Конституционный контроль Російській Федерації

Конституционный контроль у складі Федерации В російської конституційної правової науці, у російській державно-правової практиці поки що обмаль поширене визнання той факт, що і конституція, і закріплені у ній принципи існує лише у тому, щоб забезпечувати правничий та свободи людини. Скажімо, говорять про принципі поділу влади як необхідному ознаці демократичної правової державності. Найчастіше думають, що проголошення поділу влади повинна бути розмежування компетенції між різними гілками центральної влади, врівноважування повноважень цих влади, забуваючи у тому, що саме собою зрівноважування цих повноважень має одну-єдину мета: — захист права і свободи людини. У принципі, і це зрівноважування, і поділ влади, служить йому, немає інші завдання, оскільки всі це є певні форми самообмеження влади, будь-якої влади, що належить до будь-який її гілки, і це самообмеження влади, держава сприймає, якщо це хоче будується на демократичних правових засадах виключно як забезпечення права і свободи людини. Ніяка владу у державі, представлена будь-який її гілкою, має почуватися необмеженої, саме оскільки стаючи необмеженої, вона порушує правничий та свободи. І з цим погляду про права та свободи можна не просто про принципі, який панує у державі, а можна говорити як і справу мети, — як «про мети конституції, як і справу мети державного устрою, як і справу мети поділу влади й як «про мети конституційного контролю. Якщо можна вибудувати таку сходи, що складається із різних названих щаблів, те з моєї погляду, так і має бути.

Кстати, треба сказати, що у зарубіжної конституційно-правовий теорії саме так розуміється призначення Конституції і призначення таких принципів конституційної організації товариства як поділ влади. В Україні, до жалю, поки поділ влади й наявність конституції який завжди пояснюється цією метою. І, то, можливо, саме тому виникають суперечки тому, який із конституційних принципів є важливішим першорядним чи, то, можливо, навпаки вони всі стоять одному рівні, цих принципів, і тоді доведеться однаково вибудовувати так само одному рівні ці пріоритети і всі конституційні основи, включаючи демократію, народовладдя, принцип поділу влади, і тому ж рівні - завдання забезпечення права і свободи. Ось мені уявляю цю систему побудованої трошки інакше: спочатку заявляється мета — охорона правий і свобод. Ця мета зумовлює необхідність створення демократичної конституції, і це мета зумовлює появу у конституції таких принципів демократичної державності як поділ влади, як відокремлення судової влади, як конституційний контроль. Не маючи такої справи, мені здається, не можна пояснити прагнення людства до демократичної правової державності. Оскільки сильніше держава, менш сильне держава, президентська форма правління, парламентська республіка, — усе це про себе може бути пояснено, з одного боку, і, з іншого боку, усе це припустимо — різні форми державного будівництва зокрема — для демократичної правової державності, якщо ці державно-правові форми спрямовані забезпечення права і свободи. Чому виникла власне у суспільстві така? Оскільки йшло вона від невідь що цивілізованих форм організації державного життя, коли людина був об'єкт державної діяльності. І коли візьмемо із Вами таку історію, яка занурюється в часи середньовіччя, феодалізму, не виступав людина, особистість людська як суб'єкт у стосунках із державою. Усі революції, які наприкінці кінців, спочатку буржуазні, перемогли, і наприкінці кінців у різний спосіб через тривале й болісну історію привели нас до визнання тих принципів демократичної державності, що зараз світова цивілізація вважає загальновизнаними, всі ці революції керувалися єдиною метою, хоча шлях їх був болісним: зробити, щоб молода людина ніколи було об'єктом державної діяльності; зробити, щоб людська особистість виступала як рівноправний суб'єкт у стосунках із державою. Якщо така мета заявлена, те решіння її можна тільки з урахуванням самообмеження влади. Влада будь-коли повинна забувати за такої організації взаємовідносин, що її створюють непросто волею людей, є членами суспільства, але, що вона створюється у тому, аби бути їхнім особистим інтересам. Виходячи з такої загальної заявки, як на мене, і має вимальовуватися подальша ієрархія цінностей, цінностей державного, державно-правового порядку, які зазвичай і закріплюються у конституції. Не можна вважати дійсною таку конституцію — і лише на рівні міждержавному зізнається за справжню конституцію, — тоді як ній визначається побудова структурі державної влади поза через відкликання метою забезпечення права і свободи. Отож стрижнем конституційно-правового розвитку демократичного властивості в правову державу є захист правий і свобод. Природно, звісно, у своїй має забезпечуватися, щоб ці правничий та свободи був у належному наборі, бо якщо проголошується лише щось із них, а щось відхиляється, це також служитиме достатньої гарантією те, що конституція визнають справді конституцією демократичної правової держави. Але коли ми із Вами проголошуємо таку мета, і коли ми говоримо, що розмежування влади як основу організації держави, конституційної організації держави має справді реалізуватися, тоді безумовно йдеться про тому, які державно-правові установи повинні уособлювати це розмежування влади у державі, що забезпечує певні стримувачі і противаги будь-якої влади, щоб він не ставала тиранічної, щоб він була спрямована зрештою проти людей. Саме силу такого завдання розмежування влади у суспільстві з’являється потреба у конституційному контролі.

