Геополитика Росії: напрям – Європа, Німеччина

Геополитика Росії: напрям — Європа, Германия

Курсовая работа.

2004 г.

Обоснование актуальності курсової роботи. Кінець сучасності ознаменувався кардинальними політичними і економічними змінами, що сталися насамперед в європейських державах, серед яких центральне становище займає Німеччина. Будучи третьою у світі країною за величині економіки та перебуваючи на місці за обсягом експорту, Німеччина дуже впливає як на європейські країни, але й стає дедалі впливовим політичним актором міжнародних відносин. Те, як, Німеччина здійснює свою зовнішній політиці, які пріоритети вона виділяє у ній відповідно до своїм зрослим економічним і політичною значенням, представляє значний інтерес як політиків, так всіх людей, інтереси пов’язані Шекспір і залежать від цього країни. За відправну точку багатьох аналізів сучасної зовнішньої політики України Німеччини служать два порівняно недавніх події: об'єднання Німеччині, й початок нового етапу інтеграції.

Реализация зовнішньої політики України Німеччині Європі на початку XX1 століття відбувається у глобализуемом світі, тому її майбутнє залежить від сукупності як міжнародних стандартів і власне європейських чинників. У цьому контексті, незалежно від цього наскільки вдалим буде розвиток Європейського союзу, нова «східна політика» Німеччини набуває основне значення, в архітектурі нового «європейського вдома». «Центром тяжкості» як європейської, і німецької східної політики є Росія. З свого стану та історії, Німеччина розглядає себе як країни, дає імпульси і що є мотором для російської політики Європейського Союзу. Проте багато хто російські політики, професійно котрі займаються зовнішньою політикою Німеччини, сходяться в думці, що у стратегічної концепції Німеччини щодо Росії, надто за умов посилення впливу німецької політичної еліти бути прийнятим зовнішньополітичних рішень, немає конструктивності.

Известно, що Німеччина не є основним фінансовим кредитором Росії, і зажадав від якості відносин із Німеччиною великою мірою залежить майбутнє Росії, яка й поки що у відносній ізоляції, але його знайти у економічних реформ і має реальні перспективи тісній інтеграцію з Західної та Центральної Європою.

Важно відзначити, що за умови сировинної залежності Німеччини від імені Росії, для російських політиків важливо і потрібно правильно враховувати зміни фону формування зовнішньої політики України цієї країни, і особливо, її східного напрями, з метою прийняття як найвигідніших політичних рішень, і вироблення комплексної і взаимодополняющей системи безпеки на континенті.

В зараз у наукових кадрів і політичних колах, як у державних інститутах Російської Федерації поширені позитивні оцінки розвитку зовнішньої політики Німеччини їхньому східному напрямі. Звичними стали посилання досвід розширення ЄС, у якому Німеччина грає ключову роль, заклики для її переносу на российско — німецькі відносини. Разом про те окремі фахівці - международники, особливо ті, хто професійно вивчає геополітику Німеччини, наступність геополітичних і стратегічних поглядів її політиків, дуже скептично оцінюють реальність здійснення цих благих побажань.

В східної політики є дві складові - «універсальне» і «специфічне», які можна знайти й проаналізувати в різних рівнях: у розвитку загальної геополітичної концепції, й стратегії; у конкретних напрямах активної зовнішньої політики України на східному напрямі; і, нарешті, як ця політика вписується у діяльність, фірм, банків та інших об'єктів господарювання із елементами наднаціонального регулювання економіки.

С погляду дальньої перспективи, максимальний ефект міг би дати переосмислення геополітичної концепції Німеччини (з урахуванням російських інтересів), і цю концепцію, стратегії та інституційної моделі розширюваного ЄС Східної Європи. У цьому геополітична концепція Німеччини представляє практичний інтерес й не так як інтеграційний інструмент, бо як стратегія освіти нових типів російсько-німецького співробітництва. Такий їхній підхід дозволяє вичленувати «універсальне» і «специфічне» й у принципах, у яких базується східна політика Німеччини, й у стратегії його розвитку.

Среди напрямів східної політики Німеччини, які мають першорядний научно-теоретический практичним інтерес для Росії, можуть називатися торгова і митна, валютна і грошово-кредитна, аграрна, промислова і науково-технічна, регіональна, соціальна, і екологічна політика, співробітництво у сфері зовнішньої та планована система колективної оборони, як держав Європи, і в усьому світі.

Цель курсової роботи — оцінку геополітики Росії щодо Європи з прикладу вивчення гніву й розвитку російсько-німецьких отношений.

В роботі поставлені і вирішувалися такі задачи:

Дать оцінку становища Європи, як геополітичного простору й Германии.

Проанализировать геополітичну вісь «Росія — Європа» з прикладу її щонайважливішого напряму: «Россия-Германия».

Определить стратегічні орієнтири Росії щодо Германии.

В курсової роботі автор використовував праці А. Дугина, Ю. В. Тихонравова, Д. В. Филиппова, Г. Шмидта й інших зарубіжних дослідників, матеріали зарубіжної періодичної печати.

Глава 1. Геополітична ідентифікація Европы.

1.1.Оценка геополітичного становища Европы.

Древнегреческое позначення «Європа» походить від семітського кореня «Эреб» чи «Ириба», що означає «Захід» (на противагу Азії - від слова «Асу», що означає «Восток»)[1]. Під «Європою» можна розуміти й пануючу на земній кулі індустріальну цивілізацію. «Європа» — це технології і високий рівень життя, розвинена инфосфера, загальносвітова транспортна мережу.

Европейская цивілізація виводить свій історію від Римської Імперії, першої універсальної організуючою структури, об'єднуючою Ойкумену. Заснована на ідеях державності, формального — притому світського — права, віротерпимість, яка оплачує своє існування з допомогою єдиної податкової системи та розвиненою торгівлі, Імперія мала коли всі, то майже всі атрибутивные ознаки сучасного цивілізованого государства.

Современная конструкція географічного образу «Європи» загалом склалася межі Середніх століть, і Відродження як лишённое трансцендентних смислів позначення простору, що у попередню епоху розумілося як «Священна Империя».

Если раніше, говорячи про «європейськості» тієї чи іншої явища, розуміли його якийсь високий духовний потенціал, певну «обраність» і натомість «неєвропейського», нині «європейськість» перетворилася на синонім технологічного і економічного розвитку, синонімом матеріального добробуту, високого стандарту потребления.

