Укладання договорів

року міністерство освіти Російської Федерации.

КУБАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ.

Юридичний факультет Кафедра Цивільного правничий та процесу Спеціальність юриспруденція Спеціалізація гражданско-правовая.

|ДОПУСКАЕТСЯ До |І. 0. Завідувача кафедрою; |Дата | |ЗАХИСТІ |______________ Чепіга Т.Д. |____________ |.

ДИПЛОМНА РАБОТА.

на задану тему: Укладання договора Студентка 6 курсу 030 Ільясова Тетяна Юріївна Керівник викладач до. ю. зв. Мурашова нині Світлана Олександрівна Нормоконтролер ст. лаборант Гончарова Н.С.

Краснодар 2000.

РЕФЕРАТ.

Ільясова Т. Ю. Укладання договору. — Кубанський державний університет. — Краснодар, 2000. — 53 сторінки, 32 источника.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: оферта, акцепт, публічна оферта, безотзывность оферти, відгук акцепту, час укладання договору, місце укладання договору, зміну цін і припинення договора.

АННОТАЦИЯ.

Дипломна робота складається з запровадження, трьох розділів, ув’язнення й списку використаної літератури. Об'єкт дослідження — цивільно-правової договір, порядок реєстрації і правове регулювання. Мета дипломної роботи — систематизувати весь масив цивільно-правових норм, що охоплюють поставлену проблему, відстежити їх місце і становище у правову систему Російської Федерації, проаналізувати законодавство Російської Федерації у сфері укладання цивільно-правових договоров.

У дипломної роботі досліджуються правове регулювання й захопити основні аспекти укладання договора.

Отримані у дипломній роботі результати й оприлюднять висновки може бути використовуватимуться вдосконалення правовим регулюванням у сфері укладання цивільно-правових договоров.

ОГЛАВЛЕНИЕ Введение… … 4 Розділ 1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ГРАЖДАНСКОПРАВОВОЇ ДОГОВОРА … 8 1. Поняття цивільно-правового договору … 8 2. Класифікація договору … 10 Розділ 2. ВИСНОВОК ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ДОГОВОРА … 17 1. Основні положення про укладанні договору … 17 1.1 .Напрям оферти… 18 1.2.Рассмотрение іншим боком оферти і її акцепт… 22 1.3.Получение акцепту стороною, направившей оферту… 26 2. Момент і важливе місце підписання договору … 28 Розділ 3. Зміна і розірвання договору … 33 1. Порядок зміни і розірвання договору … 33 2. Наслідки зміни і розірвання договору … 45 Укладання… 48 Список використаної літератури та нормативних актів … 51.

Нині всі сфери людської діяльності однак пронизані договірних відносин. Договір виступає основним регулятором цивільно-правових відносин. Його актуальність нині немає кордонів. Він бере початок віддавна як і правильно зауважив Покровський І.А.: «Договір — одне з найдавніших правових конструкцій. Раніше їх у історії створюваного зобов’язального права виникли лише делікти. Оскільки за своїй — природі негативної реакцією зі державного боку на відхилення від встановлених ним критеріїв належного поведінки, делікти були прямим спадкоємцем однієї з огидних пережитків родового ладу — мести."1.

Як і більшість інститутів сучасного громадянського права, традиція і форма підписання договору йде своїм корінням в право Стародавнього Риму. У римському праві сформувалась і процедура підписання договору. Процес підписання договору залежав від виду договору. Зазвичай жодна зі сторін робила пропозицію укласти договір — оферту, іншу, за бажання укласти цей договір, приймала зроблену пропозицію. Договір в усній формі отримував юридичної чинності з проголошення певних фраз. Такі фрази були загальновідомі і складалася з запитань і відповідей учасників майбутнього договора.

У окремих випадках для дійсності договору потрібно було дотримуватися певну письмовій формі або річ, складову предмет договора.

За підсумками римського права сформувалися сучасні правові системи країн континентальної Європи, зокрема і російський право.

Розвиток різної форми спілкування для людей висунуло потреба у наданні їм спроби з узгодженої сторонами волі використовувати запропоновані законодавцем чи самим створити правові моделі. Такими моделями і вони договори (контракты).

Тенденція до підвищення ролі договору, характерна всього сучасного громадянського права, проявилася останніми роками в усі зростаючу котячу обсязі, і у Росії. Ця тенденція у першу чергу пов’язані з корінний перебудовою економічної системи країни. Ключове значення на таку перебудови мало визнання приватної власності і поступове заняття нею командних висот економіці, звуження до необхідни х меж державного регулювання господарської сфери, встановлення свободи вибору контрагентів і реалізація інших основ нового громадянського законодавства, про яких промову на п. I ст. 1 Цивільного кодексу 1994;1995 гг.

Ключову роль договірному регулюванні по ДК грають передусім норми, вміщені у його розділи I «Загальні засади», і навіть III «Загальна частина зобов’язального права». Обидва зазначених розділу містять чимало норм, які цілком чи з крайнього заходу переважно розраховані на застосування до договорів, а нерідко саме їм безпосередньо адресовані. Поруч із таку ж норми, які договори чи з крайнього заходу розраховані головним чином застосування до відповідним договорами, перебувають у розділі II ДК «Право власності та інші речові права»; вони, безсумнівно, становитимуть кістяк майбутньої частині ДК (мають на увазі колись всього його розділ, присвячений інтелектуальної собственности).

Саме в зв’язку у літературі справедливо підкреслюється, что практически весь текст Цивільного кодексу переймається тим регулювання договоров.

Договір — це найпоширеніший вид угод. Тільки нечисленні односторонні угоди не ставляться до договорів. А основна маса можна зустріти у цивільному праві угод — договори. У відповідно до цього договір підпорядковується загальним всім угод правилам. До договорами застосовуються правила про суть двохі багатосторонніх угодах. До зобов’язанням, які виникають з договору, застосовуються загальних положень про зобов’язання, якщо інше не передбачено загальними правилами про договори і правилами про окремих видах договорів (в.п. 2, 3 ст. 420 ГК).

Як і кожна угода, договір є вольовий акт. Проте цей вольовий акт має притаманною йому специфічними особливостями. Він є не розрізнені вольові дії двох чи більше осіб, а єдине волевиявлення, лист про їхні спільні волю. А, щоб ця загальна воля можна було сформовано і вона закріплена у договорі, повинен бути вільний від будь-якого зовнішнього впливу. Тому ст. 421 ДК закріплює низку правил, Які Забезпечують свободу договора.

За всієї свободі договору останній має відповідати обов’язковим для сторін правилам, встановленим законом й іншими правовими актами (императивным нормам), що діють у час його укладання. Існування імперативних норм обумовлене потребою захисту публічних інтересів чи інтересів слабкої боку договору. Договір є одним з найунікальніших правових коштів, у межах якого інтерес кожного боку, у принципі, може, бути задоволений лише у вигляді задоволення інтересу інший, боку. І це породжує общий интерес сторін у укладанні договору ЄС і його належному виконанні. Саме тому договір, заснований на про взаємну зацікавленість сторін, здатний забезпечити таку організованість, лад і стабільність би в економічному обороті, яких не можна чого з допомогою найжорсткіших адміністративно-правових коштів. Договір — те й найбільш оперативне і гнучке засіб зв’язок між виробництвом і які споживанням, вивчення потреби і негайного реагування ними із боку виробництва. Через це саме договірноправова форма здатна забезпечити необхідний баланс між попитом і пропозицією, наситити ринок тими товарами, у яких потребує споживач. Договір дозволяє учасникам економічного обороту відчужувати зайві чи непотрібні їм матеріальних цінностей, одержуючи замість них відповідний грошовому еквівалентові чи що їм матеріальними благами в натуральної нормі. З допомогою договору громадяни з своєму розсуду витрачають отримані як зарплати, доходів від підприємницької роботи і інших доходів кошти, набуваючи ними ті цінності, які можуть задовольняти їх індивідуальні матеріальні і культурних потребности.

На погляд цивільно-правової договір нині є одним із найпоширеніших форм організації взаємовідносин учасників громадянського обороту, тобто відносин, врегульованих цивільним законодательством.

Розділ 1. Поняття і сутність цивільно-правового договора.

1. Поняття цивільно-правового договора.

