Культура України в 30-х рока

Частка української літератури — частка України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася і переслідувалася спеціальними державними вердиктами і актами. Цей геноцид тривав століттями.

За останні триста із гаком років українська література, перебуваючи в колоніальному становищі, не могла розвиватися протягом усього силу генетично закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної творчости, постійно дбаючи про самозбереження і виживання — своє й своєї підвалини — української мови, вона проходила через утиски і труднощі, невідомі літературам, котрі не зазнавали національного гніту.

До міфічного антирадянського націоналістичного підпілля, нібито керованого напівживим академіком Кримським, були «підверстані» нещодавно заарештовані в Києві доньки класика української літератури Михайла Старицького — сімдесяти трирічна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська шістдесяти семирічна Оксана Михайлівна Стешенко.

На допитах усі заарештовані категорично заперечували існування якогось антирадянського підпілля й свою приналежність до нього. Та їхні голоси чув лише холодні тюремні мури, підручні ж Берії робили своє діло. Їм потрібен був гучний судовий процес над українськими буржуазними націоналістами — гітлерівськими посіпаками і запроданцями. Водночас такий процес, який бі виправдовував їхнє ситі жирування в глибокому тилу, за спинами тихий, що ходили в штикові атаки, кидалися із в‘язанками гранат под гусениці німецьких танків, закривали своїми грудьми амбразури дзотів.

За своїм психічним станом Сталін не міг збагнути, якої самостійності жадає місцева людність на порозі соціалістичного раю, чому вона лагодити такий відчайдушний опір впроваджуваній більшовиками політиці воєнного комунізму. І від усвідомлення власного безсилля зрозуміти й змінити становище горде серце наркомнаца скипало ярим гнівом, переповнювалося презирством й зненавистю до всього українського.

Доти ж місцеві намісники в особі всіляких квірінгів, раковських, п‘ятакових сам корчили із собі видатних пролетарських вождів й бридкі не малі визнавати верховенство влади на Україні повноважного представника Центру Джугашвілі-Сталіна. Складалося навіть враження, що смердоті сприймали його як тимчасового нальотчика й із нетерпінням чекали якнайшвидшого щезнення. За таких умів праця на Україні не лише не приносила Сталіну морального вдоволення, але й із кожним днем ставала все обтяжливішою й нестерпнішою. Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретаріат ЦК ВКП (б), він без вагань й без жалю полишив Україну, де не здобув ані кар‘єри, ані слави.

Полишив, але й забути не забув. Тім паче, що вона частенько нагадувала про собі. Навіть ставши Генеральним секретарем ЦК ВКП (б), Йосиф Віссаріонович не відчував належної шаноби до собі із боці учорашніх українських соратників. Навпаки, смердоті залюбки ставили йому підніжки, де лише могли.

З юнацьких літ призвичаєний до кривавих насильств, морально розбещений безкарністю за найтяжчі злодіяння в рокта «воєнного комунізму», самодержавний більшовицький диктатор зі своїми посіпаками в Політбюро поставивши перед партією позбавлене здорового глузду заподіяння: непросто колективізував десятки мільйонів селян, а колективізувати за рік. Чим закінчилася чергова сталінська авантюра, нині відома всьому світові. Ліквідація куркульства як класу, повальний грабіж селянства, розстріли без суду і слідства, ув‘язнення закладників, насильна депортація мільйонів хліборобів у концтабори і віддалені райони вічної мерзлоти… морем крові заплатило селянське сус-пільство за злочинний експеримент побудови сталінського соціалізму!

Для українського народу кампанія «Дайош шалені темпи колективізації!» мала неймовірно трагічні наслідки. Навіть за часів татаро-монгольського нашестя наша земля не зазнала скільки страхіть, як за рокта сталінської опричнини.

Не менш важливо було б встановити: коли саме почався сталінський терор проти українського письменства? Більшість літературознавців називають 1929 рік — рік початку підготовки фальсифікованого суднового процесу в справі так званої спілки Визволення України.

Сталін лякав Політбюро ЦККП (б)У тім, що українізація дуже швидко можу привести до відчуження української культури від «Москви», а найжахливіше — почнеться «боротьба проти російської культура й її найвищого досягнення — ленінізму».