С одного боку, перед дослідником постає - Європа, що зберігає пам’ять гибеллинском ідеалі Священної імперії, Європа середньовічних лицарських орденів і пізніших инициатических і герметичних організацій, з іншого боку — Європа Реформації і Просвітництва, Європа єретичних сект політичних партій, Європа МВФ, від Світового банку, Римського клубу, Тринитарной Комісії, Європа «Золотого мільярда». З одного боку — континентальна геополітика «серединної Європи», з іншого — «евроатлантики». Відмінності між означеними ликами Європи пояснюються непросто домінуванням тих чи інших ідеологічних чи загальнокультурних тенденцій. Тут іде саме про різної онтологічного основі, про концептуально протилежних орієнтаціях в бытии.

Главная нетотожність цих «двох Європ» — різне розуміння людської природи, людину як таку. У випадку має місце «антропологічний максималізм» — людину розглядають як сотворённый за образом і подоби Божого, отже, здатний до творення, до максимально реалізації духу, до трансцендентним станам, до обожению. Це містична Європа напруги духовних сил, Європа ієрархій, Європа середньовічних рицарів та консервативних революціонерів XX века.

В другому випадках йдеться про «антропологічному мінімалізмі»: людина представлений передусім провідник нижчих ієрархічних рівнів своїм внутрішнім організації, як нездатний єднання з Богом, як абсолютно самодостатнє і закрите найбільш високих інтуїцій істота. Це Європа гуманізму і ренесансного мистецтва, картезіанської логіки й просвітницького раціоналізму, позитивізму, ліберальної ідеології, індивідуалізму, мондиалистских теорій і глобализма.

Традиционно географічно Європу (Додаток 1) поділяють на: Західну, Північну, Центральну, Східну та Південну. У межах геополітичного підходу собі такий розподіл може бути інакшим. Приміром, А. Дугин[2] виділяє Середню Європу. Середня Європа, як він вважає, є природне геополітичне освіту, об'єднана стратегічно, культурно й почасти політично. Етнічно до цього простір входять народи колишньої Австро-Угорської Імперії, і навіть Німеччина, Пруссія і частина польських і західноукраїнських територій. Консолідуючою силою Середньої Європи традиційно є Німеччина, що об'єднує під своїм контролем цей геополітичний конгломерат.

Такие автори, як В. В. Вольский, В. П. Колесов, В. Е. Рыбалкин, З. К. Раджабова і ще розглядають простір Європи на традиційному смысле[3] .

По А. Дугину, геополітичної столицею Середньої Європи найлогічніше вважати Берлін вважається символом Німеччини, що є, своєю чергою, символом і центр від цього освіти. Тільки Німеччина, та німецький народ мають усіма необхідними якостями для ефективної інтеграції цього геополітичного регіону історичної волею, чудово розвиненою економікою, привілейованим географічним розташуванням, етнічної однорідністю, свідомістю своєї цивілізаційної місії. Сухопутна і идеократическая Німеччина традиційно протистояла торгово-морской Англії, і специфіка цього геополітичного і культурного протистояння помітно торкнулася європейську історію, особливо по тому, як німцям вдалося нарешті створити свій власний государство[4] .

Англия геополітично є найменш європейською державою, чиї стратегічні інтереси традиційно протилежні середньоєвропейським державам й ширші, континентальним тенденціям діяльності у Європі. Проте паралельно посилення ролі навіть захоплення ними практично повного контролю за англійськими колоніями стратегічна роль Англії помітно зменшилася, і сьогодні у Європі ця країна виступає, це як экстерриториальная плавуча база США, як тільки самостійна сила.

Другим суперечливим геополітичним освітою є Франція.

Во Франції існує альтернативна геополітична тенденція, що сягала континентальної лінії Наполеона й ентузіазму яскраво втілена у європейській політиці де Голля, шукав альянсу з Німеччиною й створення незалежної від США європейської конфедерації. Почасти ця сама лінія надихала і франко-німецькі проекти Міттерана.

В ставлення до просторовому розвитку Європи об'єднання Європейського Союзу (ЄС) постає як структура-субъект (поруч із Радою Європи) розробки та реалізації просторових політик і безкомпромісність дій у межах вироблюваних державами-учасниками завдань і пріоритетів.

Формально ЄС утворився 18 квітня 1951 року шляхом підписання договору про заснування Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄОВС, Паризький договір). 17 березня 1957 року шість перших держав-учасників (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН, Франція, Італія) підписали у Римі Договір про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Договір про заснування Європейського співтовариства за «атомною енергії (Євратом). Розвиток здійснювалося від створення Зони вільної торгівлі через Митний спілку і стати Єдиний внутрішній (загальний) ринок до Економічному, валютному та політичного союзу. У році створили Європейську Раду лише на рівні голів держав та урядів. Співтовариство розпочало реалізацію регіональної політики, головним інструментом якої став Європейський фонд регіонального розвитку (1975). Наприкінці 70-х було запроваджено Європейська валютна система (механізм підтримки курсів валют і загальна валютна одиниця — ЕКЮ). На етапі формування Єдиного внутрішнього ринку була сформована програми дій, названа «Білої книжки» (1985). Правовий базою його став Єдиний європейський акт (1986). Договір Європейському Союзі було підписано Маастрихті (Голландія) 7 лютого 1992 року (Маастрихтський договір) і оновлено Амстердамі 1997 року (Амстердамський договор)[5] .

Каркас архітектури Європи на відповідність до Договором про Європейському Союзі становлять три опори (pillar):

Европейское Співтовариство (European Community) — всі напрямки політики, пов’язані з функціонуванням митного Союзу і єдиного внутрішнього ринку, плеканням якого і розвитком економічного і валютний союз;

общая зовнішня політика та політика безпеки (common foreign and security policy, CFSP).

сотрудничество в області юстиції і внутрішніх справ (cooperation in the fields of justice and home affairs).

Основные інститути ЕС:

Европейский Рада (1974) лише на рівні голів держав та урядів (збирається 2 і більше разів на рік): визначає загальні політичні орієнтири для дій Ради й Комиссии Совет (Рада міністрів) лише на рівні міністрів національних урядів: вищий легіслатура ЄС, немає постійного складу і складається з безлічі профільних Советов Европейская Комісія (ЄК) — виконавчий орган ЄС: члени призначаються національними урядами, але цілком незалежні від них своєї деятельности Европейский Парламент — до представницького органу, який обирається з 1979 року прямим загальним голосуванням громадян держав-членів разів у 5 років (зараз — 626 депутатів); контролює діяльність Комісії; 8 фракций.