Основи громадянського законодавства Союзу і союзних республік, а також республіканські цивільні кодекси перешкоджали точного визначення цивільно-правового договору. Вони називали договір двохчи багатосторонній сделкой.

«Договір, — писав До. Маркс, — є той кінцевий результат, у якому воля сторін віднаходить своє загальне юридичне выражение"1.

Формулювань визначення договору дуже багато. Новий ДК дає таке визначення цивільно-правового договору: договір представляє собою угоду двох або кількох осіб встановити, зміні чи припинення цивільних правий і обов’язків (п. 1 ст. 420 ГК).

Договір є вольовий акт. Однак це вольовий акт має її специфічними особливостями. Він є не розрізнені вольові дії двох чи більше осіб, а єдине волевиявлення, лист про їхні спільні волю. Щоб ця загальна воля можна було сформовано й вона закріплена у договорі, повинен бути вільний від будь-якого зовнішнього впливу. Тому ст. 421 ДК закріплює низку правил, які забезпечують свободу договора.

По-перше, свобода договору передбачає, що суб'єкти громадянського права вільні вирішенні питання, укладати або від укладання договору. Пункт 1 ст. 421 ДК встановлює: «Громадяни і юридичних осіб вільні укладанні договору. Спонука до висновку договору заборонена, за винятком випадків, коли обов’язок укласти договір передбачена справжнім Кодексом, законом чи добровільно прийнятим обязательством».

По-друге, свобода договору передбачає свободу вибору партнера під час укладання договора.

По-третє, свобода договору передбачає свободу учасників громадянського обороту у виборі виду договору. Відповідно до пп. 2, 3 ст. 421 ДК боку можуть укласти договір, як передбачений, не передбачений законом чи інші правовими актами. Сторони можуть укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів, передбачених законом чи інші правовими актами (змішаний договор).

По-четверте, свобода договору передбачає свободу розсуду сторін щодо умов договору. Відповідно до п. 4 ст. 421 ДК умови договору визначаються на розсуд сторін, крім випадків, коли зміст відповідного умови наказано законом чи інші правовими актами.

Воістину безцінні властивості договору зберігаються лише до того часу, поки забезпечується необхідна нічого для будь-якого договору свобода розсуду сторін за його заключении.

2. Класифікація договоров.

Усі цивільно-правові договори мають як загальними властивостями, так й певними відмінностями, що дозволяє відмежовувати їх одне від друга. Тому було прийнято здійснювати їхню розподіл деякі види. У основі такої розподілу можуть лежати найрізноманітніші категорії, обрані залежно від переслідуваних цілей. Розподіл на окремі види має лише теоретичне, а й важливе практичного значення. Воно дозволяє учасникам громадянського обороту досить легко виявляти і використовувати у своїй діяльності найважливіші властивості договорів, вдаватися на практиці такому договору, що у найбільшою мірою відповідає їхньому потребностям.

Залежно від опосередковуваного договором характеру переміщення матеріальних благ розрізняють возмездные і безоплатні договори. Возмездным визнається договір, яким майнове пред’явлення одного боку обумовлює зустрічну майнове уявлення одної боку. У безоплатному договорі майнове надання роблять лише однієї зі сторін без отримання зустрічного майнового надання від з іншого боку. Більшість договорів носять возмездный характер. Пункт 3 ст. 423 ДК встановлює, що договір передбачається возмездным, коли з закону, інших правових актів, утримання або істоти договору не випливає иное.

По підставах укладання всіх договорів діляться на що вільні та обов’язкові. Вільні - це такі договори, висновок яких залежить від розсуду сторін. Укладення ж обов’язкових договорів, як це випливає з самого знати їхні назви, обов’язковий одній чи обох сторін. Більшість договорів носить вільний характер. Вони полягають за бажання обох сторін. Однак за умов економічно розвиненого суспільства зустрічаються і договоры.

Серед обов’язкових договорів особливе значення мають публічні договори. Публічна договір передбачено ст. 426 ДК. Відповідно до зазначеної статтею публічний договір характеризується такими признаками:

1. Обов’язковою учасником публічного договору є комерційна организация.

2. Зазначена комерційна організація має здійснювати діяльність з продажу товарів, виконання робіт чи надання услуг.

3. Ця діяльність має здійснюватися комерційної організацією щодо кожного, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування може й т.п.).

4. Предметом договору має бути здійснення комерційної організацією діяльності, яка вказана у в.п. 2 і 3.

За відсутності хоча самого із зазначених ознак договір не є публічним і сприймається як вільний договор.

Залежно від характеру розподілу правий і обов’язків між учасниками всіх договорів діляться на взаємні й односторонні. Односторонній договір викликає в одного боку лише права, а й у інший — лиш е обов’язки. У взаємних договорах кожна зі сторін набуває правничий та одночасно несе обов’язки стосовно боці. Більшість договорів носить взаємний характер.

Залежно від юридичної спрямованості цивільно-правові договори ділять на основні попередні. Основний договір безпосередньо породжує правничий та обов’язки сторін, пов’язані з переміщенням матеріальних благ, передачею майна, виконанням робіт, наданням послуг тощо. Попередній договір — цю угоду сторін про висновок основного договору майбутньому. Більшість договорів — це основні договори, попередні договори зустрічаються значно рідше. Укладання попередніх договорів регламентується ст. 429 ДК. У відповідність до зазначеної статтею з попереднього договору боку зобов’язуються ув’язнити у майбутньому договору про передачу майна, виконанні робіт чи наданні послуг (основний договір) за умов, передбачених попереднім договором. Попередній договір залежить від формі, встановленої для основного договору, і якщо форма основного договору не встановлено, то письмовій формах. Недотримання правил форму попереднього договору тягне його ничтожность.

Попередній договір мусить мати умови, дозволяють встановити предмет, і навіть інші важливі умови основного договора.

У попередньому договорі вказується термін, куди боку зобов’язуються укласти основний договір. Якщо такий термін в один попередньому договорі невизначений, основний договір підлягає висновку протягом року з укладення попереднього договору. Якщо вищезазначені терміни основний договір нічого очікувати укладено і зі сторін зробить інший боці пропозицію укласти такий договір (оферта), попередній договір припиняє действие.

Залежно від способу укладання розрізняють взаимосогласованные договори і договори приєднання. Під час укладання взаємоузгоджених договорів їх умови встановлюються усіма сторонами, що у договорі. Під час укладання ж договорів приєднання їх умови встановлюються лише однієї зі сторін. Друга позбавлена можливості доповнювати чи змінювати їх і може укласти такий договір лише погодившись із цими умовами (приєднавшись до цих умов). У відповідність до п. 1 ст. 428 ДК договором приєднання визнається договір, умови якого визначені однієї зі сторін в формулярах чи інших стандартних форми і були прийнято іншим боком не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору загалом. Прикладом договорів приєднання можуть бути договори перевезення, укладені залізної дорогий з клієнтами, договори побутового прокату, договори побутового замовлення, і т.д.

Залежно від цього, хто може вимагати виконання договору розрізняють договори на користь їх його учасників і договори на користь третіх осіб. Зазвичай, договори полягають у користь їх його учасників і право вимагати виконання таких договорів належить але їхні учасникам. Разом про те трапляються й дещо договори на користь осіб, які брали участі у тому укладанні, тобто. договори на користь третіх лиц.

Відповідно до ст. 430 ДК договором на користь третя особа визнається договір, у якому боку встановили, що боржник зобов’язаний зробити виконання не кредитору, а зазначеному або зазначеному в договорі третій особі, має право вимагати від боржника виконання зобов’язання на свій пользу.

По необхідності для підписання договору передати майно в натурі договори ділять на реальні і консенсуальные.

Цей вид розподілу договорів має значення визначення моменту, коли боку набувають правничий та обов’язки за договором. Для окремих видів договорів законом встановлено деякі особливості визначення цього історичного моменту, що необхідно враховувати сторонам при складанні такого договора.

Реальним визнається договір, для укладання якого, крім досягнення угоди сторін із всім істотним умовам договори та надання йому відповідної форми, за законом потрібно виконання певних конкретних действий.

Консенсуальный договір — це договір, який за законом вважається ув’язненим під час досягнення сторонами угоди з всім істотним умовам і надання договору належної форми. У цьому вступу такого договору силу більше нічого непотрібен, а правничий та обов’язки у сторін виникають, наприклад, з підписання договора.

До даному виду належить більшість цивільно-правових договоров.

