Участь органів самоврядування Одеси у розбудові міського господарства у другій половині ХІХ ст

Участь органів самоврядування Одеси у розбудові міського господарства у другій половині ХІХ ст.

міський законодавство розвиток місто Дорошева А. О Сучасне політичне та економічне становище Української держави потребує нових, неупереджених підходів для вирішення цілої низки нагальних проблем, які загострилися останнім часом. Їх вирішення значною мірою пов’язане із соціально-економічним піднесенням регіонів. Науковий аналіз особливостей розвитку самоврядування в містах Південної України ХІХ ст. дасть можливість поглибити розуміння процесів, які відбуваються в сучасних містах краю.

Серед вітчизняних дослідників питаннями місця та ролі органів міського самоврядування у розбудові муніципального господарства на Півдні України у ХІХ ст. займаються: Самойлов Ф. О., Скрипник М. О., Ярещенко О. Т. [1], Станко В. Н. [2], Цибуленко Л. О. [3] та ін. Але переважно всі наявні дослідження являють собою комплексний аналіз історичного розвитку міст. Досі ще не існує окремого цілісного дослідження присвяченого зазначеним проблемам.

Метою даної публікації є з’ясування участі місцевої влади Одеси у розбудові міського господарства та виявлення наслідків здійснених перетворень для подальшого розвитку міста.

Розробка та впровадження нового міського законодавства у другій половині ХІХ ст. призвели до пожвавлення розвитку господарчого комплексу у містах Російської імперії. У Положеннях 1863 р., 1870 та 1892 рр. чітко визначалося коло економічних питань, які мали вирішуватися на місцевому рівні. Повноваження надані думам та управам сприяли їх продуктивній діяльності щодо благоустрою міст.

Отримавши доволі широкі повноваження, міська громада Одеси почала активну роботу щодо розвитку міського господарства. До важливих об'єктів міського господарства відносились: землі, будівлі, гавані, лимани, дороги, водопровід, система освітлення, благодійні заклади та ін. На початку 60-х рр. ХІХ ст. Одеса перебувала у жахливому стані. Навесні та восени дороги міста потопали у багнюці. Вулиці вимощували щебенем, який добували на окраїнах міста. Коштував він дорого, до того ж не був практичним. Не в кращому стані перебувало й освітлення, для якого використовувались свічки. Світло було тусклим, та й обслуговувати такі ліхтарі було важко. Не було в означений період в Одесі й водогону. Мешканці міста пили солону та несмачну воду, бочка якої коштувала досить дорого [4,арк.29]. Криниці у центральній частині міста не могли забезпечити населення у достатній кількості питною водою. Її привозили з свердловин на Малому, Середньому і Великому фонтані. Іноді воду брали з ближчих джерел, але вона була гіршої якості. За таких умов приймається рішення про будівництво водогону в Одесі. Протягом 60-х рр. проекти розбудови водогону надходили до Одеської думи з Парижу, Лондону, Берліну, Петербургу та ін. Вибір був зроблений на користь англійців Швабена та Мора [5,57].

9 вересня 1871 р. було укладено угоду з британською фірмою Швабена та Мора. Зокрема, у п. 16 контракту зазначалося, що, після затвердження містом необхідного плану, роботи повинні розпочатися невідкладно. Передбачалося протягом 2 років прокласти водогін до Молдаванки, Пересипу та Нової Слобідки. А в інші райони та міські хутори через 3 роки [7,31]. Міському управлінню належало право нагляду за відповідністю та точністю виконаних робіт. Як наслідок, з 1873 р. почалося постачання до міста води з Дністра [8,арк.27]. 3 вересня 1873 р. відбулося урочисте відкриття водогону в Одесі. На Одеських вулицях з’явилися сади та парки, поліпшився санітарний стан міста [6,61].

