Англійська драма

Английская драма

Английская драма зародилася у надрах середньовічної культури, в церковних обрядах, і було спочатку символічною пантомімою, ілюструючої літургію і яка прикрашає великодню і різдвяну служби. Потім пантоміма стала супроводжуватися текстом латиною. Разыгрываемая церковнослужителями літургічна драма до 10 в. розпалася на цілий ряд сценок, відтворюють головні події християнського календаря. Поступово драма залишила церковні приміщення, вийшла площа, в уявленнях почали брати участь актори, а місцевий мову поступово витіснив латину.

Тип драми, розігруваної мирянами, отримав назву міракля (драматичні сценки, що зображують дива, скоєні святими). Трохи пізніше виник іще одна тип драми — мораліте, середньовічна алегорія з персоніфікованими Пороком і Чеснотою, які борються за людську душу.

Английская драма Відродження виникла з щасливого союзу двох почав — алегоричного дидактизму англійської середньовічної драми та гуманізму італійського Відродження. Цей процес відбувається завершився два десятиліття 16 в. Вже на 1588 елизаветинская драма досягла повного розквіту, і його предтечі, хоч яким вони поступалися їй, представляють надзвичайний історичний інтерес. Зародок елизаветинської комедії можна побачити в интерлюдиях — драматичних сценках, що розігрувалися на урочистих прийомах. Вони чітко висловилися фарсова, співоча і хореографічна національні традиції, і навіть середньовічне пристрасть до абстракції, словесної гри й каламбурам. Перші класичні зразки англійської комедії створили шкільні вчителі Н. Юдалл (Ралф Ройстер Дойстер — Ralph Roister Doister, 1553−1554) і У. Стивенсон (Голка матінки Гуртон — Gammer Gurton «p.s Needle, прибл. 1553). Через десятиліття Дж. Гаскойн, використавши італійський любовний сюжет на той час, створив комедію Здогадки (Supposes, 1566) що дуже важливо, написав її прозою.

Помимо комедії англійська драматургія збагатилася ще однією, специфічно місцевим жанром — історичної хронікою, служили цілям освіти і патріотичної пропаганди через постійної загрози іспанського вторгнення. Звичне для тодішніх письменників вільне поводження з джерелами показує хроніка Д. Бейля Король Іоанн (Kynge Johan, 1536). Лише почасти змогли надати драматургічну щільність дірчастим масі історичного матеріалу Кр. Марло в Эдуарде II (прибл. 1592) і У. Шекспир у ранній тетралогії, що охоплює період війни Червоної і Білої троянди (Генріх YI в трьох частинах і Річард III). Страшні наслідки громадських потрясінь відтворила друга, значніша тетралогія Шекспіра з часів правління Річарда II, Генріха IV та її героїчного сина, принца Гаррі. Основні теми елизаветинської трагедії прийшли о неї з хронік. Але якщо автори хронік робили упор зроблено на політичних наслідки гордині і злодіянь державних чиновників, то авторів трагедій більш цікавили моральні аспекти нехтування чесноти.

На англійську комедію надали значний вплив Плавт і Теренций, але в трагедію — Сенека (прибл. 4 е. — 65 н.е.). З грецької драми Сенека запозичив постать гінця, розповідає про події, що відбуваються за сценою, він також зловживав довгими пихатими монологами. Через війну трагедії втрачали в драматичної напруженості, стаючи драмами для читання. Разом про те вплив Сенеки на англійську трагедію важко переоцінити, у його прихильності канонам грецької драми та у великих, повних моралістичних сентенцій промовах укладено непереборна привабливість. Його Десять трагедій, переведених англійською мову (1581) знаходили відгук у аристократів, виявляли інтерес до стоїчної філософії, а й в простий публіки, полюбляла подивитися на страшне видовище.

Становлению возрожденческой драми в Англії сприяло творчість людей класичним освітою, прагнули пристосувати античну форму до місцевому змісту. За останні двоє десятиліття 16 в. англійська драма досягла виняткових висот тому, що час зійшлися чотири необхідні умови для дальшого поступу драматургії: зріс професіоналізм акторів, завершилося будівництво першого постійно чинного театру (1576), склався досить широке коло публіки із різних верств українського суспільства, з різними пристрастями, готової передплачувати розваги, і, нарешті, талановита молодь вважала привабливою професію драматурга.

