Правовое становище юридиеских осіб у міжнародному приватному праве

План работы.

1.

Введение

…2.

2. Державна приналежність і особиста закон юридичного лица…2.

1. Основні доктрини визначення особистого статута…4.

3. Правове положення іноземних юридичних осіб у Российской.

Федерации…12.

4. Діяльність російських юридичних за рубежом…16.

5. Міжнародні юридичні лица…20.

6.

Заключение

…21.

1.

Введение

.

У міжнародних відносинах часто виникає у дипломатичної захисту підданих держави, причому такий захист має місце стосовно як громадян /фізичних осіб/, а й юридичних держави. Необхідність визначити, якого саме державі належить те або інше юридична особа, виникає, наприклад, у випадках, як у торгових договорах вказується, що юридичних осіб договірних держав надається режим найбільшого сприяння чи національний режим, тобто йдеться про правосуб'єктності іноземних юридичних осіб, про допуск їх для реалізації господарську діяльність біля цієї держави. У разі слід також встановлювати, які особи можна розглядати як юридичних цієї держави, а які - немає. Наприклад, щодо одного державі якесь освіту визнається юридичною особою, а іншому таку ж освіту розглядається не як юридична особа, бо як проста сукупність фізичних осіб. Так, англійське «партнершип «/повне товариство/ по англійської праву юридичною обличчям, за французьким ж праву аналогічне освіту юридичною особою считается.

2. Державна приналежність і особиста закон юридичного лица.

Щоб встановити, чи є ту чи іншу освіту юридичною особою, необхідно з’ясувати, якого державі це освіту належить, і навіть визначити її особистий закон.

Особистим законом /статутом/ юридичної особи визначаються такі правові питання, як обсяг правоздатності, порядок ліквідації юридичної особи та т.п. Він також відповідає питанням, чи є ту чи іншу освіту юридичною особою. Якщо особистим законом товариства типу «партнершип «буде англійський закон, то таке товариство юридичним обличчям зізнається. У разі, коли встановлено, що приватним законом цього товариства є французький закон, це особливе утворення буде розглядатися як юридичне лицо.

Особистий закон освіти /об'єднання/ класична доктрина міжнародного права визначає з його державної приналежності / «національності «/. Термін «національність «в міжнародному приватному праві застосовується до юридичних осіб умовно. Під національністю юридичної особи розуміється приналежність юридичної особи до певному государству.

У практиці міжнародного права зустрічається три основних способу визначення національності юридичної особи, які враховують різні критерии.

У першому способі найважливішим критерієм визначення національності юридичної особи є місце його установи; тобто закон того держави, де юридична особа створено і заснований його статут, буде особистим законом юридичної особи. Такий спосіб застосовується у праві навіть Великобританії. Англійські автори називають його принципом інкорпорації. Отже, якщо юридична особа засновано у Великобританії й там зареєстрований його статут, то вважається, що це юридична особа, в відповідно до принципу інкорпорації, англійського права.

Другий спосіб — встановлення національності юридичної особи за місцем його перебування. Під місцем перебування юридичної особи у разі розуміється те місце, де його правління. Такий принцип використовують у деяких континентальних країнах Західної Європи, в частковості - у Франції й ФРГ.

Третій спосіб визначення національності юридичної особи висуває в ролі основний критерій місце діяльності суспільства /організації/. Цей спосіб прийнятий у законодавстві Італії та поширений у практиці та розвитку государств.

Нерідко перелічені вище критерії визначення національності юридичної особи не задовольняють правознавців через їх «формальності «. Тож у законодавствах і судової практиці держав використовують і «теорія контролю », яка передбачає встановлення, кому відомі в дійсності належить юридична особа, хто контролює тощо. Спочатку ця теорія виникла роки першої світової війни та застосовувалася боротьби з порушеннями законодавства «про ворожих іноземцях ». У подальшому під визначенням «вороже юридична особа «стали розуміти юридична особа, контрольоване особами ворожої национальности,.

Законодавство і практика різних держав під час розв’язанні тих завдань національну приналежність юридичних використовують як формальні критерії, і критерії «контролю ». Спостерігається також тенденція відмовитися від використання категорії «особистого закону «/статуту/ юридичної особи. У цілому законодавча практика різних держав використовує як, і інші критерії залежно від інтересів економічної політики. Так, визначення підсудності США застосовується принцип інкорпорації, а з оподаткування — принцип місця деятельности.

2.1 Основні доктрини визначення особистого статута.

Нормы національного права різних держав не збігаються зі свого змісту у визначенні того, яке обличчя є «що належить» даному державі, унаслідок чого їх законодавство, доктрина і практика (передусім судова) по-різному переймається тим відшукання правопорядку, в якого дане юридична особа кваліфікуватиметься «своїм», т. е. національним. Проте, попри це, у світі було вироблено кілька ознак, керуючись якими законодавець чи суддя кваліфікували відповідну освіту як правосубъектного особи власного йди іноземного правопорядку. До до їх числа ставляться критерії установи, чи реєстрацію, місцеперебування головних органів юридичної особи, а також центру експлуатації. З іншого боку, у деяких ситуаціях, особливо в розгляді конкретного справи судом, коли відповідне юридична особа має кількома ознаками це й жодного з них кваліфікується вирішальним, може бути застосований критерій «контроля».

