Экзаменационные квитки по Української литературе

Білет 1 1. Повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім «я» як енциклопедія народознавства Ще І. Франко зазначав, що повість «Кайдашева сім «я» «із огляду на високоартистичне змалювання селянського життя» належить «до найкращих оздоб українського письменства». З великою художньою силою й правдивістю І. НечуйЛевшіький розкрив у цьому творі духовні ціності, котрі склалися впродовж століть в українській родині. Новаторство письменника якраз виявилося втому, що він показавши руйнування набутої духовності труднощами щоденного життя, відтворив такий стан українського селянства, який нівечить справжню суть його «народного духу». У етнографічній розвідці «Світогляд українського народу» І. Нечуй-Левицький вказував на великі моральні потенції народу, суть які відбилась насамперед в усній поезії. Він радив письменникам не обминати колоритних народних висловів й через їхнього освоєння показати світові неповторну душу українців. Найрізноманітніші засоби барвистого народного мовлення письменник вдало використав у «Кайдашевій сім «ї». Змалюванням саме будьонного життя українських селян повість «Кайдашева сім «я» вирізнялася у літературі - адже тогочасні автори захоплювалися переважно святковою стороною селянського побуту. Будні Кайдашів минають у невсипущій роботи. Косовиця, жнива, плекання городини, «зимова» жіноча робота (прядіння, ткання полотна, шиття й вишивання одягу) — ці та інші щоденні клопоти визначали стосунки між членами сім «ї Кайдашів. Хоча у творі майстерно виписані й святкові звичаї та обряди, глибоковікові традиції й вірування. Втіленням української релігійності й високої народної моралі є у повісті Мелашка. Її любов до рідної матері, чоловіка, намагання догодити свекрусі приємно вражають. Доведена до відчаю, Мелашка їде із односельцями в Київську Лавру на вибачу — святкування паски у Києві, за народним повір «ям, мало б принести у сім «ю Боже благословення. Письменник поетизує свою героїню. Так, лірична душа Мелашки почула у жалібних піснях ченців у чистий четвер (напередодні Великодня) «якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, І злилось докупи, й полилося піснями із груд. Здасться, до того морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу…». Побожним, чуйним й добрим був Кайдаш, мріяв про смерть по-християнськи: зі сповіддю, причастям, соборуванням. Алі тяжке пияцтво призвело до передчасної страшної смерти, Яка не відповідала християнським уявленням. Сині й невістка Мотря надто часто порушували четверту заповідь Божу: не поважали й не шанували батьків. А народна мораль грунтувалася в основному на заповідях Божих. У селі зневажали злодіїв, п «яниць, покриток, ледарів, хвальків, безбожників Тут ніколи нікому нічого не забували. Не могли забути і Мотрі того, що вибила свекрусі око, а Карпові - що ганявся за матір «ю із дрючком. Люди добро знали характери тихий, кого вважали негідними: вибираючи Карпа десяцьким, хтось підкреслив, що «якщо добрий сіпака», а пропонуючи жартома кандидатуру Мотрі, селяни висміяли цю жінку: — А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького Мотрю, — прикинувши слівце один жартівливий Чоловік. — Не можна, вон повибиває усім жінкам очі, — гукнули чоловіки, сміючись. Глибокий знавець селянського життя, і побуту, селянської психології І. Нечуй-Левицький розумів, що про народ треба писати неприкрашений. У центрі повісті - повсякденний плин життя селянської сім «ї, в якому на перший план висуваються побутові зварювання, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Жанрова специфіка твору полягає у бо цей повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, котрі часто окреслюються в гумористичному плані. Гумор письменника сягає корінням у народний грунт й міцну національну літературну традицію. Природжений гумор Нечуй-Левицький вважав невід «ємним елементом національної психіки, що «затаївся в всіх звивах розуму й фантазії щирого уіфаїнця й є глибоко своєрідним». Контрасти створеного народом величного епосу й дріб «язкової хатньої війни надають повісті особливого іронічного забарвлення («Не чорна хмара з-за синього моря виступала, то виступала Мотря із Карпом з-за своєї хати до тину»). У повісті письменник гумористичне показавши взаємні заздрощі, плітки та шалені вибухи злості серед Кайдашів. Проте гумор у повісті має співчутливий характер: автор бачить вплив на психологію Кайдашів їхнього тяжкого стану, бо после довговічної панщини смердоті потра-пили в нові, незвичні обставини. З серії комічних подій складається сумна картина буття сім «ї, де сін виступає проти матері, і уся батьківщина марно витрачає сили й здоровий «я на безглузді супе-речки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відповідає справжній суті «народ-ного духу». Духовна троянд «єднаність — вісь ті хвацько, яку кожен день отруює українську батьківщину, котра впродовж віків був оповита високою духовністю й мораллю. Яскравий колорит звичаїв, обряди народних замовлянь, передвесільні розглядини, сільські розваги, детальні опису селянського одягу та оселі, насичена прислів «ями й приказками мова повісті - усє це дає підстави вважати цей твір справжньою енциклопедією народознавства. 2. Краса й велич рідного слова у поетичній творчости Максима Рильського. Прочитати вірш напам «ять. М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчости. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Співає закликав своїх сучасників боротися за чистоту й збагачення україн-ської мови. Прикладом такого звернення є вірш «Мова», в якому співає із великою ніжністю й любов «ю говорити про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у народу, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови [цитата]. Мова українського народу — самобутнє й неповторне явище. Обов «язок шкірного митця турбуватися про її частку, удосконалювати й збагачувати [цитата]. Своєю творчістю М. Рильський подавши гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, й у перекладах численних зарубіжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міцкевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості. Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словники та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значення і сьогодні. як згадують друзі поета, праця над словниками й зі словниками був найулюбленішим його заняттям. У вірші «Мова» співає закликає й своїх сучасників частіше «заглядати у словник». На його переконання — «це пишний яр, а чи не сумне провалля». Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка і Даля. Вірш «Мова» написань у 1956 р. Тією годину українська мова зазнала помітних деформацій у зв «язку з відведенням їй більшовицькими ідеологами другорядної ролі у суспільстві. Після XX із «їзду партії, на якому було б піддано критиці культ особини Сталіна, в якійсь мірі уже можна було б говорити про національні утиски й насамперед про занепад національних мов. У Україні одним із перших на захист мови виступив М. Рильський. Його поєзія «Мова» у яскраве свідчення цьому. У 1959 році на IV із «їзді письменників України М. Рильський прочитавши вірш «Рідна мова». Своїм незвичайним виступом на письменницькому форумі співає ще понад загострив увагу на потребі повноцінного функціонування української мови. Для цого українська мова мала усі підстави. У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яку співає прирівнює до «гулу віків», «галасу століть». У ньому — «бурі подих», «неволі стогін», «волі спів», «сурма походу світанкова». У умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслі-дування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, співає із болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її «велично-гідним духом». Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були усі тих ганебні документи, котрі забороняли українське слово в офіційноділовому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський циркуляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи, Про усі ці знущання над словом М. Рильський писавши із особливим болем. Кожен ряд наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого тих, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі неодноразово доводилося платити власною волею. І це уже стосувалося не лише минулого століття, а і 20−30-х — кінця 40-х років XX століття. Навіть под годину хрущовської «відлиги» М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводити його поєзія «Рідна мова». Тому у другій частині вірша співає так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв «язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про «вільне слово» українського народу у колі братніх мов доводилося понад із огляду тих, щоб не накликати біди у собі особисто та і на спроби відродження української культури у післякультівські часи. Краса й велич рідного слова оспівані М. Рильським у вірші «Сонет про словник», поемі «Слово про рідну матір» та інших творах.

де сін виступає проти матері, і уся батьківщина марно витрачає сили й здоровий «я на безглузді супе-речки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відповідає справжній суті «народ-ного духу». Духовна троянд «єднаність — вісь ті хвацько, яку кожен день отруює українську батьківщину, котра впродовж віків був оповита високою духовністю й мораллю. Яскравий колорит звичаїв, обряди народних замовлянь, передвесільні розглядини, сільські розваги, детальні опису селянського одягу та оселі, насичена прислів «ями й приказками мова повісті - усе це дає підстави вважати цей твір справжньою енциклопедією народознавства. 2. Краса й велич рідного слова у поетичній творчости Максима Рильського. Прочитати вірш напам «ять. М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчости. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Співає закликав своїх сучасників боротися за чистоту й збагачення україн-ської мови. Прикладом такого звернення є вірш «Мова», в якому співає із великою ніжністю й любов «ю говорити про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у народу, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови [цитата]. Мова українського народу — самобутнє й неповторне явище. Обов «язок шкірного митця турбуватися про її частку, удосконалювати й збагачувати [цитата]. Своєю творчістю М. Рильський подавши гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, й у перекладах численних зарубіжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міцкевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості. Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словники та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значення і сьогодні. як згадують друзі поета, праця над словниками й зі словниками був найулюбленішим його заняттям. У вірші «Мова» співає закликає й своїх сучасників частіше «заглядати у словник». На його переконання — «це пишний яр, а чи не сумне провалля». Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка і Даля. Вірш «Мова» написань у 1956 р. Тією годину українська мова зазнала помітних деформацій у зв «язку з відведенням їй більшовицькими ідеологами другорядної ролі у суспільстві. Після XX із «їзду партії, на якому було б піддано критиці культ особини Сталіна, в якійсь мірі уже можна було б говорити про національні утиски й насамперед про занепад національних мов. У Україні одним із перших на захист мови виступив М. Рильський. Його поєзія «Мова» у яскраве свідчення цьому. У 1959 році на IV із «їзді письменників України М. Рильський прочитавши вірш «Рідна мова». Своїм незвичайним виступом на письменницькому форумі співає ще понад загострив увагу на потребі повноцінного функціонування української мови. Для цого українська мова мала усі підстави. У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яку співає прирівнює до «гулу віків», «галасу століть». У ньому — «бурі подих», «неволі стогін», «волі спів», «сурма походу світанкова». У умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслі-дування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, співає із болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її «велично-гідним духом». Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були усі тих ганебні документи, котрі забороняли українське слово в офіційноділовому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський циркуляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи, Про усі ці знущання над словом М. Рильський писавши із особливим болем. Кожен ряд наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого тих, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі неодноразово доводилося платити власною волею. І це уже стосувалося не лише минулого століття, а і 20−30-х — кінця 40-х років XX століття. Навіть под годину хрущовської «відлиги» М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводити його поєзія «Рідна мова». Тому у другій частині вірша співає так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв «язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про «вільне слово» українського народу у колі братніх мов доводилося понад із огляду тих, щоб не накликати біди у собі особисто та і на спроби відродження української культури у післякультівські часи. Краса й велич рідного слова оспівані М. Рильським у вірші «Сонет про словник», поемі «Слово про рідну матір» та інших творах.