Европейский Суд: забезпечення одностайної тлумачення застосування законодавства ЕС.

Счетная палата (з 1975 року): перевірка усіх доходів і витрат ЄС і створених нею институтов.

Важнейшее значення у справі становлення інтеграції грає Маастрихтський договір, відповідно до яким завжди було учреждено:

единое європейське громадянство — всіх громадян держав-членів набувають громадянство ЕС;

политический союз — загальна зовнішня політика, посилення ролі европарламента;

экономический і Міжнародний валютний союз (ЭВС).

Но, наприклад, Данія, Швеція і Англія не увійшли до зону євро. Гюнтер Лейк пише в німецької газеті «Дер Пройсе» (№ 1 за 2002 р., видавець — д-р Ригольф Хенниг), що, хоча б сьогодні великий капітал визначає політику майже всіх країн, в Європі у останнім часом намітилися три політичних напрями. Німеччина, слухняно виконуючи команди через океан, за злиття європейських держав за одну федеративну державу. таки Франція традиційно воліє європейський союз держав, Англія ж сподівається єдину Європу на вигляді на кшталт Британської Співдружності націй. Усі три країни, вважає Р. Лейк, відстоюватимуть свою думку остаточно.

«Восточная політика» Європейського союзу завжди був у особливої ступеня справою Німеччини. У 1994 р. з початком розширення ЄС під час Схід ця політика ввійшла у нову стадію. Тоді ЄС межах своєї політики на асоціювання приступив, з одного боку, до підписання про «Європейських угод» з тими державами Центральній і Східній Європи, які можуть прогнозувати вступ до Союзу (першими були Польща й Угорщина). Однак майже одночасно з цією ЄС уклав угоди про партнерство і та з Росією, а пізніше і з більшістю інших країн СНД.

Соглашение про партнерство і співробітництво спрямоване як економічну інтеграцію, а й у політичне співробітництво. Воно є підвалинами регулярних політичних контактів між ЄС і Росія на вищому рівні й закріплює як ядра взаємовідносин загальні цінності, такі, як повагу правами людини і демократичний процес. Шляхи її подальшого розвитку відносин між ЄС і Росія визначає Спільна стратегія ЄС щодо Росії, затверджена червні 1999 р. у Кельні на засіданні Європейської ради під Головуванням Німеччини. До найважливішим тем двосторонніх відносин ставляться європейська політика у сфері безпеки й, питання енергоносіїв і енергозабезпечення, і навіть діалог про наслідки майбутнього розширення Європейського союзу сходові для Росії у цілому. Особливу увагу приділяють при цьому Калінінградській області, яка після вступу до ЄС Польщі й Литви зі усіх сторін оточена територією Європейського союзу. Як відомо, в питанні про транзитному повідомленні між Калінінградом та іншою частиною Росії досягнуто багато домовленостей, але абсолютно розв’язати проблема доки удалось.

1.2. Домінанта наукового пошуку: навіщо Росії Европа?.

На думку, видається малоймовірною «плавне прийняття» Росії європейських цінностей на силу значних культурних відмінностей європейської спільноти і євразійського геополітичних пространств.

Интересно, що распространённые у російському сприйнятті образи Європи досить чітко диференціюються залежно від цього, йде чи промову про Заході узагалі або ж ідеться про тій чи іншій конкретної західноєвропейської країні. У принципі так Захід — категорія до нашого сприйняття апріорі негативна (виключаючи специфічне співтовариство російських либералов-западников), пов’язана або з чужим цивілізаційним впливом, або з ворожої військової агресією і геополітичним тиском, або з бездуховністю суспільства споживання — всі ці оцінки спочатку укорінені у сакральній географії. І це образ тій чи іншій конкретної західноєвропейської країни, навпаки, сприймається російським свідомістю частіше апріорі позитивно: подчёркиваются спільні з російської культурні риси, співзвуччя історичних доль, відмінність країни від решти Запада.

Например, переважно позитивно розуміється Німеччина: виявляється, що з російського сприйняття вона зовсім Європа, що німецьке вплив вибудувало послепетровскую російську державність, обумовило всю російську й інші слов’янські культуры.

Аналогично сприймається й Франція, еталон Європи: виявляється, що з усіх характеристикам вона дуже близька до Російської імперії, що недарма російське дворянство розмовляло французькою, що французької геополітичної домінантою є континентализм. Виявляється, що «Франція — це тільки країна Просвітництва і революції 1789 року, а й Паскаля, Жозефа де Местр і Рене Генона, а Бельгія — Метерлінка і Жана Тириара з його трансконтинентальним фантастичним суперпроектом «Великої Європи» від Дубліна до Владивостока.

Испанию, виявляється, з Росією об'єднує давнє вплив азіатською культури, звідки і майже симетричний ставлення до евро-азиатском синтезі, і навіть домінування екзистенційно насичених культурних ремінісценцій, до прямий паралелі Гарсіа Лорка — Сергій Есенин.

Италия — це взагалі духовна батьківщина половини російської художньої богеми, країна Данте, Петрарки, Юліуса Эволы. Вважається, італійському національний характер, принципово відмінний від німецького чи французького, найбільше нагадує русский.

Даже острівна Англія, яка за всіма ознаками мусить бути найбільш чужої для Росії взаємопов'язані як початковий генератор ідеології англосаксонського месіанізму і геополітики атлантизму, виявляється симпатичної і близька російському свідомості своїм консерватизмом і повагу до традиціям, зокрема до монархії; російські консерватори ХІХ століття (навіть слов’янофіли!) майже поголовно були «англоманами».

В початку сучасності полеміка західництва і славянофильства[6] подолано, і з’явилася плеяда мислителів, зробили ідею російського европеизма — визначальною. Пригадаємо імена Мілюкова, Бердяєва, Степуна. Варто вдуматися і того факт, що ніхто після 1917 року понад 3-х мільйонів наших співвітчизників залишили Росію безкультурну й влаштувалися Європі, ставши як теоретично, а й фактично російськими європейцями. Бо відстоювали вони принцип вільної християнської особистості, принцип, який і є то осередок духовного кревності сформованої християнством Західної Європи — й яка проривалася до духовної свободі Росії, потерпілої крах на взлете.

