Теорія неолібералізму

смотреть на реферати схожі на «Теорія неолібералізму «.

План.

1. Концепція соціального ринкового хозяйства.

2. Типи економічних систем по В.Ойкену.

3. Роль держави у «соціальному ринковому хозяйстве».

4. Чиказька школа неолиберализма.

Укладання Введение.

Неолібералізм виник майже разом з кейнсианством у 30-ті рр. як самостійна система поглядів на цю проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепцію й в теоретичних розробках й у практичне застосування полягає в ідеї пріоритету умов необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручання держави на економічні процессы.

Якщо кейнсианство початкових вважає здійснення заходів активного державного втручання у економіку, то неолібералізм — щодо пасивного державного регулювання. По кейнсианским моделям перевагу надають сукупності державних заходів для інвестуванню різних галузей економіки, розширення обсягів урядових замовлень, закупівель, посилення податкової політики. Їх крайній прояв наводить, вочевидь з економічної історії, до дефіциту державного бюджету і инфляции.

Неолибералы обстоюють позиції лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідної ролі економіки приватної власності і недержавних господарських структур, бачачи роль регулювання економіки державою його функціях «нічного сторожа» або «спортивного судді». Представники неоліберальної концепції державного регулювання економіки, пам’ятаючи побажання Л. Ерхарда — «конкуренція скрізь, де можливо, регулювання— там, де необхідно», — довели правомірність обмеженого державного участі у економічних процесах і більшого його сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців за умови усунення нерівноваги в экономике.

Вже 30-ті рр. для протидії кейнсианским ідеям державного регулювання економіки, які обмежують систему вільної конкуренції, в деяких країнах було створено неоліберальні центри з вироблення альтернативних заходів державного втручання у економіку, які (заходи) б сприяли відродження і практичному втіленню ідей економічного лібералізму. Найбільші центри неолібералізму в Німеччини, навіть Англії дістали назву відповідно Фрайбургской школи (її лідери — В. Ойкен, В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард та інших.), Чиказької школи, яку теж називають «монетарної школою» (її лідери — Л. Мизес, М. Фридмен, А. Шварц та інших.), Лондонській школи (її лідери — Ф. Хайек, Л. Роббинс та інших.). Помітними представниками неоліберальних ідей мови у Франції з’явилися економісти Ж. Рюэфф, М. Алле і другие.

Розпочинаючи коротку характеристику особливостей шкіл неоліберальних ідей різних країн, треба сказати, що представники неоліберального руху на початку 30-х рр. намагалися виробити єдину науковопрактичну платформу. Загальні у цій зв’язку принципи неолібералізму були продекларовані в міжнародному масштабі в 1938 р. на конференції у Парижі. Цей форум неолібералів нині називають також «колоквіумом Липпмана» через співзвучності схвалених на конференції принципів неолібералізму з положеннями виданої тому ж році американським економістом А. Уолтером Липпманом книжки під назвою «Вільний місто». Суть схвалених у Парижі загальних принципів неоліберального руху полягала в проголошення необхідності державного сприяння поверненні правил вільної конкуренції, та забезпеченні їх виконання всіма господарюючими суб'єктами. Умова пріоритету приватної власності, свободи угоди та вільних ринків може бути переглянуте діями держави лише екстремальних випадках (війна, стихійне лихо, катастрофа і т.п.).

1. Концепція соціального ринкового хозяйства.

Після Другої світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування спочатку у Німеччині (ФРН). Тут починаючи з 1948 р. цих ідей набули гіпертрофованого статусу державної доктрини уряду Аденауера — Ерхарда. Видні німецькі теоретики неолібералізму В. Репке, А. Рюстов та інші очолили критику будь-якого прояви монополізму заради волі народів і гуманізму. В. Ойкен та її послідовники у Фрайбургском університеті з цього самого 1948 р. почали випуск щорічника «Ордо», який зіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме поняття «Ордо», обраний В. Ойкеном, перетворилася на збірне поняття, символізує «природний лад вільного ринкового господарства». Западногерманская доктрина неолібералізму під впливом «школи Ойкена» стала навіть іменуватися «ордолиберализмом».