Особенно багато для перетворення «тюдоровской драми» в зріле дітище золотий елизаветинської пори зробила група освічених і сміливих молоді, яких називали «університетськими умами». Д. Лили куртуазними комедіями на міфологічні сюжети відповідав рафінованому смаку аристократов-завсегдатаев «закритого» театру «Блэкфрайерз» (Эндимион, 1588). П'єси Р. Грина (Чернець Бекон і чернець Бангей, 1591), Дж. Пила (Осуд Париса — The Arraignment of Paris, прибл. 1584), навпаки, призначалися ширшого публіки.

В більшості елизаветинских комедій однакові присутні високий комізм і низька комікування, витончений гумор і грубий фарс, романтизм і реалізм. У ранніх комедіях Шекспіра Приборкання непокірної (1593), Два веронца (1594), Безплідні зусилля любові (1595) і Сон в літню ніч (1595) очевидно вплив та Лілі та її попередників в піднесених любовних історіях, і фарсовій традиції. Їх рівновагу досягнуто в комедіях Як ви це сподобається (1599) і Дванадцята ніч (1600), де ідеали протипоставлено що відчуває їхньому реальному житті. До кінцю століття — усе великої ваги знаходить середній клас, що відбилося в драмі Т. Деккера Свято башмачника (1599), де у образі енергійного, повного життя героя прославлений лондонський ремісник.

Начало золотий ери елизаветинської драми позначила Іспанська трагедія Т. Кида (The Spanish Tragedy, прибл. 1588). Ця яскрава мелодрама запровадила в англійський ужиток «трагедію помсти». Але тільки Марло додав англійської драмі справжнє велич. У кожної з його кращих п'єс присутній титанічний герой. Тамерлан, мальтійський єврей чи доктор Фауст — воістину герої, до трагічному фіналу їх наводить невситима жадоба влади, багатства, знань. Особливий внесок Марло в англійську драму — його «потужна рядок», вміле, гнучке використання білого вірша. Вперше у Англії з’явився драматург, створений власний сценічний мову. До 1593 більшість «університетських умів» вже пішли з життя, хтось перестав писати для театру, і місце Лілі, Кида і Марло прийшов Шекспір. У Лілі навчався хлопчина звертати куртуазно-рыцарскую любовну історію в дотепну комедію, у Кида взяв видовищність і мелодраматизм «трагедії помсти», використавши у створенні Тита Андроніка (1593), але найбільше він зобов’язаний був Марло. Працюючи над Річардом II (1595−1596), Шекспір використовував за взірець хроніку Марло Едуард II.

В 1603 померла королева Єлизавета, і англійський престол зійшов Яків I, родоначальник династії Стюартів. На межі століть Англію роздирали політичні, релігійні і класові протиріччя, і драматургія відбила ці потрясіння. Театри, при Єлизаветі що брали різнорідну публіку, тепер грали для обраної аудиторії. Залежно від цього, писав драматург для публічних театрів або заради приватних, які відвідувала знати, він змінював тематику і стиль своїх п'єс. Відповідно змінилася художня установка. Наметившаяся в серйозної драмі тенденція до аналізові досягнень і яка роз'їдає рефлексії перетворила історичну п'єсу з яскравою військової хроніки в біографічне дослідження або повчальну історію.

Т.Деккер від інших відчув тверезий дух часу, показавши в Доброчесною шльондрі (1604−1605) лицемірство і аморальність аристократів і натомість доброчесного простолюду хоча б почасти задовольнивши потреба нижчого класу в сценічному втіленні його насущних інтересів способу життя.

Воссоздавая впізнавану обстановку, Деккер і Т. Хейвуд (Жінка, убита добротою, 1603) йшли за Бенем Джонсоном, які надали значний вплив на англійську комедію 17 в. У п'єсі Всякий у своїй нраве (1598) Джонсон сформулював свою теорію комедії. З середньовічного уявлення, за яким темперамент людини визначається однією з чотирьох «юморов» — меланхолією, флегмой, кров’ю і жовчю, — Джонсон створював характер, визначається однієї, чільною пристрастю. Показовий приклад впливу Джонсона — Незадоволений (1604) Д. Марстона: вся друга дія п'єси зосереджено на уїдливому, який критикує геть усе герої. Втім, Джонсон ввійшов у історію літератури як як автор теорії «юморов», що втілив їх у своїх сатиричних творах. Його чотири комедії - Вольпоне (1606), Эписин (1609), Алхімік (1610) і Варфоломіївська ярмарок (1614) — неперевершені шедеври, глибоко що досліджують людські несподіванки й пороки. Сатирична комедія Джонсона і романтична комедія Шекспіра визначили двома способами, якими пішло розвиток англійської комедії.