За формою скоєння договори діляться на допущені ним у усній форми і в письмовій формах (простий чи нотариальной).

Дотримання форми договору одна із найважливіших умов визнання дійсності договору. Тому треба добре представляти, до якої з певних законом форм договору належить той чи іншого спосіб оформлення договору, прийнятий практике.

Усні - це договори, які фіксуються в письмовій чи іншого певної форме.

Статті 158, 434 ДК передбачають можливість укладення усній формі будь-яких договорів, котрим законом чи угодою сторін не передбачена письмова (проста чи нотаріальна) форма.

У простий письмовій формах договір то, можливо заключен:

1. Шляхом складання одного документа, підписаного сторонами.

2. Шляхом обміну документами у вигляді: поштового зв’язку, телеграфної зв’язку, телетайпной зв’язку, телефонної зв’язку, електронної чи іншого зв’язку, що дозволяє напевно встановити, що документ походить від боку по договору.

Обов’язковому висновку у дуже простій письмовій формах підлягають все договори, укладені: а) юридичних осіб між собою й громадянами; б) громадянами між собою у сумі, перевищує щонайменше ніж у десять раз встановлений законом мінімальний розмір оплати праці, а випадках, передбачені законами, — незалежно від суми договора.

Недотримання простий письмовій форми тягне недійсність договора.

Нотаріальне посвідчення здійснюється шляхом скоєння на документі, відповідному вимогам ст. 160 ДК, удостоверительной написи нотаріусом або іншими посадовою особою, які здійснювати таке нотаріальне действие.

Нотаріальне посвідчення угод обов’язково жити у випадках вказаних у законі. Крім цього, за згодою сторін може бути оцінена необхідність надання договору нотаріальної форми, хоча за законом для договорів цього виду цій формі і требовалась.

Недотримання нотаріальної форми договору тягне його недійсність. Такий договір вважається ничтожным.

Необхідно враховувати, що операції з землею та інших нерухомим майном підлягають державної реєстрації речових у випадках і гаразд, передбачених ст. 131 ДК та Федеральним законом реєстрацію прав на нерухомого майна операцій із ним.

Законом може бути встановлена державна реєстрація операцій із рухомим майном певних видов.

Зокрема, відповідно до ДК державної реєстрації речових підлягають такі види договоров:

1) продажу житловий будинок, квартири, частини житловий будинок чи квартири (ст. 558 ГК);

2) продажу підприємства (ст. 560 ГК);

3) дарування нерухомого майна (ст. 574 ГК);

4) що передбачають відчуження нерухомого майна під виплату ренти (ст. 584 ГК);

5) оренди нерухомого майна, якщо інше не в законі передбачено (ст. 609 ГК);

6) оренди будівлі споруди, укладений терміном щонайменше року (ст. 651 ГК);

7) оренди підприємства (ст. 658 ГК);

8) передачі нерухомого майна в довірче управління (ст. 1017 ГК).

Недотримання у разі, встановлених законом, вимоги про державної реєстрації речових угоди тягне її недійсність. Така угода вважається ничтожной.

Розділ 2. ВИСНОВОК ДОГОВОРА.

1. Основні положення про укладанні договору відповідність до п. 2 ст. 1 ДК громадяни і юридичних осіб набувають і здійснюють свої цивільні права своєї волею і у своєму інтересі, то є у основі підписання договору лежить принцип свободовиявлення волі боку, що хоче укласти договір. Для визнання договору ув’язненим належно своїх необхідно відповідність волі боку (тобто. наслідків, результатів, яких насправді прагне обличчя) та її волевиявлення (тобто. наслідків, результатів, куди він погоджується під час проведення угоди). Якщо після підписання договору буде встановлено невідповідність волі боку її волевиявленню (наприклад, вчинення угоди під впливом помилки чи обману, насильства, погрози та т.д.), такий договір буде визнано недействительным.

Відповідно до нормами, заставленими законом (ст. 432 ДК), договір вважається ув’язненим, якщо розрив між сторонами в необхідної в які підлягають випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умовам договору. Договір укладається у вигляді напрями оферти одній з сторін і його акцепту іншим боком. Відповідно до цим сторона, що робить пропозицію укласти договір, іменується оферентом, а сторона, приймаюча пропозицію, акцептантом. Договір вважається ув’язненим, коли оферент отримає акцепт від акцептанта. Отже, можна назвати три основні етапи підписання договору: 1. Напрям однією стороною оферти; 2. Розгляд іншим боком оферти і його акцепт; 3. Одержанн я акцепту стороною, направившей оферту. Вважаю необхідним розглянути цих етапів більш подробно.

1.1 Напрям оферты.

Офертою визнається адресований одній або кільком конкретних осіб пропозицію, який достатній точно висловлює намір особи, зробив пропозицію, почуватися уклали договір з адресатом, яким пропозицію приймуть. Про оферті як такої йдеться у ст. 435−437 ДК. У пропонованих статтях визначається, по-перше, що становить собою оферта; по-друге, які вимоги пред’являє ній законодавець; втретіх, які породженими ними наслідки і на по-четверте, як слід відмежувати оферту від суміжних правових понятий.

Офертою є пропозицію, яке відрізняє ряд индивидуализирующих ознак і у себе встановлених у законі правові наслідки як того, від когось вона виходить (оферента), і для адресата (акцептанта). Оскільки наслідки, про яких мова, дуже серйозні обох — оферента і акцептанта, до оферті пред’являються дуже суворі вимоги. За умов їх недотриманні з її не випливає ніяких правових наслідків чи з крайнього заходу тих, які закон, а його межах боку з ним связывают.

Першу вимогу — достатня визначеність оферти. Це передбачає, що з її адресат здатний зробити правильний висновок про волі оферента. Будь-яка невизначеність, що стосується різних елементів майбутнього договору — вказівки сторін, їх правий і обов’язків, так само як предмет договору викликає можливість різного розуміння змісту оферти, що особливо важливо задля випадків, коли моменти оферти і акцепту гранично зближуються. Це може викликати у себе втрату офертою свого призначення. Є підстави вважати, що ця невизначеність мусить бути витлумачена на користь акцептанта з загального принципу, з що його першу чергу враховуються інтереси боку, воспринявшей потребує тлумаченні виявлення воли.

Друге вимога належить до спрямованості оферти: вона повинна переважно висловлювати намір особи, що є з пропозицією, почуватися уклали договір за умов, вказаних у договорі з адресатом, в слчае, якщо прийме пропозицію. Зазначене вимога означає, що оферта мусить бути складена в такий спосіб. аби дозволити адресата дійти невтішного висновку: для підписання договору досить висловлювання яка відповідає офертою волі нею самою. Огмеченный ознака, як попередній, дозволяє відмежувати оферту від переговорів, скоєних усно чи письмово і має метою уточнити наміри контрагента чи викликати те що, щоб він, своєю чергою, виступив із контрпредложением.

Третє вимога належить до змісту оферти: ст. 435 ДК передбачає, що оферта включає суттєві умови договору. Зазначене вимога має двояке значення. По-перше, пропозицію має охоплювати всі такі умови, які однозначно визначено як суттєві в ст. 432 ДК або випливають із неї. По-друге, вказаний у оферті набір умов для нього максимальним. Отже, коли адресат прийме пропозицію, не запропонувавши зі свого боку жодних змін чи доповнень, оферент зможе змінювати набір умов, які у оферті. У кінцевому підсумку зміст цього найважливішого вимоги до оферті у тому, що вона, за словами Л. Эннекцеруса, «мусить бути настільки певна, щоб було шляхом її прийняття домовитися про всім договоре». 1 Четверте вимога пов’язані з адресностью оферти. Інакше висловлюючись з її має бути ясно, кого саме він звертається. Визначеність адреси оферти у літературі розумілася по-різному. Так. була дуже поширена точка зору, через яку оферта мусить бути завжди адресована конкретній особі (конкретних осіб) і може бути «кинуто у натовп». Такий висновок в тій чи іншій мері, був із відомим римському праву принципом допустимості оферти лише ad incertam personam.

Прихильником такого погляду була, наприклад, P.O. Халфина. Вона думала, що «пропозицію неспроможна розглядатися як оферга. бо тут ще не встановлено одне із істотних елементів договору — його сторона"1. Її позицію підтримав Ф. И. Гавзе.2.

