Риторика

Риторика

Реторика, чи Риторика (грецьке rhē,torikē,́, латинське rhetorica) — зросла на давньогрецької грунті в VI—IV ст. до зв. е. як теорія мистецтва переконувати словом. «Реторика — творець переконання» (Горгий Леонтинский та інших.). Розвиток товарно-грошового господарства за умов антично-рабовладельческой формації призвело до плекання міст-держав (Афіни та інших.), до відкритими і гострої боротьбі класів та партій. У разі античного суспільства майже виняткової формою «переконання» (агітації) була ораторська мова — необхідне і наймогутніше знаряддя політичного успіху «Йдеться ораторська»). Тому Р. виникла як теорія ораторській мови і тим самим як тактична керівництво у боротьбі. Це визначило утримання і характер Р. Ще сицилийцу Кораксу (VI в.), якого вважали — разом із Эмпедоклом — «винахідником» Р., приписувався основне теоретичне становище: «головна мета оратора — не розкриття істини, але переконливість при допомоги ймовірного (eikó, s)». Згодом, попри спробу Аристотеля обгрунтувати Р. не як мистецтво переконувати, бо як керівництво до відшуканню кращих способів аргументації у зв’язку з обставинами і природою цієї справи, становище Коракса повторювалося неодноразово грецькими і римськими риторами: мета Р., по Корнелію Цельсу, — «говорити переконливіше в сумнівних громадських справах. Оратор шукає лише подоби істини. Бо не свідомість правоти є нагородою, а перемога у спорі…» Ще Платон засудив Р. як «мистецтво обману», «словесну спритність» «велике робити малим, мале великим, хибне істинним, справжнє хибним». Осуд Р. було осудом софістичної філософії. Суб'єктивно-ідеалістичний вчення софістів зі своїми релятивистски-скептическим ставленням до «пізнання істини» було філософським підставою Р. Зі становища Протагора — «речі для кожного тільки тим, що він у них бачить, відповідно до своїм властивостями, отже людина — міра всіх речей» — випливало, хоча все судження правильні, але не рівноцінні, т. е. індивідуум чи колектив пізнають реальність над однаковою мірою, а відповідність до «станом організму», що може змінитися під впливом людей, пізнавачів більше, ніж інші, люди ці — софісти і оратори, що впливають суспільство у вигляді слова. Міра до справжності й переконливості слів оратора — справа його «мистецтва», його «винаходи». Тому Р. зайнята відшуканням дієвих мовних коштів на створення переконливості незалежно від об'єктивного змісту. Звідси суто практична завдання Р. — озброїти політика засобом «полону» і «приборкання» маси.

В відповідно до цього Р. вивчає: 1. Винахід ідейного матеріалу промови: а) пошук вигідною думки і опорного пункту, «статусу для аргументації», б) перебування докази декларативності й аргументації з допомогою діалектики, якої древні називали науку вести суперечка з допомогою логич. доказів, досягла у софістів особливої витонченості, в) використання «загальних місць» — формально логічних «джерел» «поширення» аргументації: узагальнень і поділів виду та роду, порівнянь, контрастів тощо., р) застосування коштів емоційного впливу на відповідність до тим, який ефект бажаний: ентузіазм чи ненависть, острах чи надія й ін., буд) характер моральності оратора, який убезпечить довіру до слів. 2. Розподіл матеріалу промови — ораторський порядок, заснований не так на логічного чи історичної послідовності, але в психологічної дієвості, загальна композиційна схема промови: а) вступ (різних видів), б) розповідь, має метою вигідний добір і розміщення фактів, в) міркування — обгрунтування своїх положень та спростування гидких, р) висновок — підбиття підсумків, агітаційний заклик. 3. Переказ, чи стиль промови, турбота про яку «необхідна внаслідок моральної зіпсованість слухачів»: а) стильові особливості судової, загальнополітичної, урочистій промови, б) поділ стилів на «простий», «помірний» і «піднесений» в залежність від використання «прикрас», в) будова періоду, р) «стежки» (метафора, метонімія, перифраз тощо.), «постаті думок» (антитеза, градація, корекція тощо.) і «словесні постаті» (риторичне запитання, анафора тощо.). Крім зазначених трьох часток в Р. включалися питання вивчення слухачів (у Аристотеля) і питання запам’ятовування мови і проголошення (голос, жести тощо.).

По з розвитком прози історичної, філософської та мистецької Р. ставала теорією «красномовства» взагалі: проза неораторская складалася під впливом ораторській мови і реторических принципів. З падінням античної демократії реторика втратила прямий тактико-политический характер. Августин (IV в.) теологизировал античну реторику, і вона є частиною середньовічної схоластики — догматичної теорією «твори»: вченням про «хриях», «стежках» і «постатях». У дещо модернізованому «полегшеному» вигляді вона в дворянско-буржуазную школу на правах «теорії словесності», переважно «прози». З іншого боку, буржуазія відродила Р. як ораторську теорію в відповідність до потребами класової боротьби спочатку з феодалами, та був з пролетаріатом (класичний приклад — «Parliamentary logic» (Парламентська логіка, 1808) У. Р. Гамільтона). Філософське обгрунтування дав їй Гегель: в «Естетиці» він, виходячи з того античної Р., визначив реторическое слово як практичне засіб «переконання» з метою «досягнення інтересу» на відміну від промови «поетичної», котра виражає «дух, вільно созерцающий власної сутності». Реторическое слово служить не «істині», а «вигоді», відбиваючи накип «готівкового буття». Так. обр. Гегель санкціонував поділ мови, як висловлювання справжньої дійсності («духу») мови реторической — із установкою на слухача, на живе і «досягнення інтересу» (агітація). Уся буржуазна наука прийняла гегелівську трактування реторического слова в основі (до нашого часу), т. до. це трактування відповідає буржуазної практиці: ідеологічна обробка мас, необхідна для «досягнення інтересу», вимагає не істини, а «правдоподібності» як форми політичного обману. Р. фетишизирует слово, наділяючи її ж, зрештою містичним змістом потребують і іманентної «силою». Пролетаріат вже не потребує засобах обману, не «винаходить» істин і не фетишизирует форм висловлювання. «Немає нічого противнее духу марксизму, як фраза» (Ленін). Про ораторському мистецтві пролетаріату — див. «Йдеться ораторська».