Треба сказати, що позаяк дані критерії розроблялися доктриною, прийнято розрізняти й формує відповідні теорії, основою яких покладено той чи іншого ознака: теорію «інкорпорації», теорію «осілості» — місцезнаходження центру, «центру эксплуатации».

Теорія інкорпорації. У сучасному міжнародне право основними критеріями, що закріплюються у законодавстві і/або судової практиці різних держав, виступають категорії інкорпорації і місцезнаходження юридичної особи. Вважають, перший ознака визначення особистого статуту іноземної юридичної особи властивий країнам, належить до англо-саксонської системі права: Сінгапур, Філіппіни, Західне Самоа, Багамські, Віргінські, Нормандські острови Фіджі і т. буд. Справді, це. Разом про те нині й держави званої континентальної системи права у своїй законодавстві і тому судової практиці активно використовують аналізований ознака. Варто сказати, що Росія, Білорусь, Казахстан, Китай, Чехія, Словаччина, Нідерланди й інші відсилання до закону місця інкорпорації закріплюють як необхідний коллизионный принцип для відшукання особистого статуту. Тільки за останні десятиліття він отримав поширення ролі легально зафіксованого в нормативному матеріалі відповідних государств.

Основний зміст теорії та самого критерію інкорпорації (установи) зводиться до того що, що ця компанія (стосовно США — корпорація), належить правопорядку країни, де вона засновано відповідність до її законодавством (правом). Інакше кажучи, компанія, освічена по англійської закону і існуюча виходячи з його розпоряджень, буде визнаватися англійської компанією у його державах, правопорядок яких у цій галузі будується за принципами інкорпорації. Але ця теорії є варианты.

Так, скандинавські країни дотримуються те, що компанія підпорядковується закону тієї країни, у якій зроблено перша запис про її реєстрації (була занесена до реєстру). Найчастіше збігатиметься з державою, відповідно до Закону, якого компанію створена, оскільки обов’язковість першого запису до реєстру пов’язують із отриманням статусу правосубъектного образования.

Є приклади законодавчих актів, які цілі «ланцюжка» норм, через які на послідовної основі можливо визначення особистого закону юридичної особи. Зокрема, в угорському Законі про міжнародне право 1979 р. встановлюється ієрархія коллизионных правил з метою відшукання правопорядку, що є особистим статутом іноземної юридичної особи; «Особистим законом юридичної особи є закон держави, біля якого юридична особа було зареєстровано. Якщо юридична особа було зареєстровано згідно з законодавством кількох держав, або якщо відповідно до Закону, чинному за місцезнаходженням його адміністративного центру, зазначеному у статуті, реєстрації непотрібен, його особистим законом є закон, застосовуваний за місцезнаходженням, зазначеному в статуті. Якщо юридична особа відповідно до статуту немає місцезнаходження чи має низку местонахождений, не було зареєстровано згідно із законом жодного державами, його особистим законом є закон держави, біля якої перебуває місце здійснення центральної администрации».

Теорія осілості. Відповідно до цієї теорії, званої часом і інакше — теорією «ефективного місцеперебування», — особистим статутом юридичної особи (компанії, корпорації, правосубъектного товариства) є закон тієї країни, у якій перебуває його центр управління (рада директорів, правління, інші виконавчі чи розпорядницькі органы).

У доктрині можна почути, у цьому разі має значення, де здійснюється ділова активність такого юридичної особи. До держав, явно що стоять на позиціях використання подібного критерію, ставляться Франція, Іспанія, Бельгія, Люксембург, ФРН, більшість інших країнах Європейського Союзу, і навіть Україна, Адже й т. буд. Аналізований ознака, зазвичай, закріплюється у статуті, тому вважається, що, керуючись їм, легко установити належність даного юридичного особи до відповідного правопорядку. Але те ж можна згадати і критерії інкорпорації, оскільки внесення до реєстру компаній, корпорацій чи юридичних осіб у інший правової формі супроводжується видачею свідоцтва (сертифіката) реєстрацію із зазначенням у ньому те, що аналізованих освіту створене відповідно до законів даного государства.

Критерій місцезнаходження суспільства, компанії, товариства чи корпорації має значення й у країн, які дотримуються у своїй законодавчій і судової практиці теорії інкорпорації. Так було в відповідно до постанови Пленуму Верховного Судна РФ, Пленуму ВАС РФ від 1 липня 1996 р. № 6/8 «при державної реєстрації речових юридичних осіб слід виходити із те, що місцем перебування юридичної особи є місце перебування його органів». Матеріальні норми Російської Федерації, що стосуються, приміром, до товариствам з обмеженою відповідальністю, оперують поєднанням кількох наявних у такому випадку ознак: «Місце перебування суспільства визначається місцем його державної реєстрації речових. Установчими документами суспільства» може бути встановлено, що місцем перебування суспільства є місце постійного перебування його органів управління чи основне місце деятельности"[1].