За відсутності кожного з зазначених вище ознак пропозицію може розглядатися, тільки як виклик на оферту (запрошення робити оферту).

Оферта набуває обов’язкове значення для який направив її обличчя з моменту одержання такий оферти адресатом.

За загальним правилом оферта, отримана адресатом, є безвідзивний, тобто може бути відкликана протягом терміну, зупиненого на її акцепту, якщо інше не передбачено самої офертою або випливає з істоти пропозиції чи обстановки, у якій вона було зроблено. Проте якщо повідомлення про відкликання оферти надійшло раніше чи разом з самої офертою, то оферта вважається не полученной.

Особливим виглядом оферти є публічна оферта. Під публічної офертою розуміється що містить всі істотні умови договору пропозицію, з яких вбачається воля особи, що робить пропозицію, укласти договір на вказаних у пропозиції умовах із кожним, хто відгукнеться (п. 2 ст. 437 ПК). І тут пропозицію укласти договір звернуто немає невизначеному колі осіб, а до будь-якого і кожному. Тому перший, хто відгукнеться на публічну оферту, акцептує її й цим знімає предложение.

До такої «публічної» оферті може стосуватися повідомлення газеті, по радіо чи телебаченні щодо продажу точно зазначених товарів, виконанні точно зазначених робіт, наданні суворо визначених послуг адреси оферента, готовності вступити на оголошених умовах перетворюється на договір із кожним бажаючим та інших. З погляду законодавця, жодної різниці між такий публічної офертою звичайним, адресованій конкретній особі, немає. Є в виду, що всі ті наслідки, спричинені звичайна оферта, дотримуються і з публічної. При публічної оферті визначеність у відносинах сторін залежить від характеру пропозиції, отже, зняти невизначеність має той, хто з пропозицією. Якщо хоче із офертою, їй потрібно прямо висловити це у пропозиції, не примушуючи другу бік здогадуватися, що можна розуміти під відповідним извещением.

1.2 Розгляд іншим боком оферти і його акцепт.

Відповідно до п. 1 ст.438 ДК акцептом визнається відповідь особи, якому було адресована оферта, про її прийнятті. Такий акцепт може бути повний та беззастережним. Акцепт у самій мері висловлює волю особи, як і пропозицію. Вимоги до акцепту випливають із його особливостей як рефлекторного волевиявлення. Стандартна ситуація у тому, що акцепт набуває юридичної чинності, коли він повний тобто. висловлює схвалення всьому, що в оферті, і беззастережний, тобто. зовсім позбавлений ніяких додаткових условий.

Якщо відповідь дано на інших умовах, ніж запропоновано в оферті, не є акцептом. Це лише зустрічна оферта (ст. 443 ДК). Проте дії акцептанта можна розглядати як зустрічна оферта лише за умов, що вони мають зазначеними ознаками оферти. Оскільки що така зустрічна оферта іде початкового оференту, тобто. конкретній особі, необхідно зберегти у такому зустрічної оферті всі істотні умови договору. Отже, у відповідь оферту, у якому виведений із неї хоча одне з важливих умов, неспроможна розглядатися як зустрічна оферта. Такий відповідь є відмови від укладання запропонованого оферентом договори та запрошення до висновку іншого договору. Акцепт на інших умовах зазвичай оформляється протоколом розбіжностей, який іде боці. Договір вважається укладеною лише після врегулювання всіх розбіжностей між сторонами.

До протоколу розбіжностей, поданого контрагентові, повному обсязі застосовуються правила закону, регулюючі оферту.

Відсутність відповіді оферту (мовчання адресата оферти) перестав бути акцептом, якщо інше не випливає на закон, звичаю ділового обороту або з колишніх ділових відносин сторін. Мовчання піддане особливому врегулюванню. По самому своєму характеру може бути лише акцептом. У цьому існує єдина для громадянського права презумпція того, що мовчання взагалі є фактом. Така презумпція включено до загальну норму, присвячену значенням мовчання. Є у вигляді ст. 158 ДК форму угод. Зазначена стаття, як і ст. 438 ДК, передбачає ті виняткові випадки, коли мовчання набуває правообразующее (правоизменяющее чи правопрекрашающее) значення. З п. 3 ст. 158 ДК слід, що мовчання може бути визнаний вираженням волі зробити угоду лише у випадках, коли те передбачає закон чи угодою сторін, в нас саме по п. 2 ст. 438 ДК, що є спеціальної і тим самим пріоритетною нормою, мовчання набуває силу, якщо передбачено або законом, або звичаєм ділового обороту, або випливає зі старих ділових відносин сторін. У цьому п. 2 ст. 438 ДК має на увазі, що у зазначених три випадки йдеться лише про акцепті. Тим самим було знімається питання можливості використовувати мовчання як оферты.

Які Мають необхідними ознаками оферта і акцепт породжують певні юридичні наслідки для що їх осіб. Юридична дію оферти залежить від цього, отримана вона її адресатом чи ні. До отримання оферти її адресатом вона аж ніяк пов’язує оферента і він може її відкликати і тим самим зняти пропозицію укласти договір. Якщо пропозицію про відкликання оферти надійшло раніше чи разом з самої офертою, оферта вважається не отриманої (п. 2 ст. 435 ДК). Навпаки, з моменту одерж ання оферти її адресатом вона юридично пов’язує оферента. Отримана адресатом оферта може бути відкликана протягом терміну, встановленого на її акцепту, якщо інше не обумовлено у самій оферті або не випливає з істоти пропозиції чи обстановки, де вона була зроблено (ст. 436 ДК). Оферент неспроможна упродовж такого терміну в в односторонньому порядку зняти оферту чи відправити договір, вказаний у оферті, з іншою особою. Інакше він буде зобов’язаний відшкодувати своєму контрагентові все завдані збитки. Тож якщо орендодавець, не чекаючи встановленого їм у оферті терміну, здав дачу іншій юридичній особі, то акцептовавшее у призначений термін цю оферту обличчя має право вимагати від оферента відшкодування всіх понесених їм витрат, що з вантаженням, розвантаженням і транспортуванням перевезених до батьків і навпаки речей. Проте тоді як самої оферті було зазначено, що оферент залишає у себе право укласти договір оренди і з іншими особами, які запропонують більш високу орендної плати і швидше відгукнуться зроблену ним пропозицію, акцептовавшее після цього оферту обличчя немає права вимагати від оферента відшкодування понесених їм убытков.

По юридичної конструкції акцепт і оферта у частині збігаються. У цьому що з положень, які належать до оферті, поширюються і акцепт. Є у вигляді, що акцептант може відкликати зроблений акцепт досі отримання оферентом сповіщення про відмову від акцептанта від підписання договору або водночас із такою повідомленням. У цьому випадку акцепт визнається неполученным. Відповідно відмови від акцепту не вважається зробленою і тоді, коли моменти отримання оферентом самого акцепту і сповіщення про його відмову совпадают.

Після набуття оферентом акцепту договір вважається заключенным.

Відкликання акцепту після отримання його оферентом є фактично одностороннім відмовою від виконання договірних зобов’язань, що неприпустимо відповідно до ст. 310 ДК. Особливим випадком є акцепт на інших умовах. Але якщо обличчя, яке здобуло оферту вчасно, встановлений на її акцепту, розпочало якісь фактичні дії щодо виконання вказаних у ній умов договору (відвантаження товарів, надання послуг, виконання робіт, сплата відповідної суми, тощо.), оферта вважається акцептованою, якщо інше не в законі передбачено, іншими правовими актами або зазначено у самій оферте.

При публічної оферті, наприклад: приміщенні товару на прилавку магазину, оголошенні про наявність квитків на касі, оголошенні про наявність вільних місць у готелі тощо. акцептом може бути фактичні дії, зазвичай які скоювалися у випадках: оплата товару покупцем, придбання квитка, заповнення карти гостя й одержання квитанції у готелі і т.д.

1.3 Одержання акцепту стороною, направившей оферту.

Важливе значення має тут термін отримання акцепту стороною, направившей оферту, може бути зроблена з зазначенням терміну для відповіді чи ні вказівки такого терміну. Що стосується як у оферті визначено термін для акцепту, договір вважається ув’язненим, якщо акцепт отримано обличчям, який надіслав оферту, не більше вказаної у ній терміну. У цьому слід пам’ятати, що до уваги саме дата отримання акцепту оферентом.