Если Марстон, Деккер та інших. розвивали напрям, вказане Джонсоном, то Дж. Чапмен в п'єсах Дворянин-привратник (1606) і Месьє буд «Олив (1606) виявив схильність до романтичної комедії. Гармонійно поєднувати романтичний сюжет з реальними життєвими обставинами зумів Т. Мидлтон (Як надути старого, 1608, Цнотлива дівчина з Чипсайда, 1613).

В жанрі трагедії якобитские драматурги воліли «трагедію помсти», вона найкраще висловлювала їх дає уявлення про колишньому часу. У Білому дияволі (1611) і Герцогині Амальфи (1612) Д. Уэбстера помста є частиною світового зла, а чи не відплатою за конкретні злодіяння, як в Кида і Шекспіра. Крім Шекспіра, який через п’ять років створив чотири найбільші трагедії - Гамлет (1601), Отелло (1604), Король Лір (1605) і Макбет (1606), — що заслуговували згадки трагедії написали Чапмен і Мидлтон. Взяті із сучасної французької історії трагічні герої Чапмена цією набундюченістю і самовпевненістю не поступаються героям Марло (Бюсси буд «Амбуаз, 1604, Трагедія Бірона, 1608). Мидлтон в написаних у співавторстві з У. Роули драмах Жінки, остерігайтеся жінок (1620) і Таємна підміна (1622) досліджує теми сластолюбства і моральної деградації, проявивши під час аналізу придушених бажань, і підсвідомих імпульсів разючий психологічний дар.

В цей тривожний і жорстоке час розвився розрахований здебільшого аристократичну аудиторію жанр трагікомедії, у цьому жанрі писали постійні співавтори Ф. Бомонт і Д. Флетчер (Филастр, 1609, Король і король, 1611). До жанру трагікомедії наближені та його романтичні трагедії (Трагедія дівчини, 1610), де також багато несподіваних поворотів дії і збігів, але немає щасливого фіналу. На писали після них якобитских драматургів Бомонт і Флетчер надали великий вплив, навіть Шекспір не уникнув його, створивши кінці життя романтичні драми Цимбелин (1609), Зимова казка (1610) і Буря (1611).

Последние роки Відродження відзначені занепадом драматургії. Театр дедалі більше полягав в придворному розваги, котрі набирали силу пуритани гудили його як суєтне розвага. Драматурги змушені були запозичати сюжети своїх попередників чи навіть переписувати старі п'єси, даючи і їм нове життя. Так, п'єса Ф. Мессинджера Новий спосіб сплачувати колишні борги (1625) — переробка комедії Мидлтона. Трагедії Д. Форда Прикро, що вона шльондра (1625) і Розбите серце (1633), що засвідчує аристократичних пристрастях автора, відбивають культ платонічного кохання і лицарської честі, які увійшли до моду при дворі Карла I. Найкращі трагедії Дж. Шерли Зрадник (The Traitor, 1631) і Кардинал (The Cardinal, 1641) — драми помсти, їх герої - історичні діячі недавньому минулому. У комедіях Гайд-Парк (1632) і Жінка легкої політичної поведінки (The Lady of Pleasure, 1635) Шерлі зображує звичаї світського суспільства на манері, близькій комедії Реставрації.

В цілому трагедії Уэбстера, Мидлтона, Бомонта і Флетчера, Форда і Шерлі поступалися творам їх попередників й у етичному, й у естетичному сенсі. Духовне і поетичне початок змінилося перебільшеної потягом ефектів, гротескним нагромадженням подій, і як у 1642 які до влади пуритани заборонили театральну діяльність, вже цього року не бачили великого лиха.

