Олександро-Невський собор у Варшаві

АЛЕКСАНДРО-НЕВСКИЙ СОБОР У ВАРШАВЕ.

Відомий польський історик і культуролог Я. Тазбир недавно так висловився зі сторінок впливової польської газети: «По сьогодні російська печатку, і навіть видання, випускаються у Польщі Православної Церквою, нагадують нам про висадженому соборі на Саской площі…» Сміємо помітити: тут інше. Про величному православному соборі, колись що стояв у центрі Варшави, у Росії далеко не всі знає, ми майже не пам’ятають про неї. Є і зовсім дивовижні. Року два — назад довелося бути свідками того, як екскурсовод в Церковно-археологическом кабінеті Московської Духовної Академії, розповідаючи про ескізі мальовничого оздоблення собору, висевшем на стіні, сказав, що це собор було в брешемо Другої світової війни, коли вся Варшава перетворилася на руїни…

Ми погано знаємо свою історію, навіть саме недавнє минуле. Втім, не знають всієї правди про долю собору та її руйнуванні у самій Польщі. Собор знищували повільно, планомірно протягом кілька років, сіло моменту, як у період Першої світової війни німці зайняли Варшаву. У незалежної Польщі цей процес прискорився, і до 1926 р. собору не лишилося й сліду. Чи це можна пояснити і виправдати, вважає Я. Тазбир, наявністю «у визначені історичні моменти» якихось «національних самовідчуттів», тим більше йдеться про знищення християнської святині в християнському державі, як не обтяженому войовничим атеїзмом, як і відбувалося у СРСР, а й продекларировавшим свою відданість християнським ідеалам особливих статтях своєї Конституції, подчеркнувшим її підписанням урядом нової незалежної Польщі спеціального угоди, конкордату, з Римським престолом в 1925 р. …

Думка необхідність будівництва православного кафедрального собору Варшаві висловив незадовго доти що вступив у посаду генерал-губернатора І.В. Гурко, герой боїв на Балканах. Вона стала викладено їм у спеціальної записці на Височайше ім'я і схвалено у імператора Олександра III. За словами І.В. Гурко, всі тодішні варшавські православні храми могло вмістити лише близько однією десятою православних жителів міста (їх було тоді Варшаві 43 тисячі), що особливо впав у очі новому генерал-губернатору, старання якого сприяли збору необхідних для возведени храму коштів. Значна частина їх склали добровільні пожертвування з Росії. Жертвователями були представники усіх прошарків населення, починаючи з Імператора і членів його сім'ї, всіх станів. Дарували грошима, будівельними матеріалами, церковної утварью. 28 серпня 1893 р. створили особливий Комітет з будівництва собору, очолюваний І.В. Гурко, й оголосили конкурс на найкращий проект, якою була визнана робота Л. Н. Бенуа, затверджена Олександром III 13 січня 1894 р. Влітку того ж року спорудження самого значного культового будинку Варшави — Александро-Невского православного собору, що є «апогеєм, — як у сучасний польський історик архітектури П. Пашкевич, — сакрального будівництва» у польській столиці. Поруч із храмом почалося будівництво 70-метрової соборної дзвіниці, вершина якої стала найвищої точкою міста.

1900 р. з’явився важливою віхою у створенні храму. Він у цілому побудований, і 9-те листопада головному його куполі поставили чотирикутний хрест. У тому ж року було організована спеціальна Художня комісія, призванна розробити зважену та здійснити проект оздоблення Александро-Невского собору. Проект, запропонований найбільшим російським фахівцем у сфері церковної археології й історію християнського мистецтва професором Н. В. Покровським, було прийнято комісією початку літа 1900 р. і пізніше затверджений епархиальными і губернськими владою.

До роботи залучили кращі художні сили Росії. Розпис вівтаря й керівництво живописними роботами доручили В. М. Васнецову, ікони було написано В. П. Гурьяновым і багатьма іншими найвищими російськими іконописців. На обробку храму у величезних кількостях йшли дорогоцінні і напівкоштовні метали, уральські самоцвіти, різні види мармуру і граніту. У самій Москві для собору було вилито чотирнадцять дзвонів, самий великий з-поміж яких був п’ятим за розміром Росії. Особливим прикрасою нового варшавського православного храму стали величезні мозаїчні композиції, які, безперечно, і з сьогодні можна вважати найкращими у свій рід. Їх було шістнадцять. Лише в Олександро-Невському кафедральному соборі перебувало близько 10 тисяч (!)творів і предметів, які мають художньої цінності світового рівня.

20 травня 1912 р. собор було освячено у їм благовірного великого князя Олександра Невського. «Плекаючи цей храм, — сказав архієпископ Варшавський і Привисленский Микола, — творці або не мали у думках нічого ворожого до оточення нас інослав'я вважаючи: насильство над природі Православ’я».

Розпочата Перша світова війна призвела до евакуації у 1915 р. російської адміністрації, і православного духівництва з Варшави Александро-Невский православний собор був окупаційними владою перетворений на гарнізонний католицький костьол св. Генріха. Наприкінці 1918 р. Польща стала незалежною державою, і вже за місяці варшавський магістрат ухвалила постанову про ліквідацію у місті більшості православних церков, крім двох, існують і понині - цвинтарної на Волі і парафіяльною на Празі. Фактично була й доля грандіозного храму на Саской площі, який польські мистецтвознавці навіть оголосили «малоцінним» і при цьому котрий обіймав надто велику площу перейменують на умовах її «браку Варшаві». Офіційних «причин» виявилося занадто багато, і було нині всі вони виглядають по меншою мірою безглуздими, тоді можна було серйозно розмірковувати навіть у тому, що собор необхідно зруйнувати заради зміни фону, де буде встановлено пам’ятник князю Ю. Понятовскому.