Інколи справа, коли своєчасно спрямоване повідомлення про акцепті отримано із запізненням, акцепт не вважається опоздавшим. Проте сторона, спрямувала оферту, проти неї не прийняти такий акцепт, негайно повідомивши інший бік про набуття акцепту з опозданием.

Якщо ж сторона, спрямувала оферту, негайно повідомить боці ухвалення її акцепту, отриманого із запізненням, договір вважається заключенным.

Якщо ж оферта зроблено без вказівки терміну для відповіді, що його юридичне дію залежить від цього, як і формі її зроблено. Коли оферта зроблено усно без вказівки терміну для акцепту, договір вважається ув’язненим, якщо інший бік негайно заявили про її акцепті. Якщо такого акцепту також не пролунало, то оферент неможливо пов’язаний зробленою їм пропозицією. Коли ж оферта зробив у письмовій формах без вказівки терміну для акцепту, договір вважається ув’язненим, якщо акцепт отримано обличчям, який надіслав оферту, до закінчення терміна. встановленого законом чи іншими правовими актами, і якщо такий термін не встановлено, — протягом нормально який буде необхідний цього часу (ст. 441 ДК). Нормально необхідним вважається час, достатні пробігу цього виду кореспонденції в обидва кінці, ознайомлення із вмістом зробленого пропозиції з складання відповіді нього. Що стосується прибуття відповіді в протягом цього періоду часу, договір вважається ув’язненим. Що стосується виникнення спору цей термін визначатиметься судом з конкретних обставин дела.

Якщо акцепт отримано із запізненням, то доля договору залежить від оферента, котрі можуть залишити поза увагою запізнення відповіді і можу погодитися з укладанням договору або від підписання договору в виду зволікання з відповіддю з його пропозицію. Якщо оферент, який одержав акцепт із запізненням, негайно повідомить боці ухвалення її акцепту, отриманого із запізненням, договір вважається ув’язненим. Стаття 442 ДК передбачає і випадок, коли відповідь про згоду укласти договір (акцепт) прибув із запізненням, але потім із нього видно, що він відправили своєчасно. Про прибуття акцепту із запізненням на цій ситуації знає лише оферент-. Акцептант ж, вважаючи, відповідь отримано оферентом своєчасно й договір укладено. може розпочати його виконанню й понести відповідні витрати. З метою запобігання цій витрат на оферента, котрий бажає визнати договір ув’язненим, покладається обов’язок негайно оповістити інший бік про набуття акцепту із запізненням. У разі невиконання цей обов’язок відповідь зізнається опоздавшим і боку вважаються пов’язаними договором.

2. Момент і важливе місце укладання договора.

Важливе значення під час укладання договорів набуває питання часу і піднятому місці укладення міжнародних договорів. У договірному відношенні застосовується законодавство, чинне на даний момент реєстрації того території, де було заключен.

Аби вирішити низки питань, що з правовими наслідками договору, визначальне значення має вказівку місця реєстрації. Так. стосовно деяким ситуацій ст. 316 ДК ставить встановлення місця виконання зобов’язання залежить від місця підписання договору (чи, що таке саме, місця виникнення зобов’язання). Ілюстрацією служать деякі колізійні норми, наприклад ст. 165 зберіг поки що свою силу щодо них Основ громадянського законодавства 1991 р. У ньому встановлено, що «форма угоди підпорядковується праву місця її скоєння… Права й обов’язки сторін із угоді визначаються з права місця її скоєння, якщо інше встановлено угодою сторін. Місце скоєння угоди визначається за радянським праву».

ДК вперше містить загальну з цього приводу норму — ст. 444. У ньому пріоритет віддається місцеві укладання, зазначеному у договорі. І лише за відсутність ньому такого вказівки місцем підписання договору визнається місце проживання (громадянина) чи місце перебування (юридичної особи) оферента.

Громадянські правничий та обов’язки завжди наведено до певному часу. Вже з на цій причині значення має тут встановлення моменту їх виникненню. У кількох випадках, коли йдеться про права та обов’язки, важливо визначити момент, від якого договір починає діяти. Тепер ДК, також, увімкнув у свій склад з цього приводу спеціальну норму: відповідно до ст. 425 ДК договір набирає чинності і стає дотикальним для сторін з реєстрації; сторонам надається право погодитися, що умови договору поширюються з їхньої відносини, виниклі до укладання договора.

За загальним правилом (п. 1 ст. 433 ДК) договір визнається укладеної час обличчям, який надіслав оферту, її акцепту. У зв’язку з цим, як ми вже згадували, має важливого значення дата отримання акцепту оферентом. Саме з цим дати договір вважається ув’язненим. Проте є два винятки з цієї спільної правила.

1. Якщо згідно до закону для підписання договору необхідна також передача майна, договір вважається пов’язаним із моменту передачі відповідного майна (п. 2 ст. 433 ГК).

У цьому необхідно пам’ятати, що, згідно зі ст. 224 ДК передачею визнається як вручення речі придбавачу, а й здавання речі перевізникові до відправки придбавачу чи здавання до організації зв’язку для пересилки покупцеві речей, відчужених без зобов’язання доставки.

Річ вважається врученій покупцеві з її фактичного надходження володарем набувача чи зазначеного їм лица.

Якщо на момент підписання договору відчуження речі вже перебуває у володінні набувача, річ визнається переданої йому з це про момента.

До передачі речі прирівнюється також передача товарораспорядительного документа її у (наприклад, коносамента).

З часу передачі майна вважаються ув’язненими договори: купівліпродажу, міни, дарування, оренди, безоплатного користування і др.

2. Договір, підлягає державної реєстрації речових, вважається пов’язан им із моменту її реєстрації, якщо інше встановлено законом (п. 3 ст. 433 ГК).

Вимога закону реєстрацію договору одна із обов’язкових умов, що висуваються до його висновку. Без дотримання цього вимоги договір буде визнано незначним. Наприклад, ст. 574 ДК передбачає обов’язкової реєстрації договору дарування нерухомого майна. Це означає, що така договір може бути обов’язково зареєстрований. Недотримання цієї вимоги тягне нікчемність такого договора.

У той самий час договір купівлі-продажу нерухомості має бути укладений в письмовій формах шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, І недотримання саме його запровадження тягне недійсність цього договору. А державної реєстрації речових підлягає не самого договору, а лише перехід права власності на нсдвижиуюсть. Докладніше даний питання врегулюють з прийняттям федерального закону про державної реєстрації прав на нерухомого майна і операцій із ним, був у ст. 131 ГК.

Застосування п. 3 ст. 438 ДК ставить перед сторонами, інші учасники громадянського обороту, і навіть перед судом питання моменті, щоб у цій ситуації договір повинен вважатися ув’язненим. На погляд, є підстави й у тому випадку виходити із загального принципу визначення моменту підписання договору. Отже, договір вважається укладеної момент, коли оферент знав про скоєнні відповідачем відповідних дій. Наведене становище означає, що протягом вказаної у оферті терміну має йти або саме виконання, або одержання оферентом сповіщення з цього приводу. Інше рішення поставило в скрутне становище оферента, оскільки означала б подовження дії зв’язаності межі терміну, вказаної у оферте.

У арбітражної практиці виникло питання про можливості підписання договору з допомогою конклюдентных дій обох сторін. Зокрема, можна послатися одне з опублікованих судових справ. Суть його зводилася до наступного: комбінат будматеріалів відвантажив заводу фарбу, а той, отримавши її, відмовився від оплати. Президія Вищої Арбітражного Судна РФ відхилив позов. Заодно він відкинув твердження позивача у тому, що відповідач не виконав повністю свого зобов’язання в укладеним з нею усно договору. У рішенні було підкреслено, що договір між сторонами взагалі існував: відвантаження фарби однією стороною і видача вантажу другий що неспроможні створити договір, що у цьому випадку був дотримано основне вимога договору: необхідність узгодження істотних умов договора1.

У одному з розглянутих Президія Вищої Арбітражного Судна РФ суперечок виникло питання про тому, чи можна вважати договір між сторонами ув’язненим. У Постанові зазначалося: оскільки товар поставили і прийнято без претензій другий стороною, від цього следует:

«Поведінка сторін свідчить у тому, що вони мали намір укласти договір і буде цей намір выполнили"2. Таке рішення Президія Вищої Арбітражного Судна РФ міг терпіти лише оскільки боку уклали письмовий договір і конклюдентные дії здійснювалися на виконання цього договора.

