Сяяло сонце Олександра... сяяло всім

Сяяло сонце Олександра… сяяло всім! (Про. Мандельштам) Геніальному російському поетові Олександру Сергійовичу Пушкіну вже років. Вже майже років сяє сонце Олександра… сяє всім. Після загибелі Пушкіна на дуелі його ім'ям названо «сонцем нашої поезії». Його твори існує вже багато і житимуть не одну сотню років. «Сонце Олександра» будь-коли закотиться, він буде завжди сяяти… сяяти всем!

Напевно, важко знайти у Росії, та й в усьому світі, мабуть, такого людини, який читав б твори цього великого поета. Будь-який людина знайомиться має з доробком Олександра Сергійовича ще ранньому дитинстві. Ще будучи дітьми, ми всі запам’ятовуємо чудові пушкінські строки:

У лукомор’я дуб зелёный;

Златая ланцюг на дубі том:

І днем і тільки вночі кіт учёный.

Все ходить по ланцюгу навколо… или.

Вітер на море гуляет.

І кораблик подгоняет.

Він втікає собі у волнах.

На роздутих парусах.

А казки Пушкіна? Казки про золотом петушке, про мертвої царівною, про попці і працівника його Балді, про рибака і золотою рибку і ще його казки — усе це ми починаємо читати у дитячому віці. Коли ми не вміли читати, усе це ми всотували з голосу матері. Цими творами ми відкриваємо собі цього великого поета — Олександра Сергійовича Пушкіна. А потім, покохавши його, читаємо й інші його твору. За казками Пушкіна ми починаємо читати вже такі твори, як «Руслан і Людмила» і «Євґєній Онєґін». За цими поемами ми читаємо складніші, глибоко філософські твори Олександра Сергійовича. Всі ці твори вчать нас жити. Без них були б зовсім іншими. Вони виховали нас такими, які ми сьогодні є. Олександре Сергійовичу завжди вчить людини бути людиною, вчить його жити по-людськи. Усе життя, починаючи із раннього дитинства, ми проходимо з Пушкіним. «Сонце Олександра» сяє людям всіх возрастов.

Найперші вірші Пушкіна вже засяяли щодо його сучасників. Ще, навчаючись у ліцеї, він став відомим у суспільстві, у 17-их літературних колах. Юний поет у 20-ті роки став виразний за ту вулканічної атмосфері, яка усталилася у Росії на той час. Не як член будь-якого таємного суспільства він спілкувався з багатьма передовими людьми свого часу. Його вірші і висловлювали високі цивільні пориви молоді минулих років, і зміцнювали їх. «Зірка чарівного щастя», зірка свободи була дороговказної зіркою Пушкіна та декабристів. Особливе вплив на читача мала волелюбна лірика поета. Ода «Вільність», «Казки» (Noel), «До Чаадаєву», «Село» отримали стала вельми поширеною у Росії той час. Протест проти тиранії і гімн свободі, звучало в «Вільності» поділяли багато. Вражала викриття «панства дикого» у вірші «Село». Перша частину акцій цього вірші є картини прекрасної російської природи, але «серед квітучих ланів та гір друг людства сумно помічає» нелюдські умови життя серед «панства дикого», яке присвоїло собі та своїм працю, і власність, та палестинці час хлібороба, худе рабство несе тут тяжкий ярём. Палка надія поета — побачити народ, не угнетённым, побачити «над батьківщиною свободи просвещённой» прекрасну зорю. Висока громадянськість і гуманізм поета сяють за тими словами цього вірші. Особливо яскраве і з мої улюблені віршів — це вірш «До Чаадаєву», у чому щиро і палко виражено гаряче почуття честі, гідності й любові до родине.

Поки свободою горим,.

Поки серця для честі живы,.

Мій друг, вітчизні посвятим.

Душі прекрасні порывы.

З особливою силою сяють нам, для молоді, рядки Пушкіна про й любові. Вірність святому дружньому союзу має підтримку в сердцах:

Друзі мої, прекрасний наш союз.

Він, як душа, нероздільний і вечен,.

Неколебим, вільний і беспечен.

Читаю елегію «До моря» і бачу, і чую пушкінське море. Воно величаво спокійно, то мятежно і все одно несамовито. Море стає співрозмовником та інше не лише поета, а й моїм. Поет захоплює нас, нагадуючи про Наполеона і Байрона, в, а хто печальний роздумі про долю людства, його важкому суперечливому пути.

Ще один витвір Олександра Сергійовича — «Вакхическая пісня». Це світлий, життєствердний дух пушкінського творчості. Це гімн Любові, музам, Розуму. У цьому вся вірші виражається пушкінська віра у торжество високих і прекрасних почав життя. Як п’янко звучить: «Хай живе сонце, так сховається пітьма». Микола Васильович Гоголь якось висловився: «Пушкін — це живий російський чоловік у її розвитку, як він, то, можливо, з’явиться через років». Пушкін в деяких своїх віршах постає як б суперником саму природу. Як говорив Бєлінський, поет втілював дійсність у прекрасні й огрядні ідеальної життя образи. Небесне він звертає в земне, а земне просвітлює небесним. Вірш «Осінь» відкриває нам пушкінське розуміння прекрасного. Він відкриває нам своєрідність і неповторність часів року у російській природі. Кожну строфу-картину відрізняє точність і видимість кожної деталі. Пейзажні картини переростають у роздумах про призначення поезії і власної судьбе.

У вірші «Знову я відвідав» вона розмірковує про швидкоплинності життя, невідворотності змін, відвідавши ті місця, той куточок землі, де зараз його провів вигнанцем двох років. З ніжністю згадує він няньку, любовно дивиться на родинний маєток. Біля старих знайомих — двох сосен розрослася молода гай. Він бере закон життя, закон буття, вітає «плем'я молоде незнайоме» і вірить, що нащадки його згадають, як пам’ятає разом з вдячністю тих людей, із якими зустрічався у житті у тих местах.

Багатьом сяють й інші його твору. Чимало можна було б написати про такі його віршах, як «Пророк», «Пам'ятник» та інших. Вірш «Пророк» закінчується рядками: Як труп, у пустелі я лежав, І Бога глас до мене заволав: «Повстань, пророк, і виждь, і внемли Виповнися волею моєї, І, обходячи моря, и землі, Дієсловом пали серця людей». Пушкін і палив завжди дієсловом серця людей. Він мав служити людям, тривожити їхні думки, хвилювати них їхні почуття і спонукати їх до розуміння життя. Він мав «сяяти» всіх людей. У вірші «Пам'ятник» поет пише що «пам'ятника», їм спорудженому «не зарастёт народна стежка», тобто народ будь-коли забуде його твору. Його сонце, сонце пушкінської поезії світитиме людям вечно.

«Сонце Олександра» сяяло всьому російському народу: і селянам, і декабристам, й оснащено всім його ліцейським друзям. Немає жодної шару суспільства, якому було б написано якесь пушкінське твір. Свої вірші він присвячував і своєму братові, й коханої дружини своєї - всім. Навіть, перебувають у засланні, Пушкін не забував про своєму народі й писав йому свої чудові вірші. Важко було уявити, як і пітьмі жили б, якби років тому не народилося б «сонце нашої поезії», сонце, який ось от уже майже років сяє всем.