Теоретикам неолібералізму ФРН належить ідея поєднання принципу «свободи ринку» і справедливого розподілу за принципом «соціального вирівнювання». Вперше її концептуально виклав А. Мюллер-Армак у своїй книзі «Господарське управління економіки й ринкове господарство» (1947), у якій також використовував термін «соціальне ринкове господарство». Розробки у цьому напрямі було продовжено В. Репке, Л. Эрхардом, В. Ойкеном та інших. Причому з приводу створення моделі «соціального ринкового господарства» за головний завдання економічної політики країни був заявлено самим канцлером ФРН К. Аденауэром в передмові до книжки В. Репке «Чи правильна німецька економічна політика?» (1950).

За характеристикою В. Репке «соціальне ринкове господарство» — це до «економічному гуманізму». У книжці «Гуманне суспільство» він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму персоналізм, концентрації влади — свободу, централізму — децентрализм, організації — мимовільність тощо. Солідаризуючись із думкою В. Репке, Л. Ерхард на з'їзді християнсько-демократичного союзу (ХДС) в 1957 р. стверджував про початку другого етапи у ФРН «соціального ринкового господарства». Трохи пізніше у одній з своїх публікацій початку 60-х рр. Л. Ерхард підкреслював, що став саме «вільне змагання є передусім основний елемент соціального ринкового господарства». На черговому партійному з'їзді ХДС в 1965 р. Л. Ерхард заявив про завершення до ФРН програми створення «соціального ринкового господарства», яка перетворила цю країну «оформлене общество».

Доктрина «сформованого суспільства», на думку Л. Ерхарда та її однодумців, — це пошук кращого «природного економічного порядку», який можливо досягти через створення «соціального ринкового господарства». У ньому категорично заперечуються марксистські ідеї про п’ять формах (типах) суспільного устрою наукових і виробничих взаємин держави і про антагонізм класів. Вона полягає в становищі В. Ойкена у тому, що людському суспільству притаманні лише 2 типу економіки: «централізовано керована» (тоталітаризм) і «мінова економіка» (за іншою термінологією — «вільне, відкрите господарство»), і навіть ідеї про сполучення цих типів економіки з переважанням ознак однієї з них же в конкретних історичних условиях.

2. Типи економічних систем по В.Ойкену.

Вальтер Ойкен (1891—1950) у своїй витримала дев’ять видань книзі «Підстави національної економії» (1947) здійснив фундаментальну опрацювання проблематики типології основних форм ринкової організації економіки. У розділі цієї книжки «Економічні системи» їм доводиться природне співіснування тільки в і тієї ж суспільствах двох ідеальних, як думає, типів економіки: мінової і централізовано керованої. Він пише: «Система «централізовано керованої економіки» характеризується тим, що все повсякденна економічне життя суспільства регулюється планами, що виходять із одного центру. Якщо ж економіка суспільства складається з двох і біліша окремих господарств, кожна з яких складає і проводить уже в життя свої плани, це — система «мінової економіки ««.

Далі В. Ойкен уточнює, що «в історичної реальності» елементи обох цих систем «здебільшого переплітаються» І що система «неменовой економіки… панувала і існує у двох формах: як «проста централізовано керована економіка» (відособлене господарство) чи як «централизованно-административная економіка ««. Причому елементи обох форм неменовой (централізовано керованої) економіки, пише він, «мали місце у деяких країнах і потребує окремі часи, наприклад, в єзуїтською громаді Парагваю, чи державі інків, чи Росії 40-х років нашого століття. Вони зустрічалися повсюди і в усі часи. Іноді вони домінували, іноді лише доповнювали загальне полотно, але завжди виступали в поєднанні із елементами мінової экономики».