Розділ 3. ЗМІНА І РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРА.

1.Порядок зміни і розірвання договора.

Господарська діяльність організацій ввозяться умовах постійно мінливих обстановки, що зумовлює необхідність своєчасно змінювати договори, регулюючі участь цих організацій цивільному обороті, аби становище договору відповідали що складається ситуации.

Зміна і розірвання договору, як і його висновок, підпорядковуються певним правилам.

Відповідно до п. 1 ст. 452 ДК угоду про зміну чи розірвання договору відбувається у тій формі, як і договір, коли з закону, інших правових актів, договору чи звичаїв ділового обороту не випливає иное.

Інший порядок зміни чи розірвання договору встановлено тим випадків, коли договір змінюється чи розривається за угоді сторін, а, по вимозі а такою. Якщо ця потреба спирається одне з підстав, наведених, порядок зміни чи розірвання договору наступній. Зацікавлена сторона зобов’язана направити боці пропозицію про зміну чи розірвання договору. Друга зобов’язана в термін, вказаний у пропозиції чи встановлений законі чи договорі, а за його відсутності — в тридцятиденний термін, направити боці, зробила пропозицію про зміну чи розірвання договора:

1) або повідомлення про згоду з предложением;

2) або повідомлення про усунення предложения;

3) або повідомлення про згоду змінити договір на інших умовах. У першому випадку договір вважається відповідно зміненим чи розірваним в останній момент отримання повідомлення про злагоді стороною, зробила пропозицію про зміні чи розірвання договору. У другий випадок, соціальній та разі неотримання відповіді у призначений термін, зацікавлена сторона вправі звернутися до суду з вимогою про зміну чи розірвання договору, що й дозволить що виник суперечка. У третьому разі сторона, що зробила пропозицію про зміну договору, може прийняти пропозицію контрагента. За такого стану договір вважається зміненим за умов, запропонованих контрагентом. Якщо сторона, що зробила пропозицію про зміну договору, погодиться зі зустрічним пропозицією контракту, вона вправі звернутися до суду з вимогою про зміну договору. У цій ситуації умови, підлягають зміни, визначатимуться рішенням суда.

У п. 2 ст. 452 ДК особливо підкреслюється, що й вимога щодо зміні або про розірвання договору то, можливо заявлено в суд тільки після отримання відмови з іншого боку попри пропозицію змінити чи розірвати договір або неотримання відповіді вчасно, вказаний у пропозиції чи встановлений законом або договором, а за його відсутності — в тридцятиденний срок.

Разом про те слід пам’ятати, що не можна розірвати або змінити вже виконаний договір. Річ у тім, що договір, як і, як і заснований у ньому зобов’язання, припиняються унаслідок їх належного виконання (ст. 408 ДК). Отож не можна розірвати або змінити то, чого на момент зміни чи розірвання не существует.

Зміна і розірвання договору можна тільки по взаємному угоді сторін. Можливість змінювати умови договору з угоді сторін є важливим правомочием, що належить сторонам. Це правомочність зумовлено правом осіб, що у договорі, волю договору (ст. 1, 421 ДК), реалізуючи яке боку вправі як укладати договори, і змінювати их.

У основі зміни і розірвання договору з угоді сторін перебуває спільне волевиявлення його, відповідне волі кожного також спрямоване зміну чи розірвання договору на узгоджених з-поміж них условиях.

Зміна і розірвання договору можливо за згодою сторін, якщо інше не передбачено ДК, інших законів чи договором. Приміром, боку можуть включити до договорі розірвання договору з ініціативи однієї зі сторін в разі настання певних обстоятельств.

За загальним правилом угоду про зміну чи розірвання договору відбувається у тій формі, як і договір, коли з закону, інших правових актів, договору чи звичаїв ділового обороту не випливає інше (п. 1 ст. 452 ГК).

Оскільки договір то, можливо полягає у будь-якій формі, передбаченої з метою угод, те й угоду про зміну чи розірвання договору то, можливо скоєно відповідно усній, простий письмовій чи нотаріальної формах. У цьому зміни і розірвання договору (як і договір) в письмовій формах може бути скоєно як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, і шляхом обміну документами за допомогою поштового, телеграфної, телетайпной, електронної чи іншого зв’язку, що дозволяє напевно встановити, що він походить від боку по договору.

Якщо боку домовилися про взяття угоди про зміну чи розірвання договору певну форму, воно вважатиметься ув’язненим після надання йому домовленої форми, хоча б законом для угод даного виду таку форму не требовалась.

З цього випливає, наприклад, що сторони можуть включити до договорі, складеному у дуже простій письмовій формах, правило у тому, що зміни цього договору мали бути зацікавленими нотаріально засвідчені. Цей приклад, звісно, практично застосовується дуже рідко. Він лише ілюструє зазначені положення закону. Більше поширена випадок, коли договір полягає, наприклад, шляхом обміну документами відповідно до встановленими правилами, та заодно боку домовляються у тому, що зміни цього договору можуть відбуватися лише шляхом складання одного документа, підписаного сторонами.

Коли щодо певних видів договорів законом встановлено й вимога щодо їх обов’язковій державній реєстрації, то, при внесенні змін — у такі договори зги зміни також підлягають державної реєстрації я набирають сили з їх реєстрації, якщо інше не встановлено законом.

Що ж до розірвання угод, висновок яких вимагає і державної реєстрації речових договору, вона й має бути зарегистрировано.

Недотримання вимог до форми внесення змін — у договір, а випадках, встановлених законом, — вимоги про державної реєстрації речових тягне недійсність цих змін по загальними правилами визнання угоди недействительной.

Що стосується одностороннього відмовитися від виконання договору в цілому або частково, коли така відмова допускається законом чи угодою, сторін, договір вважається розірваним чи зміненим. Рішення судна у таких випадках не требуется.

Там, коли можливість зміни чи розірвання договору не передбачена законом чи договором і сторонами що немає звідси угоду, договір можна змінити чи розірвано на вимогу однієї зі сторін тільки за рішенням суду й лише у наступних случаях:

1) при істотному порушенні договору інший стороной;

2) у зв’язку з істотним зміною обставин, у тому числі боку виходили під час укладання договора;

3) у деяких випадках, передбачені законами чи договором (ст. 450, 451 ГК).

1. Відповідно до п. 2 ст. 450 ДК істотним визнається таке порушення договору однієї зі сторін, що вабить заподіяння боці шкоди, у якому вона у значною мірою позбавляється того що її вправі розраховувати під час укладання договора.

Тобто визнання порушення договору істотним необхідно наявність одночасно всіх наступних умов: а) висновок цього договору уповноваженими особами в належної формі з усіх необхідних згідно із законом умов; б) підтвердження факту порушення договору однієї зі сторін; в) заподіяння боці такої шкоди, у якому вона у значною мірою позбавляється того що її може розраховувати при укладанні договору; р) наявність причинно-наслідкового зв’язку між порушенням договору однієї зі сторін і заподіянням зазначеного шкоди боці; буд) наявність провини (наміру чи необережності) у діях боку, яка порушила договір, крім випадків, коли законом чи договором передбачені інші підстави відповідальності (наприклад, відповідно до п. 3 ст. 401 ДК під час здійснення підприємницької діяльності обличчя несе відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання, а то й доведе, що належне виконання неможливо було внаслідок непереборної сили, тобто надзвичайних і непредотвратимых при даних умовах обстоятельств).

Цей перелік видається трохи громіздким, проте є універсальним, тобто охоплює практично всі можливі ситуації та, ще, містить у собі алгоритм пошуку «зачіпки «за бажання одній з сторін змінити его.

2. Однією з найпоширеніших випадків, передбачених ДК і які надають декларація про зміну цін і розірвання договору однобічному порядку, є суттєва зміна обстоятельств.

У статті 451 ДК визначено, що суттєвими визнають такі зміни обставин: а) зміна тими обставинами, у тому числі боку виходили при укладанні договору, якщо інше не передбачено договором або випливає з її суті; б) зміна обставин настільки, що, якби боку могли це розумно передбачити, договір взагалі було б ними укладено чи було б укладено істотно відмінних условиях.

