Школа оптимізму

Школа оптимизма

Владимир Ромек.

Мне здається, я не помилюся, сказавши, кожному фахівця в царині життя одного разу траплялося відчувати відчуття безпорадності, песимізму і невіри в можливість змін до кращому. Це почуття навряд чи можна назвати приємним, і тому виникає питання: чи можна якось измененить ситуацію?

Можно і треба! — впевнено відповідає американський психолог Мартін Селигман, володар золотий медалі Американської психологічної асоціації за видатні досягнення у науці, автор теорії виученої безпорадності, дослідник закономірностей її формування та корекції.

Еще студентом, спостерігаючи за експериментами до лабораторій умовного рефлексу, Селигман зробив дуже важливий висновок про причини безпорадності: йому належить, що це вроджене якість, а «придбаний «звичка, який за певних умов формується дуже швидко в усіх живих організмів. До того ж — і в людей.

Чтобы людина став безпорадним песимістом, повинні виникнути кілька обставин. Але головне — безпорадність виникає тоді, коли людина переконується: між його власними діями і змінами у навколишній світ немає жодної зв’язку, коли всі така, начебто світ живе за власним законам, й змінити у ньому нічого не можна.

Соответственно, оптимізм формується тоді, ми ясно бачимо, що у світі залежить від нас, від зусиль, ми відчуваємо, що за поганим поведінкою виникають погані нам наслідки, за хорошими діями — світ змінюється у цю справу.

Для ілюстрації своїх висновків Селигман згадує експеримент, з якого почалася теорія безпорадності. Завдяки щасливому збігу обставин був у однієї з відомих психологічних лабораторій Пенсільванського університету. Керівник лабораторії Річард Соломон тоді проводив серію експериментів над собаками за схемою класичного умовного рефлексу Павлова. Ідея експерименту зводилася до того, щоб навчити собак боятися звуку певного тону. І тому їх за за потрібне звуком піддавали недужим, але чутливим ударам електричного струму.

Предполагалось, що й через кілька днів собаки реагуватимуть на звук як і, як вони раніше реагували на електрошок, — будуть вискакувати із скриньки і втікати.

Но собаки цього ставок! Не робили елементарних дій, куди здатна буквально будь-яка собака! Замість вистрибнути із скриньки, собаки лягали на підлогу та скиглили, не роблячи ніяких спроб уникнути купи неприємностей!

Селигман припустив, що причиною може полягати у цьому, що собаки або не мали фізичної можливості уникнути електрошоку у попередній серії експерименту — і до його неминучості. Собаки ставали безпорадними оскільки переконувалися: гидоти у світі трапляються неминуче — поза будь-якого зв’язку з діями. Тому робити щось — безглуздо, і залишається тільки лежати і поскуливать.

Тогда Селигман замислився, можна зробити, аби в собак під час навчання не виникало цього відчуття безнадійності і безпорадності. У його класичному експерименті Селигман просто оснастил собачий ящик педаллю, натискання яку відключало струм. Коли в собаки було засіб впливу світ довкола себе, вона ставала безпорадною! Навпаки, вона набувала рідкісне по стійкості якість — переносити будь-які неприємності, не втрачаючи здатність до активних дій. Це якість Селигман назвав оптимізмом довів, що єдиний спосіб її формування досить простий. Він зводиться до трьох прості правила:

1. Наслідки поведінки мали бути зацікавленими, й інші наслідки мали бути зацікавленими різноманітними. У житті має случатися щось позитивне і щось негативне. Одноманітно позитивні, як і одноманітно негативні наслідки ведуть до безпорадності.

2. Між позитивним поведінкою і позитивними (приємними) наслідками, негативним поведінкою і негативними (неприємними) наслідками мусить бути чітка і очевидна зв’язок.

3. Проміжок між поведінкою і наслідками може бути мінімальним.

Эти висновки справедливі як для собак. Їх теж можна використовувати при вихованні дітей, підпорядкованих або себе, улюбленого. Цілком ймовірно, що це зводиться до простому правилу: треба дати людині відчути очевидну зв’язок між його активністю й цивілізованим світом. Якщо це, то людина починає активно діяти, а від безпорадності іншого і. Оскільки ми ж не собаки і ми є мова, то значною мірою оптимізм залежить від цього, у яких словах ми самі собі інтерпретуємо наслідки — що ми говоримо собі і вони нашим близьким за хорошими і поганими вчинками. Звичка розмаїття і спонтанності реакцій — як у внутрішній, і у зовнішній промови — ось шлях, який, на думку Селигмана, веде до оптимізму.

При цьому люди і тварини, навчені же не бути безпорадними, виявляються успішнішими як під час вирішення якихось конкретних життєвих завдань, але й життєздатними в цілому. Досліди Селигмана з мишами виявили, що з «оптимістичних «мишей смертність від щеплення раку становила 30 відсотків, у «песимістичних «- 70, при 50 відсотках у контрольній групі. Якщо ці закономірності справедливі й у людей, виходить, що оптимісти живуть довше і від.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.