В своєму виступі «Місія російської еміграції» (Париж, 16 лютого 1924) Іван Бунін сформулював кредо посталої російської діаспори: «Нас, розсіяних у світі, близько трьох мільйонів. <…> Але чисельність наша ще в повному обсязі. Є ще щось, що привласнює нам якесь призначення. Це ж щось залежить від тому, що воістину ми якийсь грізний знак світу і посильні борці за вічні, божественні основи існування, нині у Росії, а й скрізь неблискучі. <…> У чому наша місія, чиї ми делегати? Від чийого він імені дано діяти й представительствовать? Воістину, діяли ми, попри всі наші людські падіння і слабкості, від імені нашого Божеського способу життя і подоби. І ще — від імені Росії: не тій, котру зрадила Христа за тридцять срібняків, за дозволу грабіж й убивство, і загрузла у мерзотності усіляких злодіянь і всілякої моральної прокази, а Росії інший, подъяремной, страждущей». 7].

Однако сучасна Європа, ніби до тому ні ставитися, в значної ступеня окраїнною частиною тієї євроатлантичної цивілізації, центр якої зосереджений США. Звідси й головна перешкода шляху до дуже популярної нині у самих різноманітних колах ідеї союзу же Росії та Європи. Цю дуже складно назвати спадкоємицею тих культурних, духовних і соціальних цінностей, які колись були визначальними у її розвитку, ця Європа не відчуває свою містичну зв’язку з попередніми епохами і іманентними сакральними контекстами. Ця Європа — Європа «Золотого мільярда», американоподобной маскультури, Європа бюргерів, Європа суспільства споживання — «кока-кольной» і «макдональдсной» експансії, Європа трудових иноцивилизационных емігрантів, безвольна Європа Занепаду. З іншого боку, вона залишається є частиною більшості євроатлантичних проектов.

Стоит Росії поводитися з як і трансатлантичної Європою? Наскільки ефективним може бути блок з ній, об'єднання загальних зусиль? Тобто питання сьогодні так: якою мірою Західна вже є самостійним суб'єктом геополітичних та інші ініціатив, а який — філією США, «переднім краєм» атлантичної лінії наступления?

Тенденция «відбруньковування» Європи від США (запровадження єдиної валюти, діяльність Европарламенту та спроби створити Європейську Конституцію), тобто. здобуття повноцінної суб'єктності, безсумнівно, імпонує Росії. До того очевидно, як і Європа зацікавлена России.

Но якщо Європа за рахунком залишатися проекцією США, у нинішніх умовах загострення газових геополітичних, геоекономічних і цивілізаційних протиріч, під гучною «брендом» российско-европейского партнерства, під привабливим багатьох лібералів ідеєю тріумвірату США-ЕС-Россия остання буде цілком позбавлена залишків своєї суб'єктності і видавлена з зон свого стратегічного впливу. А російське не саме отдалённое майбутнє буде описуватися не інакше як формулою: «територіальна і структурно-государственная декомпозиция».

Необходимо віддавати усвідомлювали у цьому, що виникло бажання стати справжньої Європою, що ж тепер дуже багато кажуть різноманітні «лідери думок», означає для Росії взаємопов'язані як мінімум прийняття певних етичних, духовних, соціально-політичних цінностей, які з’явились у контексті суто західноєвропейської культури, як єдино можливих цивилизационнообразующих критеріїв.

Не слід також забувати, що усе те географічне і культурно-мовна простір, що у сукупності нині прийнято називати Європою у широкому сенсі, в цивілізаційному планах далеко неоднорідне. Незабаром, можливо, в Європейська екологічна спільнота вжито Туреччина, і є над чим замислитися.

Актуальность подібного, цивілізаційно мотивованого підходу особливо зросла останнє десятиліття, коли розподіл Європейського континенту за політичною ознакою — на капіталістичний Захід і соціалістичний Схід — втратило смысл.

Следует відзначити, деякі аналітики, наприклад, Б. Гетта[8] констатує зростання антиамериканських настроїв на Європі і передрікає «велику розбірку», з’ясовування стосунків між Європою і Америкой.

Германия претендує не так на роль європейського лідера, але в роль самого вірного васала США у Європі. На зміну колишній тандему Париж — Бонн йде «вісь Берлін — Вашингтон» — і озаглавив редакційну статтю французького тижневика «Нувель обсерватер» (25 — 31 січня 2001 р.) Жан Даніель. Американці високо цінують вірність Німеччини, а Францію вважають занадто «капризной».

Поспешая, задля американцям, до «нової Європи», правителі Німеччини прагнуть прискорити темпи її й вже розробили проект «федеративної Європи», що у Франції розцінили просто провокацию. 9].

Справедливости ради відзначити, що колишній президент Франції Жискар д`Эстен навіть і колишній канцлер ФРН соціаліст Гельмут Шмідт, перебуваючи при владі одночасно, прагнули зробити Європу єдиним цілим, відмінними від атлантичного, нинішній ж канцлер, теж соціаліст Г. Шрьодер — затятий атлантист. Р. Шмідт із жалем бачить, що Німеччину сьогодні знову охоплює манія величі, і вважає найгірший тенденцією у Європі розмивання франко-німецького сотрудничества[10] .

По даним журналу «Нацьон унд Ойропа» (№ 10, жовтень 2001), в Німеччині загалом за що у Європейському Союзі - 45% (це нижчий від середнього показника по 15 країнам Європейського союзу 48%), тоді як і Східній Німеччині 43% проти і тільки 35% - за. У Австрії проти членством ЄС 37%, за — 34%. У Швейцарії 4 березня 2001 року відбувся референдум з цього питання, і, попри масовану пропагандистську кампанію за вступ у ЄС, в кантонах, які говорять німецькому мові, проти проголосувало понад 80% населення. «Інтегратори» покладали сподівання франкомовні кантони, а й там проти було 59%.

Вообще в Європі найбільше прибічників об'єднання — 72% - в мініатюрному Люксембурзі і марґінальної Ірландії, найменше — у Великій Британії - лише 29%.

1.3. Європейська дилемма.

Продолжая наш аналіз, зосередимо увагу до так званої «європейської дилемі»: чи справді Європа перебуває під прямим впливом США? Безумовно, ні з одним іншим державою світі Європи та особливо Німеччина не підтримує настільки тісні відносини, і з Сполучені Штати Америки. Проте він можна обійти яка між ними різницю і все частіші розбіжності.

Моральный педантизм, зневага громадськими школами, постійно дедалі глибша прірву між багатими і «бідними, і навіть багато іншого мають небагато спільного з європейським поглядом на ліберальність і соціальний государство[11] .

