Організація виробництва на підприємстві

Характеристика допоміжного і що производства.

1. Організація і планування енергетичного господарства. 2. Організація і планування інструментального господарства 3. Організація і планування транспортного господарства. 4. Організація і планування ремонтного господарства. 5. Організація і планування складського хозяйства.

Схема розгляду питання. а) Завдання господарства. б) Структура. в) До основних рис діяльності. р) Планування діяльності. буд) Техніко-економічні показатели.

Енергетичне хозяйство.

На підприємстві використовується до 10 видів енергії: електроенергія, пар, гаряча вода, газ, стиснений повітря, кисень, паливо тощо. буд. Річні видатки споживану енергію на підприємствах дуже великі, які частка у собівартості продукції сягає 25 — 30%. Основними завданнями енергетичного господарства є: 1) безперебійне забезпечення усіма видами енергії підприємств, цехів, робочих місць у відповідно до встановлених нею параметрів — напруги, тиску, температури та інших.; 2) раціональне використання енергетичного устаткування, його помешкання і обслуговування; 3) ефективне користування та ощадливе витрачання у процесі всіх видів энергии.

Аби вирішити з завдань для підприємства створюється енергетичне господарство, структура якої від типу виробництва, обсягу своєї продукції, від кооперованих зв’язків із зарубіжними предприятиями.

У великих підприємствах на чолі енергетичного господарства перебуває управління головного енергетика (УГЭ), на середніх підприємствах — відділ головного енергетика (ОГЭ), на малих підприємствах — энергомеханический отдел.

До складу енергетичного господарства середнього підприємства входять: відділ головного енергетика, электросиловой цех, теплочи паросиловой цех, електроремонтний і слаботочный цехи. ОГЭ очолюється головним енергетиком, який підпорядковується головному инженеру.

З технологічних позицій енергетичне господарство підрозділяється на 3 части:

— генеруюча часть;

— розподільна (передає) часть;

— споживаюча часть.

До генеруючої частині належать: електростанції, котельні, газогенераторні станції, компресорні і насосні установки.

До розподільній частині належать: мережі, розподільні устрою, трансформаторні подстанции.

До споживає частині належать: энергоприемники основного і допоміжного виробництва, і навіть невиробничій сферы.

Насправді існує 3 варіанта постачання энергией:

* Внутрішнє енергопостачання, коли підприємством постачається енергією від власних установок.

* Комбіноване енергопостачання, що є основним підприємствам, у своїй електроенергію підприємства одержують від районної енергосистеми, а тепло від власної котельні чи то з ТЕС. Недолік енергії заповнюється власними установками.

* Зовнішнє енергопостачання, що використовується дрібними підприємствами, коли всі види енергії поставляються зі стороны.

Відділ головного енергетика виконує 2 функції: 1) учётно-плановая, що передбачає визначення обсягів, види енергії, контроль над її використанням; 2) технічна, що передбачає контролю над станом енергоустановок, своєчасністю ремонту, заходи щодо економії енергії та використання вторинної энергии.

Енергопостачання підприємства має специфічні особливості, які у одночасності виробництва та потребления.

Визначення потреби у енергії складає основі енергетичних і паливних балансів. Енергетичні баланси класифікуються так: 1. За призначенням: а) перспективні, т. е. на термін під час проектування або реконструкцію підприємства; б) поточні, складених 1 рік із поквартальною розбивкою; в) звітні, складених контролю над використанням енергії. 2. По видам енергоносія: а) приватні, т. е. на окремі види (вугілля, газ, вода, нафту, пар); б) загальні, складаються у всій сумі палива. 3. За характером над цільовим використанням, а силового, технічного, производственногосподарського назначения.

Енергетичний баланс розробляється у наступному послідовності: 1) складається видаткову частину, т. е. план споживання енергії підприємством, розраховується потреба для основного, допоміжного виробництва та обслуговуючого господарства; 2) складається прибуткова частина, де вказуються джерела покриття потреби з допомогою надходження енергії від виконавця і власного виробництва энергии.

Планова потреба підприємства у електроенергії визначається наступним образом:

В[pic]=НN+В[pic]+В[pic]+В[pic],.

М — планова норма витрати електроенергії на одиницю продукції, кВт/ч;

N — обсяг випуску продукції натуральному (вартісному) вираженні, прим. (руб.);

В[pic]- витрата енергії на допоміжні потреби (висвітлення, опалення, вентиляцию),.