Теорія центру експлуатації. Ще однією критерієм відшукання особистого статуту юридичної особи виступає ознака осуществления основний діяльності, який відповідно використаний у «теорії експлуатації». Її сенс досить простий; юридична особа як закону має статут тієї країни, де вона проводить виробничу (у сенсі слова) діяльність. Цей критерій дуже властивий практиці країн з метою оголошення «своїми» всіх утворень, які ведуть свої ділові операції у території цієї держави. Це має певні коріння як політичного, юридичного, і економічного характеру. Річ у тім, що став саме що розвиваються зацікавлені у залученні іноземного капіталу розвитку національного господарства і, отже, облечении їх у відповідні вітчизняні організаційноправові форми. З іншого боку, адже рахунок підвищеної норми прибутку функціонування межах їхніх юрисдикції є дуже вигідним й іноземних контрагентів, їх приплив видається дуже істотним. У тому ж, стосовно забезпечення контролем із боку національних органів держави перебування за подібними юридичними особами, то «прив'язку» їх до вітчизняного правопорядку розвивається держава має здійснити найпростішим чином — з допомогою саме критерію «центру експлуатації». Через війну зазначеного спеціальні акти по корпоративному праву багатьох країн, традиційно іменованих «що розвиваються», використав своєму законодавстві саме такий принцип. Так, Закон про компаніях 1956 р. Індії особливому розділі, присвяченому іноземним компаніям, особливо обумовлює, що ця компанія, заснована відповідно до законами іноземної держави, може зареєструватися Республіка Індія як «іноземна компанія, має місцем бізнесу Індію» (ст. 591−601).

Аналізований ознака може виражатися з допомогою різноманітних формулювань. Так було в Інструкції. ГНС РФ № 39 від 11 жовтня 1995 р. (в ред. 29 грудня 1997 р.) з метою визначення місця реалізації робіт (послуг) встановлюється, що є «місце економічної діяльності покупця послуг, якщо покупець цих послуг має місце перебування у одному державі, а продавець — в другом».

Огляд теорій і підходів, закріплених у праві різних держав в області вирішення питання щодо особистому статуте юридичної особи, тим більше, що є самостійні критерії, що визначають відповідний вибір, дозволяє, проте, констатувати, у сучасному світі жодного з них застосовується ізольовано з інших. Для ілюстрації зазначеного доцільно провести зіставлення деяких законоположень низки стран.

Вважають, що до категорії держав, які використовують визначення особистого статуту юридичної особи критерій «осілості» при ігноруванні принципу «центру експлуатації», і Німеччина. Проте всебічний, об'єктивний погляд на становище відповідного законодавства не дозволяють беззастережно зробити такий висновок. Так, § 13 (Т) розділу 2 книжки першої Німецького торгового уложення (ГТУ) 1897 р. передбачає, що «…для заяв, зразків підписів, подачі документів і майже реєстрації, якщо закордонне право не вимагає іншого, діють відповідно розпорядження щодо головних відділень чи відділень за місцем перебування суспільства». У цьому § 24 розділу 1 книжки першої Німецького громадянського уложення (ГГУ) говорить ось що; «місцем перебування союзу (т. е. союзу осіб — юридичної особи. — Л. А.) вважається, а то й встановлено інше, місце, де знаходиться його правління». Відповідно ж до § 5 Закону ФРН про акціонерних товариствах 1965 р. «місцезнаходження суспільства визначається її статутом. Як місцезнаходження статут, зазвичай, вказує місце, де суспільство має підприємство (виділення моє. — Л. А.), чи місце, де перебуває правління суспільства, чи звідки ведеться управління справами суспільства». Аналізуючи російське законодавство у тому чи іншого сфері, так чи інакше що з функціонуванням юридичних, — податковим, валютним тощо., — можна побачити, що з загальному закріплення у праві РФ критерію інкорпорації (див. Основи 1991 р. Закон про державному регулюванні зовнішньоторговельної діяльності 1995 р. та інших.) у ньому є як визначальний ще й ознака «осілості» — местонахождения.

У законах РФ про акціонерних товариствах і суспільствах із обмеженою відповідальністю місце перебування суспільства визначається місцем його державної реєстрації речових, тоді як статуті суспільства на відповідність до федеральними законами не передбачено інше. У той самий час п. 2 ст. 4 закону про суспільствах із обмеженою відповідальністю допускає, місце перебування суспільства" може бути встановлено в установчих документах як місце постійного перебування його органів управління чи основне місце його деятельности.

Визначення місця перебування суспільства" має значення на вирішення низки правових питань, що виникають у своєї діяльності, зокрема на визначення місця виконання зобов’язання, як його немає у договорі або в правовому акті (ст. 316 ДК), встановлення компетентного установи до розгляду суперечок з участю суспільства (ст. 25 АПК, ст. 117, 119 ЦПК) та інших. Приклад РФ перестав бути єдиним. Дуже багато країн, які допускають принцип інкорпорації, вимагають, щоб місцеперебування корпорації (компанії), закріплене у статуті, перебував у межах території тієї держави, чиїм законодавством регулюється її створення. Так, Торговий кодекс Японії, вважається країною, котра сповідує теорію «інкорпорації», недвозначно закріплює: «Юридичною адресою товариства вважається місцезнаходження його головний контори» (ст. 54). «Товариство вважається заснованим з реєстрації за місцем розташування його головний контори» (ст. 57).

У цьому у науці й практиці міжнародного права, які належать до іноземним юридичних осіб, виникають проблеми різного тлумачення поняття «місцеперебування». Загалом плані розрізняють формальну — «статутарную», тобто. зазначену у статуті, — та реальну — «ефективну» -осілість. Відмінності між двома категоріями у принципі немає значення, якщо місцезнаходження юридичної особи за статутом (місцезнаходження зареєстрованого офісу) і фактичне перебування його органів управління перебувають у одному й тому ж країні. Скрізь, крім цього країни, така компанія розглядатися як юридична особа, існуюче у межах іноземного правопорядка.