В 1660 в Великобританії було відновлено монархія, одним із перших було видано указу Карла II про відновлення театрів, що ставилося обов’язок У. Давенанту (театр «Слуги герцога») і Т. Киллигру (театр «Слуги короля»). Давенант і Киллигру займалися також підготовкою нових акторів (зокрема і акторок — для виконання жіночих ролей). Їх невеликі театри уміщали близько глядачів — як правило, аристократичну еліту, тому драматурги епохи Реставрації змушені були пристосовуватися до смакам своєї святковим аудиторії, обмежуючись створенням комедій традицій і героїчних трагедій.

В центрі комедії Реставрації, равнявшейся на елегантні і дотепні зразки Бомонта і Флетчера, перебувала любовна інтрижка. Типові комедії на той час — п'єси Дж. Этериджа Модний чоловік, чи Сер Фоплинг Флаттер (1676), Комічна помста, чи Кохання у бадді (1664) тощо. Вона хотіла б, якби могла (1668). У. Уичерли запозичив теми у Мольєра, долучивши основному сюжету побічні любовні лінії. У його Сільської дружині (1675) і Прямодушном (1676) галантне дотепність часто переходить в кілку, навіть уїдливу глузування над претензіями легковажних героїв. Наприкінці 17 в. комедія Реставрації стала піддаватися постійним нападкам із боку церкві та міського середнього стану. У 1698 Дж. Кольер назвав її непристойної і вульгарною в памфлеті Короткий огляд тієї аморальної і вульгарної продукції, що панує на англійської сцені (A Short View of the Immorality and Profaneness of The English Stage). Ще появи памфлету актор К. Сиббер написав комедію Останнє любовне засіб (Love «p.s Last Shif, 1696), героєм якої було типовий на той час джиґун — щоправда, з добрим серцем, що наприкінці кінців виводила його за шлях чесноти. Отож вчасно появи п'єси У. Конгрива Так вступають у світлі (1700), класичного зразка комедії Реставрації, смаки публіки змінилися, і п'єса провалилася.

Комедия Реставрації не зводилася виключно дотепної і фривольній п'єсі про любовні пригоди. У період Реставрації було також популярні фарс Лондонський рогоносець (The London Cuckold, 1681) Э. Равенскрофта, пародія на героїчну трагедію Репетиція (The Rehearsal, 1671) Дж. Вильерса, герцога Бакингема, комедії з заплутаною інтригою П’ятигодинне пригода (The Adventure of Five Hours, 1662) С. Тьюка і Влюблива принц (The Amorous Prince) Афры Бен, і навіть сатиричні комедії Т. Шадуэлла на кшталт Б. Джонсона Перекірливі коханці (The Sullen Lovers, 1668) і Жартівники (The Humourists, 1671).

Хотя комедія Реставрації значно перевершувала по художнім гідностям трагедію на той час, звання сучасники віддавали трагедії, в ієрархії культурних цінностей уступавшей лише епічної поемі. Принципи героїчної трагедії сформулював Д. Драйден у численних передмовах, эпилогах і Досвіді про драматичної поезії (1668) і творчо втілив в трагедії Усі за любов (1677) за мотивами шекспірівського Антонія і Клеопатри. На відміну від Шекспіра, який зосередився на любовної пристрасть і спробах героїв реалізуватися у себе у ній, Драйдена займало дію пристрасті на характері і долю головний герой: Антоній в нього зрадник, уклонившийся від виконання громадського боргу.

К 1700, у зв’язку з з поверненням до театру глядача з середнього класу, котре вимагало на сцені торжества традиційних чеснот, посилилася критика аморальності і непристойності у виставах. Ліпшими жанрами стали сентиментальна комедія і міщанська драма. У комедіях Д. Ванбру Невиправний (1696) і Змова (1707) ще відчувається вплив естетики минаючого століття, але вже настав Дж. Фаркер надає сентиментальну забарвлення сатиричної картині. У Хитромудрому плані чепурунів (1707) цинічний мисливець за посагом прозріває морально перероджується. Остаточно сентиментальне початок стверджується в комедіях Р.Стила. Його п'єса Розсудливі коханці (1722) — типова сльозлива комедія 18 в., з бездоганної мораллю і піднесеним строєм почуттів і стосунків. Сентиментальна комедія доросла на романтичної вірі у те, що людина за своєю природою добра й великодушний. Чутлива, романтична, захоплена драма 18 в. висловлювала смаки переможно восходившего середнього класу.