Однако Європи та Америка йдуть різними шляхами лише у внутрішньої політики. У зовнішньополітичній сферах відмінності також стають дедалі більше явними: національне велич і «second to none» — це цілі й цінності, якими керується лише держава з гегемоніськими устремліннями, порушує часом норми міжнародного права, але порушує в збитки іншим, навіть за потреби у збитки власним союзникам у Європі.

Глобальные интервенционистские устремління і «power projection» — це зовнішньополітичні орієнтири, що є сутність мілітаристської супердержави, проте вони цілком чужі більшості держав Європи. Їх наслідки простираються від зневаги міжнародним судом у Гаазі, заборгованості перед ООН, безоглядного використання невосстанавливаемых ресурсів немає і нещадного забруднення довкілля до майже довершеного домінування в багатьох відділу міжнародних організацій, як-от Світову організацію торгівлі (СОТ) чи Атлантичний альянс. Хай не пішли, подібні політичні орієнтири мають небагато спільного з громадянської завбачливістю і превентивної мирної політикою, конче необхідні в осередках європейських конфліктів, хоч у Боснії чи Косово, на Кіпрі чи Егейському морі, на Кавказі, у Чечні, в Іраку чи деінде, охоплених кризами чи войнами.

Верно і те, що США, як єдина сьогодні супердержава, облажающая майже досконалої системою безпеки. Європа ж відчуває настійну потребу в такої системи безпеки, яка серйозно надовго було б полягає в силі правничий та реалізовувала його як у зовнішній сфері, і насамперед у внутрішньої. Такого укладу сфері безпеки, укладу, який жадає від кожного члена чи учасника однаково входження до існуючий правопорядок і підпорядкування йому, досі Європі чи для Європи немає. Недарма колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер замислювався над тим: «When I want to speak to Europe, whom do I call?», не існує Європи, як гравця, чинного (самостійно, чи однакові правах) у сфері політики безпеки. За часів конфлікту між Сходом і Заходом Західна Європа делегувала власні вимоги у сфері політики безпеки безпосередньо Сполучених Штатів або ж НАТО, де США домінували. США рішенням проблеми європейській безпеці. Потому як припинила своє існування Варшавський договір, Радянський Союз перед і системи залякування, існувала у період холодної громадянської війни, ніщо залишається такою — чи змінилося обмаль — у європейській залежність від американських структур. Колишній радник президента США Збігнєв Бжезински дає цим положенням речей точне, хоча й безстороннє для європейців визначення: «Просто Західна й у зростання ступеня також Центральна Європа залишається великим рахунку американським протекторатом, чиї союзницькі держави нагадують васалів і данників прошлого"[12] .

Продолжающееся зараз домінування США у Європі відповідає американським інтересам.

Вывод один: США керувати Європою, це тільки відповідає їхньому національним інтересам. Це законно з погляду американців і зручне європейців. Але цій основі може бути забезпечений світ образу і безпеку тривалі часи. Кажучи про керівної влади, то Європі нам потрібна така сила, яка керує не заради обслуговування своїх національних інтересів, але тільки в ім'я світу на континенті. Але запитання: а потребує Європа загалом у керівництві? «Європа не потребує Америці захисту від противника, оскільки його більше немає», — формулює Егон Бар. 13] Цей аналіз точний: з одного боку, оскільки ворог точно зник; але й інший, оскільки Європа ні з економічної, ні з чи воєнної точок зору має побоюватися перевірки США б європейці єдині.

Очевидно, що Америка надалі вже є не рішенням, а скоріш частиною проблеми. Щоправда, сьогодні світ образу і безпеку Європі можна досягти лише за участі США. Європейці навряд чи об'єднаються у межах єдиної системи світу та безпеки. Але, доки об'єднаються європейці, Америка збереже у Європі своє доминантное і навіть гегемонистское вплив. І саме США, а чи не Європа зацікавлених у тому, щоб знову і знову замикати це зачароване коло. Якщо це коло нарешті може бути розірваний, те має бути порушено табу: чи США увійдуть до структуру безпеки за принципами верховенства правничий та підпорядковуватимуться цьому праву, або ж європейська архітектура безпеки по меншою мірою тимчасово відмовиться від американського участия.

Глава 2. Геополітичні платформи Німеччини і Росії: універсальне і специфическое.

2.1.Геополитическая доктрина Германии.

Учитывая, більшість експертів розглядають Німеччину як консолідуючого ядра Європи, ми вважаємо важливим дослідження геополітичної доктрини цієї держави та прогнозування у цьому контексті перспектив розвитку російсько-німецьких взаємин у ХХІ веке.

В радянський період розвиток геополітичної науки у Росії Німеччини, яка зазнала поразки у другій світовій війні було серйозно утруднено: геополітика як частину офіційної ідеології Третього рейху ставилася до ідеологічним інструментам тоталітарної державної машины[14]. Зусилля німецьких геополітиків були спрямовані головним чином власну реабілітацію, й почасти на відновлення доброго імені геополітики і перетворення її знову на академічну науку. Однією з найбільш відомих геополітиків на той час До. Хаусхофером була написана робота «Аппология німецької геополитики"[15] що обгрунтовує важливість застосування геополітики розробки зовнішньополітичної стратегії. Якщо Сталін перший етап відродження німецької геополітики після Другої Першої світової, до освіти НДР до 1949 року був із відмежуванням від нацизму і проамериканської орієнтацією (чимало американських стратегів таких як Ніколас Спикмен, Едмунд Волш, Р. СтраусХюпе та інших. взяли розробки німецьких геополітиків в основі повоєнних американських теорій), то кінці 40-х початку 50 — x рр. сучасності інтерес німецьких учених зосередився в основному для перспективи політичного розвитку Німеччини. Її подальшу долю цих ставилася багатьма залежить від географічне розташування країни у центрі континенту. Формуванням геополітичної концепції займалися такі серйозні вчені політики, як Ф. Ратцель, До. Хаусхофер, X. Маккіндер, До. Шмідт, Р. Ріттер, Ф. Фрид,[16] та інших. Великий інтерес викликають роботи німецького правника й політолога До. Шмідта «Номос Земли"[17], «Земля і Море"[18], у яких проводиться обгрунтування створення сучасного Великого простору Німеччини, з втіленням основних принципів і засад німецької геополітики.

