Проблемы розслідування екологічних злочинів

Проблемы розслідування екологічних преступлений

Шипицына Мілена, асистент кафедри цивільно-правових дисциплін Нижневартовского Экономико-Правового Інституту (філія) Тюменського державного Университета Совсем недавно вважалося, що природні багатства планети невичерпні, а запас міцності природного довкілля дозволяє майже безконтрольно її експлуатувати. Прискорений розвиток науково-технічної революції" і бурхливий ріст промислового, сільськогосподарського виробництва погіршили наростаючий в часі та просторі процес забруднення та інших негативних антропогенних навантажень на природу загалом, показавши хибність цю позицію. Сьогодні людство вже витратило третину всіх природних багатств світу. У стислі терміни проблема охорони навколишнього середовища перетворилася на жодну з глобальних загальнолюдських проблем, від якої залежать життя і здоров’я як нинішнього, і майбутніх поколінь людей. Велике місце у охорони навколишнього середовища відводиться заходам правового характеру, зокрема боротьби з екологічними злочинами, кількість яких зростає. У цілому нині, по Росії у січні-лютому 2000 зареєстровано 1696 екологічних злочинів — збільшення становило 29,7% проти январем-февралем 1999 року. По статистичних даних ГИЦ Генеральної прокуратури РФ, лише перше півріччя 2000 року Волзька природоохоронна прокуратура виявила 3478 порушень екологічного законодавства надають у Волзькому басейні. Протягом восьми місяців Волзька природоохоронна прокуратура лише з Тверській області порушила 134 кримінальних справи. [1].

Но все-таки діяльність правоохоронних органів у цій галузі поки що що не можна назвати успішної. Особи, винних у злочинних загрязнениях атмосферного повітря, водних об'єктів, лісів, землі, здебільшого залишаються практично безкарними. Нерідко, навіть якщо кримінал очевидна, кримінальні справи взагалі порушуються чи необгрунтовано припиняються. Викликає критику саме якість розслідування: його всебічність, повнота, об'єктивність. Багато обставини, підлягають доведенню, залишаються нез’ясованими або недостатньо всебічно, повно і це об'єктивно встановленими. Опитування слідчих, в виробництві яких містилися кримінальні справи про загрязнениях водоймищ і атмосферного повітря, показує, що у деяких випадках встановлення істини не може внаслідок незнайомства з методикою розслідування даних злочинів, відсутності спеціальних пізнань. Слід зазначити, як і ця методика вимагає подальшої разработки.

Данная тема є проблемної стосовно того, що, як показало узагальнення слідчої і судової практики, дізнання і у цієї категорії справ проводяться поверхово, із грубими процесуальними порушеннями, які дозволяють у першій-ліпшій нагоді виносити обгрунтовані приговоры.

Одной з причин їхнього цій ситуації, на думку автора, є, по-перше, відсутність у слідчих глибоких і специфічних пізнань у сфері екології, охорони довкілля і раціонального природокористування; по-друге, в виробництві слідчого, зазвичай, крім справ, що з розслідуванням екологічних злочинів, перебувають, вони вважають, «більш серйозні справи», до яких належать крадіжки, вбивства, грабежі, згвалтування і ін. Безумовно, було б нерозумно заперечувати важливість та серйозність розслідування таких злочинів, якщо вони зазіхають найбільш цінне — життя, власність, правничий та свободи творчої особистості. Однак понад серйозними є лише з тим погляду, що порушується природні прав людини, і, отже, при порушенні кримінальної справи (наприклад, крадіжки) слідчий спілкується з «реальним потерпілим», виникає певний психологічний контакт.

При розслідуванні ж екологічних злочинів реальний потерпілий як такої відсутня (окрім тих випадків, коли шляхом заподіяння шкоди довкіллю зазнають збитків здоров’ю, майновим й іншим прав людини). Є лише довкілля як потерпілого, навіть, можна сказати, як «формального потерпілого» (слідчий при розслідуванні цієї категорії справ не спілкується безпосередньо з потерпілим, оскільки його реально немає, — може лише оцінити шкідливі наслідки злочину). Але це помилка, позаяк у тому випадку потерпілими будуть все люди, оскільки, допускаючи вчинення злочинних забруднень води, атмосферного повітря, ми, передусім, заподіюємо величезної шкоди собі самим, хоча й у не замислюємося звідси. Екологічні злочину також зачіпають право особи на одне життя, на здоров’я, на сприятливе середовище… Понад те, вони мають глобальний характер, позаяк у вона найчастіше стосуються одного людини, а тисячі, сотні, деколи і мільйони людей.