Морализаторские і сентиментальні тенденції проявилися у комедії, а й у міщанської драмі, чудовий зразок якої виявив Лондонський купець Дж. Лилло (The London Merchant, 1731). Ламаючи традицію, за якою героєм трагедії міг бути лише людина шляхетного походження, Лилло робить основним персонажем п'єси звичайного ремісника, що йде на повідку в пристрастей гине, попри спочатку добрі властивості натури. Дорогою Лилло дотримувався і М. Роу у «жіночих» трагедії Розкаювана грішниця (The Fair Penitent, 1703), Трагедія Джейн Шор (The Tragedy of Jane Shore, 1714), Трагедія леді Джейн Грей (The Tragedy of Jane Grey, 1715).

И звичайна драма, і музична драма, чи опера, завезена з Італії, покликали до життя пародійну драматургію. У Трагедії трагедій, чи Життя і смерть Мальчика-с-пальчик (1730) Г. Филдинг висміяв пишномовний стиль і незгідне дію героико-романтической трагедії. Д. Гей в Опері жебрака (1726) пародіював претензійну італійську оперу, створивши нового сценічний жанр — балладную оперу. Жанр пантоміми розвивали Д. Уивер, Д. Рич і Д. Термонд, фарсу віддали данина С. Фут, Дж. Таунли і Д.Гаррик.

В кінці 18 в. як і був у ходу сентиментальна, чутлива драма. Великим успіхом користувалися Хибна витонченість (False Delicacy, 1768) і Ко мудрецю (A Word to the Wise, 1770) Х. Келли і Житель Вест-Індії (The West Indian, 1771) Р. Камберленда, з романтичними перипетіями і доброчесним героєм. Однак у 1770 з’явилося двоє драматурга, котрі з час зуміли повернути англійську комедію в живодайне русло, прокладене за доби Реставрації: О. Голдсмит і Р. Б. Шеридан, обидва ірландці з походження, створили ряд комедій положень. Зберігши новий часу — великодушного, доброчесного героя — і уникнувши цинізму і непристойностей комедії Реставрації, вони викликали добрий сміх веселою чехардою обставин.

На межі 18−19 ст. з’явилося багато п'єс, написаних у наслідування Шекспіру, але з них лише мала дещиця представляла інтерес. Романтично підняті постановки п'єс Шекспіра і віршованих драм Дж.Ш.Ноулза і Э. Булвер-Литтона не відповідали часові і гальмували розвиток реалістичної драми в прозі. Французька мелодрама, що досягла на 1802 лондонських підмостків, і його вишукане дітище «добре зроблена п'єса», родоначальником якої вважається Э. Скриб, вдихнули нове життя у прозаїчну драму. Проте місцевий колорит проникнув у англійську мелодраму тільки з п'єсами Д. Бусико, що у середини століття зробив це жанр популярним і в Америці і у Великобританії, і Г. А. Джонса, через двадцять років котрий привніс у мелодраму соціальне звучання. Ще повільніше прищеплювалася «добре зроблена п'єса». Першим англійським драматургом, наполнившим прозаїчну драму персонажами і сценами з реальної життя, був Т. У. Робертсон, чиї соціальні комедії Суспільство (Society, 1865) і Каста (Caste, 1867) відкрили дорогу п'єсам А. У. Пинеро, Г. А. Джонса і Д. Бусико в Англії й Б. Хоуарда, К. Фитча і О. Томаса США. Пропонуючи кумедне видовище, «добре зроблена п'єса» у разі зберігала лише видимість правдоподібності, та її художні достоїнства часом не піднімалися вище хорошого фаховий рівень. Деякі автори оголошували свої п'єси «проблемними», проте питання вони піднімали дрібні й сценічне втілення було непереконливо.