Большой цікаві також роботи І. Ф. Максимычева[19], А.С.Панарина[20], К.Э.Сорокина[21] і Ю.В.Тихонравова[22], В. Шевардина[23]. Проблеми відносин Німеччини з країнами Східної Європи і сподівалися Росії у контексті розширення ЄС відбито у працях Ю. А. Вяткина, X. Тиммермана, Р. Шмидта[24] та інших ученых.

Ю.В.Тихонравов, зокрема, провів докладний аналіз всієї геополітики як науки, яка зародилася в Європі, зробивши важливу й природну прив’язку значення сучасних геополітичних течій для Росії.

Анализируя розвиток німецької геополітики ХХ століття, можна як мінімум два этапа:

Первый етап до освіти НДР 1949 р. характеризується прагненням всіляко відгородитися нацизму, частиною офіційної ідеології якого було геополітика. Але тут виділяється ще одне особливість цього етапу — проамериканська орієнтація. Причому, якщо друга особливість цього періоду кілька днів зазнала суттєва зміна, то прагнення німецьких геополітиків довести непричетність до своїх попередникам продовжує і зараз знімати центральне становище у багатьох геополітичних теоріях.

Второй етап — початку 50 рр. сучасності був періодом організаційного оформлення, відійти від проамериканської орієнтації й пошуків власних шляхів. Вихідним пунктом цього періоду вважатимуться поява 1951 року книжки А. Хаусхофера (сина основоположника німецької геополітики До. Хаусхофера) «Загальна політична географія і геополітика». А. Хаусхофер вводить новий чинник детермінації зовнішньої політики України — людини, його просторове оточення, його психологію. Ідеї, висловлені А. Хаусхофером, стали основою однієї з головних напрямів сучасної геополітикигеосоциологии, важливим принципом якої є міжнародне право.

Известный німецький політолог, філософ К. Шмітт (1888−1985 рр.), розробляючи свою концепцію міжнародного права Великих просторів, піддає нищівної критиці політичну ідеологію американського експансіонізму, американську систему міжнародних взаємин держави і геополітичні мети встановлення світового панування, закладені у доктрині Монро і його доповненнях. Він показує, що ідея «універсалізму» президента Вільсона (до, під час та після Першої світової війни) є, по суті, ідеологією ототожнення американських національних інтересів, американського експансіонізму, і навіть принципів доктрини Монро з універсальними інтересами людства. У американському «универсализме», що є, сутнісно, глобальним варіантом доктрини Монро, До. Шмитт вбачає загрозу світу та Європі.

Рассматривая сформовану політичну реальність після Першої Першої світової, учений дійшов висновку, що Німеччини слід як створити свій власний «велике простір», але й обгрунтувати характер міжнародного права майбутнього як результат відносин між різними «великими просторами». Тим самим було рішуче відкидалися псевдоуниверсалистические претензії Сполучених Штатів Америки.

Большинство дослідників сходяться в думці, що Німеччина не (Додаток 2) — держава робить у силу своєї прихильності, ж розмірів та економічної моці несе особливу відповідальність за Європу. Так, приміром, яку роль може або має взяти на себе Німеччина, найсильніша країна Європи, у межах європейської архітектури безпеки? Роль провідною і спрямовуючої? Позитивний у відповідь цей питання означав би забуття Німеччини. Саме історія — поруч із розмірами, розташуванням та його економічної міццю — є вирішальний чинник щодо тієї ролі й позиції, яку може він у Європі.

Однако, воля до створення геополітично певної Європи, крім Німеччини, знаходить сьогодні своє найбільше вираз мови у Франції. Побудова Європи, може стати успішним лише тоді єднання Франції та Німеччини до вирішення цієї завдання, і лише за цієї умови може функціонувати архітектура європейської безпеки. Тому повинна ділитися навіть із Францією своєї головної роллю, і має також відкрити своєму західному сусідові передусім можливість домінування у сфері. Якщо німецько-французький союз, а можливо, навіть германо-франко-польская вісь будуть у цьому плані удавшимися, можна говоритиме початок справжньої європейської архітектури безопасности[25] .

2.2.Геополитическая вісь «Россия-Германия ».

По чисельності населення Росія та Німеччина — два найбільших держави у Європі. Відповідний вага і значення мають їх двосторонніх відносинах. Сьогодні, залишивши позаду епоху кривавих конфліктам та політичного протистояння, вони зустрічаються як рівноправні партнери в срастающейся воєдино Європі. Вихідним пунктом цього корінного повороту в двосторонніх аспектах є спільний внесок обох країн безкровне завершення протистояння між Сходом і Заходом 1989;го -1990 рр. У Німеччині будь-коли забудуть, тодішнє керівництво Радянського Союзу на чолі із Михайлом Горбачовим як не стало на перешкоді об'єднанню Німеччини, але сприяло йому.

С того часу — попри розбіжності позицій, і інтересів з окремих питань — існує принципове збіг поглядів по широким спектром цільових установок обох Держав у сфері політики, економіки та культури. Німеччина, та Росія вважають для себе прибічниками загальних фундаментальних цінностей і принципів. Обидві борються за безпеку і стабільність у єдиній Європі, за економічне розвиток за умов ринку, за волю і добробут своїх народів, і навіть за інтенсивний культурний обмін. Хоча нині рамки розвитку германо-российских зносин визначаються переважно багатобічними організаціями і механізмами, але з тих щонайменше ці відносини зберігають багато в чому свій неповторний, історично обумовлений двосторонній характер.

Россия є одним із небагатьох країн, із якими Федеральне уряд регулярно проводить звані «міжурядові консультації», тобто зустрічі найважливіших міністрів під спільним головуванням Федерального канцлера Німеччині, й президента Російської Федерації. На, а такою (навесні 2002 р. в Веймарі) обговорення виступав всього спектра двосторонніх відносин — політика, економіка, культура. Водночас проходив другий «Петербурзький діалог», ідея якого перегукується з ініціативи Федерального канцлера Шрьодера і президента Путіна. Перший «Петербурзький діалог» відбувся навесні 2001 року у Санкт-Петербурзі. Цей форум повинен перетворитися на регулярні неофіційні зустрічі парламентаріїв, публіцистів, представників неурядових організацій обмінюватись думками з питанням германо-российских відносин.