Теорія контролю. Початок використання цієї теорії пов’язується історія і науці міжнародного права з періодами I і II світових війн. Річ у тому, що під час збройних конфліктів проблема іноземних юридичних осіб пристає на нові обриси, саме набуває характеру про «ворожих іноземців». Воюючі держави закономірно зацікавлені у тому, щоб будь-які контакти з останніми, передусім економічні, були було зведено до нулю. Формальні ж, ознаки визначення фактичної і ефективної зв’язку даного юридичної особи із тим чи іншим правопорядком виявляються недостатніми. Ще циркулярі французького міністерства юстиції від 24 лютого 1916 р. вказувалося у зв’язку з цим питанням, що коли йдеться про ворожому характері юридичної особи, не можна задовольнятися дослідженням «правових форм, прийнятих компаніями: ні місцезнаходження центру, ні ті ознаки, що визначають у цивільному праві національність юридичної особи, недостатні, оскільки йдеться у тому, щоб… виявити дійсний характер діяльності суспільства». Ворожим, йшлося у документі, слід визнати юридичне обличчя, якщо його управління або його капітал у цілому або більшу частину перебуває у руках ворожих громадян, оскільки у цьому випадку за фікцією громадянського права ховаються діючі фізичні лица[2] «У нинішній практиці такого роду критерій, можна вважати, застосовується у процесі ведення будь-яких бойових дій, а й на абсолютно мирний час виходячи з рішень міжнародної організації, скажімо, під час введення Ради Безпеки ООН санкцій з метою забезпечення світу та безпеки. Наприклад, на виконання резолюцій Ради Безпеки спеціальними розпорядженнями Президента РФ обмежувалися торгові й взагалі цивільно-правові відносини російських суб'єктів господарювання з підприємствами Боснії, Герцеговини, Югославії, Іраку й ін. З іншого боку, законодавства деяких держав походять від названого критерію й у спільний план задля досягнення певних цілей, скажімо, при оподаткуванні «. Категорія особистого статуту надзвичайно важлива юридичної особи, оскільки, як було зазначено підкреслено, саме його відповідає головне питання — чи є особу юридичним, т. е. чи має волею, щодо незалежної від волі осіб, об'єднувалися у ньому, інакше кажучи, самостійним суб'єктом права. Отже, кожне іноземне юридична особа підпорядковується іноземному (своєму) правопорядку у питаннях виникнення, існування, роботи і ліквідації, і навіть можливих засобів і форм перетворення. Тим самим правопорядком регулюється і обсяг правоздатності юридичної особи, встановлюються його межі. Особистий закон юридичної особи, ще, вказує форми і Порядок виступи юридичної особи у внутрішньому, а зовнішньому господарському обігу. Зміст особистого статуту дає відповіді питання, вправі або вправі аналізованих юридична особа своєї діяльності виходити далеко за межі вітчизняної юрисдикції, і які умови, форми і спеціальні вимоги, які пред’являються такому виходу. Отже, розв’язання проблеми особистого статусу, особисті права у взаєминах даного юридичної особи на третіх особами перебуває повністю у дії особистого статута.

При ліквідації юридичної особи, чинного по закордонах і має біля іноземної держави майно, зокрема і нерухоме, особистий закон, а чи не закон місця перебування речі, як це зазвичай буває міжнародне право, вирішуватиме долю останнього. У окремих випадках зобов’язальних відносин, т. е. тоді, коли особистість боку в певного роду зобов’язання набуває особливого значення (наприклад, під час видачі гарантії чи поручництва, мають акцессорный характер), зміст правий і обов’язків сторін у такому ставленні буде також підпорядковуватися особовому закону юридичної особи, що є як і стороною, а чи не закону, обраному сторонами для регулювання взаємин у рамках основного зобов’язання, чи закону, применимого до суті відносини у силу коллизионной нормы.

3. Правове положення іноземних юридичних осіб у Российской.

Федерации.

З цього запитання правового становища іноземних юридичних біля Росії вітчизняний правопорядок виходить із закріпленого у чинному праві РФ, передусім Цивільному кодексі і Законі «Про іноземних інвестицій Російській Федерації» від 9 липня 1999 р. (а до цього часу Законі РРФСР про іноземних інвестицій від 4 липня 1991 р.), для юридичних — іноземних інвесторів — принципу національного режиму: «Правовий режим діяльності іноземних інвесторів і видів використання отриманої від інвестицій прибутку може бути менш сприятливим, аніж правового режим роботи і використанні одержаного прибутку, наданий російським інвесторам, за вилученнями, встановлюваними федеральними законами» (ст. 4 Федерального закону «Про іноземних інвестицій у складі Федерации»).

У максимальної ж мері адекватно юридичному змісту національного режиму Україні цього принципу виражений в ст. 2 Цивільного кодексу у вигляді використання наступній формули: «Правила, встановлені цивільним законодавством, застосовуються стосунків з участю іноземних громадян, осіб без громадянства і закордонних юридичних, якщо інше не передбачено федеральним законом».