В 1891 відбулася подія, яка допомогла англійської театру послабити засилля комерційної драматургії: на зразок паризького «Вільного театру» А. Антуана (1887) і берлінської «Вільної сцени» (1889) Дж.Т.Грейн заснував «Незалежний театр». Метою Грейна було познайомити англійців з п'єсами Г.Ібсена і інших новаторів театру. Постановка Привидів Ібсена викликала шквал обурення трактуванням проблеми статей на сценах, більше нагадують саме життя, ніж традиційне театральне дійство. Буквально лічені одиниці зуміли по гідності оцінити цю видатну п'єсу, зокрема молодий Джордж Бернард Шоу, палкий шанувальник Ібсена і соціаліст, чия першу п'єсу Домá, вдівця (1894) призначалася саме «Незалежного театру». Після значного комерційного успіху Віяла леді Уїндермир (1892) Уайлда і особливо Другий місіс Танкерей (1893) Пинеро, де було багато зусиль від новомодного натуралізму, зрозуміли, що англійська драма входить у якісно новий художній рівень.

С початком 20 в. в Англії стало відчуватися вплив Ібсена і відкритих на континенті «вільних» театрів. По улучному зауваженню Шоу, англійський театр завжди відставав років на сорок від часу. Сам Шоу першим виніс на підмостки назрілі соціальні проблеми. Інші відомі драматурги, зокрема Пинеро і Джонс, писали звані «проблемні» п'єси, чіпаючи переважно життя вищих верств українського суспільства. У напрями ж, названих «Нова драма», охоплення дійсності був незрівнянно ширшим. Так, Д. Голсуорсі в п'єсі Серебрянная коробка (1906) представив гострий соціальний конфлікт між багатими і «бідними, оголив судові зловживання, а п'єсі Справедливість (1910) вивів на сцені в’язницю. У одне десятиріччя століття Шоу був широко відомий, але касовий успіх приходить до нього лише із виставою Першої п'єси Фанні (1911), а повсюдне визнання — після Святий Иоанны (1924). Пізніше цю пошесть п'єси дедалі більше нагадували пьесы-дискуссии, практично позбавлені сюжету.

Представительной постаттю масового театру був У. С. Моэм, п'єса Леді Фредерік (1907) принесла йому перший надзвичайний успіх. Письменнику особливо давався жанр легкої комедії з помітними афоризмами. Втім, не уникав і серйозних жанрів, тільки після невдачі з драмами За вірну службу (1932) і Шеппи (1933), не прийнятими глядачем, Моем перестав писати для театру. Майстром розважальної комедії був і М. Коуард, кращі у його п'єс — Приватні життя (1930) і Безтурботний дух (1941).

В 1930;ті роки яскраво заявила про собі Дж.Б.Пристли і Т.Раттиган. Який Розпочинав як романіст, і есеїст, Прістлі, звернувшись до театру, створив віртуозну композиційно п'єсу Небезпечний поворот (1932). І його наступних численних драматургічних експериментів найбільш вдала п'єса Джонсон проти Джордана (1939). Раттиган в Парне Уинслоу (1946), викриваючи допущену несправедливість, блискуче використовував гучний реальний випадок. У 1955 він так само талановито відобразив в п'єсі Окремі столики криві людські долі.

В 20 в. поряд з комерційною драматургією Моема, Коуарда і Раттигана розвивалася поетична драма, представлена творами У. Б. Йитса, Дж.М.Синга, Ш. О «Кейсі, Т.С.Еліота і Кр.Фрая. Йитс — одного з засновників «Театру Абатства» в Дубліні в 1904, де було поставлено його п'єси Графиня Кетлін (1892), Країна блаженства (1894), На березі Байле (1904), Дейрдре (1907) і Зелений шолом (1910). Написані під впливом японського театру Але, варті в одному ряду із найбільш поэтичными віршованими драмами 20 в. Синг і Про «Кейсі писали прозою, але мову їх п'єс настільки виразний і ритмичен, що також зараховують до творців поетичної драми. У п'єсах Синга Скачущие на море (1904), Удалий молодець, гордість Заходу (1907) і Дейрдре, дочка печалей (1910) відчувається образна, ритмічно багата мова ірландського селянина. Той самий яскравий, живої мову у дублінських робітників у п'єсах Про «Кейсі Тінь стрілка (1923), Юнона і павич (1924) і Плуг і зірки (1926).