Однако двосторонніх відносинах, зрозуміло, не обмежуються лише міжурядовими зв’язками. З давніх-давен існують тісні контакти між Німецьким Бундестагом та інвестицій Державної Думою, передусім між Германо-российской парламентської групою на чолі з її Головою проф. Хорнхузом і Российско-германской міжфракційної парламентської групою, керованої депутатом Держдуми Олегом Морозовим. До того ж, у межах Міжнародного парламентського практикуму Німецького Бундестагу десять молодих випускників російських вузів щорічно отримують унікальну можливість під час шестимісячної стажування ознайомитися з роботою Бундестагу та її депутатів. З іншого боку, систематично підтримуються зв’язок між Бундесратом та Ради Федерації Федерального Збори Російської Федерації. Під час візиту тодішнього Президента Бундесрату проф. Курта Биденкопфа до Москви вересні 2000 р. боку домовилися з приводу створення груп дружби; у червні 2002 р. у Санкт-Петербурзі відбулася їх третя зустріч.

Для політичних партій Німеччини Росія є також однією з важливих пріоритетів. Німецькі політичні фонди орієнтуються своєї діяльності на політичну лінію які у Німецькій Бундестазі партій. Так, Фонд їм. Конрада Аденауера близький до Христианско-демократическому союзу (ХДС), Фонд їм. Генріха Бьолля — до «Союзу 90/Зелені», Фонд їм. Фрідріха Еберта до Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), Фонд їм. Фрідріха Науманна — до Вільної Демократичній партії (ВДП), а Фонд їм. Ханнса Зайделя — до (баварському) Христианско-социальному союзу (ХСС). Всі ці фонди мають представництва Російській Федерації.

Изучение Росії у Німеччині давню традицію. Його результати використовуються з метою політичного консультування. Фонд науку й політики (ФНП), куди початку 2001 р. належить відомий своїми багатими дослідницькими традиціями Федеральний інститут з вивчення країн Східної Європи і сподівалися міжнародних відносин (БИОСТ/BIOST) у Кельні, регулярно публікує дослідження щодо ситуації у же Росії та тенденціях його розвитку. Фонд науку й політики «Германо-российский форум» (г.Берлин) є зареєстрованою у Німеччині організацією, яка виникла з урахуванням приватної ініціативи й ставить собі завдання розвитку відносин із Росією. Форум тримається на професійної і легальною фінансовою ангажованості членів — представників політики, економіки, засобів, науку й культури. Найважливішими завданнями його діяльності є проведення конференцій і доповідей на теми економічної, зовнішньої й культурною політикою, сприяння розвитку зв’язку з російськими регіонами, зокрема, через встановлення партнерства між містами, і навіть створення контактної мережі молодих поводирів з обох країн. У Німеччині Германо-российской форум здійснює також функції секретаріату «Петербурзького діалогу». Нині Германо-российский форум за допомогою низки Інтернет-проектів створює центральну коммуникационно-информационную базу особам, активно що у розвитку германо-российских відносин. Германо-российский форум.

Если брати зовнішньополітичний аспект, то Німеччина після своєї поразки на другий світової війни домоглася світу, волі народів і добробуту вирішальною мірою завдяки політичної та економічної інтеграції відносини із своїми європейськими і трансатлантичними партнерами. Цей фундаментальний за своїм значенням історичний досвід накладає відбиток, і на принциповий підхід німецької політики стосунків з Росією: Німеччина вважає, що спільна національний інтерес обох Держав полягає у максимальної інтеграції Росії у великі багатосторонні організації, що сьогодні організують евро-трансатлантическое пространство.

Таким чином, Німеччина й Росія демонструють поставляють на світовий політичної арені максимум зацікавленості один у друге.

Заключение.

Анализ геополітичного становища сучасної об'єднаної Європи і перспективи євроінтеграції Росії, дозволяє нам зробити такі выводы:

С погляду геополітики де-факто Європа перестав бути суб'єктом, причому по іманентними причин, і з причин зовнішньополітичним — за більшістю принципово значимих питань вона є ретранслятором і виразником геополітичної волі США. У цьому окремо взяті європейські держави, безперечно, в рамках НАТО є суб'єктами геостратегії; Європа загалом є суб'єктом геоэкономики.

Объединенная Європа, складова понад половину горезвісного «Золотого Мільярда», ніколи нічого очікувати сприймати Росію рівних. Для цього є, принаймні, три причини: релігійна і цивілізаційна (не стільки у культурної інакшості Росії, як у європейському баченні поняття чужорідності поствизантийского світу); расова (зарозумілість романо-германцев і англосаксів стосовно слов’янам); конкурентна боротьба за ресурси, і європейське уявлення про історично вмотивованою нерівномірності прав ними в різних народів. Інше справа, що Східна Європа із задоволенням готова використовувати Росію «оператора» своїх інтересів у Азії. Тобто перспектива євроінтеграції для Росії приблизно така: повна втрата залишків своєї геополітичної суб'єктності, потрапляння до зону конкурентної боротьби європейських і американських интересов.

Важно відзначити, що у світлі створення нової потужної європейської держави до результаті возз'єднання Німеччини, геополітична стратегія оновленої Німеччини буде почуватися, швидше за все, у вигляді економічної та напрямів культурної експансії. Вже першою повоєнному етапі в західнонімецькій геополітиці досить широке поширення придбала інтеграційна концепція, однією з важливих елементів якої був ідея «загальноєвропейського вдома» до відмовитися від національного суверенітету. Єдина Європа може бути створена під прапором єдиної Німеччини. При загальних стратегічні завдання ідейні позиції відвертих федералістів і прибічників ідеї поглиблення інтеграції, які виступають обмеження і навіть відмови від національного суверенітету, помітно відрізняються. Але це лише тактичні, тимчасові розбіжності; остаточна мета вони, на погляд, однакова. По крайнього заходу, за умов хто б мислить собі Європи без Німеччини, і наоборот.

Безусловно, Росія в розширенні і закріпленні на якісно новий рівень своїх стосунків з європейськими країнами, зокрема, і, напевно, під час першого чергу, з Німеччиною, Францією, Італією і Англією, і з державами, які користуються найбільший політичним і власне економічним «вагою» до ЄС. Разом з тим, найважливішим питанням нового міжнародного позиціонування Росії, на наш погляд, є питання про її геополітичної суб'єктності, про участь у світової політиці як самостійного гравця, як генератора самодостатньою стратегічної линии.

Бар Еге. «Німецькі інтереси» //Дискусійний журнал з питань влади, безпеки і до зовнішньої політики, Мюнхен 1998.

Бжезински З. Єдина світова супердержава. Американська стратегія панування, Вайнхайм/Берлин 1997.

Бунин Ів. Великий дурман. М., 1997.