У цьому світлі зазначеного можна зрозуміти, що, крім визначення правового режиму, яким мають РФ іноземні юридичні (в тому числі фізичні особи-підприємці), російський правопорядок повинен розташовувати, а то й дефініціями, так хоча б критеріями віднесення правосубъектных утворень до іноземним юридичних осіб. У цей час чинне право РФ оперує кількома поняттями у плані. Наприклад, існує категорія «російські особи» — т. е. особи, створені в відповідно до законодавства Російської Федерації, мають постійне місцезнаходження її території, і навіть фізичні особи, мають постійний або переважне місце проживання біля Російської Федерації і зареєстровані у ролі індивідуальних підприємців, з одного боку, і поняття «іноземні особи», т. е. «юридичні особи та організації у інший правової формі, громадянська правоздатність яких визначаються з права іноземної держави, де вони засновані», — з іншого. Про це свідчить ст. 2 Федерального закону «Про державне регулюванні зовнішньоторговельної діяльності» від 13 жовтня 1995 г. 3]. Разом із цим у ряді актів у валютному, банківському, податковому та інших. законодавстві Росії дуже використовуються категорії «резидентів» і «нерезидентів». Так, з метою валютного регулювання і валютного контролю під «резидентами» розуміються юридичних осіб, створені згідно з законодавством РФ, з місцезнаходженням Російській Федерації, підприємства міста і організації, які є юридичних осіб, створені в відповідно до законодавства РФ, з місцезнаходженням до, і навіть які перебувають поза РФ філії і рівень представництва видів резидентів, зазначених вище. Натомість «нерезидентами» є юридичних осіб, створені відповідно до законодавством інших держав, з місцезнаходженням поза Російської Федерації, підприємства міста і організації, які є юридичних осіб, створені відповідно до законодавством інших держав з місцеперебуванням поза РФ, і навіть перебувають у РФ філії і рівень представництва вищезгаданих нерезидентов.

Зіставлення змісту наведених понять дозволяє укласти, що це особи, які, по-перше, зорганізовані у відповідно до законів іншого, ніж Російської Федерації, держави, і, по-друге, мають своє місцезнаходження за її межами території, повинні кваліфікуватися як іноземні. Встановлення «місцезнаходження» ввозяться відповідність до вимогами наявних правових актов.

Такі, зокрема, формулювання Закону «Про регулювання зовнішньоторговельної діяльності» 1995 р., що передбачає, що російськими учасниками зовнішньоторговельної діяльності (російськими особами) є поряд з іншими категоріями «юридичних осіб, створені в відповідно до законодавства Російської Федерації і мають місцезнаходження її території» (ст. 2).

Отже, якщо встановлено, що це юридична особа є на території РФ іноземним, що ж воно вправі здійснювати в гражданскоправової сфері? І, якщо основою правового становища «іноземців» в Росії є зрівнювання в правах з національними особами за деякими вилученнями, встановлювані законодавством, тоді колись всього акцентувалася увага у цьому розділі, то які ж винятку з правив і обмеження, складові ці изъятия?

Тут важливе значення має, по-перше, то відмінність, які проводяться, скажімо, до податкового законодавства, між іноземним юридичною особою, чинним через представництво, засноване не більше РФ, і таким, що забезпечує бізнес у Росії без відкриття ній представництва чи філії. У цьому сенсі детальне регулювання міститься у Інструкції Державної податкової адміністрації Російської Федерації № 34 від 16 травня 1995 г.

У загальноправовому ж плані все іноземні юридичних осіб можуть вестися території РФ господарську діяльність, укладати угоди, створювати з участю російських юридичних і фізичних осіб або юридичних та фізичних осіб третіх держав чи ні таких нові освіти у відповідність до передбачених законодавством Російської Федерації організаційно-правовими формами, відкривати і закривати представництва чи засновувати філії, зокрема для ведення зовнішньоторговельної діяльності від імені іноземної юридичної особи, здійснювати пов’язані з цими і іншими угодами розрахунки, страхові, транспортні, кредитно-фінансові і інші операції. У цьому передбачається, що іноземне юридичне обличчя під час проведення угод біля РФ немає права посилатися на обмеження повноважень його органу чи представника, не відоме російському праву (п. 2 ст. 161 Основ громадянського законодавства). Хоча діючі цивільно-правові норми РФ і вимагають через ті ж Основ, щоб, зокрема, форма зовнішньоекономічних угод, ув’язнених на терені Росії, підпорядковувалася вітчизняному праву, до того ж момент це не має, зрозуміло, означати, що заодно не можна йти до дотриманню і імперативних розпоряджень, встановлених іноземним законом, т. е. правоположениями тієї держави, де дане юридична особа вважається національним. Проте, можна вважати, в аспекті даного викладу все ж більше представляє добір і аналіз відповідних норм російського права, виділені на регулювання відносин, у яких беруть участь іноземні юридичні лица.

