Проблеми правового регулювання деяких традиційних заходів запобігання банкрутству боржника

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕЯКИХ ТРАДИЦІЙНИХ ЗАХОДІВ ЗАПОБІГАННЯ БАНКРУТСТВУ БОРЖНИКА

В. Радзивілюк Визнання недійсними угод боржника та відмова від виконання договорів, укладених останнім, яке відбувається в провадженні у справі про банкрутство (неспроможність) відноситься до традиційних заходів названого провадження.

Можливість визнавати недійсними угоди боржника як і можливість відмови від виконання договорів відповідає сутності та цілям провадження у справі про банкрутство (неспроможність) та є невід'ємною складовою сучасного законодавства про банкрутство (неспроможність).

Визнання недійсними угод, які були укладені боржником у визначених законодавством випадках, створює можливість формування сприятливих умов щодо відновлення платоспроможності боржника. Останнє тісно пов’язано з основними цілями інституту визнання угод недійсними, а саме, забезпечення рівності кредиторів, запобігання недобросовісним діям сторін по відношенню один до одного тощо.

Законодавчі положення, які регламентували можливість визнання недійсними угод боржника існували й в історичному минулому. Як зазначав дослідник цього питання проф. Г. Ф. Шершеневич «На підставі довготривалого історичного досвіду законодавець визнає ряд угод неспроможного боржника спростовними з боку конкурсного управління, тому що у величезній більшості випадків вони приховували у собі злий намір боржника спричинити шкоду кредиторам» [9].

Положення про можливість визнання судом недійсності угод за клопотанням (заявою) відповідної посадової особи, яка здійснює процедури аналогічні судовій процедурі санації та інших осіб передбачені законодавством про банкрутство (неспроможність) зарубіжних країн. Як, наприклад, це врегульовано Казахським законом 1997 року «Про банкрутство». До таких осіб, крім реабілітаційного керуючого, відносяться учасники санації та кредитори (ст. 6) [5]. Французьким законом 1985 року «Про відновлення підприємств та ліквідацію їх майна у судовому порядку» встановлено, що право вимагати визнання угод недійсними мають адміністратор, представник кредиторів, комісар (ст.10) [6].

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» 1992 року (далі за текстом — Закон України 1992 року) надає тільки керуючому санацією право подавати до господарського суду заяву про визнання недійсними певних угод боржника, у тому числі, укладених до прийняття господарським судом ухвали про санацію [3].

Розгляд заяв керуючого санацією про визнання угод недійсними і повернення всього отриманого за такою угодою її сторонам здійснюється господарським судом в процедурі провадження у справі про банкрутство.

Вичерпний перелік таких угод передбачений ч.11 ст. 17. До нього входять:

§ будь-яка угода укладена боржником із заінтересованими особами, та в результаті якої кредиторам завдані або можуть бути завдані збитки.

Для визнання таких угод недійсними керуючий санацією повинен доказати, що стороною боржника за даною угодою є юридична особа, створена за участю боржника, керівник боржника, особи, які входять до складу органів управління боржника, головний бухгалтер (бухгалтер) боржника, у тому числі і звільнені з роботи за рік до порушення у справі про банкрутство, а також особи, які знаходяться у родинних стосунках із зазначеними особами та підприємцем (фізичною особою) — боржником, а саме: подружжя та їх діти, батьки, брати, сестри, онуки (абз. 23 ст. 1).

Крім того, керуючий санацією має довести спричинення, або можливість спричинення збитків кредиторам;

• § будь-яка угода, укладена боржником протягом шести місяців до прийняття ухвали про санацію, з окремим кредитором чи іншою особою, що надає перевагу одному кредитору перед іншими;
• § угоди, укладені боржником з окремими кредиторами, чи іншою особою протягом шести місяців до прийняття ухвали про санацію, пов’язані з виплатою (видачею) частки (паю) у майні боржника у зв’язку з його виходом із складу учасників боржника.

Аналіз положень абз.2 ч.11 ст. 17 Закону України 1992 року, а також аналогічних положень законодавства про банкрутство (неспроможність) зарубіжних країн та законодавства, що існувало в історичному минулому дає змогу зробити висновок, про те, що національний законодавець не визначив часовий період у межах якого відповідні угоди можуть бути визнані недійсними.

Таким чином, керуючись положеннями національного законодавства угоди укладені боржником із заінтересованими особами можуть бути визнані недійсними навіть якщо вони були укладені за багато років до порушення провадження у справі про банкрутство, тобто в незалежності від часу їх укладення та виконання.