Однак у цьому разі до передачі спору про зміну чи розірвання договору суд боку зобов’язані вжити заходів для досягненню згоди про приведення договору відповідність до істотно зміненими обставинами або про його розірвання, і лише за недосягненні згоди договір можна змінити судом на вимогу зацікавленої сторони при наявності одночасно наступних умов: а час укладання договору боку виходили речей, що таке зміни станеться; б) зміна обставин викликано причинами, які зацікавлена сторона не могла подолати після їх виникненню за тієї міри дбайливості і обачності, від неї була потрібна характером договори та умовам обороту; у виконанні договору без зміни умови настільки порушило б відповідне договору співвідношення майнових інтересів сторін і призвело до для зацікавленої сторони такий збитки, що вона у значною мірою втратила б, потім мала право розраховувати при укладанні договору; р) зі звичаїв ділового обороту чи істоти договору не, випливає, що ризик зміни обставин несе зацікавлена сторона.

При розірвання договору в судовому порядку неодмінною умовою є дотримання сторонами процедури досудового врегулювання спору. Цю процедуру законом детально не регламентована, в п. 2 ст. 452 ДК встановлено лише, що сторона вправі пред’явити до суду вимога про розірвання договору лише після отримання відмови з іншого боку на пропозицію розірвати договір або після неотримання відповіді вчасно, вказаний у пропозиції чи встановлений законом або договором, а за його відсутностів тридцятиденний срок.

Практично процедура досудового врегулювання спору виглядає наступним образом.

1. Зацікавлена сторона за наявності для розірвання договору спрямовує боці пропозицію розірвати договор.

2. Сторона, отримавши така пропозиція, трактується і: чи дає нею відповідь вчасно, певний: а пропозиції про розірвання цього договору; б) у законі стосовно даному виду договорів; в) в укладеному з-поміж них договорі; р) за відсутності терміну — за тридцяти днів, або відповідає в вищевказаний срок.

3. Що стосується отримання відмови на пропозицію або ненадходження відповіді нього на термін зацікавлена в розірвання договору сторона вправі звернутися до суду з позовом про про розірвання даного договора.

При недотриманні сторонами встановленого порядку розірвання договору арбітражного суду, який одержав позовна заява, зобов’язаний повернути його без рассмотрения.

Позовну заяву про розірвання договору подається до суду з місцеві перебування боку, яка реалізує товари, виконує праці та надає услуги.

Зблизька спору суд розмірковує так, що позивач має довести необхідність свого вимоги. Суд також сам перевіряє наявність підстав для розірвання договору Якщо вимога позивача про розірвання договору обгрунтовано і доведено, то суд ухвалює рішення про розірвання договора.

Якщо суду ухвалює рішення про розірвання договору внаслідок істотно змінених обставин, він у вимозі будь-якої зі сторін повинен визначити наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесені ними в в зв’язку зі виконанням цього договора.

Розірвання договору завжди веде до припинення що виникли з його підставі обязательств.

Договір вважається зміненим чи розірваним з, встановленого сторонами. Таке рішення набирає чинності з досягнення сторонами угоди про зміну чи розірвання договору, а разі потреби їхнього епістолярного оформлення — з надання угоді про зміну чи розірвання договору належної форми. У цьому відшкодування заподіяних зміною чи розірванням збитків регулюється угодою сторон.

Коли договір змінюється чи розривається через суд знову, то зобов’язання сторін вважаються зміненими чи припиненими з вступу цього рішення судна у чинність закону. Проте суд має право призначити термін, від якого договір вважається зміненим чи расторгнутым.

За загальним правилом боку немає права вимагати повернення те, що було виконано вони за зобов’язанню досі розірвання договору. Щоправда, цю норму перестав бути імперативній. Законом чи угодою сторін може бути передбачені інші наслідки розірвання договора.

Наслідки зміни чи розірвання договору судом внаслідок істотного зміни обставин дещо відрізняються загальних наслідків зміни чи розірвання договору. І тут суду з вимозі будь-якої зі сторін визначає наслідки зміни чи розірвання договору. Під час ухвали рішення суд повинен виходити із необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесені ними в через відкликання виконанням цього договора.

Інші наслідки залежить від підстави зміни і розірвання договору. Якщо договір змінено чи розірвано внаслідок істотного порушення договору, допущеного однієї зі сторін, то інший бік вправі вимагати відшкодування збитків, заподіяних зміною чи розірванням договора.

Відшкодування збитків одна із найпоширеніших засобів захисту цивільних прав. Під збитками розуміються витрати, які обличчя, чиє право порушено, справило чи має зробити для відновлення порушеного права, втрата чи ушкодження її майна (реальна шкода), і навіть неотримані доходи, які та людина одержала б при умовах громадянського обороту, якби право був порушено (втрачений вигода). З іншого боку, якщо проговорилася особа, яка порушила право, одержало як наслідок доходи, обличчя, право якого порушено, вправі вимагати відшкодування поряд з іншими збитками упущеної вигоди у вигляді не меншому, ніж такі доходы.

При визначенні збитків приймаються до уваги ціни, які були в місці виконання зобов’язання щодня добровільного задоволення боржником вимоги кредитора (або у день пред’явлення позову). На літочислення розміру підлягає відшкодуванню упущеної вигоди впливають заходи, дії й інші приготування, що їх кредитором на її получения.

Зазвичай, збитки відшкодовує сторона, з вини якої розірвано договір. Обличчя звільняється з відповідальності, якщо визнають, що у його діях був провини (у вигляді наміру чи необережності), тобто за того рівня дбайливості і обачності, від нього була потрібна по характеру зобов’язання та технічним умовам обороту, вони прийняли всіх заходів для належного виконання договора.

2. Наслідки зміни і розірвання договора.

Що стосується зміни договору відповідним чином змінюється їхній зміст зобов’язання, заснованого цьому договорі. У цьому зобов’язання змінюється у частині, як і змінили лежить у його основі договір. Розірвання договору завжди веде до припинення що виникли з його підставі зобов’язань. Договір вважається зміненим чи розірваним з, встановленого сторонами. Таке рішення набирає чинності з досягнення сторонами угоди про зміну чи розірвання договору, а разі потреби їхнього епістолярного оформлення — з надання угоді належної форми. У цьому відшкодування заподіяних зміною чи розірванням збитків регулюється угодою сторін. Коли договір змінюється чи розривається через суд знову, то зобов’язання сторін вважаються припиненими із моменту набуття такого рішення судна у чинність закону. Проте суд має право призначити термін, з якого договір вважається розірваним. За загальним правилом боку немає права вимагати повернення те, що було виконано вони за зобов’язанню досі розірвання договору. Щоправда, ця норма перестав бути імперативній. Законом чи угодою сторін може бути передбачені інші наслідки розірвання договору. Наслідки зміни чи розірвання договору судом внаслідок істотного зміни обставин дещо відрізняються загальних наслідків. І тут суду з вимозі будь-якої зі сторін визначає наслідки зміни чи розірвання договору. Під час ухвали рішення суд повинен виходити із необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесені ними у зв’язку з виконанням цього договору. Інші наслідки залежить від підстави зміни чи розірвання договору. Якщо договір розірвано внаслідок істотного порушення договору, допущеного однієї зі сторін, то інший бік вправі вимагати відшкодування збитків, заподіяних зміною розірванням договору. (п. 5 ст.453 ДК). Відшкодування збитків одна із найпоширеніших способів захисту цивільних прав. Під збитками розуміються витрати, які обличчя, чиє право порушено, справило чи має зробити на відновлення порушеного права, втрата чи ушкодження її майна (реальна шкода), а також неотримані доходи, які та людина одержала б при звичайних умовах громадянського обороту, якби право був порушено (втрачений вигода). З іншого боку, якщо проговорилася особа, яка порушила право, одержало як наслідок доходи, обличчя, право якого порушено, вправі вимагати відшкодування поряд з іншими збитками упущеної вигоди у вигляді не меншому, ніж такі доходи. При визначенні збитків приймаються до уваги ціни, які були в місці виконання зобов’язання щодня добровільного задоволення боржником вимоги кредитора (або у день пред’явлення позову). На літочислення розміру підлягає відшкодуванню упущеної вигоди впливають заходи, дії й інші приготування, що їх кредитором на її получения.