У цьому, стосовно ведення операцій зовнішньоекономічного характеру на російської території, що, зазвичай, випадках із іноземними юридичних осіб ключовим, головним початком виступає відсутність якихабо формальних дозволів їхнього здійснення. Проте, потрібно звернути увагу до відоме протиріччя між формальним і фактичним моментами в вищенаведених констатациях. Справді, суворо юридично спеціального врегулювання здійснення зовнішньоекономічної (зовнішньоторговельної) діяльності непотрібен. З іншого боку, без отримання картки ЗЕД (коду учасника зовнішньоекономічної діяльності) жоден суб'єкт права біля РФ неспроможна нічого реально здійснити у межах центральної ланки такий діяльності - забезпечення митної очищення товарів, скоєння формальностей під час ввезення чи вивезенні вантажів. За такої стану справ стає принципової завдання одержання відповідного реєстрації, отже, дозволів не формального характеру, а, по суті. До того ж, скажімо, відповідно до ст. 172 Митного кодексу РФ від 16 червня 1993 р. декларантом під час ввезення на митну територію товарів може лише російське юридичне чи фізична особа. Через війну здійснення іноземними юридичних осіб до операцій із ввезення і вивезенню товарів також пов’язане з певними перешкодами юридичного характеру. Вимога про необхідність дотримання імперативних матеріально-правових норм, регулюючих зовнішньоекономічну діяльність, — своєю чергою одна із головних складових, характеризуючих правове становище іноземної юридичної обличчя на аналізованої сфері. Наприклад, аналізовані суб'єкти зобов’язані забезпечувати відповідність стандартам, сертифікації, безпеки і нешкідливості товарів, ввезених на територію РФ із таких угодам, задовольняти формальним вимогам певного порядку із ввезення і вивезенню товарів та послуг, надавати статистичну звітність зі своєї зовнішньоторговельної діяльності в з операціями біля РФ тощо. д.

Тож якщо відповідно до Указом Президента РФ № 1209 «Про державне регулюванні зовнішньоторговельних бартерних угод», яка набрала чинності 1 листопада 1996 р., необхідно надалі оформлення паспорти бартерної угоди, це поширюється і іноземні юридичних осіб. У зв’язку з цим необхідно пам’ятати, що вивезення товарів, робіт й нових послуг, результатів інтелектуальної діяльності повинен супроводжуватися обов’язковим ввезенням на митну територію РФ товарів, робіт та надаваних послуг, еквівалентним за вартістю экспортированным товарам або зачислениям на рахунках уповноважених банках валютних надходжень від цього товарів у встановленому порядке.

Інший сферою, в правовому й економічному плані найзначимішою для іноземних юридичних, як уже згадувалося, є інвестування з боку капіталів на російську економіку (докладніше див. це у гол. 10). Квазінаціональне середовище як наслідок відповідна господарську діяльність може вперше іде у рамках новостворених структур чи залучення іноземних капіталовкладень у вже існуючі російські підприємства у встановлених законодавством формах, т. е. в ролі підприємств із іноземним участю (раніше іменованих «спільними підприємствами») або з урахуванням лише іноземного засновництва. У переважній більшості випадків — це господарські товариства і товариства: товариства, акціонерні товариства й суспільства з обмеженою відповідальністю. Новий Закон регулювання іноземних інвестицій, прийнятий у Російської Федерації, встановлює «кількісні» параметри у тому, щоб створювані його основі підприємства могли на користування пільгами і перевагами, встановленими зазначеним актом (ст. 4).

4. Діяльність російських юридичних за рубежом.

Перетворення економічного життя Росії зумовили розширення російських юридичних там. Ще червні 1991 р. Закон РСФСР[4] передбачив, що і юридичних осіб РРФСР вправі здійснювати інвестиційного розвитку там відповідно до цим законом, законодавством інших держав і міжнародними угодами. Але розпоряджень Закону 1991 р. виявилося замало задля забезпечення захисту інтересів російських юридичних по закордонах і попередження порушень у цій галузі. На жаль, і нині правову базу, визначальна умови участі російських інвесторів у діяльності у кордоном, далекою від досконалості і складається переважно з підзаконних актов.

Вивезення російськими інвесторами капіталу зарубіжних країн може здійснюватися не інакше як і дозвільному (ліцензійному) порядку. Указом Президента РФ від 15 листопада 1991 р. № 213 «Про либеризации зовнішньоекономічної діяльності біля РСФСР"[5] було встановлено (п.9), що «здійснення інвестицій там, включаючи купівлю цінних паперів, юридичних осіб, зареєстрованими біля РРФСР, і радянськими громадянами проводиться у разі ліцензіями порядку, визначеному Урядом РСФСР».

Зберігає юридичне значення деякі положення постанови Ради Міністрів СРСР від 18 травня 1989 г. № 412 «Про розвиток господарську діяльність радянських організацій за рубежом"[6], але це очевидно, зв’язок його з справжнім дедалі більше ослабевает.

Засобами масової інформації публікувалися рекламні оголошення, що закликають російських громадян, і підприємства набувати що знаходиться на території інших держав нерухомість чи права неї, реєструвати компанії, у країнах із пільговим оподаткуванням, зокрема в про офшорні зони, купівлі акцій і робити внесок у статутні капітали іноземних підприємств, відкривати рахунки банках поза РФ. У зв’язку з такими публікаціями Центральний банк Росії у інформаційному тому-таки листі від 25 жовтня 1994 г. 7] звернув увагу підприємств і громадян, розглядають можливість здійснення згаданих дій, на вимоги законодавства РФ у цій сфері. У інформаційному листі зазначалося, що у відповідність до п. 10 ст.1 і п. 2 ст.5 Закону РФ «Про валютне регулювання і валютному контролі» ці операції ставляться до операцій, що з рухом капіталу, і дружина мають здійснюватися у порядку, встановленому Банком России.