Конституционный контроль з’являється задля здобуття права сказати законодавчої влади й виконавчої, що вони мають врівноважувати одне одного, зовсім не від саме це є основним метою, заради якої з’являється конституційний контроль, якщо головна мета конституції - охорона правами людини, те й основна мета конституційного контролю, забезпечуючи зокрема і поділ влади, — забезпечувати охорону правами людини. Отже не можна абсолютизувати самі державно-правові інститути як засобу, забуваючи про їхнє основний мети. Інакше вироджується основна демократична спрямованість конституційного розвитку, вона, власне, на свій протилежність.

Итак конституційний контроль є елементом системи поділу влади саме засобом задля забезпечення права і свободи. Проте світового досвіду відомі дуже різні форми конституційного контролю. Але це форми щоразу пристосовані чого? Вони пристосовані до того що, щоб бути обмеженнями за змістом для дій структурі державної влади у будь-якій формі цієї бурхливої діяльності: щоб бути обмеженнями в змістовної діяльності, хто законодательствует і створює норми, створює позитивне право, закріплене в статутах, законах, щоб бути обмеженнями тим, хто виконує цих законів, отже є виконавчої влади, і щоб бути обмеженнями для тих, хто є як органів судової влади, оскільки конституційний контроль повинен вважати обов’язкової своїм завданням контролю над банківською діяльністю та судових органів, і судової системи, оскільки судова система також має служити не просто застосуванню позитивних законів, але виявлення у тих законах їх конституційного сенсу, спрямованих забезпечення права і свободи. Отже, інститут конституційного контролю має виявляти свою дію переважають у всіх, сказати б, гілках структурі державної влади. Але організований може бути по-різному. Він може існувати як попереднього контролю над правовим змістом законів, тобто. з’являтися світ о той час, коли закон ще народився також і коли повинна висловити якесь судження щодо утримання закону з того, чи цього закону демократичним, конституційним, правовим принципам. Тоді є щось на кшталт конституційного державного ради, який існує в Франції, діяльність якого полягає власне виявляється у тому, щоб показати укладання цього разу вже народжені законопроекти, які законодавець має взяти. Після цього проекти повинні оцінюватися з місця зору їх відповідності конституційним ідеям. Цей конституційний контроль може існувати й формі наступного контролю, коли перевіряється вже який набув чинності закон. І цього принципу діють все конституційні суди, що у різних країнах. Їх дуже багато, які один від друга окремими моментами компетенції, але переважно конституційні суди для Європі і у Європі є у тому, щоб перевіряти відповідність демократичної конституції ухвалених законів. Конституційний контроль включає у себе та перевірку конституційності судових рішень. Це дуже важливу складову в діяльності з конституційному контролю, і тоді й забезпечує, щоб перевірялося, не порушують конкретні судових рішень конституційними правами і свободи. У всіх таких напрямах мета у конституційного контролю залишається незмінною, одному й тому ж. І коли конституційний контроль забезпечує чітке розмежування компетенції між, скажімо, законодавчої, виконавчої чи владою, він також служить тієї ж меті.

В Російської Федерації перші кроки становлення конституційного контролю зроблено напрямі установи Конституційного Судна. Не можна, звісно, забувати, що Конституційний суд Російської Федерації створили по тому, як і СРСР випробувано трохи інший досвід — досвід створення Комітету конституційного нагляду, що здебільшого мав давати укладання на що готуються законопроекти і лише до актів нормативних нижчого рівня, міг виступати як орган, залишає ці акти юридичної сили. У зв’язку з цим мені відразу ж потрапити хотілося зупинитися у тому, що вважаю перевагами судового конституційного контролю, що роблять незалежним органом правосуддя — судом. Перевага цього конституційного контролю у тому, що конституційні суди будь-коли виступають як органи парламенту, скажімо, в на відміну від тієї самої Комітету конституційного нагляду СРСР, яка виступала як орган парламентського конституційного нагляду. З іншого боку, суди завжди відрізняються однієї особливістю, вони починають діяти за власної ініціативи. Суд, здійснюючи правосуддя, повинен зберігати своє незалежне становище, що саме його незалежне становище забезпечує об'єктивність його рішень, об'єктивність і соціальна справедливість. І саме й тому він не починає діяти тоді, коли він повинен це видається доцільним, оскільки тоді суд мимоволі обіймав якусь позицію: обираючи нагальні моменти спершу своєї діяльності, він цим вибирав б позицію оскільки вибір моменту завжди пов’язані з оцінкою доцільності одного чи іншого кроку, а вибір доцільності є політичне перевагу. І суду тоді було дуже складно встояти від цього, ніж визначитись з політичним перевагам. До речі, досвід Конституційного Суду Російської Федерації знає і ті моменти його діяльності, коли Конституційний суд Російської Федерації, створений на основі першого закону про Конституційному Суде, прийнятого у 1991 року, мав права з власної ініціативи розпочати виробництво, і почав таке виробництво свого часу в 1993 році", стосовно конституційності дій навіть нормативних актів, а дій Президента Російської Федерації, і тим самим вибрав певні політичні позицію, ставши набік парламенту, Верховної Ради Російської Федерації, З'їзду депутатів Російської Федерації, що вступив вже у певні політичні конфронтацію з президентськими владою. Це унаочнення взаємодії, що свідчить про, як відразу такій ситуації суд позбавляється об'єктивності й початку незалежності, коли він заздалегідь стає на бік будь-якого з політичних акторів у сфері політичної конфронтації. Державна влада розв’язує проблеми політичного властивості, керуючись політичної доцільністю, — це стосується її властивість і це стосується її властивість, яка може бути подолано ніколи. Тому властивим судовому конституційному контролю властивістю і те, що будь-коли починає діяти за власної ініціативи й чекає, коли щодо нього звернуться ті, хто у тому процесі заслуговують конфронтировать, саме вирішуючи питання доцільності. Ось це два властивості вельми суттєві, які є обов’язковими для судового конституційного контролю. Назву ще однієї властивість, що з самим поняттям правосуддя, його теж потрібно обов’язково пам’ятати, — суд чи діє у суворих судових процедурах. Судові процедури як обов’язковий ознака правосуддя є необхідними для суду, що саме судові процедури, побудовані у тому, що у суперечці перед судом усі сторони набувають рівних прав і рівні обов’язки, побудовані у тому, що у цій суперечці залишається вирішальної стороною, не присоединясь ні до кого з учасників, ні до кого зі сторін конфлікту — лише ці процедури можуть забезпечити внаслідок винесення об'єктивного рішення незалежним судом. І, до речі, захистити суд від закидів із боку громадського думки і з боку учасників процесу у необ'єктивності, однобічності, небеспристрастности і частку якоїсь внутрішньою політичною орієнтації. Саме ці три ознаки, що різнять суд як орган конституційного контролю з інших форм конституційного контролю, зокрема, від попереднього конституційного контролю, є перевагами, що притаманні конституційному правосуддю загалом і конституційному правосуддю Російській Федерації в частковості.

