Психотерапія — науковий метод чи духовна практика?

Психотерапия — науковий метод чи духовна практика?

О співвідношенні між іманентними і трансцендентним з прикладу екзистенціального анализа Лэнгле А.

Психотерапия — лікування душевних хвороб, внутрішніх «блокад», роботу з психологічними проблемами і конфліктами у вигляді мобілізації психічних і духовних наснаги в реалізації людині. Специфічні методи лікування й техніки становлять її інструментарій, а картина чоловіки й каузально-генетическая теорія виникнення порушень — фон, який би орієнтування спеціаліста у проблеми у власних діях.

На підставі экзистенциально-аналитической теорії робляться спроби наблизитися до глибинному, духовному початку у людині.

Такая ж тенденція властива й інших сучасним психотерапевтичним напрямам. Проте, як і без жалю зазначає автор, цю тему не стає предметом широкої дискусії у межах психотерапії.

Предложение написати статтю на тему став приводом у тому, щоб знову звернувся безпосередньо до питання співвідношенні психотерапії, релігії, і духовних чинників (Spiritualit ä t). Займатися цієї темою особливо вважають у нашу професію — адже ми, переважно, маємо працювати з клінічними малюнками й їх генезисом, діагнозом і лікуванням, емпіричними даними та його статистичним аналізом, питаннями психології, філософії і антропології. Психотерапія, скоріш, намагається триматися на відстані від міста своєї «попередниці» і «конкурентки» — релігійної піклування про душі й тому вона заклично озадачивается проблемою власного ставлення до трансцендентному і власними духовними основами. Тим більше що, напевно, що саме звернення до означеній темі є чи не «основним питанням» психотерапії, що у значною мірою виступає обгрунтуванням відмінностей між її окремими напрямами.

…Человек, що у стані душевної біди і більше, духовного розпачу, так переповнений болем, що його ніщо не займає, крім перейнятого стражданням спілкування з засадами свого існування. Він шукає кошти, які чи допомогли б справитися зі своїми буттям, щоб він, по крайнього заходу, було выносимо і б ще певний сенс. Душевне й духовне страждання переживається як нестерпне і повністю поглинає людини. Тому носить їх у вищого рівня імперативного характеру: треба чимшвидше щось змінити, щоб що від цього «позбутися».

Но, страждаючи, людина наштовхується з чимось собі нове і на кілька днів відкривається назустріч з того що йому могло б сприяти. Проте відразу ж потрапляє відносити даний ефект до проявлени ям високої духовності, оскільки, через императивно-экзистенциального характеру страждання, людина цілком виправдана дуже прагматичний: вона відкрита для, але за умови, що це.

И лише коли допомогу неприходить і достойна людина робить висновок, що нічого не можна змінити, він у більшою мірою схиляється до тому, аби зрозуміти причину свого страждання і переглянути своє ставлення до життя. Він або зводить рахунки з життям, або скоряється, або, за сприятливого результаті, знаходить нове, поглиблене ставлення до екзистенції. Тому душевно-духовное страждання особливої ступеня здатне чи зломити людини або ж зробити його глибоким. І це сенсі воно екзистенційно.

Ну, і якщо пацієнт, дійшовши психотерапевта, шукає точно ті ж самі прагматичну допомогу, яку очікують від лікаря астматик, людина з захворюванням серця або страждальців на ревматизм, постає питання: чи відіграє духовність і більше релігія в цієї що допомагає професії якусь роль поруч із таким прагматизмом? Залишається взагалі духовному якесь місце у даної професії? Можливо, навпаки, його ще сильніші у ній уплетено, чому ми усвідомлюємо, і психотерапевт, сприймає своєї роботи як духовну практику, чи релігійний психотерапевт може допомогти найкраще? Чи можна віднести психотерапію, зрештою, до духовної чи релігійної у сфері діяльності?

Однако одночасно з’являються і інші питання: може чи духовний вимір загалом бути включено до рамок психотерапії? Не було б така спроба розглядатися як неприпустиме вплив на світогляд людини чи як зловживання його релігійними потребами із боку дисципліни, яка власними засобами неспроможна забезпечити обіцяне зцілення?

Но далі виникає низка нових питань. Не спричинить відмови від духовного і релігійного вимірів до розщеплення і втрати людської цілісності? Не чи відбудеться у разі таке збіднення екзистенції людини, що він в душі вже будь-коли виникне вирватися з полону суто фізичної зумовленості і вітальної фактичності, аби взяти живої, відкритий і дієвий діалог із собою навколишнім світом? Діалог, що лежить у основі психічного здоров’я та перемоги реалізованої духовності.

Постановка проблеми вимагає, щоб спочатку дали визначення те, що таке психотерапія. Потім коротко уявімо екзистенційний аналіз, в парадигмі якого розглянемо можливе співвідношення між психотерапевтичної роботою та духовним виміром, і навіть шлях від іманентного (внутрішньо властивого) до трансцендентальному досвіду.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.