Зрозуміло, осліплення охопило в усіх польське суспільство, у якому при цьому національні меншини становили більше однієї населення. Причому частку православних доводилося близько дванадцяти відсотків (було п’ять мільйонів). Пролунало голоси за збереження собору. Вони були одностайними, та й причини появи виявлялися часом протилежними. Але всі особи, яких вони належали, зокрема й видатних польських діячів, таких, наприклад, як письменник Стефан Жеромский, вважали руйнація варварської акцією. Прибічників недопущення руйнації собору, котрі обстоюють зберегти його в незмінному вигляді, стали презирливо іменувати «соборитами», цим хіба що підкреслюючи їх непатріотичність. Опинилися незатребуваними і предложени іншій частині прибічників збереження собору, але у зміненому вигляді: як музею мартирологии польського народу (що пропонував З. Жеромский), архіву, навіть гарнізонного костьолу…

Рік у рік процес руйнації собору наростав. Спроби врятувати її нічого не наводили. Не допомогли навіть гучні протести в польському Сеймі і Сенаті. Ось, наприклад, що говорив в Сенаті влітку 1924 р. православний сенатор В. В. Богданович: «Досить піти на Саскую площу і оцінити оголені бані наполовину зруйнованого собору. Не кажете, добродії, що повинен бути зруйнований як пам’ятник неволі. Я сказав, що, поки що варто, він являетс найкращим пам’ятником майбутніх поколінь, поучаючи їх, як треба шанувати й берегти Батьківщину, розібраний ж, буде пам’ятником — ганебним пам’ятником нетерпимості і шовінізму! Слід звернути увагу те що, у цьому соборі є видатні художні твори, у яких вкладено багато духовних сил кращих синів сусіднього народу, й ті, хто створював ці витвори мистецтва, не думали ні про яку політиці. Польський народ відчуває це, і навіть загрозливе значення цієї вчинку вже склав свою легенду щодо руйнації собору… Але наших політиканів це зовсім не зворушує. І це приїжджають іноземці - англійці, американці - і із подивом дивляться цього, фотографують і фотографії поширюють у світі - природно, разом із думкою про польську культуру і цивілізації…».

Бажаючи надати кампанії руйнації найбільшого міжвоєнної Польщі православного храму воістину всенародний загальнодержавний характер, варшавський магістрат випустив спеціальні «бони, доступні кожному за», «забезпечені вартістю матеріалу, отриманого внаслідок знесення» собору, щоб «кожен поляк міг стати причетний до цій справі». Для остаточного руйнації собору магістрат використовував спеціальні бригади, що й завершили знищення, использу тактику «малих вибухів», кількість яких, за повідомленнями варшавській друку минулих років, наближалася до п’ятнадцяти тисячам (!)…

Нині про соборі нагадує небагато. Насамперед мовчить наша пам’ять. Ті поодинокі голоси, які кілька раз пролунали останніми роками і який, певне, і має на увазі Я. Тазбир, байдуже. Щоправда, у багатьох країн світу виявилися частки оздоблення собору й різні предмети потім із нього. Кам’яне надгробок Ю. Пілсудського в краківському Вавелі частково виконано із найцінніших матеріалів, які вибираються зі зруйнованого православного собору. «Узяте біля собору» можна побачити і деінде, зокрема й у католицьких костьолах…

Більше щасливою виявилася доля в кількох мозаїчних панно із соборів, точніше, їх окремих частин, перевезених в поліський р. Барановичі і укріплених на стінах побудованого в 1931 р. православного храму на вшанування Покрова Пресвятої Богородиці. У тому числі був і частина мозаїки Н. А. Кошелева «Врятував зі будівельником», що становить Л. Н. Бенуа, який тримає модель собору, і навіть невеличкий фрагмент композиції В.М. Васнєцова «Про Тобі радіє…».

Православний кафедральний собор у Варшаві став майже котра першою Європі ХХ столети християнським храмом, стертим з землі волею структурі державної влади. Навіть у СРСР вибух храму Христа Спасителя пішов лише наприкінці 1931 р. У II Речі Посполитої, як офіційно іменувалася міжвоєнна Польща, руйнація православних святинь почалося значно раніше. Після ліквідацією у перших двох років существовани незалежної Польщі близько чотирьохсот православних храмів (1918;1920 рр.) і руйнацією варшавського кафедрального собору в усій II Речі Посполитої почалося масове винищення православних святинь. Багато воєводських центрах, зокрема де він, де православні жителі були корінним населенням, були зруйновані міські православні собори. Поруч із варшавським, в 1924;1925 рр., знищили величний православний собор в ім'я Воздвиження Чесного Хреста Господнього на Литовської площі м. Любліні - перша епископска кафедра св. Патріарха Тихона. Такі акції тривали протягом усього періоду існування II Речі Посполитої, досягнувши свого апогею в літні місяці 1938 р. Тоді, у червні і липні на Холмщині на вимогу «католицької громадськості» військово-поліцейськими силами знищено близько 150 сільських православних церков. Усе це відбувалося в місцевостях, населених виключно православними українцями, які тут багато століть, остаточно вигнаними звідси у перші роки по закінченні Другої світової війни у ході спеціальної каральної операції «Вісла».

Юрій Лабынцев, Лариса Щавинская. Александро-Невский собор у Варшаві