Итак, конституційне правосуддя Російській Федерації, що з’явилися вперше у 1991 року з урахуванням внесення поправок в що діяла Конституцію РРФСР, розвивалося далі через прийняття другого закону про Конституційному Суде вже у 1994 року, того Закону, що спробував врахувати недоліки першої спроби регулювання і, звільнився права суду самостійно за власною ініціативою починати провадження у справі про конституційності будь-яких дій чи якихось актів. Закон про Конституційному Суде Російської Федерації 1994 року намагався увібрати у собі досвід багатьох країн, передусім країн Європи, західноєвропейських, про те, щоб врахувати всіх можливих підводні камені і тим самим не повторювати помилок, які виявили себе в західному досвіді. Закон про Конституційному Суде 1994 року включає у собі як правила, регулюючі структуру, компетенцію, освіту Судна, і правила, регулюючі судові процедури. І тим самим, в нормативної базі конституційне судочинство Російській Федерації відповідає усім тим ознаками, які притаманні демократичної організації конституційного судового контролю у правову державу.

Конституционный Суд уособлює у державі судову владу. У Російській Федерації це становище мало особливе значення, оскільки Конституційний суд виник тому державі, де суди не були владою. Це дуже цікава, специфічна риса російських судів, які до нас з соціалістичного радянського суспільства. Що міг суд раніше? Вона могла прийняти зважене рішення у конкретній справі, вживши щодо конкретному випадку, конкретному спору, конфлікту, якийсь закон, який був суспільстві, але він було у законі побачити неправового її змісту, він було заперечувати цього закону з його змісту, як несоответствовавшего демократичною, правовою принципам. І, отже, не міг сказати влади «немає «. Він сказати «немає «законодавчої влади. Він дуже не міг сказати «немає «влади виконавчої, оскільки у загальних судах лише у 1989 року з’явилася можливість розглядати справи про незаконність дій виконавчої, структурі державної влади, про незаконність дій посадових осіб. І тим самим, громадянин аж наприкінці 90-х отримав право Держрезерв боротиметься з посадовими особами держави у суді. Тому судова влада, як і називати її владою, обмежувала дію своїх рішень лише колом громадян. Так, громадяни мають були підкоритися судового вирішення, але судове рішення будь-коли зобов’язувало інші галузі структурі державної влади. Поламати цей процес дуже важко. І становлення судової влади як влади стало можливим тоді, коли суди придбали реальну силу у спорі коїться з іншими гілками центральної влади. Саме поява Конституційного Судна зробило дуже великі крок уперед у цьому напрямі. Відразу, коли Конституційний суд набув права, сказати законодавцеві «немає «, відкинути закон, коли Конституційний Суд у спорі про компетенції між різними органами структурі державної влади міг кому був їх сказати, що не мають рації і привласнюють собі чужі функції, з’явилася надія те що, що справді стане владою, і тоді, як б, насмілившись за цими перших кроків, зробленими Конституційним Судом, стали набирати владні повноваження президента і інші суди І тепер саме суди загальної юрисдикції, і арбітражні суди теж здійснюють такі самостійні функції, що вони якісь нормативні акти можуть визнати недіючими, що вони можуть визнати якісь дії виступаючих від імені держави посадових осіб не відповідними закону. Отже, сама поява Конституційного Судна сприяло розвитку судової системи у бік зміцнення її владних повноважень і перетворення судів у такі органи, які можуть говорити які з інших гілок структурі державної влади, й до речі, які можуть стати самостійними оскільки того вимагає Конституція від органів судової влади. У той самий час та реальною діяльність Конституційного Судна, виносив конкретні рішення, також дуже часто захищало саме право громадян на судову захист і розширювало діапазон дії інших судів, оскільки судова владу у особі цих інших судових установ має одне завдання: забезпечити саме здійснення громадян на судову захист як друг від друга, а й потім від держави. Це хіба що витоки побудови, формування, конституювання у суспільстві судової влади як такої.