«З метою обмеження вивезення капіталу із країни, — нагадувалося в листі, — Банком Росії встановлено ліцензійний порядок скоєння зазначених операцій. Той самий порядок визначено Банком Росії виходячи з пункту 2 статті 5 зазначеного Закону відкриття рахунків в російських банках за межами РФ російськими, підприємствами, організаціями, установами i громадянами (останніми — крім відкриття рахунків тимчасово перебування за границей)».

Отже, усі вказані вище операції є законними лише за у російського юридичної особи чи фізичного відповідного дозволу Банку России.

На державну реєстраційну палату, створену з Міністерстві економіки РФ на правах ж державної установи, покладено реєстрація російських інвестицій за рубежом. 8] Палата «реєструє зарубіжні підприємства, створені з російським через участь у відповідність до чинним російським законодавством і законодавством держави інвестування, і навіть веде Державного реєстру, куди вносяться усі зарубіжні підприємства з російськими інвестиціями незалежно від часу створення, організаційно — правової форми і частки капіталі російського учасника» (Див. Іноземний капітал у Росії: податки, облік, валютне і митне регулювання. 1997. № 6.С.13). І далі: «Тільки з реєстрації в Палаті й отримання свідоцтва встановленого зразка на зарубіжні підприємства з російським участю поширюється державну підтримку і правовий захист у межах міждержавних угод про заохочення та взаємний захист капиталовложений».

Російські юридичних осіб йдуть там положенням міжнародних договорів, включаючи угоди про заохочення та взаємний захист капіталовкладень, торгово-экономическом співробітництві, правову допомогу, про уникнення подвійного оподаткування нафтопереробки і інші, і навіть положенням місцевого законодательства.

Поява нових незалежних держав біля колишнього СРСР призвело до необхідність укладання з-поміж них багатосторонніх і двосторонніх договорів, вкладених у захист правий і інтересів як громадян, а й юридичних цих країн біля одне одного. Положення багатосторонній Конвенції про правову допомогу і правових відносинах по цивільним, сімейним і кримінальних справ 1993 р. і обопільні умови про правову допомогу між державами-учасниками СНД застосовуються як до цивільним, і до юридичних осіб, створеними відповідність до законодавством які співпрацюють сторон.

Заключённое державами СНД угоду про співробітництво у сфері інвестиційної діяльності 1993 р. представляє інвестиціям, виробленим інвесторами Сторін, включаючи юридичних осіб, біля Сторін повну і безумовну правовий захист за місцем інвестування; інвестиції не підлягають націоналізації не можуть бути піддані реквізиції, окрім у виняткових, передбачені законами, випадках. У разі прийняття державою рішення про націоналізації чи реквізиції - а таке рішення приймається гаразд, встановленому законодавством держави за місцеві інвестування, — інвесторам Сторін повинна виплачуватися швидка, адекватна і ефективна компенсація. Інвесторам Сторін після сплати відповідних податків і зборів гарантуються безперешкодний переведення у державиучасниці Угоди, соціальній та інші держави прибутків і інших сум, здобутих у зв’язки України із осуществлёнными інвестиціями. Підприємство з інвестиціями Сторін може створювати біля держави за місцеві інвестування дочірні підприємства з правами юридичної особи, і навіть філії і рівень представництва. У цьому мають дотримуватися умови, встановлені законодавством відповідних государств.

На двосторонньої основі визначаються статус російських і закордонних інвесторів, умови для їхньої діяльність у міжнародні договори РФ про заохочення та взаємний захист капиталовложений.

Заходи захисту інтересів російських юридичних там приймаються дипломатичними представництвами і консульськими установами РФ. Захист у державі перебування правий і інтересів російських громадян, і юридичних осіб з урахуванням законодавства держави перебування входить до складу основних цілей та зняття функцій Посольства РФ.

5. Міжнародні юридичні лица.

Діяльність юридичних найчастіше обмежується територією однієї держави і може здійснюватися у багатьох странах.

Міжнародними юридичних осіб сучасна західна правова доктрина визнає ті юридичних осіб, створених, по-перше, або у силу міжнародного договору, або, по-друге, на підставі внутрішнього закону однієї чи двох держав, прийнятого у відповідність до міжнародним договором. До перших належать, наприклад. Міжнародний банк реконструкції й розвитку /МБРР/, Європейське суспільство хімічної обробки опромінених палива / «Еврохемик «/. До других ставляться Європейське суспільство з фінансуванням закупівель залізничного устаткування / «Еврофирма «/, Банк міжнародних розрахунків /БМР/.

У роки радянської юридичної літературі поняття міжнародного юридичного особи застосовувалося до міжнародних банкам країн-членів РЕВ — Міжнародному банку економічного співробітництва в длбэс/ і Міжнародному інвестиційному банку /МИБ/.

У сучасному економічної літературі монополії, діяльність яких охоплює багато країн, діляться сталася на кілька груп. По-перше, це національні суспільства, трести, компанії тощо., мають там численні філії і дочірні фірми. Такі монополії є міжнародними по сфері своєї діяльності, але національними за капіталом, у ролі міжнародних юридичних вони розглядатися не можуть. До корпорацій що така ставляться «Дженерал моторз «/США/, «Фольксваген «/ФРН/, «Філіпс «/Нидерланды/.