В[pic]-планируемый відпустку енергії на сторону;

В[pic]- плановані втрати энергии.

До основних техніко-економічних показників, характеризуючих роботу енергетичного господарства, ставляться: 1) собівартість одиниці енергоресурсу; 2) частка витрат за енергію в собівартості продукції; 3) витрата енергії на одиницю продукції; 4) розмір вторинного використання енергоресурсу; 5) й енергооснащеність праці, що є кількість енергії, що припадає однієї робочого на рік; 6) коефіцієнт попиту, коефіцієнт потужності, які характеризують рівень використання і якість експлуатації электрооборудования.

Організація інструментального хозяйства.

Завданнями інструментального господарства для підприємства є: безперебійне забезпечення усіма видами інструмента основного і допоміжного виробництва, і навіть правильний облік, збереження і підтримку необхідних запасів лише на рівні цехи і підприємства, проектування виготовлення інструменту мінімальними затратами.

До складу інструментального господарства входять: інструментальний відділ, центральний інструментальний склад (ЦИС), цехи про ремонт, инструментально-раздаточные комори (ІЗК), заточення інструмента. Витрати використання інструмента в собівартості вироби сягають 15%.

Планування підприємства у інструменті проводиться у разі двох напрямах: 1) планування витратного фонду; 2) планування обігового фонда.

Під видатковими фондом розуміється кількість інструмента, що буде витрачено на певну виробничу программу.

Оборотний фонд — це необхідні запаси, що забезпечують безперебійну роботу основних підрозділів. Структура фонду для підприємства становить 100%: 70% перебуває у ЦИС, 20% - в ІЗК, 5% - ремонту, 5% - в заточке.

[pic]В загальному вигляді потреба у інструменті може бути оцінена: n = [pic]; n — норма витрати інструмента на обрану одиницю (10,100, 1000 изделий);

N — кількість деталей, виробів; t[pic] - машинне час обробки даним инструментом;

T[pic] - термін їхньої служби інструмента, що можна взяти в довідниках, або рассчитать;

К[pic]- коефіцієнт випадкової убування (0,05−0,1).

Потреба мерительном інструменті залежить: як від кількості вимірюваних виробів; б) від вибірки; в) від часу износа. pic].

З[pic]= З[pic] + Н[pic]Т[pic];

Н[pic] - одноденний витрата инструмента;

Т[pic]- час поставки інструмента в нормальних условиях.

З[pic] = Н[pic]T[pic];

Н[pic] - одноденний витрата инструмента;

T[pic] -час термінової поставки инструмента.

Техніко-економічні показники, що характеризують роботу інструментального господарства: 1) обсяг інструмента, випущених власними силами із боку; 2) кількість працівників для інструментів; 3) кількість працівників інструментального цеху; 4) вести працівників; 5) видатки виготовлення інструментів; 6) дотримання термінів виготовлення й подачі інструментів у виробничі цехи; 7) заходи стосовно зниження собівартості, заходи щодо підвищення якості інструмента; 8) дотримання термінів проектування, виготовлення інструментів; 9) зниження витрат за проектирование.

План забезпечення підприємства інструментами складається з такого направлению:

1) потреба для чинного производства;

2) забезпечення інструмента нового производства;

3) зміна оборотних фондов;

4) зміна запасів ЦИС;

5) виготовлення інструмента набік для продажи.

Організація транспортного хозяйства.

Основними завданнями транспортного господарства є: забезпечення ритмічного виробництва шляхом раціонального просування предметів праці, зниження транспортних операцій та впровадження нової техніки в транспортне хозяйство.

Чинники, які визначають вибір транспортних засобів: 1) об'єм і характер вантажу; 2) габарити, маса переміщуваного вантажу; 3) відстань переміщення; 4) частота рейсу; 5) напрям перемещения.

Технічні характеристики транспортних средств:

1) скорость;

2) грузоподъемность.

До складу транспортного господарства входять: транспортний відділ, гаражі, ремонтні майстерні, спеціальні цехи (цехи автомобільного транспорту, залізничного, повітряного тощо. п.).

Застосовувані на заводах транспортні засоби класифікується за такими направлениям:

1) за способом дії - прерывные і непрерывные;

2) за видами транспорту — підйомно-транспортні, залізничні, безрельсовые;

3) за призначенням у діяльності підприємства — зовнішні, межцеховые і внутрицеховые;

4) в напрямі переміщення вантажу — горизонтальні, вертикальные.