Немаловажной причиною низького рівня розкриття екологічних злочинів є і існуюча нашій країні система розкриття злочинів. Припустимо, в виробництві слідчого перебувають десять справ, їх вісім — проти особистості, власності тощо., і двоє - екологічних злочину. не треба довго думати, аби зрозуміти, які справи слідчий розслідуватиме під час першого чергу, і виробництво яких справ постарається припинити. На думку автора даної роботи, у Росії необхідно створити систему органів, які займатися розслідуванням саме екологічних злочинів. Безумовно, певні кроки у цьому напрямі зроблено. Зокрема, створено систему природоохоронних прокуратур, яку утворюють Волзька міжрегіональна природоохоронна прокуратура, що об'єднує прокуратури басейну р. Волга і діюча на правах обласної прокуратури, міжрегіональна природоохоронна прокуратура м. Москви та Московської області й міжрайонні природоохоронні прокуратури, підлягають прокурорам республік, країв, і автономних округів (лише близько 46 міжрайонних природоохоронних прокуратур — Тюменська, Ханты-Мансийская, Омська, Новгородська та інших.). Проте в більшості усіх існуючих прокуратур можна лише одну, що є показником ефективної роботи у цьому напрямі - Волзька міжрегіональна природоохоронна прокуратура. У багатьох суб'єктів Федерації вже створені і такі структурні підрозділи, як екологічна міліція, що також займається розслідуванням, припиненням і попередженням екологічних злочинів і правопорушень. У той самий час, на думку Генерального прокурора РФ Устинова В. В., загалом робота даних природоохоронних прокуратур поки малоефективна. У багатьох місцях ще вироблено система нагляду. Та й стан законності в сфері екології аналізується поверхово, а перевірки виконання законів проводяться переважно по завданням Генеральної прокуратури. Зазначається, що деяким прокурорам — Республіка Алтай, у Санкт-Петербурзі та інших суб'єктів РФ — бракує гостроти і принциповість щодо оцінки виявлених порушень природоохранительного законодавства. Слабко вживаються заходи карного і цивільно-правового впливу природоохоронні органи часом пасивні у роботі з виявлення та попередження екологічних правопорушень. І на їх своєї діяльності порушення ними закону, на жаль, численні. І вони — органи державного екологічного контролю — дуже ослаблені останні роки невиправдано частими реорганизациями.

В останнє час у Росії намітилися такі тенденції: що більше говоримо про екології, про її глобальному характері, необхідність берегти природні ресурси, тим більше коштів наші «верхи» докладають зусиль зруйнувати то мале, що маємо було понад роки. Зокрема, 17 травня 2000 року ліквідували Державний Комітет із охорони навколишнього середовища (Госкомэкология) і всі його контролюючі функції передані Міністерству природних ресурсів, що саме є природопользователем. У розвинених державах функції природокористування і функції охорони навколишнього природного середовища розділені. І на час є лише країни, у яких ці функції виконує і той ж орган, — Росія та Гондурас. Не недавно Наказом Генерального прокурора в окремих суб'єктів Федерації ліквідовано міжрайонні природоохоронні прокуратури (серед них і «Тюменська міжрайонна природоохоронна прокуратура), і все виробництво передана у обласні прокуратури.

Конечно, Росія зараз (і, і рік, і сім-вісім років як розв’язано, і по 17 серпня, і після, і під час радикальної економічної реформи, і для ній — під час перебудови) настільки занурена до своєї вкрай гострі внутрішніх проблем, що їй не дуже до глобальної екології, навіть навколишньому середовищі під час власної території приділяється далеко не достатню внимание.

Список литературы

[1] Див.: звіт про Всеросійському нараді боротьби з екологічними правопорушеннями. — «Держава право». — 1997 — № 1. с. 110.