Т.С.Элиот прагнув використовувати у своїх драмах ритми повсякденній мові, повторами і метафорами надаючи їй поетичну піднесеність. Зазвичай, у основі його п'єс лежать міфологічні чи події. У Убивстві в соборі (1935) розповідають про мученицькою смерть зарахованого до святих архієпископа кентерберійського Томаса Беккета. Возз'єднання сім'ї (1939) навіяно Эвменидами Есхіла, елементи грецької міфології і драми вплавлены у тканину Вечірки з коктейлями (1949) і Особистого секретаря (1953).

Яркой виразністю відрізняється мову п'єс Кр. Фрая Сон в’язнів (1950), У темряві можна побачити (1954) і Короткий плащ (1961). Його найкраща п'єса — Вона повинна бути спалена (1948).

В 1950—1960;е роки цілющу струмінь в англійську прозаїчну драму вніс Д. Осборн, глава напрями, названих «розсерджені молодики». Найвідоміша п'єса Осборна Озирнися у гніві (1956) викликала бурхливу реакцію глядачів, які звикли до салонним комедіям і відновленої класиці. Серед пізніх творів Осборна, також що зображують уїдливих бунтарів, Комедіант (1957), Епітафія Джорджу Диллону (1958), Лютер (1961), Непідсудна справа (1964).

Осборн кинув виклик англійської театральної традиції, зробивши головний герой Озирнися у гніві виходець з робочої середовища, його приклад пішли Шила Дилени і А.Уэскер. У п'єсі Смак меду (1958), яку Дилени написала у віці, неприкрашений змальовується життя промислового району північній Англії і її мешканців. Найвідоміші твори Уэскера, кухарі за фахом, — трилогія Курячий суп з перловкою, Коріння і Маю на увазі Єрусалимі (все поставлено у 1960). У Кухні (1961) пропасна обстановка під час приготуванні обіду відтворює людська спільнота в мініатюрі. П'єса І до всього картопля… (1962), як і творчість Уэскера загалом, намагається розв’язати право кожної людини на гідного життя.

Современную англійську драматургію представляють Б. Биен (Смертник, 1956, Заручник, 1958), Д. Арден (Танок сержанта Масгрейва, 1960, Робочий осів, 1963), П. Шеффер (Королівська полювання, 1973, Амадей, 1980), Р. Болт (Квітуча вишня, 1957, Людина для будь-який пори, 1961), Д. Ортон (Розважаючи містера Слоуна, 1964, Видобуток, 1967), П. Николз (Джо Эгг, 1967), Д. Стори (Святкування, 1969, Роздягальня, 1972, Школа життя, 1975), С. Грей (Батли, 1971, Зайнятий іншим, 1975, Семестри Куотермейна, 1981, Звичне заняття, 1984, Тантьєма, 1987).

Отдельного згадки заслуговують Т. Стоппард, Х. Пинтер і А.Эйкборн. У п'єсі Стоппарда Розенкранц і Ґільденстерн мертві (1967) по мотивів Гамлета героями виступають другорядні персонажі шекспірівської драми, які спантеличено коментують найвищою мірою дивне, з їхньої погляд, зміст п'єси. Їх замішання, вважає Стоппард, відбиває наше нерозуміння сучасного світу. Серед інших п'єс — Стрибуни (1972), Травестії (1974), Ніч і (1978), Справжнє (1983) і Художник, донизу вниз сходами (1988).

В 1960—1970;е роки найвпливовішим драматургом англійського театру був Х.Пинтер. У п'єсах Дня народження (1958), Сторож (1960), Колекція (1962), Повернення додому (1965), Нічия земля (1975) і Зрадництво (1979) однаково важливо і те, що говорять і роблять персонажі, і те, про що вони мовчать і чого не збираються здійснювати. Створюючи двозначні і непередбачувані ситуації, Пінтер заклав сценічну традицію, у якій життя сприймається як загадковий хэппенинг, а чи не дохідлива, ясна історія.

Эту традицію довів до формального досконалості Эйкборн, найплодовитіший англійський драматург. Він зруйнував традиційне лінійне дію: це у кожної п'єсі трилогії Норманнские завоювання (1973) дія яких відбувається до того ж час і з тими самими персонажами, що у двох інших п'єсах, але місцем дії стають різні кімнати заміського вдома, внаслідок і той ж дня показаний під різними кутами зору, що виключає однозначну трактування подій.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.