Наявність такого «безмежного» періоду стосовно вказаних угод без посилання на необхідність виявлення наміру боржника спричинити шкоду кредиторам, визначення виду угоди, мети та наслідків укладення такої угоди тощо є недоцільним. Період у межах якого угоди, укладені боржником із заінтересованими особами можуть бути визнані недійсними має бути законодавче визначений. Причому такий період стосовно угод, укладених боржником із заінтересованими особами повинен бути більшим ніж періоди, які встановлені щодо інших спеціальних підстав визнання угод недійсними у межах провадження у справі про банкрутство, так як заінтересованим особам інформація про фінансове становище боржника є більш доступною та відкритою, як і можливість здійснення впливу на боржника.

При розгляді даного питання не можна залишати поза увагою формулювання абз.1 ч.11 ст. 17 Закону України 1992 року, а саме, що угода боржника може бути визнана недійсною відповідно до цивільного законодавства. Якщо буквально тлумачити зазначене положення, то слід стверджувати про можливість застосування щодо угод укладених із заінтересованими особами загальних положень про позовну давність, що містяться у Главі 19 Цивільного кодексу України [1]. А якщо це так, то при застосуванні до вказаних відносин положень цивільного законодавства про позовну давність може виникнути дуже багато запитань, основним з яких буде таке, чи можливе, а головне доцільно взагалі застосовувати строки позовної давності у даному випадку, відповісти на них зможе лише законодавець, якщо встановить спеціальний період в межах якого угоди, які були укладені із заінтересованими особами можуть бути визнані недійсними.

У процедурах банкрутства (неспроможності) застосовуються дві підстави визнання угод недійсними. По-перше, це загальні підстави визнання угод боржника недійсними, що встановлені нормами цивільного законодавства. По-друге, це додаткові порівняно з установленими нормами цивільного законодавства підстави визнання угод боржника недійсними, які застосовуються тільки у межах процедур банкрутства.

Джерела зарубіжного законодавства про банкрутство (неспроможність) на відміну від Закону України 1992 року передбачають можливість визнання угоди боржника недійсною за клопотанням (заявою) визначених цим законодавством осіб не тільки за наявності спеціальних підстав, але й за наявності підстав, передбачених цивільним законодавством відповідної країни. На нашу думку, українському законодавцю слід було б передбачити і посилання на можливість звернення до суду керуючого санацією про визнання угод боржника недійсними за наявності підстав, передбачених цивільним законодавством України. Оскільки законодавче закріплення такого положення буде спрямовано перш за все на захист інтересів боржника, на відміну від права звернення з заявою керуючого санацією у відповідності з спеціальними підставами визнання угод недійсними, яке спрямовано на захист інтересів кредиторів.

Відмова від виконання договорів боржника е також традиційним засобом запобігання банкрутству, котрий був відомий й законодавству, яке існувало в історичному минулому і також національному та зарубіжному законодавству сучасного періоду.

В даному випадку мова йде про договори, виконання яких не було завершено або, які були повністю не виконані на момент порушення провадження по справі про банкрутство.

Вітчизняне законодавство надає керуючому санацією право в тримісячний строк з дня прийняття рішення про санацію відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю або частково у випадках передбачених Законом України 1992 року (ч.5, ч.10 ст.17).

Керуючий санацією має право відмовиться від договору, якщо:

• — його виконання завдає збитків боржнику;
• — він є довгостроковим (понад один рік) або розрахованим на одержання позитивних результатів для боржника в довгостроковій перспективі, крім випадків випуску продукції з технологічним циклом, більшим за строки санації;
• — його виконання створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника. Якщо керуючий санацією реалізував своє право та відмовився від виконання вказаних договорів боржника, то контрагент боржника, щодо якого керуючим санацією прийнято рішення про відмову від виконання договору, може, оскільки його право порушено, у тридцятиденний строк з дня прийняття керуючим санацією такого рішення вимагати в установленому порядку відшкодування збитків, що виникли у зв’язку з відмовою від виконання договору в процедурі провадження у справі про банкрутство. банкрутство неспроможність боржник запобігання

Право на відмову від договорів боржника, які не виконані повністю або частково, передбачене досліджуваним законодавством усіх зарубіжних країн. Воно відноситься до найважливіших прав осіб, аналогічних керуючому санацією, оскільки реалізація такого права не залежить від добросовісності контрагента боржника та приводить у дію правові засоби, що в значній мірі забезпечують досягнення завдань, поставлених законодавством про банкрутство (неспроможність) конкретної країни.

