Посредническая роль південнослов'янських країн становленні давньоруської писемності. 
Долі кирилло-мефодиевской традиції

Посредническая роль південнослов'янських країн становленні давньоруської писемності. Долі кирилло-мефодиевской традиции

Древняя Русь сприймала візантійську писемність не прямо, а ще через посередництво болгарських і сербських перекладачів, переводивших із грецької на загальнозрозумілу слов’янам старослов’янську язык.

Основы слов’янської письмовій традиції було закладено святими равноапостольными братами Кирилом і Мефодієм у Великій Моравії. У 863 р. моравець князь Ростислав я запросив їх до створення слов’янського перекладу богослужбових книг.

Братья Костянтин (в чернецтві Кирило) і Мефодій походили з грецького міста Солуни (совр. Салоніки), у якому значну частину населення слов’яни. Ким були, на національності солунські брати, достеменно невідомо, але безсумнівно, мову солунських слов’ян він добре знайомий. З іншого боку, молодший брат, Костянтин, був геніальним філологом. Створення перекладу із грецької мови, має двохтисячорічну літературну традицію, на слов’янський, ще мав письмовій традиції, був справою виключно сложным.

Прежде всього треба було створити саму слов’янську абетку. На час солунських братів ставляться дві слов’янські абетки: кирилиця і глаголиця. Кирилиця, створена основі грецького алфавіту, отримала згодом стала вельми поширеною, глаголиця, своєрідна й химерна, досить швидко вийшов із вживання, але вона факт, що саме неї написано найбільш ранні збережені пам’ятники, змушує багатьох учених припускати, що став саме глаголиця була створена святим Константином-Кириллом. Святий Кирило Карабиць був знайомий з східної писемністю. Відомо, що ще до його запрошення до Моравію він прийшов для спору про віру до хазарам — народу, прийняв іудаїзм. Деякі літери кирилиці, які мають відповідності в грецькому алфавіті — такі як «ш «чи «ц «— явно запозичені із єврейського алфавита.

Сам переклад також представляв значну складність. Багатьох богословських понять в слов’янською мовою взагалі було — їх доводилося створювати наново, використовуючи слов’янський лінгвістичний матеріал. Святий Кирило тонко відчув багаті можливості слов’янського мови, його пластичність, морфологическую спорідненість грецькому, здатність до творення новослів, що дуже важливо задля передачі богословської термінології. Приміром, грецький термін «Теантропос », запроваджений видатним грецьким богословом III в. Оригеном, чудово передавальний сутність двоєдиної природи Христа, легко перекладається слов’янський одне слово — «Богочоловік », але з перекладається таким чином на латину, де можна тільки вжити два слова: Deus et Homo — «Боже, і Людина » .

В відповідність до ухваленій у давнини традицією, під час перекладу використовувався принцип пословности, щоб у точності переводилося кожне слово, а чи не загальний сенс фрази, як це робиться зараз. У цьому синтаксична структура переказного тексту з точністю повторювала структуру грецького оригіналу. У давньоруської традиції слов’янську мову сприймалася як рівноправний аналог грецького, в результаті чого виникали звані семантичні кальки: слов’янським словами приписувалися значення грецьких. Отже вдавалося створювати переклади практично адекватні грецьким оригіналам, і навіть на зразок перекладних, писати і деякі оригінальні тексти церковнослов’янською языке.

Святой Кирило помер 869 р., святої Мефодій продовжував роботу над перекладами. Наприкінці життя та його учні зазнали переслідувань із боку католиків, святитель Мефодій зазнав навіть тюремне ув’язнення. Він помер 885 г.

Дело рівноапостольних братів тривало їх учнями. Ще на початку ІХ ст. слов’янська писемність добулася Хорватію. Доля таких слов’янських країн як Сербія, Хорватія, Моравія була складне і трагічне. Історично вони затрималися у кордоні західною та східною Римська імперія. Цей кордон розділила народи, які, будучи етнічно і культурно ближчі один до Православному Сходу, юридично потрапляли під владу Риму. Через це зіткнення Заходу та Сходу Балкани традиційно вважаються вузлом конфліктів. У Хорватії кирилло-мефодиевская традиція згодом припинилася, але у Сербії вона отримала багате розвиток. У Чехії православна традиція кілька днів зберігалася, але в результаті вони й у неї подавлена.

Третьей країною, куди, після Моравії і Хорватії, наприкінці ІХ ст. потрапила слов’янська писемність, була Болгарія. Болгарські правителі Борис I його син Симеон покровительствували слов’янської писемності, у Болгарії вона отримала найбільше розвиток. Тут працювали учні і послідовники солунських братів: Климент Охридський, Наум, Костянтин Преславский, Іоанн Екзарх та інші. Ними як було переказано значну кількість грецької богослужбової та святоотецькій літератури, а й створено оригінальні твори. Знову ж таки важливо наголосити, що з неозорої скарбниці грецького письма вибиралося тільки те, що служило справі християнського освіти. Тому антична традиція розважальної літератури виявилася практично незатребуваною, а тенденція до учительности, до просвітительству і — моральна оцінка життя і пошуки правди — стали визначальними ознаками класичної російської літератури — до XX в.

Таким чином, за сто з гаком років, що відокремлюють діяльність рівноапостольних братів від Водохреща Русі, встигла скластися досить багата власне слов’янська письмова традиція, яку успадкувала Русь.

Список литературы

1.Ильинский Г. А. Досвід систематичної кирилло-мефодиевской бібліографії. Софія, 1934.

2. Можаева И. Е. Бібліографія по кирилло-мефодиевской проблематики 1945 — 1974. М., 1980.

3.Флоря Б. М., Турилов А. А., Іванов С.А. Долі Кирилло-Мефодиевской традицією, після Кирила і Мефодія. СПб., 2000.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.