26 апреля 1926 року, коли Генсек фактично власними руками відлив кулю, Яка згодом обірвала життя Миколі Хвильовому, є усі підстави вважати днем початку великого терору на Україні. Коли ж стосується морального терору проти українства, то він ніколи не припинявся на нашій землі.

Головним об‘єктом цих наскоків був комісар освіти М.Скрипник. не бажаючи зректися політики українізації, 7 июля 1933 р. він накладає на собі руки. Так саме кількома місяцями до цого вчинив М.Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирала обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з‘явилася у 20-ті рокта. За деякими підрахунками, із 240 українських письменників тоді зникло 200. З 85 вчених мовознавців ліквідували 62. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати под диктовку Москви.

Одним з прикладів є Євген Павлович Плужник (1898−1936рр. народження) який народився 26 грудня в Слободі-Контемирівка Ворошзької губернії. Його батько був дрібним купцем родом із Полтавщини, а матір — із Воронежчини. У сім‘ї було б 8 синів й дочок.

Спадкові сухоти періодично забирали когось з дітей. Маті був зайнята, тож Євген живий под опікою сестри Ганни. Згодом він вступивши до гімназії у Воронежі. Згодом продовжив навчання у Ростовській гімназії. У 1919р. закінчує гімназію в Боброві й переїжджає із батьками на Україну в село Велика Богачка й вчителює у початковій школі. Влітку 1919р. Євген Плужник вирішує спробувати свої сили, як актор у мандрівній трупі, а уже влітку 1920р. від‘їхав до міста Києва до старшої сестри Ганни, котра працювала лікарем-фтизіатром в медінституті, а її Чоловік викладач у ветеринарно-зоотехнічному інституті. Він загітував вступити Євгена до цого інституту. Алі через рік Євген зрозумів, що це не його покликання. Він вирішує піти на професіональну сцену. Він відвідував лекції у муздрамі, але й стався химерний випадок, який назавжди обірвав театральну кар‘єру Євгена Плужника.

Є.Плужник не зробив акторської кар‘єри, взагалі не ставши актором, проте захоплення театром не минуло безслідно. Він написавши три прозові п‘єси. Дві із них («Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті») опубліковано 1929року в журналі «Життя і революція». Вони живе аромат тієї епохи, смердоті і тепер можуть задовольнити й наше прагнення до пізнання, й наші естетичні потреби. Плужник надзвичайно любити лише одну п‘єсу: «Хвацько із розуму» Грибоєдова. Створити українське «Хвацько із розуму» п‘єсу, що поєднала б у собі все найкраще із драматургії й поезії - вісь таку мітку поставивши собі за митець.

Ще под годину відвідування лекцій він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, котра навчалася на історико-філологічному факультеті ІНО (Інститут народної освіти). Вони закохуються одне в одного й 12 жовтня 1922р. одружуюдться. 1923 року под псевдонімом Кантемирянин з‘являються публікації Плужника. У жовтні 1924 року відбувається перший публічний виступ поета в приміщенні Всенародної бібліотеки Української Академії наук. Відтоді він ставши членом літературного угрупування «Ланки». Пізніше, 1926 року воно та було б перейменовано на «Майстерню революційного слова» («Марс»), яку проіснувало всього три рокта і саме ліквідувалось 1929 року.

У другій половині 20-х років він написавши багато віршів, котрі потім увійшли до його збірок. Та, раптом, у липні 1926 року, коли дружина був на відпочинку, стан здоров‘я письменника різко погіршується: горлом пішла притулок. Колі лікарі через місяць дозволили нарешті відвезти хворого до передмістя, у Ворзелі зняли кімнату.

Там й перебував співає до глибокої осені, потім лікувався у тубінституті, а навесні поїхав до Карасану. Відтоді й назавше його життя підлягло суворому режиму.

На початку 30-х років, Незважаючи на важку хворобу, літературна діяльність Плужника значно активізується, розширюються її горизонти: перекладає російською мовою.

Восени 1932 року співає повертаючись із Кавказу, заїздить до Харкова, де у вузькому колі друзів читає свою п‘єсу «Шкідники».

Наділений задарма передчуття, вразливою душею, Є.Плужник не міг не передбачити трагічних наслідків суспільних деформацій свого години. Співає писавши у своїх роботів про правду за що й був репресований. І 2 лютого 1936 року помер на Соловках.

