Дитинство, обпалене війною

Дитинство, попечене войной.

Я часто замислююся, навіщо живу, І що мене у майбутньому? Хто я загалом у цьому світі, чи маю право називатимуть себе людиною, заслужила чи на повагу до себе?

Кожен має домогтися чогось життя, накреслити собі мета і прагне до неї. Кожен людину, є своя мрія. Я мрію закінчити добре школу, мати улюблену професію, сім'ю, досягти багато у життя, бути, у ній останнім людиною, спілкуватися із інтересних людей й радіти кожного дня, який запропонував мені подарувала жизнь.

За що ж мріяли діти, яких війна позбавила всього, навіть дитинства? Адже не за літами дорослим — це важко. До чого у ті далекі сорокові прагнули мої однолітки і ким хотіли стати? Їх втягли в непотрібну і незрозумілу «дорослу гру», що тривала чотири тривалих і нескінченних року. Вони як і, як і це, навчалися у школі, відвідували різні гуртки: співали, танцювали, майструвати. Діти любили життя, радіючи променям ранкового сонця, галасу дощу, і запаху польових квітів. На зміну всього цього прийшли темні і страшні дні. Хлопці було невідомо, що й чекає завтра, яке року новий іспит їм піднесе доля! Ось як про свого дитинстві пише Олексій Недогонов:

Ми книжки читали про щастя — і їх спалювали загинув у вогні; ставили зірки на ялинках — на єврейської спині, ми конвалії рвали руками — і їх зрізали ножем; стрижів ми ловили сильцями для їжі - і їх збивали ружьем.

Скільки дівчаток і хлопчиків брали в полон, вивозили в німецьке рабство, гнали в концлагеря… Некоторым пощастило, і вони з дорослими йшли воювати, щоб боронити улюблену батьківщину. Дітей, хто залишився тилу, також обійшла війна, торкнувшись своїм сивим крилом. Вони вижили, але було аж ніяк легше. Вони терпіли голод і холод, багато годинникові вахти у верстата без сну й відпочинку, втрачали рідних і близких.

Хай жодного хотіла себе з їхньої місце, все одно не відчую повною мірою їх страху, мук і головний біль, я лише розумію, що діти набагато краще морально робота як фізично, ніж хлопці моє час. Багато хто живуть одним днем, їх цікавить, що у майбутньому їхня самих, а про все людстві. Поглянувши що на деяких моїх однолітків мені просто стає страшно: чого ми йдемо? Діти на той час були набагато добрішими, чутливіший, терпиміше і трудолюбивее.

Хлопці, йдучи на фронт, шукали моральної підтримки в батьків, друзів, вчителів. Не забували свої рідні школи, наставників, яких безмірно поважали. Деякі виливали свої страждання у особистих щоденниках. Читаючи відверті історії хлопців, тим більше переміщаюся у те далеке час. Учень 324-й школи пише: «Чесно кажучи, з полегшенням зітхнув, коли отримав на руки атестат, вчитися моторошно набридло — це мені був тоді здавалося. Нині ж — слово честі,! — з якою насолодою вирішував би самі важкі задачки з математики, пітнів б над фізикою! Це така чудове справа — вчитися! «Учні вдячні своїм вчителям за знання, що вони їм дали».

Люди вірили, що ворог розіб'ють й остаточно знищено. За сльози й страждання матерів, втратили своїх дітей, за сльози сиріт, матері яких загинуло у холодній війні, ворогу буде віддано сповна. Вони мусили впевнені, що близький годину розплати за зганьблені розграбування міст і сіл, за знущання та насильство над мирним населенням, за «опалённых війною» і убитих войной.

Одного разу прочитала, як і госпіталь було доставлено Женя-девочка чотирьох років. Їй фашисти розрізали живіт і, поламали руками і ноги. Вже незабаром вона померла. Також постраждали од німців хлопчаки 13−14 років, у яких скинули вибухівку тоді, що вони пасли на луці худобу. Хлопці отримали дуже сильні ожоги.

Сказати про неї «звірі» — мало. Фашист — більше, ніж звір. Це нелюд. Людожер. Кров, людська кров — ось що тримаючи його на ногах.