Полномочия, які придбав Суд згідно з Конституцією 1993 року також цілком відповідали цьому призначенню органів судової влади. Суд набув права перевіряти конституційність нормативних актів майже всіх, крім рівня відомчих нормативних актів, тобто. всіх, включаючи рівень актів Уряди та всіх нормативних актів, як федерального значення, і прийнятих законодавцями суб'єктів Федерації. Суд отримав право позбавляти ці акти юридичної сили, виявивши їх невідповідність Конституції. Це було досить важливо, адже першому етапі діяльності Конституційного Судна Росії, на основі першого закону про Конституційному Суде Конституційний суд було позбавляти акти юридичної сили зі скарг громадян. Вона могла позбавляти акти юридичної сили основі звернень, і запитів інших органів. Тепер практично це повноваження Конституційного Судна ставилося всім заявникам України в Конституційному Суде. До речі, це ще одну ознаку справді справжнього конституційного правосуддя, що до нього може звернутися для захисту ще й громадянин. Саме так на другому етапі життя Конституційного Суду Російської Федерації ми особливо виділяємо його правозахисну функцію. Вона пов’язана насамперед із тим, що заявник, громадянин у Конституційному Суде може домогтися такої ж результату, як будь-які органи структурі державної влади, що вони наполягають на неконституційність якихось законів, якихось правових норм. Так само і з скарзі громадянина правова норма то, можливо позбавлена юридичної сили: це відбувається в першій-ліпшій нагоді, коли він визнається неконституційною. Це не питання вибору наслідків, це питання, який вирішено у самої Конституції, що саме таке наслідок визнання акта неконституційним, як позбавлення її юридичної сили, закріплено у Конституції.

Конституционное правосуддя за чинною Конституцією має дуже гарну конституційну базу, оскільки Конституція у статті 125 визначає майже всі основні параметри конституційного правосуддя. Вона визначає коло можливих заявників, вона визначає коло актів, що потенційно можуть бути піддані конституційному контролю у суді, вона визначає юридичні наслідки визнання акта неконституційним, і більше вона визначає все види процедур. Кожна з процедур України в Конституційному Суде в суті своїй може втілювати правозахисної процедури як тоді, коли громадянин просить про захист його порушеного права, однак і тоді, коли сперечаються між собою різні органи структурі державної влади, коли органи виконавчої влади оспорюють будь-які нормативні розпорядження. Конституційний суд завжди перевіряє його з погляду відповідності Главі 2 Конституції, яка закріплює основні правничий та свободи. Він зобов’язаний перевіряти акти за змістом. І якщо акт за змістом відповідає Главі 2 Конституції, стосується це актів у цілому, чи проведення окремого нормативного розпорядження, то це розпорядження неспроможна далі існувати у правовий системи та позбавляється юридичної сили. Єдине, у яких Конституційний суд може вийти межі заявленого клопотання чи поданої щодо нього скарги: Конституційний суд не пов’язаний доказами заявника. Заявник може просити стосовно скасування акта, оскільки порушує компетенцію якогось органу, але Конституційний суд, бачачи, що це акт разом про те не хороший за змістом, відповідає 2 Главі Конституції, однаково призведе і свої аргументи визнання цього акта суперечить Конституції. Це теж посилює хіба що правозахисний заряд конституційного правосуддя.

Какие ж процедури маємо України в Конституційному Суде? Перша процедура з так званого абстрактного нормоконтроля. Він називається теоретично абстрактним, хоча у Конституції цей термін вживається. Але це перша з процедур, яка називається у частині 2 статті 125 у її пункті «а ». Це коли з зверненням різних органів, саме Президента, Федерального Збори, палат Федерального Збори, певної кількості (15) депутатів палат Федерального Збори, а також Верховного Суду і яке Вищої Арбітражного Судна, Конституційний суд розглядає питання конституційності будь-якої норми. Абстрактним цей контроль називається, оскільки, природно, органи структурі державної влади не виступають тут як суб'єкти, яких застосовуються оспорювані норми, ці суб'єкти поза конкретного правоприменительного процесу можуть просити перевірити конституційність змісту тієї чи іншої регулювання. Це перше дуже поширена процедура, у ній часто-густо стоїть питання, що акти, оскаржені в Конституційний суд державними органами, є невідповідними Конституції за змістом, зокрема що суперечать Главі 2. Тут слід підкреслити надто та мотив, який часто достукується до зверненнях в Конституційний суд: особи структурі державної влади, уповноважені на звернення, часто оскаржують нормативні розпорядження з тим погляду, що ухвалюватимуть у порушення статті 55 Конституції і особливо її частки 3, не допускає ніяких обмежень права і свободи людини правовими актами нижчий за рівень закону. Не кажучи вже у тому, що ці обмеження повинні переслідувати ті мети, які одобряются Конституцією задля забезпечення безпеки, задля забезпечення охорони права і свободи, за захистом зацікавлення у громадськості, істотного для інших громадян.