На 1874 р. менше половини міських будівель мали водопостачання, а в 1894 р. проточною водою користувалися вже в 71% будинків Одеси. Дністер на той час міг забезпечити одеситів досить якісною водою. Це було пов’язано з тим, що береги річки були малонаселеними, течія була сильною, що давало можливість для її очищення. До того ж, у воді була наявна незначна частина мінеральних речовин. Наприкінці 90-х рр. було встановлено другий водяний насос на Дністрі. На початку ХХ ст. довжина водопровідних труб становила 109 км. [9,231]. В 1904 р. міська влада викупила водогін у іноземних підрядчиків.

Серед міських парків та садів, розбудова яких була складовою загальної стратегії громадського самоврядування щодо озеленення міста, особлива увага приділялась міському саду на вулиці Дерібасівській. Ще у 1857 р. його було віддано на оброчне утримання Г. Вагнеру терміном на 10 років (до 1867 р.). Умови передачі були наступними: обов’язковий найм охоронця, садівника, підтримка порядку в саду (чистити, підрізати дерева) [10,34]. Як наслідок, у 60-х рр. ХІХ ст. міський парк став однією з найкращих прикрас Одеси та центром культурного відпочинку городян.

У 1865 р. постановою Одеської загальної думи нижню частину Дюківського саду та ділянку у Ботанічному саду теж було відведено під місце для публічних прогулянок. Зважаючи на це, міська влада почала активний пошук джерел фінансування для належного устрою та утримання саду [11,435]. На початку 70-х рр. ХІХ ст. Соборна площа була засаджена деревами та обнесена невеличкою огорожею. У 1875 р., за пропозицією Г. Маразлі (міській голова), було розбудовано парк на Михайлівській площі, який отримав назву Олександрівського (на честь імператора Олександра ІІ). В 1881 р. був відкритий сквер з фонтанами на Преображенській вулиці. Наявність парків, садів та алей в Одесі свідчила про високу продуктивність діяльності муніципалітетів.

Робота щодо замощення Одеських вулиць розпочалася ще 1861 р., коли на устрій гранітних мостових у місті було асигновано понад мільйон карбованців та відводились прибутки від півкопієчного збору (податок з кожного пуду товарів, що вивозився через Одеський порт) [12,4]. Це мало величезне значення для прискорення темпів замощення доріг та бульварів, оскільки суми, отримані від зазначеного податку, були чималими, що було пов’язано з інтенсивним товарооборотом Одеського порту. Так, у 1863 р. півкопієчного збору на устрій Одеських мостових поступило 113.366 крб., що склало майже 5% від загальної суми зборів в Одеську митницю за поточний рік, а у 1864 р. 168.178 крб. (або близько 6%) [13,арк.65].

19 квітня 1862 р. Одеською думою було укладено угоду з компанією «Фурнес и К» на замощення гранітом вулиць, мостових та площ Одеси, що поклало початок продуктивній роботі у цьому напрямку. Лише за перші чотири місяці 1864 р. (з січня по червень) було розбудовано та прийнято на баланс міста шосе у Театральному провулку, на Італійській й Єврейській вулицях. Загальна вартість робіт оцінювалась майже у два мільйони карбованців [14,29]. На 1865 р. комітет з спорудження мостових разом з міським головою розробили проект замощення вулиць Одеси, згідно з яким, необхідно було замостити гранітом Преображенську, Софіївську, Поліцейську, Нахежинську вулиці, провулок від Преображенської до Гаванської вулиці, Польський спуск [15,192]. Одночасно з будівництвом нових доріг, Одеська дума ініціювала певні ремонтні роботи [16,арк.5].

За дорученням розпорядчої думи інженером Вальбергом були виведені підрахунки про кількість квадратних саженів шосованих вулиць та площ в Одесі за період з 1861 по 1865 рр. Ця цифра становила 85.240 кв. саженів [17,27]. Про прискорення темпів зазначених робіт свідчить той факт, що за 13 років (з 1840 р. по 1853 р.) було замощено лише 67.925 кв. саженів вулиць, тобто 1,2 рази менше. Але не зважаючи на високі показники, робота по ремонту та будівництву вулиць просувалася не так успішно, як передбачалося. У 1863 р. замість передбачених контрактом 15.000 кв. саженів було замощено лише 1.000. У 1864 р. мали замостити 8.000 кв. саженів, а було виконано лише 4.000. Все це привело до розірвання контракту з «Фурнес и К» у 1868 р. [18,251].