Обов’язок відшкодувати збитки може лягти як на бік, нарушившую умови договору, а й у державні органи, а також органи місцевого самоврядування. Це відбувається у разі заподіяння збитків громадянинові чи юридичній особі внаслідок незаконних діянь або бездіяльності державні органи, органів місцевого самоврядування чи посадових осіб цих органів. Однією з таких дій є видання зазначеними органами актів, які відповідають законам або іншим суб'єктам правовим актам.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Проведений у «справжній роботі аналіз чинного законодавства, регулюючого інститут підписання договору, і навіть суміжні правовідносини, вивчення літератури, узагальнення судової практики дозволяє зробити низку висновків, що зводяться до следующем.

Призначення договору у тому, що вона є самостійним підставою виникнення зобов’язання. У місці про те договірні зобов’язання іноді діють паралельно з недоговорным, захищаючи його плі інакше забезпечуючи його цели.

Ведучи мову про близькості зобов’язань, що виникають з договору ЄС і з недоговорных відносин, з певними застереженнями зазначити способи забезпечення зобов’язань. Чотири з названих на ДК шести способів забезпеченнянеустойка, заставу, поручництво, задатоквиникають, як правило, з договору. Не належить до двох іншим що в Кодексі способам забезпечення зобов’язань. Маю на увазі утримання, яке виникає безпосередньо на закон й за правилами зазначених у законі (ст. 3₅₉ і 360 ДК), і навіть банківську гарантію, яка, навпаки, полягає в односторонньої угоді (ст. 368ГК). Проте п л і двоє способу може мати метою забезпечити зобов’язання боку, породжене практично будь-яким договором.

Особливого характеру договору, і зокрема відзначене вище подвійне значення відповідного поняття знаходять більш-менш адекватне свій відбиток у структурі кодексу. Укладаючи договір, боку мають керуватися главою про угодах (маю на увазі необхідність відповідності договору умовам дійсності угод); главами, присвяченими загальним положенням зобов’язання (вони сьогодні визначають, як мають здійсняться договори, може забезпечуватися виконання і її відповідальність настає у разі їх порушення); нормами присвяченими умовам договорів, і навіть порядку їх укладання (частину цих норм належить до договорівугодам, інші ждо договорам-правоотношениям).

Такий важливий інститут громадянського права як підписання договору, регулюється ДК, безліччю законів і нормативних актів. Зокрема, договірні правовідносини регулюються крім підрозділу 2 розділу III («Загальні засади про договорі «) та голів розділу IV ДК («Окремі види зобов’язань «), ще й нормами, що входять у склад загальної частини Цивільного кодексу цілому, так само як загальної частини зобов’язального права. Маю на увазі статті розділу 1 («Загальні засади») і підрозділу I розділу III («Загальні засади про обязательствах»).

Вказаними нормами кодексу правове регулювання договорів не вичерпуються. При регулюванні договорів відповідні статті ДК зазвичай містять посилання або тільки до Закону (варіант: до ДК й інших законів), або до Закону й іншим правових актів, під якими маються на увазі, крім законів, укази Президента РФ і постанови Уряди РФ. Іноді використовується стосовно конкретних випадках який міститься у самої ст. 3 ДК термін «нормативні акти», який у принципі охоплює акти, прийняті будь-якими органами РФ, а передбачених Кодексом випадках також суб'єктами Федерації і муніципальними образованьями та його органами.

Список використаної літератури та нормативних актов.

1. Конституція Російської Федерації від 12.12.1993 г.

2. Цивільний кодекс РРФСР від 11.06.1964 р. (зі змінами на 26.01.1996 р., за станом 01.03.1996 г.).

3. Цивільний кодекс РФ, частина перша від 30.11.1994 р.. N51 -ФЗ, частина друга від 26.01.1996 р. N14-ФЗ (за станом 01.09.1998 г.).

4. Кодекс про адміністративні правопорушення РФ.

5. Основи громадянського законодавства Союзу і республік від 3 1.05.1991 р. (зі змінами на 26.01.1996 р. На 01.03.19 г.).

6. Основи законодавства Російської Федерації про нотаріат від 11.02.93 р. № 4462−1 // Відомості РФ, 1993, № 10, ст. 357.

7. Про державне матеріальному резерві: Федеральний закон від 23.11.1994 г.//СЗ РФ. 1995. N1.CT.3.

8. Про державне оборонне замовлення: Федеральний закон від 24.11.1995 г.// Вісник ВАС РФ. 1996. Nl. Ст. 6.

9. Про природні монополії: Федеральний закон від 19.07.1995 г./7 Законодавство і економіка. 1996. N19−20. З. 14.

10. Про постачання продукції для федеральних державних потреб: Федеральний закон від 13.12.1994 г.//СЗ РФ 1994. N34.C.3540.

11. Про державну програму приватизації державних підприємств і муніципальних підприємств Російської Федерації: указ президента РФ від 24.12.1993 г.//Собрание актів РФ. 1994. Nl. Ст. 2.

12. Про вдосконалення функціонування та розвитку системи організації повітряного руху на Російської Федерации:

Постанова Уряди РФ від 03.05.1994 г.// СЗ РФ. 1994. N3. У розділі ст. 217.

13. Про заходи з забезпечення поставок продукції (товарів) до віддалених районів Крайньої Півночі і прирівняні до них місцевості: Постанова верховного ради РФ від 04.10.1992 г.//Ведомости РФ 1992. N 16. У розділі ст. 843.

14. Коментар до Арбітражному процесуальному кодексу.

Російської Федерації. М. " .Контракт, 1995. З. 52.

15. Коментар до цивільного кодексу Російської Федерації. Частина перша. М.:Юринформцентр, 1995. З. 426.

16. Інформаційне лист Вищої Арбітражного Судна Російської Федерації від 19 січня 1993 г.//Вестник ВАС РФ. 1994. N8.С. 100.

17. Постанова Президії Вищої Арбітражного Судна Російської Федерації однієї зі справ, що з спонукою укласти договір купівлі нежитлового приміщення за наявності обставин, передбачених Указом президента Російської Федерації від 24 грудня 1993 р. //Вісник ВАС РФ. 1996. N8. З. 52.

18. Александров Н. Г. Право і «законність під час розвиненого будівництва комунізму. М.: Госюриздат, 1961. З. 157−158.

19. Андрєєв С.Є., Сивачева І.А., Федотова А.І. Договір: висновок, зміна, розі рвання. М: «Проспекта». — 1997 р. З. 9−56.

20.Брагинский М. И., Витрянский В. В. М., 1998 р. С.154−197.

21. Брагинський М. И., Шапкина Г. С. Господарські договори в матеріально-технічному постачанні. М.: Економіка, 1976. З. 182 і ел.

22. Гавзе Ф. И. Указ. тв. З. 92.

23. Гавзе Ф. И. Соціалістичний цивільно-правової договір. М.: Юридична література. 1972. З. 8.

24. Громадянське право: Підручник. Ч. 1. Під ред. О.П. Сергєєва, Ю. К. Толстого. — М.: Проспекта, 1998.

25. Громадянське право. T.I. Під ред. О. П .Сергєєва, Ю. К. Толстого. СПб.: «Теис», 1996. З. 445−446.

26. Цивільно-правової договір та її функції. Міжвузівський збірник наукової праці. Свердловск. УрГУ, 1980. З 8−10.

27. Маркс До., Енгельс Ф. Тв. 2-ге вид., т.23, З. 187.

28. Покровський І.А. Історія римського права. Петроград, 1918. З. 291 і ел.

29. Розенберг М. Г. Контракт міжнародної купівлі-продажу. М.: Вид-во Міжнародного центру економічного розвитку, 1996. З. 36−37.

30. Халфина P.O. Указ. тв. З. 207.

31. Шершеневич Г. Ф. підручник російського громадянського права. Т. 2.

32. Эннекцерус Л. Г. Цит. раб. Т. 1. Напівтім 2. З. 175. 1 Покровський І.А. Історія римського права. Петроград, 1918. З. 291 і сл. 1 Маркс До., Енгельс Ф. Тв. 2-ге вид., т.23, з. 187. 1 Эннекцерус Л. Цит. раб. Т.1. Напівтім 2. З. 175.

1 Халфина Р. О. Указ. тв. С. 207. 2 Гавзе Ф. И. Указ. тв. З. 92. 1 Закон. 1997. № 1. С. 110. 2 Вісник Вищої Арбітражного Судна Російської Федерації. 1996. № 1. С.54- 55.