Другу групу монополій становлять транснаціональні об'єднання, що є міжнародними як по у сфері діяльності, а й у капіталу. Проте, як і раніше, що мені функціонує капітал кількох держав, створено ці монополії як юридичних осіб одного держави. Тому міжнародними юридичних осіб вони теж считаются.

Не є міжнародними юридичних осіб так звані «змішані суспільства ». Під «змішаними товариствами «в міжнародне приватне праві зазвичай розуміються торгові суспільства, чи виробничі підприємства, капітал яких належить юридичних осіб чи громадянам різних государств.

6.

Заключение

.

Міжнародними юридичних осіб сучасна західна доктрина визнає ті юридичних осіб, створених або у силу міжнародного договору, або виходячи з внутрішнього закону однієї чи двох держав, прийнятого у відповідність до міжнародним договором.

У міжнародних відносинах породжує безліч питань, що стосуються юридичної особи; наприклад, як визначити, чи є ту чи іншу освіту юридичною особою. А, щоб це з’ясувати, необхідно встановити якого державі це особливе утворення належить. Міжнародне приватне право висуває кілька доктрин, відповідаючи цей вопрос.

Класична доктрина — визначає особистий закон об'єднання залежність від його державної приналежності (США).

Під місцем перебування юридичної особи розуміється те місце, де перебуває правління цього юридичної особи (Франція, ФРГ).

Існує й третій принцип — визначення національності юридичного особи — місце діяльності (Италия).

Юридичні особи створюються біля певного держави. Проте їхня діяльність не обмежується цієї територією і може здійснюватися території інших країн. Питання допуск іноземного юридичної особи до господарську діяльність біля держави вирішується законодавством цієї держави. Правове положення іноземних юридичних й торговими договорами, у яких встановлюється загальний режим для юридичних. Цей режим то, можливо заснований або на принципі найбільшого сприяння, або на принципі національного режима.

Іноземне юридична особа може здійснювати біля Росії підприємницьку діяльність лише з допомогою створення жодних організаційно — правових структур. Згідно із Законом підприємства і підприємницької діяльності від 25 грудня 1990 р., суб'єктами такий діяльність у Росії може бути громадяни інших держав й обличчя без громадянства «не більше правомочий, встановлених законодавством РРФСР». Статус підприємця купується у вигляді державної реєстрації предприятия.

Особистий статус російських юридичних визначається законодавством РФ. Особистим законом визначатимуться правоздатність юридичної особи, внутрішню структуру, внутрішня організація, рішення про про його ліквідацію. Інші питання, що стосуються порядку здійснення діяльності біля іноземної держави, допуску юридичної особи до відповідної діяльності, умов такий діяльності, вирішуються у внутрішньому законодавстві тієї країни, де діє російське юридична особа, й у відповідності до положень торгового договору, ув’язненого Росією з даним государством.

Загальне всім російських суб'єктів міжнародного права в області зовнішньоекономічної діяльності те, що є юридичними особами, несучими самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язанням. Держава і не відповідає за зобов’язаннями юридичних, а юридичних осіб не відповідають за зобов’язаннями держави. Ці становища визначаються особистим статутом російських організацій, і тому вони мають застосовуватися за кордоном, тобто. мати екстериторіальне значение.

Список використовуваної литературы.

1. Конституція Російської Федерации.

2. Закон про іноземних інвестицій від 4 липня 1991 г.

3. Постанова № 1074 Ради Міністрів СРСР від 30 листопада 1989 г.

4. Цивільно-процесуальний кодекс.

5. Цивільний кодекс РФ: офіційний текст. М. 1996.

6. Основи громадянського законодавства Союзу РСР. //Відомості СНР СРСР і ВР СРСР. 1991. № 26. Ст. 733.

7. Ануфрієва Л. П. Іноземні юридичних осіб: правове становище в.

Росії //Ріс. Юстиція. 1997. № 2.

8. Богуславський М. М. Міжнародне приватне право. М. 1994 г.

9. Міжнародне приватне право. Підручник // під редакцією Дмитриевой.

Г. К. М. 2000 г.

10. Звеков В. П. Міжнародне приватне право. Курс лекцій. М. 2000 г.

11. Фогельсон Ю. Б. Про конституційної захисту юридичних //.

Держава право. М. 1996 р. № 6 ———————————;

[1] П. 2 ст. 4 закону про суспільствах із обмеженою відповідальністю від 8 лютого 1998 г.

[2] См.:Clunet. Р.701. Цит. По: Лунц Л. А. Курс міжнародного права. Особлива частина вже. М., 1975. З. 42.

[3] Див.: СЗ РФ. 16.10.1995, № 42, ст. 3923.

[4] Відомості РРФСР. 1991 № 29. Ст. 1005.

[5] Відомості РРФСР. 1991. № 47. Ст.1612; Відомості РФ. 1992. № 44. Ст. 2517.

[6] СП СССР.1989.№ 24.Ст.82;1990.№ 21.Ст.104.

[7] Див.: Правовий режим російських інвестицій там. Рб. нормативних правових актів. М.:Легат, 1997.С.57.

[8] Постанова Уряди РФ від 6 червня 1994 р. № 655 (С3 РФ 1994 № 8.Ст.866). Передана у провадження Мін'юсту РФ (С3. РФ. 1998. № 37. Ст.4616).