Міське керівництво розпочало пошук нового підрядчика. Зі всіх пропозицій найбільш вигідним виявився проект підрядчика з будівництва порту інженер-полковника Н. Починського, якому й були передані роботи щодо облаштування Одеських вулиць. У 1880 р. він завершив роботи, передбачені контрактом, внаслідок чого замощеними були майже всі вулиці й площі центральної частини Одеси та головні транспортні магістралі у передмістях [1,58]. Без доріг лишилися лише певна кількість другорядних вуличок.

У 90-х рр. міська управа продовжувала активну роботу щодо розбудови мостових та ремонту доріг в Одесі [19,арк.26]. В 1894 р. на ремонт незамощених вулиць була асигновано 9.865 крб., на ремонт мостових 40.000 крб. [326,256]. На 1895 р. було замощено всю центральну частину та кілька прилеглих районів міста, що коштувало понад 10 млн. крб.

Одночасно у 60−80-х рр. відбувається процес розбудови міської каналізації. Міською громадою було розглянуто та реалізовано низку відповідних проектів. Так, після розірвання контракту з компанією «Фурнес и К», яка тривалий час займалася й розбудовою водостоку в Одесі, постало питання про подальше будівництво каналізації. Розробку необхідного проекту взяла на себе фірма «Задлер і Арман», якій 15 листопада 1868 р. був відданий підряд на подальше улаштування водостоків. У 1883 р. міською думою Одеси була сформована спеціальна комісія з 6 гласних (члени міської думи) для розгляду питань щодо каналізації та замощення міста [20,арк.1]. Як наслідок, наприкінці 80-х рр. в Одесі починає діяти перша у Росії сплавна система каналізації. Згідно з Ст. 103 міського Положення 1892 р. Одеським громадським управлінням була заснована Виконавча комісія по замощенню та каналізації міста [21,арк.3]. До 1899 р. вдалося подвоїти довжину каналізаційних труб в місті та підключити до загальної системи водостоків 45% будинків Одеси.

Устрій вулиць та каналізації потребував величезних витрат, які не могли компенсуватися за рахунок міського бюджету. Саме тому, у 1874 р., Одеська міська дума звернулася до уряду з клопотанням про займ у розмірі 4 млн. крб. Ці кошти були надані лише в 1879 р. у розмірі 3 млн. 750 тис. крб. Але ще до цього Державний банк поетапно видав місту 3 млн. крб., на які й проводились роботи по замощенню вулиць та прокладанню каналізації.

Щодо устрою міських тротуарів, то цей обов’язок був покладений на домовласників, які робили це неякісно та повільно. Саме тому в 1888 р. міська дума видала обов’язкову постанову, згідно з якою будівництво тротуарів (за рахунок домовласників) на замощених вулицях повинно було завершитися до 1894 р.

На незадовільний стан вуличного освітлення в Одесі звертали увагу ще в 1850 р., коли і було зроблено спробу встановити газове освітлення, для чого побудували відповідний завод. Але підприємство виявилось збитковим, і у 1862 р. завод було продано. Після невдалої спроби запровадити газове освітлення, громадське управління містом у 1854 р. обирає новий проект спиртово-скипидарного освітлення. Освітленням міста займався окремий Комітет, який з 1863 р. перейшов під контроль міської думи, а безпосередній нагляд за реалізацією проектів щодо освітлення покладався на одного з членів розпорядчої думи. 7 квітня 1864 р. розпорядча дума Одеси підписала договір про освітлення міста газом з повіреним Рідінгера (відомий німецький інженер) (Аугсбург) почесним громадянином А. Рафаловичем. За умовами контракту Рідінгер за власний кошт був зобов’язаний встановити в місті від 1.800 до 2.000 вуличних ліхтарів (за кожен ліхтар місто платило 18 крб. 20 коп.), роботи повинні були завершитись через 2,5 роки після підписання контракту [22,65−67]. Поки роботи тривали, члени міської думи переймалися питанням безперебійного функціонування існуючого освітлення. З цією метою у 1864 р. було підписано угоду на постачання рідини для вуличних ліхтарів з Одеським купцем Я. Ільїним. У 1866 р. завдяки газовому заводу, побудованому на Пересипі, в Одесі було остаточно впроваджено освітлення газом. Рідінгер отримав монопольне право на освітлення міста газовими світильниками протягом 39 років. За цей час він установив на вулицях Одеси 1.500 ріжків, які кожного вечора запалювались спеціально призначеними для цього працівниками [2,158].