Список літератури

Платон, «Федр», «Горгий» (російський перши. У. М. Карпова в «Творах Платона», чч. 2—4, вид. 2, СПБ, 1863).

Аристотель, Риторика, СПБ, 1894.

Квинтилиан, Дванадцять книжок риторичних наставлянь, перши. з латинск. А. Микільський, 2 чч., СПБ, 1834.

То ж, перев. 10-ї книжки У. А. Алексєєва, СПБ, 1896.

Cicero, De Oratore, вперше вид. в Subiaco, 1465, комментир. вид. F. Ellendt, Kö, nigsberg, 1840.

G. Sorof, 3 Aufl., Berlin, 1875.

A. P. S. Wilkins, Oxford, 1892, та інших.

Его ж, Orator, вперше вид. у Венеції в 1492, комментир. вид. Про. Jahn — W. Kroll, Berlin, 1913, та інших.

Его ж, Brutus, вперше надрукований 1475.

позднейшие вид. H. Meyer, Halle, 1838, Th. Stangl, Lpz., 1886, перевидано в 1920, Martha, P., 1907, та інших.

Tacitus, Dialogus de oratoribus, hrsg. v. A. Gudeman, 2 Aufl., Lpz., 1914.

Augustinus A., De doctrina christiana, Bonn, 1930.

Rhetores graeci, ex recognitione L. Spengel, 3 Bde, Lpz., 1853—1856.

с 1894 виходить 2 вид., під ред. М. Rabe та інших, поки вийшли томи I, II, V, VI, X, XI, XIII—XV, останній тому вирушив у 1931.

Walz, Rhetores graeci, 9 Bde, Stuttgart, 1832—1836.

Halm З., Rhetores latini minores, Lpz., 1864.

Norden E., Die antike Kunstprosa, 4 Bde, Lpz., 1915—1923.

Gomperz H., Sophistik und Rhetorik, Lpz., 1912.

Chaignet A. E., La rhé, torique et son histoire, P., 1888.

Volkmann R., Die Rhetorik der Griechen u. Rö, mer, 2 Aufl., Lpz., 1885.

Ernesti J. A., Initia rhetorica, Lpz., 1750—1783.

Schott H. A., Die Theorie der Beredsamkeit, Lpz., 1828—1849.

Blair H., Lectures on Rhetoric and belles-lettres, 3 vv., Dublin, 1783.

Campbell G., The Philosophy of Rhetoric, 2 vv., L., 1776.

Whately R., Elements of Rhetoric, ed. l, Gotha, 1827, ed. 10, N. Y., 1880 (є ньому. перши. «Grundlagen der Rhetorik», 1884).

Bascom J., Philosophy of Rhetorik, 2-nd ed., N. Y., 1888.

Wackernagel W., Poetik, Rhetorik u. Stylistik, 3 Aufl., Halle, 1906.

Batteux Ch., Principes de litté, rature, у серії «Cours des belleslettres», P., 1765.

Philippi A., Die Kunst der Rede, Lpz., 1896.

Le Clerc J. V., Nouvelle rhé, torique franç, aise, P., 1822.

Ломоносов М. У., Короткий керівництво до красномовству, кн. I, у якій міститься риторика…, СПБ, 1748 (й у «Творах», ред. М. І. Сухомлинова, т. III, СПБ, 1895).

Опыт риторики (по Блеру), СПБ, 1791.

Никольский А. З., Підстави російської словесності, СПБ, 1792.

Рижский Ів., Досвід риторики, СПБ, 1796.

Мерзляков А., Про істинних якостях поета і оратора міркування, М., 1824.

Толмачев Я., Військове красномовство, 3 чч., СПБ, 1825.

Галич А. І., Теорія красномовства всім пологів прозових творів, СПБ, 1830.

Кошанский М., Загальна реторика, СПБ, 1829.

Сперанский М., Правила вищого красномовства, 1844.

Фойгт До., Думки про істинного значенні і змістовності риторики, «ЖМНП», 1856, год. 86.

Миттермайер До., Керівництво до судового захисту з кримінальних справ, М., 1863.

Гегель, Курс естетики, кн. II, М., 1860.

Луньяк І., Риторичні етюди, СПБ, 1881.

Певницкий У. Ф., Церковне красномовство та її основні закони, Київ, 1906.

Гофман У., Слово оратора (Риторика й відкрита політика), Л., (1932). Див. також бібліографію до ст. «Йдеться ораторська».

В. Гофман.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.