Второй процедурою України в Конституційному Суде є процедура розгляду міжнародних договорів Російської Федерації. Це також у певною мірою абстрактний нормоконтроль. Ці договори також можуть гідно оцінюватися з погляду їх відповідності Конституції. І тут важлива одна особливість. Оскільки договір підписується двома котрі укладають його сторонами, то природно вже укладену угоду, якщо він міг стати анульований Конституційним Судом, перетворювався в якесь лякало для російських контрагентів, і було б є дуже небезпечним з погляду правових наслідків, щоб Конституційний суд розпочав процес перевірки змісту за міжнародні договори на етапі, коли вони вже ратифіковані і значить маєте розпочати діяти. Тому варто тільки для за міжнародні договори в процедурі конституційного правосуддя зроблено винятку. І тут контроль носить хіба що попередній характер. Він має хіба що попередній характер, оскільки договір перевіряється з утримання і відповідності Конституції на той час, коли його вже підписано Російською Федерацією, але ще не ратифікований російським парламентом. Звісно, йдеться про такі договорах, які такий ратифікації вимагають.

Третий вид процедури в конституційному судочинстві - це суперечки компетенції. Різні органи, належать до різним гілкам влади, можуть сперечатися у тому, хто з їх належать рішення одного чи іншого питання. Попри досить сильні конфронтаційні процеси між, скажімо, законодавчій і виконавчої влади, законодавчою владою і представниками президентської владою на нашому державі й у нашої реальності, Конституційний суд мало розглядає суперечок компетенції. Звернень таких немає. Чому? Оскільки компетенція, як його мають здійснювати державні органи, завжди закріплена у якомусь нормативно-правовому матеріалі, законів, постановах і актах Уряди, указах Президента, одне слово, в нормативному регулюванні вона закріплюється. І тому боку, що використовують компетенцію той чи інший невдоволені втручанням якихось інших органів в сферу власних інтересів, вважають більш розумною оспорити законодавчі основи розмежування компетенції між органами і гілками центральної влади. Тому фактично суперечки компетенції вирішуються частіше у лише у процедурі контролю над змістом законів та інших нормативних актів.

Очень істотна до нашого правозахисного інтересу процедура залежить від розгляді скарг громадян. Це правда званий, конкретний нормоконтроль. Він відрізняється від абстрактного іменного тим, що громадянин може оскаржити десь у суді нормативні розпорядження, коли ці розпорядження застосовуються щодо нього, повинні прагнути бути застосовані щодо нього або вже послужили підвалинами винесення певного правоприменительного рішення, яке, на думку громадянина, обмежує його правничий та свободи. У конкретному правозастосовчому процесі порушено право, і громадянин може звернутися над його захистом. Але захищаючи цього права, вказує, що право обмежена з неконституційного змісту закону. Судова владу у інших судах пов’язана законом. Є норма конституційна, яка каже, що суди для державі незалежні оскільки вони підпорядковуються закону. Вони незалежні від будь-яких вказівок, але де вони пов’язані законом. «Пов'язані законом «іноді сприймається як обмеження незалежності. Насправді ділі це негаразд. Якби суди були пов’язані законом, і з судів з своєму розсуду вирішував би конкретний суперечка, не посилаючись на можливість його або вважаючи, що може відмовитися від застосування, тоді вже ми з вами отримали суспільство, повне сваволі. Безумовно, тепер кажу щодо Конституційному Суде, йдеться про від інших судах, немає права застосувати закон, який, на його думку, відповідає Конституції. Але тут повинна діяти обов’язок потурбуватися у тому, щоб акт, який відкинуто одним судом, так само оцінювався іншими судами, інакше ми будь-коли забезпечимо хоча б загальновизнаного принципу, спрямованих захист прав всіх членів товариства, яким є принципу рівності перед законом і судом. Принцип рівності перед законом і судом то, можливо забезпечено лише за наявності єдиних масштабів визначення того, відповідає нормативне регулювання конституційним положенням чи ні. І тоді дуже великий роль Конституційного Судна. Так, суди забезпечують виявлення конституційного змісту застосовуваних норм, але вони не погоджуються із якоюсь розпорядженням і вважає його неконституційним, дозволивши справа з урахуванням Конституції, вони також повинні звернутися у Конституційний суд, щоб питання позбавлення акта юридичної сили було вирішено для всіх суден країни загалом. І це друга частина процедури конкретного нормо-контроля України в Конституційному Суде. Конституційний суд як за скаргою громадянина, якого керуватися законом, а й у запиту суду, який застосовує або застосовує якийсь закон до громадянинові, теж оцінює зміст норм з погляду відповідності Конституції.