Перші спроби освітлювати місто за допомогою електрики припадають на 1880 р., коли інженер Гренберг влаштував на Миколаївському бульварі електричне освітлення «свічками Яблучкова». Освітлення, як для тогочасної Одеси, було задовільним, але виявилося збитковим для самого інженера, внаслідок чого його використання було припинено. Після цього було проведено ще кілька експериментів. Найбільш вдала спроба застосування електричного освітлення відбулася у 1884 р. під час виставки, яку влаштувало Імператорське товариство сільського господарства південної Росії у Карантинному кварталі Одеси. Після вказаної події у цьому ж році дума більшістю голосів приймає рішення про необхідність освітлення міського театру за допомогою електрики. До установ місцевої влади відразу поступило багато проектів та пропозицій щодо розв’язання поставленого завдання. Після тривалого обговорення 19 лютого 1887 р. було укладено угоду з компанією «Ганц і К» [18,325].

У 1887 р., під час відкриття нового міського театру, приміщення закладу вперше було прикрашено відомими «свічками Яблучкова». В червні 1892 р. міська управа клопотала перед думою щодо покращення роботи існуючої Одеської електростанції. Дума прийняла рішення про розширення станції за рахунок міста та видала на це 150.000 крб. Свої послуги для здійснення зазначеної роботи запропонували наступні фірми: Ганц і К, Томсон-Гоустон, Сіменс з Берліна, Ферранті з Парижа та ін. Перемогу здобула фірма Томсон-Гоустон. Але вулиці міста отримали електричне освітлення лише на початку ХХ ст.

Одеська міська громада опікувалася справами Одеської пошти, що з’явилася в місті у 1794 р. з відкриттям поштової експедиції. Середина ХІХ ст. характеризується бурхливим розквітом торгівлі, а прикордонне розташування Одеси сприяло збільшенню кількості пасажирських перевезень морським транспортом. В зв’язку з чим, виникає необхідність їх поштового обслуговування. Для цього у 1863 р. у портах різних країн агентством РТПіТ (Російське Товариство Пароплавства і Торгівлі) були впроваджені поштові контори. На пароплавах цього товариства з’явилися пересувні поштові відділення. З 1872 р. в потягах «Одеса Київ» та «Одеса Кишинів» починають діяти пересувні поштові відділення безпосередньо в поштових вагонах. За бажанням листи можна було опускати в спеціальні скриньки безпосередньо в вагонах [24,150].

1 липня 1882 р. у місті відбулося відкриття першої міської телефонної станції. Директором призначили інженера Т. Маркевича. Телефонізацію Одеси проводило міжнародне товариство Белла. В перший день існування станції було підключено 18 абонентів. На початку 90-х рр. ХІХ ст. телефонна мережа міста набула статусу міжміської й об'єднала Одесу з Миколаєвом.

Тривала та завзята праця Одеської міської громади та окремих громадян відчутно вплинула на розвиток міського господарства. За підрахунками комісії, на міських землях в 1881 р. було розташовано 9 тис. помешкань загальною вартістю 47 млн. крб. Ця цифра визначалася для виплати міського податку. Загалом, вартість будинків оцінювалась не менше, ніж в 80 млн. крб. Так, у 1869 р. загальна ціна будинків в Одесі складала лише 26 млн. крб. За 12 років показник зріс більш ніж у 3 рази.