(ліфти), горизонтально-вертикальные (бруківці кран), наклонные.

(візки, схили, конвейеры).

Основними системами транспортування вантажу є: а) маятникова; б) веерообразная; в) кольцевая.

Основними показниками, котрі характеризують діяльність транспортного господарства, є: 1) вантажообіг, під яким на увазі кількість вантажів, перевезених для підприємства за певний проміжок часу; 2) вантажопотік — на цю кількість вантажу, переміщуваного вже з пункту з інший за період времени.

[pic] При розрахунку вантажообігу все транспортовані вантажі розбиваються на 3 групи: 1) сипучі; 2) наливні; 3) штучные.

Сумарна кількість переміщуваного вантажу є підвалинами визначення потреби у транспортних засобах. Загалом вигляді потреба у транспортному засобі можна визначити: n=[pic]; n — кількість однакових транспортних средств;

Q — маса вантажу, підлягаючий перевезення на добу (в тоннах); t — тривалість одного рейсу (в годиннику); q — вантажопідйомність транспортних засобів (в тоннах);

Т — робочий час транспортних засобів протягом доби (в часах);

К[pic]- коефіцієнт корисної використання грузоподъемности;

К[pic]- коефіцієнт використання транспортних засобів у времени.

При виборі транспортних засобів необхідно враховувати ряд требований:

1) транспортні засоби повинні відповідати характеру перевезеного груза;

2) транспортні засоби повинні відповідати вимогам виробничого процесса;

3) транспортні засоби повинні підвищувати продуктивність, зниженню витрат за перевезення забезпечуватиме можливість заміни у разі необходимости.

Робота транспортних засобів для підприємства організується за заявками, зробленою наступного дня з випискою колійного листа.

У зведення техніко-економічних показників включаються: 1) середньодобовий пробіг; 2) коефіцієнт готовності парку; 3) коефіцієнт використання транспортних засобів за часом і вантажопідйомності; 4) коефіцієнт використання пробігу, т. е. ставлення пробігу транспортний засіб із вантажем до спільного пробігу, в км; 5) собівартість транспортування на внутрішніх та зовнішніх маршрутах; 6) кількість працівників у транспортній господарстві, вести, 7) система матеріального поощрения.

Організація складського хозяйства.

Завданнями складського господарства для підприємства є: своєчасне забезпечення всіх підрозділів підприємства необхідними матеріалами, комплектуючими і запасними частинами, правильний облік і збереження вступників ресурсів на предприятие.

Залежно від пологів збережених матеріалів все склади різняться за видами: 1) матеріальні; 2) напівфабрикати; 3) склади інструментів; 4) устаткування запасними частинами; 5) склад готової продукції; 6) господарські склади; 7) склад отходов.

По масштабу все склади делятся:

1) общезаводские, т. е. постачальницькі, збутові, склади инструментов;

2) общецеховые проміжні склади матеріалу запасними частинами инструмента.

Важливе значення у створенні складського господарства належить розрахунку площі складу (P.S). Площа складу полягає из:

S[pic]- вантажний корисною площади;

S[pic]- оперативної площі, настановленим сортування, прийому, відпустки материалов;

S[pic]- конструктивної площі, зайнятою перегородками, тамбурами, лестницами;

S[pic]- службової площі для побутових помещений.

К[pic]=[pic],.

Коефіцієнт використання площі складу становить при зберіганні на стелажах 0,3−0,4; а при штабельном зберіганні 0,6−0,7.

У цьому S[pic]=[pic];

М[pic]- максимальна маса матеріалів, підлягаючий зберігання (в тоннах);

М[pic]- допустима маса вантажу на м[pic] склада.

Техніко-економічні показники, що характеризують роботу складського господарства: 1) кількість працівників складі; 2) коефіцієнт механізації; 3) вести; 4) оптимальні запаси материалов.

Організація ремонтного хозяйства.

Завданнями ремонтного господарства є: своєчасний ремонт устаткування, здійснення технічного обслуговування, планування ремонтних робіт і здійснення його з мінімальними затратами.