Хоча пройшло вже 60 років із тієї страшної війни, люди і сьогодні забувають у тому важкому часу, про ветеранів Великої Вітчизняної. Ми молоде покоління, намагаємося зігріти їх теплому і турботою, запрошуючи на шкільні концерти і дружні зустрічі, у свята і будням. Нелегко старим солдатам згадувати «сорокові, фатальні». «Не поранити випадковим словом, зітханням невпопад» наших ветеранів просить Микола Рыленков:

У суворий годину роздуми нас потребу не троньте.

І що не запитуйте нас.

Молчанью навчила нас стало на фронте.

Смерть, що у очі дивилася наш не раз…

Нам було всього відпущено понад меры;

Любов, і гнів, і мужність в бою.

Втрачали ми друзів, рідних, але веры.

Не втратили Батьківщину свою.

Крім Дня Перемоги, який широко і з пошаною відзначається майже переважають у всіх республіках колишнього СРСР, є ще одне пам’ятна дата, про якої мало хто знає. Це день В’язнів Фашизму, заснований з ініціативи ООН і що припадає на 11 квітня. Щороку до Караганді з цього приводу збирається спеціальна конференція, де є представники Облсобеса, Акимата, Ради ветеранів. Таких людей, що пізнали жахи концтаборів в Велику Вітчизняну війну, в нашій області нараховується близько 500 человек.

В.Шайторов, П. М. Кашира, Г. К. Литвин, П. А. Зверьков, Н. А. Рубан, Т. К. Кириллова, В.И.Дучинский…Для них час як вічно саднящая, незагойна рана.

А.В.Шайторова сьогодні немає на нас. Але пережите їм забути неможливо. Про нього знаю про т. е. Виходець із білоруської села Кадило, у листопаді 1941 року разом з матір'ю і чотирма братами було кинуто до концтабору біля колишнього торф’яного заводу під Могилевом. У проклятому місці був по-звірячому убитий двухгодовалый братик семирічного Анатолія. Провівши кілька місяців восени 1942 року у Бобруйском концтаборі, сім'я Шайторовых було переведено до табору смерті Малий Траницен. Якось, згадує А. В. Шайторов, він ледь не попрощався з життям, коли заліз до жодного з фриців в баночку з льодяниками. Той смикнув голодного пацаненка з льодяниками за рукав, а з-під выбившейся сорочки на грішну землю посипалися злощасні цукерки. З зламаним кованим черевиком руба дитина корчився від біль і страху, поки гітлерівець розстрілював навколо дитячої фігурки всю обойму. У травні 1944 року в’язнів поставили у «теплушки» повинні були передати Освенцім. Растреленные радянськими самогетскими склад залишали що залишилися живими. Шайтаровцы лісом дісталися найближчій села, де з їхніми тимчасово дали притулок і сховали від карателів одні старі. Коли пішки добралися додому, на месте118 будинків, у рідному селі залишилися лише 6 (зокрема та його власний, де тулилися вже 38 людина). Якби ліс в окрузі не вижили. Потерпали від рахіту і дистрофії (двадцятирічні Анатолій вагою 47 кг!) у їжу мело все що літало і ползало.

Т.К. Кирилова, уродженка села Львовка Курської області для, згадує, і з подругами рила протитанкові пута, опісля 18 кілометрів його з партією «живого сировини» для великої Німеччини під конвоєм пригнали до станції під Новим Осколом. У 1942 року з концтабору вона потрапила на металлозавод. У місті Уперталь. Найбільше запам’яталося клопи і нескінченного носіння піску з поверху на поверх за найменшу провину. Працювали по 12 годин на день, полягало в одному мрія — виспатися. Серед інших Т. К. Кириллову звільнили американці. В. И. Дучинский вийшли з білоруської села. Юшкевичи, спаленої в часи війни фашистами. Уся родина потрапила до концтабір у Франкфурті - на — Майне. Батьки залишили здоров’я на гумової фабрики, але в дітях солдати Фюрера проводили медичні експерименти. Після звільнення американськими союзниками шість місяців колишні в’язні добиралися на родину.

Мені, як й у кожної нормальної людини, здається цілком природним нехіть до кожному насильству, війні та різноманітних терористичних актів. Найбільше, коли мішенню зла стають діти, найчистіші істоти землі. Тому своє твір мені хотілося б закінчити рядками з вірша Бориса Пастернака.

Настане новий найкращий век,.

Зникнути очевидцы.

Мученье маленьких калек.

Не зможуть позабыться.

С.