Вяткин Ю.О. Східна політика ФРН на період Г. Коля, Дис… канд. політ, наук, М. 1996.

Вяткин Ю.О. Росія та Німеччина //Полис .- 1995. № 5.

Дугин А. Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії. М.: Арктогея, 1997.

История Європи. М., 1992.

Максимычев І. Ф. Російсько-німецькі відносини// Міжнародна життя.- 1996.

Международные економічних відносин: Підручник для вузів /Під ред. В. Е. Рыбалкина.-М.:ЮНИТИ-ДАНА, 2003.

Мировая економіка. Економіка розвинених країн. Підручник /Під ред. В. П. Колесова, М. Н. Осьмовой.-М.: Флинта, 2000.

Панарин О.С. Росія цивілізаційному процесі (між атлантизмом і євразійством). — М. — 1995.

Раджабова З.К. Світова економіка. Учебник.-М.: ИНФРА-М, 2002.

Ратцель Ф., Політична географія, Munchen-Lpz, — 1897.

Сорокин К. Э, Геополітика сучасного світу і Росія.// Політичні дослідження. — 1995. № 1.

Социально-экономическая географія закордонного світу /Під ред.В. В. Вольского.-М.: Дрохва, 2003.

Тиммерман X. Росія та Європейського Союзу, Berichte des Bundesinstituts fur ostwissentschftliche und intemationale Studien. 3−1999.

Тихонравов Ю.В. Геополітика, М., 2000.

Филиппов Д. В. Геополитические аспекти «східної політики» Німеччини межі століть // Автореферат дисс.канд.полит.наук.-М., 2001.

Хаусхофер До. Аппология німецької геополітики, 1946.

Шевардин У. Кордони Німеччині історії// Питання історії.- 1995.-№ 4.

Шмидт Р. На благо Німеччини.- М. Міжнародні відносини.- 1995.

Mackinder H.J. The round world and the wining of the peace// Foreign affairs.- 1943 -№ 4.

Ritter G. Damonie der Macht, Betrachtungen uber Geschichte und Wesen des Machtproblems im politischen Denken der Neuzeit. — Stuttgart. 1947.

Schmidt З. Der Nomos der Brde im Volkrecht des Jus Punlicum Europaeum, -Lpz. 1942.

Schmidt З. Land und Meer.- Lpz, 1942.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.

[1] Історія Європи. М., 1992. С. 5.

[2] Дугін А. Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії. М.: Арктогея, 1997.

[3] Соціально-економічна географія закордонного світу /Під ред.В. В. Вольского.-М.: Дрохва, 2003; Світова економіка. Економіка зарубіжних країн. Підручник /Під ред. В. П. Колесова, М. Н. Осьмовой.-М.: Флинта, 2000; Міжнародні економічних відносин: Підручник для вузів /Під ред. В. Е. Рыбалкина.-М.:ЮНИТИ-ДАНА, 2003; Раджабова З. К. Світова економіка. Учебник.-М.: ИНФРА-М, 2002.

[4] Дугін А. Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії. М.: Арктогея, 1997.

[5] Міжнародні економічних відносин: Підручник для вузів /Під ред. В. Е. Рыбалкина.-М.:ЮНИТИ-ДАНА, 2003.

[6] Ядро західників становили О.І.Герцен, К. Д. Кавелин, Н. В. Станкевич, Н. П. Огарев, П. Я. Чаадаев та інших.: слов’янофілів — А. С. Хомяков, брати Аксаков, Ю. Ф. Самарин, Н. Я. Данилевский, К. Н. Леонтьев і др.

[7] Бунін Ів. Великий дурман. М., 1997. З. 127 -129.

[8] журнал «Експрес» від 11 січня 2001 г.

[9] газета «Ліберасьон», 5 — 6 травня, 2001 г.

[10] газета «Інтернешнл Геральд Трибюн», 10 — 11 лютого 2001 г.

[11] Журнал Міжнародна политика.-1998.-№ 7.

[12] Бжезински З. Єдина світова супердержава. Американська стратегія панування, Вайнхайм/Берлин 1997, стор. 92.

[13] Бар Еге. «Німецькі інтереси» //Дискусійний журнал по питанням влади, безпеки і до зовнішньої політики, Мюнхен 1998, стор. 43.

[14] Філіппов Д. В. Геополитические аспекти «східної політики» Німеччини межі століть // Автореферат дисс.канд.полит.наук.-М., 2001.

[15] Хаусхофер До. Аппология німецької геополітики, 1946.

[16] Ратцель Ф., Політична географія, Munchen-Lpz, — 1897; Ritter G. Damonie der Macht, Betrachtungen uber Geschichte und Wesen des Machtproblems im politischen Denken der Neuzeit. — Stuttgart. 1947.; Хаусхофер До. Аппология німецької геополітики, 1946; Маккіндер X. Демократичні ідеали та реальність. 1919, Mackinder H.J. The round world and the wining of the peace// Foreign affairs.- 1943 -№ 4.

[17] Schmidt З. Der Nomos der Brde im Volkrecht des Jus Punlicum Europaeum, -Lpz. 1942.

[18] Schmidt З. Land und Meer.- Lpz, 1942.

[19] Максимычев І. Ф. Російсько-німецькі відносини// Міжнародна життя.- 1996. № 11−12.

[20] Панарин О. С. Росія цивілізаційному процесі (між атлантизмом і євразійством). — М. — 1995.

[21] Сорокін К. Э, Геополітика сучасного світу і Росія.// Політичні дослідження. — 1995. № 1.

[22] Тихонравов Ю. В. Геополітика, М., 2000.

[23] Шевардин У. Кордони Німеччині історії// Питання історії.- 1995.-№ 4.

[24] Вяткин Ю. О. Східна політика ФРН на період Г. Коля, Дис… канд. політ, наук, М. 1996; він також: Росія та Німеччина: потенціал співробітництва //Світова економіка і безкоштовні міжнародні відносини. — 1994. -№ 4; Тиммерман X. Росія та Європейського Союзу, Berichte des Bundesinstituts fur ostwissentschftliche und intemationale Studien. 3−1999; він ж: Росія та Німеччина //Полис .- 1995. № 5; Шмідт Р. На благо Німеччини.- М. Міжнародні відносини.- 1995.

[25] Бар Еге. Німецькі інтереси // Дискусійний журнал по питанням влади, безпеки і до зовнішньої політики, Мюнхен 1998, з. 41, 44, 45, 147.