Разом про те, по Ойкену, «дві згадані форми реалізуються у трьох формах», кожну у тому числі він характеризує так: а) «тотальна централізовано керована економіка» (обмін взагалі допускається, виробництво, розподіл і споживання продуктів «до останньої дрібниці» здійснюється за вказівкам і наказам центрального керівництва), б) «централізовано керована економіка з вільним обміном предметами споживання» (обмін здійснюється також за наявності центральної інстанції, визначальною «спосіб використання продуктивних сил, тимчасову структуру виробничого процесу, спосіб розподілу продуктів… Але на відміну від першого варіанта буде споживачі можуть тут вносити корективи до розподілу виділених предметів споживання шляхом обміну»), в) «централізовано керована економіка з вільним споживчим вибором» (споживчий вибір благ вільний, але, зазвичай, з тих, які намічає для «центральна инстанция»).

3. Роль держави у «соціальному ринковому хозяйстве».

Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування «вільного ринкового господарства», В. Репке і Л. Ерхард визнавали необхідним протиставити кожному прояву анархії виробництва відповідні заходи державного втручання, які б «синтез між вільним та соціально обов’язковим суспільним ладом». Роль держави, відповідно до образною ілюстрації Репке—Эрхарда, порівнюється зі становищем судді (арбітра) на футбольному полі, що суворо спостерігає над діями футбольних команд відповідно до певними правилами, але з має права безпосередньо брати участь у грі. Інакше кажучи, держава для підтримки умов «соціального ринкового господарства» як «ідеального типу» вільного ринкового господарства має ознайомитися з дотриманням «правил» вільної конкуренції («чесної гри»), контролювати умови ціноутворення і запобігати спроби встановлення монопольних цін, гарантувати охорону здоров’я та пріоритетне значення приватної власності в товарно-денежном господарстві без монополий.

У 60—70-е рр. концепція неолібералів з приводу створення і функціонуванні моделі «соціального ринкового господарства» багато в чому співзвучна посталої у період моделі институционалистов про «суспільстві загального благоденства», оскільки у тієї слабкої й інший відкидаються норму закону про експлуатації людини людиною і класове антагонізмі. Обидві моделі, крім того, грунтуються ідеї активної соціальної функції держави за забезпечення всім громадянам рівних правий і рівних стартових можливостей отриманні соціальних послуг і підвищення їхніх добробуту. У цьому під зовнішнім проявом «загального благоденства» були, звісно, у вигляді як зростання кількості акціонерів у різноманітних прошарках суспільства, а й вища стабільність всіх громадських інститутів, впевненість значній своїй частині трудящих в завтрашньому дні й т.д.

4. Чиказька школа неолиберализма.

У, як вище, альтернативою кейнсианству стала так звана Чиказька школа неолібералізму, монетарні ідеї якої зародилися стінах Чиказького університету ще 20-ті роки. Проте самостійне, а тим паче, лідируюче значення в неолиберальном русі американський монетаризм одержав у кінці 50 — початку 60-х рр. з приходом низки публікацій М. Фридмена (рід. в 1912 р.), що у 1976 р. однією з нобелівських лауреатів з економіки. Останній та її сподвижники кейнсианским негрошовим чинникам (наприклад, інвестиції) віддали перевагу саме грошові факторы.

Перші досить серйозні сумніви щодо необхідності, як М. Блауг, «спрощених економічних рекомендацій політикам, типових для часів кейнсіанської революції» вкралися в економічну науку з її появою виведеної в 1958 р. А. У. Филлипсом емпіричну кривою, що характеризує зв’язок між щорічним відсотковим зміною заробітної плати у грошовому вираженні і їх рівнем (часткою) безробіття в Англії із 1861 по 1913 р. Причому дискусії з приводу даної залежності придбали ще більшу розмах по тому, як і 1964 р. П. Самуэльсон включив пов’язану з цим кривою фактично нову концепцію в шосте видання свого підручника «Економікс» і назвав сам графік ім'ям його автора — крива Филлипса.