В Казахському законі 1997 року (ст.7) містяться норми, аналогічні нормам ч.10 ст. 17 Закону України 1992 року [5].

Російський закон 2002 року (ч.1 ст.99) також містить положення про право зовнішнього керуючого вимагати визнання угод боржника недійсними [4].

В законодавстві про банкрутство Болгарії, Молдови лише закріплені положення, що посадові особи аналогічних санації процедур мають таке право, але не містяться підстави та наслідки його реалізації.

Що стосується законодавства про банкрутство США, Німеччини та Франції, то в ньому є особливості регламентації права посадових осіб процедур аналогічних санації на відмову від чинних договорів боржника.

До таких особливостей відноситься наявність спеціальних правил, якими регулюється зазначене право цих осіб щодо відмови від конкретних видів договорів: договорів оренди повітряних коридорів та терміналів в аеропортах в США; договорів оренди нерухомості у Франції; договорів оренди, найму, доручення, поставки товарів, які мають біржову ціну в Німеччині.

Особливу увагу привертають спеціальні норми законодавства про банкрутство США, Німеччині та Франції щодо регламентації права відмови від колективних та індивідуальних трудових договорів, механізм реалізації цього права та системи соціальних заходів, спрямованих на нейтралізацію наслідків відмови від трудових угод.

Законом України 1992 року передбачається звільнення працівників боржника, які не можуть бути задіяні в процесі санації з виплатою вихідної допомоги відповідно до Кодексу законів про працю України (ч.2 ст. 18, ст.33) [2], з урахуванням особливостей передбачених цим законом.

В Німеччині законодавством про банкрутство встановлено виплату грошової допомоги у зв’язку із звільненням робітників при реалізації права відмови від трудового договору. Ця допомога виплачується протягом 3 місяців до настання банкрутства у розмірі 100% від заробітної плати робітника при умові, що такий робітник працював на підприємстві не менш ніж 3 місяці. Французьке законодавство про банкрутство передбачає обов’язкове отримання робітником додаткових виплат за рахунок страховки із фонду гарантії заробітної плати, що створюється за рахунок значних відрахувань роботодавців та невеликих внесків самих робітників. В Швеції спеціальним законом уведена державна підтримка робітників, які звільнюються при проведенні процедур банкрутства. Робітники протягом певного часу отримують 100 відсотків заробітної плати до часу, поки вони не перейдуть під захист служби зайнятості. В Нідерландах передбачена можливість у зв’язку з відмовою від трудового договору дострокового виходу на пенсію для працівників передпенсійного віку [7, 8].

Беручи до уваги не відпрацьованість вітчизняного законодавства про банкрутство, зокрема у частині соціального захисту працівників підприємств-боржників, необхідність вжиття заходів які з одного боку, зможуть адаптувати персонал неплатоспроможних підприємств до змін що на них відбуваються, а з іншого — нейтралізувати або пом’якшити неминучі при цьому соціальні витрати, українському законодавцю було б бажано скористатися досвідом зарубіжних країн щодо регулювання наслідків звільнення працівників боржника, шляхом створення спеціального механізму запобіжного реагування на появу масових звільнень та механізму ефективного соціального захисту працівників боржника.

Бібліографічний список

• 1. Цивільний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — №№ 40−44. — Ст. 356.
• 2. Кодекс законів про працю України // Відомості Верховної Ради УРСР — 1971.4 — № 50. — Ст. 375.
• 3. Закон України від 14.05.92 р. № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 31. — Ст. 440.
• 4. Закон Российской Федерации от 27.09.02 г. № 127-ФЗ «О несостоятельности (банкротстве)» // Собрание Законодательства Российской Федерации. — 2002. — № 43. — Ст. 4190.
• 5. Закон Республики Казахстан от 21.01.97 г. № 67−1 «О банкротстве» // Ведомости Парламента Республики Казахстан. — 1997. — № 1−2. — Ст.13−14.
• 6. Коммерческий кодекс Франции. — М.: Волтерс Клувер, 2008. — с. 487.
• 7. Васильева Н. Э., Козлова Л. И., Гуцаленко Г. В. Несостоятельность (банкротство) предприятия и пути его финансового преодоления. Практическое пособие. — М.: «Бизнес-школа» Интел-Синтез", 1996. — с. 29.
• 8. Власов В. И. Социальная защита в условиях банкротства предприятия // Хозяйство и право. — 1995. — № 7. — с. 51.
• 9. Шершеневич Г. Ф. Конкурсный процесс. — М.: «Статут», 2000. — с. 270.