До складу ремонтного господарства входять: відділ головного механіка (ОГМ), ремонтно-механічний цех (РМЦ), мастильне господарство, склади й устаткування запчастин, бюро планово-попереджувального ремонту. Організація ремонтного господарства, його структура більшою мірою залежить від масштабу виробництва та типу підприємства, враховуючи, що кінцевою метою ремонтного господарства є надійне функціонування всієї техніки на предприятии.

Розрізняють 3 форми управління ремонтним хозяйством:

1) централізована форма, коли всі ремонтні підрозділи адміністративно підпорядковані головному механіку підприємства, що вирізняло великих предприятий;

2) децентралізована форма, коли цехові ремонтні служби адміністративно підпорядковані начальникам відповідних основних цехів, а функціонально підпорядковані головному механіку, що вирізняло дрібних предприятий;

3) змішана форма, коли із цеховими ремонтними службами адміністративно підлеглими начальникам основних цехів є ремонтні підрозділи, перебувають у адміністративному підпорядкуванні в головного механика.

У основі вибору оптимальної структури ремонтного господарства лежать такі принципи: а) весь персонал ремонтного господарства повинен перебуває у адміністративному підпорядкуванні в головного механіка, у своїй ремонтну службу потрібно розглядати, як єдине госпрозрахункове підрозділ; б) необхідно використовувати централізовану систему технічного використання як найбільш прогресивну; в) в цехах основного виробництва можна спеціалізовані бригади за поточного аварійному ремонту з профілактичного догляду; р) для вдосконалення матеріально-технічної бази ремонтної служби необхідно переводити виготовлення запасними частинами в ремонтно-механічний цех зі створенням центрального складу запасними частинами; буд) створювати систему централізованого постачання мастильними материалами.

Усі функції що їх ремонтним господарством поділяються з двох направлениям:

1) виробнича функція — ремонт, виготовлення запасних частей;

2) невиробнича функція — виконується плановим бюро, включає планування ремонтних робіт, оперативне регулювання ходу ремонту, аналіз показників ремонтного хозяйства.

Залежно від складності виконуваних робіт, та умовами експлуатації усе обладнання з позиції організації ремонту підрозділяється на 3 великих категории:

1) устаткування, працююче в нормальних умов і з рівномірної завантаженням. Для цієї групи устаткування використовується періодична система планово-попереджувального ремонту (ППР), коли заздалегідь планується обсяг ремонтних робіт, його строки й використовується система для технологічного устаткування й внутріцехових транспортних средств;

2) устаткування, що працює на свіжому повітрі у важких умовах зі зміною навантаженням упродовж зміни (року). З цією групи устаткування використовується після осмотровая система ППР, на яку характерно визначення термінів проведення ремонтів, обсягів виходячи з огляду і складання дефектної відомості (притаманно пресів, сушарок, будівельно-дорожніх машин).

3) устаткування, робота, що пов’язаним із жорсткими режимами і виконанням відповідальних робіт. Використовується стандартна система.

ППР, коли він об'єм і терміни ремонтних робіт визначаються чітко за графіком навіть від стану оборудования.

Ремонтне господарство було у своєї діяльності полягає в розробленої 1923 року єдиної системи ППР. Сутність системи ППР полягає у проведенні через певна кількість годин роботи устаткування профілактичних оглядів і різних планових видів ремонту. Система ППР передбачає такі види робіт: 1) межремонтное обслуговування (спостереження, усунення дрібних недоліків); 2) зміна і поповнення олії за графіком; 3) визначення точності й діють профілактика під час роботи устаткування; 4) перевірка всіх видів систем після планово середніх і капітальних ремонтів; 5) огляди з єдиною метою перевірки стану устаткування; 6) проведення планових ремонтів, т. е. поточних, середніх і капитальных.

Система технічного обслуговування (ТЕ) включає 5 компонентов:

ТО[pic]- проводиться 1 разів на тиждень, здійснюється перевірка основних пристроїв і техніки безопасности;

ТО[pic]- проводиться 1 разів у 6 місяців, включає ТО[pic]плюс роботи з усунення порушень управління устаткування. При ТО[pic]проводится короткочасне зупинення оборудования;

ТО[pic]- проводиться 1 разів у 3 місяці, включає ТО[pic], ТО[pic]плюс більш трудомісткі роботи із застосуванням часткової розробкою складальних единиц;

ТО[pic], ТО[pic]- проводяться 1 разів у 6 та дванадцяти місяців й включають усе попередні роботи плюс складні виконати ремонт відновлення ресурсу устаткування до наступного планового ремонта.