Как Конституційний суд впливає судову практику? Багато конституційні суди здійснюють контроль стосовно іншим судам, оскільки можуть визнати неконституційними й існують самі судових рішень. З першого Закону про Конституційному Суде (1991 року) Конституційний суд було за скаргою громадянина чи з запиту суду визнати закон позбавленим юридичної сили, але міг визнати неконституційним судове рішення. І виникала така проблема: так, рішення не конституційно, що робити, якщо продовжує існувати той закон, яким суд обгрунтував своє рішення. Цей закон хіба що продовжував існувати, й певна пробельность до компетенції Конституційного Судна з ліквідації таких неконституційних законів з урахуванням громадян була заповнена у цьому Законі про Конституційному Суде. Але, коли відпрацьовували цей новий закон і коли розробляли Конституцію, виник дуже серйозна суперечка між Конституційним Судом та інші судами. Інші суди категорично заперечували не хочуть, що Конституційний суд може визнати неконституційними судових рішень. Був досягнуть якийсь компроміс, знайшов свій відбиток у Конституції та чинному Законі про Конституційному Суде. Погодилися про те, що Конституційний суд буде визнавати невідповідними Конституції закони, у яких грунтуються судових рішень, не бажаючи судових рішень, по тому, як закон, у якому вони грунтуються, визнаний неконституційним, будуть переглядати суди загальної юрисдикції і арбітражні суди. Отже, їм виникає обов’язок підкоритися рішенню Конституційного Судна, що відкинув неконституційну зміст будь-якої норми, і, з те, що цю норму большє нє діє, з допомогою інші норми, а у крайньому випадку — за її відсутності, безпосередньо виходячи з Конституції, знову розглянути раніше дозволене ними справа. Але часто пояснюється як і слабкість Конституційного Судна, яка сама не може скасувати конкретне судове рішення щодо конкретному справі. Але тут законодавець, як і раніше, вступив досить мудро, дозволивши Конституційному Суду не почуватися занадто знедоленим. Оскільки було запроваджено таку правило: оцінюючи якусь норму, застосовану чи що підлягає застосуванню іншим судом, Конституційний суд визнає її відповідної чи невідповідною Конституції, з того сенсу, що їй надає правозастосовча практика. Отже, якщо норма, а й у нас таких норми, дозволяє себе витлумачити себе неоднозначно, якщо з одному й тому ж норми зробити різні висновки, і частку якоїсь з цих висновків порушуватиме конституційними правами, а якийсь нічого очікувати порушувати конституційними правами, Конституційний суд вже з одному тому її можуть визнати невідповідною Конституції, що практику нанесення вибирає її неконституційну тлумачення. І чином оцінюється негативно як результат діяльності законодавця, який створив цієї норми, а й результат діяльності судів, що у своїй практиці надавали їй неконституційний сенс. Ось тому й вплив рішень Конституційного Судна на судову практику залишається великим. Це вплив залишається великим і, то, можливо, ще більшою, коли Конституційний суд не лише прибирає закон, а й каже іншим судам: «Тлумачте норми існуючого права відповідно до Конституцією! ». І це свідчить, як зробити це у відповідність до Конституції практично, тобто. він надає іншим судам обов’язкові вказівки щодо застосування правових норм. Якщо конституційних судах інших країнах є можливість скасувати конкретне прийняте загальних судах, судове рішення, яке порушує конституційними правами, це має наслідки лише конкретного справи. А скасування Конституційним Судом закону, у якому грунтувалося судове рішення, чи визнання неконституційним сенсу, який інші суди вкладають у той чи інший норму, обов’язково як при цьому конкретного справи, але для всієї судової практики, бо після винесення рішення суду норми, оцінені як неконституційні, правозастосування, оцінене як неконституційну, існувати що неспроможні. Навіть якщо його законодавець спробував б здолати це рішень Конституційного Судна, не міг би це, оскільки Закон це йому забороняє. Закон забороняє приймати таке рішення, які б спрямовані подолання оцінки акта як неконституційного. І Закон забороняє застосовувати будь-які інші норми, які подібні за змістом з тими, які якось вже було визнано України в Конституційному Суде не відповідають Конституції. Приміром, маса суб'єктів Федерації (їх лише 89) мають закони, спрямовані, це вже дуже модно, боротьбу з злочинністю, корупцією, тероризмом, масово порушують громадян, заперечливі всякі процесуальні гарантії для таких людей невинних і, вина яких ще доведено вироком, проте вони піддаються вельми істотним обмеженням права і свободи. Якщо такий акт жодного з суб'єктів Федерації був визнаний неконституційним, означає в від інших суб'єктів Федерації ці акти має бути скасовано їх законодавцем, які скасування законодавцем, — такі законодавці теж часто пручаються — що неспроможні застосовуватися ніякими судами. Суди Російській Федерації федеральні. І те, що вони федеральні, служить досить великий гарантією те, що вони дотримуватися рекомендацій федерального законодавця, федеральної Конституції та федерального, назвемо його так, Конституційного Судна. Федеральний суд, який діє у будь-якій галузі чи республіки немає права застосовувати акти їх суб'єктів Федерації, тоді як інший республіці акт однакового змісту вже було визнаний неконституційним. Це теж важлива правозахисна функція конституційного правосуддя. Коли окремі суб'єкти Федерації вимагають, аби в них свої власні регіональні суди, то давайте спробуємо оцінити це з погляду захисту правами людини. Права людини регулюються федеральної Конституцією, є підстави обмежені лише федеральним законом, і, які діють території республік, своєї метою мають зовсім не від захист інтересів республіки, області, краю, вони теж мають правозахисну мета. І тоді, слідуючи саме цієї мети, вони мають застосовувати той закон, що захищає права громадянина, а чи не той закон, що захищає регіональну влада, дозволяючи їй обмежувати права громадянина. Конституційний суд вже дуже багаторазово звертався до розгляду московських актів, що стосуються, зокрема, реєстрації, якою постійно надається характер дозвільної, тобто. такий, коли він яку можна зробити лише виходячи з волевиявлення московських влади, а чи не уже тому, що громадянин приїхали і сказали каже, що воно хоче здійснити своє право свободу вибору місцеперебування. Московські акти не хороші з погляду Конституції та тих позицій, які Конституційний суд у своїх рішеннях вже закріпив. Ці акти, як і раніше, що допоки вони ще ніким не скасовані, з рішень Конституційного Судна не можна застосовувати московськими судами, оскільки московські суди зобов’язані дотримуватися у цій галузі федеральним розпорядженням і неграмотних рішень федерального Конституційного Судна. І постає дуже складне питання, у зв’язку з тим, що московські суди подкармливаются московської владою. Саме тому була така необхідно становище Конституції, що суди є федеральними судами, ставляться до федеральної судочинної системи і дружина мають утримуватися рахунок коштів федерального бюджету. Ю. М. Лужков усі спори до судів виграє. Так, це свідчить у тому сумному факті, що московські суди «подкармливаются «московськими владою, у цьому, що стосується їхніх будинків, й щодо комп’ютеризації, забезпечення папером, світлом та інших ремонтом та всіма такими життєво важливими речами, навіть зарплату. І це з прикладів того, як полишати конституційних принципів незалежного правосуддя.

