. Люди — це універсальний, багатофункціональний ресурс, який створює інші ресурси. Человек.

— творець матеріальних благ (економічні ресурси), солдатів та членів партій (политико-силовые ресурси), одержувач і розповсюджувач знань та інформації (культурно-інформаційні ресурси) тощо. Особистість виступає ресурсом влади є лише одна з багатьох вимірів — будучи використана як реалізації чужій волі. А загалом людина — як ресурс влади, а й її суб'єкт і объект.

Законність (легітимність) власти.

Влада — поняття правове, що означає творення і розподіл цінностей відповідно до громадським інтересам. Влада — ця законна правом брати рішення, обов’язкові виспівати громадянами, і використовувати примус в ім'я торжества законів. Правителі завжди намагаються створити враження правомірності своєї місцевої влади і принцип законності правління. У такому суспільстві, у якому народ з повагою належить до Закону і довіряє уряду, потрібні мінімальні умови для примусу. Саме там, де законність влади явна, запановує беззаконня й тепло зберігається небезпека соціальних потрясений.

Важливе значення для політичну стабільність й підтримки лідерів має концепція легітимності (законності) власти.

Законність влади з’ясувати, як ступінь природного визнання населенням країни системи, до котрої я вона принадлежит.

Держава бути легітимним, якщо громадяни відчувають, що його виправдовує сподівання. Легітимність пов’язані з наявністю при владі авторитету, вірою більшості населення у те, що порядок кращий для цієї країни, з консенсусом у сфері основних політичних ценностей.

Сам термін «легітимність» іноді переводять із французького как.

«законність» чи «узаконенность». Такий переклад ні точен.

Законність, принимаемая як дію через і відповідно до ним, відбивається категорією «легальність». «Легітимність» и.

«легальність» — близькі, але з тотожні поняття. Перше має оціночний, етичний та політичний характер, друге — юридичний і етично нейтральний. Будь-яка влада, нехай і популярна, легальна. У той самий час може бути нелегітимною, тобто не прийматися народом, видавати закони з своєму розсуду і використовувати їх як знаряддя організованого насильства. У такому суспільстві може існувати як нелегітимна, а й нелегальна влада, наприклад, влада мафіозних структур.

Об'єктами легітимності выступают:

1) політичні элиты,.

2) адміністративний персонал,.

3) норми і структури режима.

Джерелами легітимності являются:

1) основні ідеологічні принципы,.

2) відданість структурі та нормам режима,.

3) відданість конкретним авторитетам.

Показниками легітимності являются:

1) рівень примусу, застосовуваний для проведения.

політики у жизнь,.

2) наявність спроб повалення уряду чи лидера,.

3) сила прояви громадянського неповиновения,.

4) про результати виборів, референдумів, масовості демонстрацій на підтримку влади (оппозиции).

Політичні стосунки певних етапах можуть призвести до кризи легітимності, коріння яких слід шукати у характері змін — у суспільстві. Криза легітимності найчастіше виникає тоді, коли статусу основних соціальних інститутів загрожує небезпека, коли прогресивні вимоги основних груп суспільства не сприймаються політичної системою. Криза може б виникнути й в оновленою громадської структурі, якщо системі протягом багато часу не вдається виправдати надії широких громадських кругов.

Задля підтримки законності влади використовуються різні способи і методы:

1) зміна законодавства і державної управления.

2) створення такої політичною системою, законність якої полягає в традициях.

3) харизматичні лидеры.

4) успішне здійснення державної політики і программы.

5) підтримка законності та правопорядку в стране.

Функціонування політичних систем свідчить у тому, що вони зіштовхуються з вадами законності, успішне вирішення яких зміцнює життєздатність політичних інститутів, забезпечує стабільність і ефективність їх функционирования.

Вочевидь, деякі держави зникали з політичною кати світу тому що їм не вдавалося подолати проблеми легитимности.