У основі системи ППР лежать такі нормативы:

1) тривалість межремонтного цикла;

2) структура межремонтного цикла;

3) тривалість межремонтного і межосмотрового периода;

4) категорія ремонтної сложности;

5) нормативи материалоемкости;

6) норма запасів деталей, вузлів, агрегатів для ремонта.

Тривалість ремонтного циклу — це часу від часу введення устаткування в експлуатацію до першого капітального ремонта.

Структура межремонтного циклу укладає у собі перелік і послідовність виконання усіх робіт із технічного обслуговування за міжремонтний период.

Тривалість межремонтного періоду — цей час роботи устаткування між двома будь-якими ремонтами, а межосмотровой період — цей час між двома осмотрами.

Категорія ремонтної складності відбиває ступінь складності ремонту й її особливості. Що складніший устаткування, що більше розмір ремонту й отже вище категорія складності. Категорія ремонтної складності найчастіше позначається буквою R і буквеним значенням перед ній. Як еталона для певної групи приймається свій вигляд устаткування. Наприклад, у машинобудуванні за еталон для металорізальних верстатів прийнято токарно-гвинторізний верстат 1К62, категорія складності якого — 11, що означає, що складність ремонту технічну частину становить 11 ремонтних одиниць. У той самий час складність ремонту електричної частини цієї верстата становить 8,5 ремонтних одиниць. Наприклад, в взуттєвої промисловості за одиницю ремонтної складності приймається машина для глибокої затяжки взуття, що має приймається 0,1 трудоемкости.

Нормативи матеріаломісткості всіх видів ремонту визначаються з норм витрати матеріалів на одиницю ремонтної труднощі з урахуванням кількості ремонтних одиниць для цієї групи оборудования.

Норма запасів деталей, вузлів, агрегатів на ремонт визначається як і потреба у матеріалах залежно від складності ремонту й кількості ремонтних единиц.

Вище перелічені нормативи лягають основою складання щорічного графіка ППР для підприємства. |Види |Рік входження у |Вартість |Капітальний |Період | |устаткування |експлуатацію |устаткування |останній ремонт | | | | | | |1 |2 |3 |4 | | | | | |ом |з | | | | | | | |з | |про | |.

Про — осмотр;

М — малий ремонт;

З — середній ремонт.

Техніко-економічні показники, що характеризують діяльність ремонтного господарства: 1) час простою устаткування; 2) число ремонтних одиниць установочного устаткування одного ремонтного робочого; 3) собівартість ремонту однієї одиниці устаткування; 4) оборотність парку запасних деталей, т. е. ставлення вартості витрачених деталей саме до середнього їх залишку в комор; 5) число аварій, поломок, позапланових ремонтів на одиницю устаткування повинні прагнути бути мінімальні; 6) кількість працівників, фонд заробітної платы.

Основними методами ремонту є: — індивідуальний ремонт, т. е. здійснюваний в цеху основного виробництва, коли деталі вузли з певним устаткуванням не обезличиваются, а після ремонту встановлюються те що ж ремонтируемое устаткування. — стендовый ремонт складає стенді чи спеціальних майданчиках. — Вузловий ремонт, коли певні ремонтні бригади займаються відновленням зношених деталей та вузлів. У цьому можуть передавати складу, а зі складу отримувати на ремонт оборудования.

Організація комплексної підготовки производства.

1. Поняття комплексної підготовки та її етапи. 2. Організація конструктивної підготовки. 3. Організація технологічної підготовки виробництва. 1. Вибір варіанта технологічного процесу. 4. Форми й ефективні методи підприємство перейшло на випуск нового вироби. 5. Планування технічної підготовки производства.

Завданням комплексної підготовки є процес освоєння й постійного вдосконалювання технології. Нині комплексна підготовка включает:

1) технічну подготовку;

2) організаційну подготовку;

3) економічну подготовку;

4) соціальну підготовку .

Як об'єкти комплексної підготовки виступає як нового виріб, а й процес виготовлення, обслуговування, організації та управління. Правильна організація комплексної підготовки нового вироби впливає їхню якість, оскільки 40% якості нового вироби закладається у процес проектування, 30% якості закладається на стадії виробництва та 30% - у процесі потребления.

Сучасна комплексна підготовка входять такі этапы:

НДР — КПП — ТПП — ВП — З — Э.