Последняя процедура, про яку хочу вам розповісти, в конституційному правосудді - це процедура тлумачення Конституції. Зміст й одержують результати цієї процедури в що свідчить залежить від того, які конституційні норми заявники пропонують Конституційному Суду тлумачити. Якщо Конституційному Суду пропонують тлумачити норми, які безпосередньо права і свободи, ясно, тоді саме формулювання самих права і свободи у тому конституційному сенсі через рішення Конституційного Суду і яке розкривають цих права і свободи. Дуже багато правничий та свободи за змістом неможливо визначено: ні з законодавчих актах, ні з теоретичних дослідженнях; у російському праві вони було розкрито через постанови Конституційного Судна. Що таке свобода місцеперебування, що таке свободу вибору місце проживання, що таке багато інші права громадянина, такі як декларація про житло, чи можна декларація про житло зводити до проголошення те, що кожний житло отримати, чи як це право включає у собі щось конкретніше, як декларація про конкретну житлову площа, на конкретну квартиру і кімнату, — це у нашому праві до рішень Конституційного Судна хоч як мене отримувало свого розвитку. Процедура тлумачення Конституції, яка, начебто, повинна зводитися лише у виявлення істоти конституційної норми, теж пов’язані з правозахисної функцією.

Процедура тлумачення конституції у закордонному конституційному правосудді часто викликає заперечення. І можна пояснити, оскільки витлумачити конституційну норму абстрактно, не стосовно конкретному випадку, дуже складно, будь-коли знаєш, які саме з правових наслідків цієї норми у конкретних обставин життя виявляться важливими, ніколи не можна передбачити всі ці, й у цьому дуже небезпечно б, якби Конституційний суд тлумачачи якусь конституційну норму, уже вдав, що він усе про неї розповів. Тому тут важливо певне самообмеження і Конституційного Судна. Він, по-перше, будь-коли тлумачить Конституцію, якщо тлумачення якийсь її статті пов’язані з рішенням потім долі конкретного нормативного акта, з рішенням питання у тому, конституционен цей акт з погляду даної толкуемой статті Конституції або немає; і він намагається будь-коли тлумачити Конституцію, і може видатися недоцільним, якщо тлумачення те що, щоб законодавець міг визначити дуже добре своїми панівними позиціями після ухвалення закону, інакше Конституційний суд вказував б законодавцеві, бо як власне він має вирішити той чи інший проблему, було вже певним вторгненням в законодавчу компетенцію. Треба максимально намагатися уберегти себе і південь від здобуття права держава перетворилася на судове, кажуть часто теоретики там. В Україні хіба що у такій небезпеці ще немає, тому що в нас влада судова ще слабенька, вона лише покликана набирати силоньку. Натомість Захід віддавна зрозумів, що така загроза існує. І коли приймали діючий Конституційний закону про Конституційному Суде, західнонімецькі юристи, наприклад, дуже застерігали нас процедури тлумачення Конституції. Вони говорили так: «Ви ж завжди тлумачите конституційну норму, коли перевіряєте відповідність їй інші норми ». І так. Оскільки неможливо перевірити відповідність будь-якого акта Конституції, не витлумачивши Конституцію. Але ми вважали, що російська Конституція, молода Конституція, яка має певної теоретичної бази навіть під тими поняттями, що вона використовує, краще все-таки захищена, якщо Конституційний суд буде використовувати таку процедуру абстрактного тлумачення конституційної норми. І тут слід зазначити, що це тлумачення, яке давалася Конституційним Судом, пов’язує: а) законодавця, який урозріз із цим тлумаченням неспроможна прийняти ніякої закон; б) звісно, виконавчу владу, які мають забезпечувати виконання зокрема законодавчих і конституційних норм; в) звісно, судову владу. Оскільки, коли судова влада застосовує Конституцію безпосередньо до відсутність правовим регулюванням, вона також повинна слідувати тому змісту, що у конституційної нормі побачив розкрив Конституційний суд.