Зовнішній вигляд Одеси у 80-х на початку 90-х рр. ХіХ ст. значно покращився. Вулиці, загальною кількістю 114, відрізнялися чистотою, наявністю великої кількості дерев. Найкращими були Дерибасівська, Єкатерининська, Бульварна, Преображенська, Херсонська, Пушкінська, Грецька вулиці. Вартість Одеської бруківки становила 8 млн. крб., але, за твердженнями старожилів, за якістю та зовнішнім виглядом вона не поступалася європейським [6,85]. Вартість газового освітлення складала 1 млн. крб., а водопроводу 7 млн. крб.

В 90-х рр. ХІХ ст. продовжується розбудова Одеси. 1893 р. відзначився закладкою нових будівель: критих ринків, судових закладів, приміщення для другої жіночої гімназії, притулку для звільнених з в’язниці малолітніх злочинців, церкви при дитячому притулку Імператриці Марії Федорівни, приміщення лікарні Червоного Хреста, богадільні імені Донцова та помешкання для притулку підкинутих дітей [3,70].

З введенням нового міського Положення 1870 р., об'єктом особливої турботи міської управи стає облаштування боєнь. У 1875 р. міське керівництво запропонувало бажаючим взяти на себе їх устрій. Після тривалої організаційної роботи органів міського управління в 1884 р. в Одесі починають функціонувати міські бойні, які будувалися за рахунок півкопієчного збору. Цього ж року, Одеським громадським управлінням вирішується питання про водопостачання цих закладів [23,арк.25]. Витрати на їх спорудження становили 632.413 крб., а прибутки за десять років експлуатації поповнили міський бюджет на 1.764.480 крб. [3,112].

В 90-х рр. ХІХ ст. у зв’язку з розвитком муніципальних скотобоєнь, органи міського самоврядування Одеси зіткнулися з проблемою утилізації відходів. Власних коштів на реалізацію цього проекту не вистачало, що змусило міську думу клопотати про державний кредит у розмірі 7 млн. крб. У 1893 р. на будівництво вказаного заводу було виділено 18.784 крб., а вже в наступному році прибуток становив 12.579 крб. В 1894 р. було запущено лінію з утилізації м’яса хворої худоби. При заводі була створена лабораторія з збору крові для лікувальних закладів міста. При бійнях було відкрито санітарне відділення, яке мало власну ізольовану бойню, що дозволяло підвищити рівень епідеміологічного контролю.

Вагомим показником розвиненості міського господарчого комплексу у ХІХ ст. був рівень муніципалізації промислових підприємств. Так, дослідник Тотомианц В. підкреслює, що Російська імперія в цьому відношенні займає одне з останніх місць серед країн Західної Європи. На його думку, це пояснюється незначною кількістю великих міст в країні та безініціативністю міських дум. Проте, наприкінці ХІХ ст. в імперії мала місце певна кількість муніципальних підприємств. Наприклад, муніципальні ломбарди існували у Москві, Одесі, Харкові, Миколаєві та ін. містах. Одеса й Миколаїв, наряду з Москвою, Варшавою, Києвом та Ригою, повністю відали водопроводом. Найбільші досягнення у справі муніципалізації спостерігались в Одесі, де крім водогону вже існували скотобійні, каменоломні, купальні, хлібопекарня та пральня. Що стосується хлібопекарні, то це була єдина у Російській імперії муніципальна пекарня з лавками для продажу [25,133−136].

Отже, головними завданнями господарчої політики міської влади Одеси протягом другої половини ХІХ ст. були: збільшення показників міських прибутків, замощення вулиць, розбудова водопроводу та системи каналізації, впровадження вдосконалених форм освітлення тощо. При вирішенні зазначених питань значну роль відігравали думи та управи. Передусім органи міського самоврядування розробляли необхідні проекти або залучали до цього громадськість, підписували контракти з іноземними чи вітчизняними підрядчиками, контролювали процес реалізації контракту, при необхідності, знаходили додаткові джерела фінансування. При інститутах міської влади існували спеціальні відділення, комісії та комітети, що мали вузькоспеціалізовану направленість та займалися розбудовою окремих складових міського господарчого комплексу.