Його звинуватили, що він був членом контрреволюційної організації. Розуміючи неповоротність далі, на допитах не творив опору. Вирок — 10 років ув‘язнення на Соловки, на далекій холодній Півночі. Похований у Братській могилі на Далеких Соловках.

Ще одним прикладом є Микола Костянтинович Зеров, який народився 26 апреля 1890 року на Полтавщині, в родині шкільного вчителя. Середню освіту здобув у Першій київській гімназії. Гімназія, в якій панував дух офіційної ідеології, нікого, зрозуміла річ, не готувала до свідомої роботи задля інтересів українського народу, але й щоправда й ті, що із її стін вийшло чимало людей, чиї імена більшими чи меншими літерами вписані в історію України — діячів демократичного руху, науки і культури.

Він вийшов із гімназії 1908 року без чітких політичних переконань, але й із психологічною готовністю до засвоєння демократичних ідей. Восени того ж року він вступивши до університету св. Володимира в Києві, де в неспокійному середовищі політично активного студентства сформувався його світогляд.

Учився легко — знову, як й в гімназії, творилися легенди про його феноменальну пам‘ять. На історико-філологічному факультеті (а Зеров обрав класичний відділ, де вивчав античну філологію) викладачами були знані і шановні вчені. Алі і були такі викладачі, котрі за умів пореволюційної реакції особливо запопадливо демонстрували свій монархізм й густопсовий, круто замішаний на чорносотенстві шовінізм, що розтлівало студентів дрібнодухих, схильних до угодовства, й водночас збурювало спротив свідомішого й морально здорового студентства. Зеров охоче демонстрував свою огиду до найреакційніших викладачів, пропускаючи їхні лекції, а згодом організував предивне земляцтво — «кролевецьке «, на зборах якого, як й на засіданнях грузинського чи вірменського, мовилося про гострі національні та соціальні проблеми.

Прагнучи прислужитися «включенню» національної культури в діалог культур європейських, Зеров наполегливо працював на перекладацькій ниві, явивши чимало прикладів конгеніального відтворення поетичних шедеврів.

Звичайно ж, не усі переклади Зерова неперевершені, але й і тих, що вважаються слабкішими малі для свого години велике значення. Приклад — переклад драми Юліуша Словацького «Мазепа» (1926). Переклад Зерова згодом ліг основою кількох цікавих спектаклів.

Після закінчення університетських студій він ставши учителем — упродовж трьох років викладав латинську мову та історію в гімназії містечка Златопіль. У 1922 році Зеров повертається до Києва із Баришівки — стародавнє місто потроху відроджувалося, оживало после голодних літ. Не було б столицею — нею нарекли молодий Харків.

Поету боліло ті, що новітні «гермокопіди» нищили історичні пам‘ятки Міста, що його красу нівечив «несмак архітекторів — нездар й всюди залишив пожежа» — усе ті боліло поетові, але й всьому наперекір він вірив у його щасливу будучину.

До революційного Києва Микола Зеров, як відомо, приїхав восени 1917 року. Спочатку викладав латину та історію в Другій українській гімназії, редагував бібліографічний журнал «Книгар», а згодом зосередився на читанні курсу української літератури в Київському інституті народної освіти. На читанні та розробці, адже до революції в російському університеті св. Володимира й взагалі в жодному навчальному закладі імперії такої літератури було невідомо, а про Шевченка якщо і згадували, то лише крізь зуби й, як правило, зараховуючи його до літератури російської. Тож належало підготувати систематичні виклади. Усю історію українського письменництва було б поділено на чотири періоди: лекції про літературу із найдавніших часів до кінця XVIII століття читавши Сергій Маслов (згодом Навроцький), про нову (із кінця XVIII ст. й до кінця XIX ст.) — Микола Зеров, про короткий період модерних течій (із кінця XIX ст. й до Жовтневої революції) — Павло Філіпович, а Борис Якубовський, знавець поетики, оглядав ті, що тільки-но народжувалося, покликання до життя волею народу, — українську літературу пореволюційної доби.