НДР — науководослідницькі розробки нового вироби (зародження идеи);

КПП — конструкторська підготовка виробництва (ідея обличается в креслення, схемы);

ТПП — технологічна підготовка виробництва (режими роботи предприятия);

ВП — виготовлення дослідного зразка (серійний, масовий тип);

З — серійний выпуск;

Еге — эксплуатация.

На підприємстві існують 3 організаційні форми технічної підготовки виробництва, які об'єднують у собі НИИ+КПП+ТПП: а) централізована форма, коли він всю роботу з підготовки складає рівні заводоуправління, це великим підприємствам; б) децентралізована форма, за якої більша частину робіт з підготовки перенесено у цехова бюро чи відділи; в) змішана форма, коли роботу з підготовки розподіляється між цеховими органами і проектними структурами лише на рівні предприятия.

Очолює виробництво нового вироби головний інженер, йому перебуває головний конструктор, головний технолог, експериментальні лабораторії, отделы.

За вмістом технічна підготовка може быть:

1) повна підготовка, що використовується з організацією випуску нового вироби чи модернизируемого складної конструкції за умов масового і крупносерійного производства;

2) технологічна підготовка використовується з організацією впровадження складного устаткування технологічних ліній, системам управління, але не матимуть зміни характеристик випущеної продукции;

3) мала підготовка, що використовується з організацією підготовки запровадження конструктивних і технологічних нескладних заходів у області нової техніки та молодіжні організації производства.

На стадії технічної підготовки виробництва (ТПП) вирішується завдання вибору найефективнішого варіанта технологічного процесу. Найчастіше вибір варіанта відбувається з урахуванням порівняльного техникоекономічного аналізу варіантів технологічних процесів й у зіставленні цих варіантів з технічних (натуральним) і стоимостным показниками. До технічними показниками ставляться: трудомісткість технологічних процесів, технологічна оснащеність, кількість застосовуваного устаткування, удільні добові норми витрат сировини, матеріалів, палива, енергії тощо. буд. Вартісні показники дозволяють вибрати варіант технології, здійснюваний з урахуванням найменших витрат. Там, коли за випуску одному й тому ж продукції порівнянні варіанти пов’язані з значними капітальними витратами, то розрахунки ведуться шляхом зіставлення наведених витрат. У інших випадках вибір варіанта здійснюється шляхом порівняння калькуляції собівартості з кожного з названих вище варіантів. У цьому порівнюються не технологічні процеси загалом, а можливі варіанти виконання окремих операций.

З огляду на, що всі кошти діляться на 2 великі групи: перемінні (V), що у прямої залежності від обсягу виробництва (видатки сировину, матеріали, енергію, паливо, зарплатню і т. буд.) і условно-постоянные (S[pic]), які залежать від обсягу виробництва (оренда, амортизація спеціального устаткування, видатки наладку), у разі величина річних витрат за виробництво даного вироби виявиться формулой:

С[pic]=VВ[pic]+S[pic]; з цього формули визначимо витрати на изделие:

С[pic]=V+[pic].

Під час упорядкування варіантів взято той, що забезпечує найменшу технологічну собівартість. Для визначення кордону економічної доцільності застосування однієї з запропонованих варіантів слід встановити таке значення критичної програми виробів В[pic], коли він обидва варіанти будуть рівноцінними С[pic]= С[pic][pic]или V[pic]В[pic]+S[pic]=V[pic]В[pic]+S[pic], звідси визначаємо В[pic]=[pic].

Починаючи від цього розміру готового випуску, економічно вигідний перехід другого прогресивніший технологічний процесс.

Витрати С[pic].

С[pic][pic].

S[pic] V[pic]В[pic].

V[pic]В[pic].

S[pic].

В[pic] В[pic].

Крапка перетину С[pic]и С[pic][pic]определяет розмір готової критичної програми, коли він величина готової технологічної собівартості по порівнюваним варіантів однакова, т. е. С[pic]= С[pic][pic]. При В[pic] < В[pic] доцільно застосовувати перший варіант технологічного процесу, має найменші условно-постоянные витрати. При В[pic] > В[pic] застосовується другого варіанта, де понад условно-постоянные витрати, але вже менше перемінні расходы.

Витрати С[pic].

С[pic][pic].

S[pic] V[pic]В[pic].

V[pic]В[pic].