Про останню М. Блауг пише, що вона була тим відкриттям, яке «приголомшило відразу колишній кейнсианский ідеал повної зайнятості без інфляції в ролі мети економічної політики. Стабільність цін, і безробіття виявилися несумісними, конфліктуючими цілями: зменшення безробіття досяжно лише ціною прискореної інфляції, а зменшення інфляції зазвичай передбачає збільшення безробітних. Отже колишня надія на одночасне досягнення стійких цін, і повної зайнятості поступилося місцем поняттю вибору між стабільністю цін, і повної занятостью.

М.Фридмен та його колеги з урахуванням досліджень навколо «конструкції» кривою Філліпса дійшли висновку, що ця крива далеко ще не стабільна, особливо з урахуванням ситуації у багатьох країн світу у кінці 60-х рр., коли зростання інфляції, всупереч «логіці» цієї кривою, супроводжувався не зниженням, а зростанням безробіття, і далі — на початку 70-х рр. — спостерігався навіть одночасний зростання і інфляції, і безработицы.

М.Фридмен спробував відродити пріоритетне значення грошей, грошової є і грошового звернення до економічних процессах.

Тим більше що монетарна концепція, неоліберальна за своєю сутністю, була апробована республіканським урядом США за нового президента Р. Никсоне в 1969—1970 рр. (тоді М. Фридмен був радником президента цієї країни). Але найбільший успіх монетарні економічні погляди мали за наступному республіканському уряді США у період так званої рейганоміки, що дозволило послабити інфляцію при реальному зміцненні доллара.

Новизна концепції державного втручання у економіку, по Фридмену, у тому, що його, на відміну кейнсіанської концепції, обмежується жорсткої грошової політикою. Остання міцно пов’язана з фридменовской «природною нормою безробіття», достигаемой у вигляді постійного насилля і стабільного темпу зростання грошей у вигляді 3−4% на рік незалежно стану кон’юнктури (враховуючи середні темпи зростання валового національний продукт США за кілька років, якими встановлюється максимально можливий рівень національної экономики).

Концепція М. Фридмена про «природної норми безробіття» (ЕНБ) грунтується як у інституціональних, і на законодавчих детерминантах (маю на увазі під першими, наприклад, профспілки, а під другими — можливість, приміром, прийняття закону мінімальному рівні заробітної плати). Вона дозволяє обгрунтовувати мінімальний безробіття, при якому упродовж певного періоду часу інфляція буде неможлива. На думку М. Блауга, «ЕНБ, до котрої я постійно повертається економіка, — це сучасна монетарна версія старій класичній доктрини суворо пропорційного відносини між кількістю грошей немає та в довгострокової перспективі, „якір“, який утримує відсоткову ставку в усталеному положении…».

Заключение

.

У цілому нині неоліберальні ідеї державного регулювання економіки взяли гору над кейнсианскими починаючи, приблизно, з 70-х рр., коли для багатьох країн постійними стали наростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неолибералы визнали за провину кейнсианцам (і неокейнсианцам) разросшиеся масштаби державного сектору економіки, обмеження умов вільної конкуренції, скорочення інвестицій у найважливіші сфери економіки всупереч «обіцянкам», що «їх (інвестицій) ефект поширюється з мультиплицирующей силою і ще більш посилюється акселератором». Наочним проявом пріоритету неолібералізму над кейнсианством я у 70−80-ті рр. є планомірна по відповідним багаторічних програм денаціоналізація багатьох галузей господарства, що були до цього часу сфері державної економіки. За останні роки таким чином істотно оздоровилася економіка Великобританії, Франції Японії, Східній Німеччині (колишня НДР), Чилі, Іспанії інших країн, минимизировавших сферу державного економічного влияния.

Використана литература.

1. Вэриан Х. Р. Мікроекономіка. Проміжний рівень. Сучасний підхід. — М., ЮНИТИ, 1997.

2. Ковальов І.Н. Історія економіки та економічних навчань. — Ростов н/Д.: Фенікс, 1999.

3. Економічна теорія одразу на порозі ХХI століття. Під ред. Ю. М. Осипова та інших. — СПб., 1996.

4. Ядгаров Я. С. Історія економічних навчань. — М.: ИНФРА-М, 1999.