Крім наукової роботи й читання курсу лекцій, усі професори (за винятком Б. Якубовського, який був зайнятий секретарюванням) багато години віддавали розмаїтим студентським гурткам й семінарам «підвищеного типу». Там поглиблено вивчалася творчість письменників-демократів, вироблялися навички самостійної роботи в галузі літературознавства та бібліографії, ентузіасти прилучалися до складання біографічних словників — готувалися кадри української радянської інтелігенції. На шкода, не усі учні Миколи Зерова виявилися вдячними й добропам’ятними, але й в тім не його провина — він робив усе, щоб підтримати найздібніших й виховати їхнього свідомими свого обов‘язку перед народом.

Багато зробив Зеров й для підготовки перекладацьких кадрів. У з статтею — спогаді «Чим я завдячую Зерову», написаній 1971 року й опублікованій 18 червня 1987;го в «Літературній Україні», Борис Тен розповів про свою працю под керівництвом й за допомогою Миколи Костьовича над перекладами французьких й німецьких поетів, про його цінні поради й тактовне редакторське втручання, коли переклад наближався до оригіналу і водночас зберігалися риси індивідуального почерку перекладача.

Восени 1934 року Зеров залишився без роботи. Захворів й помер його Єдиний сін. А цькування тривали, наклепи звучали як пункти вироку. Відхрещувалися колеги, зрікалися і учні, городячи казна-що на свого ще недавно «улюбленого» професора. І вісь — звільнення.

У 60-ті рокта вдалося видати «Вибране» поета — із грунтовною передмовою М. Рильського, але й і после того мало що змінилося.

І це, він був у житті, у побуті? Відомо, зокрема, як умів й любити незлостиво піддражнювати навіть найближчих друзів, як зірко помічав у довкіллі комічне, смішне чи ж ті, що заслуговувало висміювання. Мав природний хист до перевтілювання, міг так прочитати вірш давно забутого поета, що відтоді жоден із очевидців не придатний був сприймати цієї поетичної спадщини серйозно, в іншому тоні, із іншими голосовими інтонаціями. У його виконанні легко впізнавали навіть тихий, із кім він ніколи не бачився. Можна, певно, припустити, що в ньому вмер актор — як померли в багатьох інших літераторах художники чи музиканти.

Схильність Зерова до гумору допомагала йому відносно спокійно сприймати тих брутальні звинувачення, котрі десь від середини 20-х років стали заледве не нормою літературної полеміки із неокласиками. Втім, цей гумор не завжди був лише захисною реакцією вразливих інтелігентів: він часто перетворювався на дошкульну сатиру й тоді ставав зброєю для найкращого захисту — нападу.

Писав Зеров й пародії (на М. Вороного, до якого відчував взаємну нелюбов, на Чупринку, Філянського та інших сучасників), писавши жартівливі, самоіронічні й водночас смутні сонети — послання до друзів (зокрема до П. Филиповича) і такі портретні шаржі, як, наприклад «Самійленко».

Литературная творчість М. Зерова постійно супроводжувалася злісними нападками вульгарно-соціологічної критики, а із кінця 20-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930р. його допитували на суді як свідка у так званому «процесі СВУ». На ніч з 27-го на 28 апреля 1935 р. він був заарештований под Москвою на станції Пушкіно. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційної терористичної націоналістичної організацією.

Після нових «тасувань» «групу Зерова» остаточно було б визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Філіпович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судновому засіданні 1−4 лютого 1936р. без участі звинувачення і захисту розглянув судову справу № 0019−1936. М. Зерову інкримінувалося керівництво російською контрреволюційною націоналістичною організацією й, згідно із тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із конфіскацією приналежного йому майна.

На початку червня 1936р. етап з засудженими у справі цієї «обмінятися» прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного години Зеров повністю віддався улюбленій справі - перекладу. За багатьма свідченнями, він завершивши багаторічну роботу над російською версією «Енеїди» Вергілія.

Без будь-яких додаткових підстав й пояснень «справа Зерова та ін.» Була нагально переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року. як наслідок — Зерову, Филиповичу, Вороному й Пилипенку було б винесено вищу міру покарання — розстріл. Усі смердоті полягли 3 листопаду 1937 року.

Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО від 1−4 лютого 1936р. й постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані, справа припинена «за відсутністю складу злочину».

Микола Зеров реабілітований посмертно.