Значення легітимності, зазначав Макс Вебер, в гарантії стабільності суспільства. Легітимність полягає у тривалому і як одностайному злагоді прийняти правління і міська влада даного класу, ієрархії, і т.д. Легітимність не нав’язується, вона виникає з однорідності політичних установок, моралі, традицій, економічної системи, загального духу такого типу спільності. Слід зазначити, що добровільно, а тим паче свідомо й одностайно прийнята влада — лише з варіантів легітимації, до того ж порівняно рідкісний. Найчастіше не легітимність влади заперечується, і її легітимація, пошук спеціальних способів легітимувати влада, виправдати її перед суспільством чи класом є предметом особливої турботи правлячих сил. Адже оцінки дій пануючої групи можуть бути важливим аргументом у боротьбі, формують думку, політичний клімат, визначають поведінкову готовність масс.

Типологія політичної власти.

Традиційна власть.

Влада може отримувати законність завдяки традиції. Таку влада М. Вебер характеризує як традиційну влада. Тут спрацьовує авторитет «вічно вчорашнього», освячений історією. І тут коряться оскільки «так завжди было».

Традиційне панування має місце у патріархальних суспільствах, організованих типу сім'ї, де послух батькові главі роду, є природною реакцією на політичний порядок, воно вважається у порядку речей і схоже за своїми психологічним механізмам з простим подражанием.

Харизматична власть.

Авторитет носія харизматичної влади — це авторитет якогось незвичного особистого дару — харизми. М. Вебер зазначає, що харизмою слід називати якість особистості, визнане надзвичайним. Завдяки цьому якості вона оцінюється оточуючими як обдарована сверхъественными чи, по меншою мірою, специфічно особливими силами і властивостями, недоступними іншим. Така особистість сприймається як б відправленої богом. Носії харизматичного авторитету завжди постають в аурі пророка, випромінює благодатний світло божественної істини і яке зазначає людям єдино правильний шлях. У російської історії легко знайдемо приклади харизматичного авторитету. Це авторитет таких більшовицьких лідерів, як Ленін, Сталін, Троцький і д.р.

Харизматичне панування має яскраво виражений особистісний характер. Воно завжди пов’язані з особистістю харизматичного лідера й цьому плані істотно відрізняється від традиційної влади. Що стосується традиційної влади законність у часто пов’язана з стільки з окремими особами, як із певними політичними інститутами. Особистість носія харизматичного авторитету заступає які стоять позаду нього політичні функції й інститути. Аура харизматичного пророка і вождя залежить від той факт, що якого є президентом, лідером партії тощо. буд. Усі вони — це єдина й неповторна постать, а чи не одне із багатьох заступників будь-якої позиції з політичної організації общества.

Від традиційної влади харизматична відрізняється також своєї внеисторичностью. Для законності влади харизматичного лідера байдуже, що раніше, Харизматичний авторитет звертається немає традиційному автоматизму політичної поведінки. Навпаки, він би встряхивает людей, що їх відмовитися від старих стереотипів в сприйнятті влади, подивитись неї по-новому. Він розраховує на щире, емоційне ставлення. Харизматичний лідер — це у тому чи іншою мірою «батько народов».

Харизматичний авторитет відновлюється у кожний цей час часу й його законність руйнується, коли віра у обраність його носія тускнеет.

Відірваність харизматичного панування від зазвичайного ходу речей в тому, що його, зазвичай, цурається экономики.

Носії суто харизматичної форми влади зазвичай натхнені ідеальним зразком суспільного ладу, у виконанні якого переважає утопічне експериментаторство, а чи не увагу до практичним потреб економічного життя. З іншого боку, де вони схильні до рутинною способам отримання доходів, наприклад, таких як податки, а воліють конфіскацію, експропріацію тощо. п., відгранюючи більш-менш законний вид.

Рационально-правовая власть.

Джерело її законності у тому, що вона спирається на загальновизнаний правової порядок. Люди, які мають такий владою, дійдуть своєму становищу з урахуванням узаконеною процедуры.

Наприклад, внаслідок виборів. Легітимність влади у цьому випадку спочиває не так на звичці, але в визнання розумності, раціональності існуючого політичного порядка.

Слід пам’ятати, що у реальної політичних життя навряд чи можна знайти якісь «чисті» типи, лише з однією з форм легітимності. Насправді можна говорити лише домінування одній з форм законності про певної структурі маргінальних чи другорядних форм, що з різноманітних социокультурными традиціями і влияниями.