Перспектива подальшого вивчення цієї проблеми пов’язана з дослідженням процесу розбудови міського господарства на початку ХХ ст. та ролі органів міського самоврядування у зазначеному процесі.

Література

• 1. Самойлов Ф. О. Одеса на зламі століть (кінець ХІХ початок ХХ ст.): історико-краєзнавчий нарис / Самойлов Ф. О., Скрипник М. О., Ярещенко О. Т. Одеса: Маяк, 1998. 232 с.
• 2. Історія Одеси / Колектив авторів. Головний ред. В. Н. Станко. Одеса: Друк, 2002. 560 с.
• 3. Цибуленко Л. О. Становлення муніципального скотопереробного виробництва у містах: Одесі, Миколаєві та Херсоні у кінці ХІХ на початку ХХ ст. // Південний архів: Зб. наук. праць: Іст. науки. 1991. Вип.1. С.10
• 4. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. Ф.1252. Оп.1. Спр.135.
• 5. Федоров И. Столетие Одессы с портретами административных и общественных деятелей и с видами Одессы. Одесса, 1894. 112 с.
• 6. Одесса. Исторический и торгово-экономический очерк Одессы в святи с Новороссийским краем. Одесса: Изд. члена Одесского Статистического Комитета С. Бернштейна, 1881. 143 с.
• 7. Об условиях соглашения с предпринимателями по делу водопровода // Одесская городская дума. Доклады. Одесса: Типография Ульриха и Шульце, 1874. № 8. 59 с.
• 8. Держаний архів Одеської області (далі ДАОО). Ф.16. Оп.50. Спр.14.
• 9. Патриція Герлігі. Одеса: Історія міста. 1794−1914. К.: Критика, 1999. 383 с.
• 10. О городском саде на Дерибасовской улице // Ведомости Одесского городского общественного управления. 1864. № 9 (2 июня).
• 11. О Дюковском саде // Ведомости Одесского городского общественного управления. 1865. № 109 (1 сентября).
• 12. О полукопеечном сборе на устройство гранитных мостовых // Ведомости Одесского городского общественного управления. 1864. № 1 (17 мая).
• 13. ДАОО. Ф. 1. Оп. 16. Спр. 202.
• 14. О шоссировании улиц на 1864 г. // Ведомости Одесского городского общественного управления. 1864. № 8 (31 мая).
• 15. Проект о замощении улиц Одессы // Ведомости Одесского городского общественного управления. 1864. № 48 (14 августа).
• 16. ДАОО. Ф.4. Оп.120. Спр.10.
• 17. По вопросу о шоссировании одесских улиц и площадей // Ведомости Одесского городского общественного управления. 1865. № 7 (14 января).
• 18. Одесса. 1794−1894: Издание городского общественного управления к столетию города. Одесса: Тип. А. Шульце, 1895. 836 с.
• 19. ДАОО. Ф.34 (Управление Одесского городского водопровода). Оп.1. Спр.41. О ремонте мостовых (1899 1899 гг.).
• 20. ДАОО. Ф.16. Оп.59. Спр.284.
• 21. Там само. Ф.16. Оп.73. Спр.269.
• 22. Уличное освещение в Одессе // Ведомости Одесского городского общественного управления. 1864. № 17 (17 июня).
• 23. ДАОО. Ф.16. Оп.59. Спр.280.
• 24. Есть город у моря: Краеведческий сборник: [сост.: Ю. Гаврилов, Е. Голубовский]. Одесса: Маяк, 1990. 352 с.
• 25. ТотомианцВ.О. Муниципализация промышленных предприятий (Очерки городского хозяйства в Западной Европе). М.: Изд-е магазина «Книжное дело», 1902. 174 с.