И в галузі відносин між різними судами — до питання тлумаченні: хотів би зазначити ще одна обставина. Спірним залишається питання, кому відомі в нашому державі належить право тлумачити звані прості закони, прості тому, що ні конституційні норми. На нашу державно-правовому регламенту таке повноваження не записано нізащо одним державним органом. З тлумаченням простих законів часто-густо пов’язаний питання, як у цих законів захищати права людей. У принципі так, будь-який суд як закон застосувати, мусиш любити його витлумачити, оскільки він інакше ні, чи стосується цього закону до цього конкретному випадку, описує він конкретну ситуацію. Але тлумачення законів у звичайному суді кого зобов’язує? Воно зобов’язує лише органи виконання цього рішення, воно зобов’язує громадян, яких належить це судове рішення. Воно є судовим тлумаченням, перестав бути тлумаченням офіційним і обов’язковим всіх інших органів. Повторюю, воно тільки для органів держави, які забезпечують виконання судових рішень. І це тлумачення Конституції та простих законів, тобто. неконституційних норм, Конституційним Судом зобов’язує всіх адміністративних органів держави: законодавчі, виконавчі в судові. Це важливо усвідомити у тому, щоб було зрозумілі відносини всередині судової влади. Ці взаємовідносини складаються непросто, важко. Суди інші США, щоб був такий орган, який б розуміти закон у якомусь певному сенсі. Це не лише Російської Федерації, куди ми міг би приписати її появу нашому недостатньо розвиненому і високому правовому свідомості, як громадян, і таких знавців законів, як ними є судді. Проблема характерна практично всім країн, де судова влада існує у вигляді органів галузевої юрисдикції, загальної юрисдикції, і як органів конституційної юрисдикції. І, звісно, її їм доводиться долати щодня. Проблема, що з захистом прав людей, виникає досить часто. Та все ж інші суди, суди загальної юрисдикції, звиклі діяти за законом незалежно від цього, правове чи зміст цього закону має чи розминається з правовими принципами, вони хочуть слідувати конституційному тлумачення простих законів, яке дає Конституційний Суд. І де вже доводиться домагатися виконання рішень Конституційного Судна. Наші юристи запитували іноземним юристам: «Але як ви домагаєтеся, щоб рішення конституційної суду в вас виконувалися? ». І після цього треба німа сцена, оскільки західна людина неспроможна зрозуміти цього питання й неспроможна придумати відповіді нього. А дуже модно говорити, що у конституційному судочинстві Російської Федерації немає гарантії виспівати судових рішень, що ні прийнято такі закони, спеціальні закони, які б, щоб рішення Конституційного Судна виконувалися. Але це теж потрібно правильно розуміти. Це можна було б порівняти з прийняттям спеціального закону виспівати кожного закону. Закон, він тому саме закон, що для всіх обов’язковий, його нормативна обов’язок є основною ознакою, якщо вона немає цього реального ознаки, це просто твір, твір що не завгодно жанрі літератури, але не можна буде приписати жанру закону. І рішення Конституційного Судна не вимагають особливого механізму їхнього виконання ще, що існує виспівати будь-яких законів. Що таке за механізм? Закон обов’язковий всім. Якщо не виповнюється, невиконання закону знов-таки можна оскаржувати суд. Судові рішення, винесені з конкретної справи, виконуються сторонами у спорі у тому конкретній справі та обов’язкові їм. Однак далі потрібно вже можна говорити у тому, що існує певний врегульований законний механізм відповідальності за невиконання судових рішень. І це механізм за невиконання судових рішень однаково може бути застосований і за невиконанні рішень Конституційного Судна. Який це механізм? Є статті Кримінального кодексу про відповідальність за невиконання судових рішень, є такі в Кодексі про адміністративних правопорушення за невиконання судових рішень, є дисциплінарна відповідальність посадових осіб, не виконуючих судових рішень. Тоді виникає запитання, у яких ж дефіцит? Дефіцит в волі виконавчої, яка приваблює посадових осіб до відповідальності, встановленої законом. Зазвичай, хто може виконувати судових рішень? У Конституційному Суде адже особливий склад сперечальників — це парламентарії, Президент, Уряд. Яка відповідальність вони мусить бути передусім? Насамперед вони повинна бути політична відповідальність. Політична відповідальність, які мають полягати у тому, що той, хто виконує судових рішень, перестає просто існувати громадянам, як особа, якому можна довіряти. Такі люди навряд чи міг би розраховувати десь те що, що й знову виберуть, те що, що й знову призначать якісь посади. Якщо влада заявляють, що вони йтимуть рішенням Конституційного Судна, а знайдуть способи обігнати, треба думати, що громадяни мають реагувати таких заяви влади, вирішуючи, що скінчиться ваше час скоро, і більше ви власті вже не отримаєте. Але, на жаль, це дуже важкі громадські процеси, оскільки вчитися почуватися громадянським суспільством, котра здатна відкинути такі влади, це ще наш майбутній шлях, ми вже перебуваємо лише на його початку.

Список литературы

Морщакова Тамара Георгіївна. Конституційний контроль у складі Федерации.