S[pic].

В[pic] В[pic].

Ефективність процесу освоєння виробів багато чому визначається обраним методом переходу на нове виріб. Існують 2 форми переходу на нове виріб: 1) з зупинкою виробництва; 2) безупинно производства.

У межах цих двох форм розглядається ряд варіантів, розрізняють 3 характерних методу переходу нові продукцию:

1) послідовний метод;

2) паралельний метод;

3) параллельно-последовательный метод.

При послідовному методі переходу виробництво нову продукцію розпочинається після припинення випуску найманої із виробництва продукції. У цьому виділяють: а) прерывно-последовательный варіант, який передбачає, що коїлося після припинення випуску вироби 1 тих-таки виробничі площі, де вона виготовляли, виконуються роботи з перепланування і монтажу технологічного устаткування й транспортних засобів і лише з їх завершення починається випуск нового вироби 2. тривалість цих робіт визначає мінімальну величину часу? Т, у якому відсутня випуск як старої, і нової продукции.

Объем.

Час б) непрерывно-последовательный варіант характеризується тим, що випуск нового вироби починається відразу після припинення випуску старого вироби. Втрати при даному варіанті мінімальні з допомогою високих темпів наростання випуску нову продукцію. Ці втрати менше, аніж у попередньому варіанті з допомогою мінімальних условно-постоянных витрат, що припадають на одиницю вироби, проте це варіант вимагає чіткої організації та повної завершеності підготовчих работ.

Объем.

Время.

Паралельний метод характеризується поступовим заміщенням найманої із виробництва продукції нової продукцією. І тут разом з скороченням об'єктів старої продукції відбувається наростання обсягів нова продукція. Цей варіант використовують у масовому і серійне виробництво, його перевагу над послідовному варіантом у тому, що вдається скоротити втрати у сумарному випуску продукции.

Объем.

Время.

Параллельно-последовательный метод широко використовують у масовому виробництві, коли нова продукція істотно відрізняється за своєю конструкцією від зйомок із виробництва продукції. У цьому для підприємства створюються додаткові дільниці, у яких починається освоєння нового вироби, відпрацьовується технологічний процес, готуються кадри, організується випуск пробних партій та до того ж час триває випуск старих виробів. Після закінчення початкового періоду освоєння відбувається короткочасне зупинення, як і основному виробництві, і на додаткові дільниці упродовж такого часу здійснюється перепланування і передачі устаткування з додаткових ділянок в основне виробництво. Недолік цього у тому, що можливі втрати у сумарному випуску продукції під час зупинки й у потреби додаткових площадей.

Объем.

Время.

Поруч із ленточными графіками існують мережні моделі, що дозволяють уникнути основні недоліки стрічкових і циклових графіків: неможливість відбити взаємозв'язок етапів, забезпечити рівномірну завантаження виконавців, показати, як змінюється тривалість робіт. Сутність мережного планування та управління (СПУ) у тому, що з відображення перетинів поміж планованими роботи будівельників і порядку їхнього виконання використовується мережевий графік, що дозволяє оперативно аналізувати й управляти ними ходом виконання відновлення всього комплексу работ.

Мережне планування одна із методів кібернетичного підходи до складним динамічним системам. Методи СПУ включають 3 стадии:

1) розробка мережного графіка, відбиває сув’язь робіт у взаємозв'язок харчування та последовательности;

2) оптимізація мережного графіка, т. е. вибір найкращого варіанта організації робіт з метою зменшення термінів виконання відновлення всього комплексу работ;

3) оперативні управління економіки й контроль над ходом виконання, передбачених графиком.

Мережний графік полягає в використанні двох елементом графічного зображення: а) безмірні стрілки, які позначають роботи; б) гуртки, які позначають результати виконання, т. е. события.

Під роботами прийнято розуміти процеси, що призводять до досягненню подій, т. е. результату. Робота — це трудовий процес чи процес очікування й він потребує витрат часу й ресурсів. Якщо робота не вимагає часу й ресурсів, а представляє логічно між двома подіями, вона позначається пунктирною линией.

Подія — це результат проведених робіт, т. е. факт звершення праці та воно настає тоді, коли завершено все попередні роботи. ———————————- Вид. 1. старо Изд. 2.

Изд.2.

Изд.1.

Изд.2.

Изд.1.

Изд.2.

Изд.2.

Изд. 1.