Життя Гумільова

Запровадження 3.

1 Освіта Гумільова. 3.

2 Еміграція до Парижа 4.

3 Повернення з Росією. Літературне життя столиці. 6.

4 Акмеїзм Гумільова. 9.

5 Вплив військового періоду на творчість 12.

6 Знов у еміграції 13.

7 Ставлення до революції 16.

8 Загибель поета 18.

Укладання 20.

Список літератури. 22.

Микола Степанович Гумільов народився 3(15) квітня 1886 року у Кронштадті, де його тато, Степан Якович, який закінчив гімназію в Рязані і Московський університет з факультету, служив корабельним лікарем. За деякими даними, сім'я батька походила зі духовного звання, чому непрямим підтвердженням може бути прізвище (від латинського слова humilis, «смиренний »), але дід поета, Яків Степанович, був поміщиком, власником невеликого маєтку Берізки в Рязанської губернії, де сім'я Гумилевых іноді проводила літо. Б. П. Козьмин, не вказуючи джерела, каже, що юний М. З. Гумільов, захоплювався тоді соціалізмом і який читав Маркса (він була на той час Тифлисским гімназистом — отже, це були між 1901 і 1903 роками), займався агітацією серед мірошників, і це викликало ускладнення з губернатором Берізки були пізніше продані, і місце їхніх куплено невеличке маєток під Петербургом.

Мати Гумільова, Ганна Іванівна, уроджена Львова, сестра адмірала Л. І. Львова, була дружиною З. Я. І двадцять років молодша за свій чоловіка. У поета був старшого брата Дмитро і єдинокровна сестра Олександра, в заміжжі Сверчкова. Мати пережила обох синів, але точний рік смерті не установлен.

Освіта Гумилева.

Гумільов є ще дитиною, коли вже батько його пішов у відставку і прийомна сім'я переселилася в Царське Село. Своє освіту Гумільов почав вдома, і потім навчався у гімназії Гуревича, але у 1900 року сім'я переїхала в Тифліс, і він вступив у 4-й клас 2-ї гімназії, і потім перевівся в 1-шу. Але перебування на Тифлісі було недовгим. У 1903 року сім'я повернулося у Царське Село, і львівський поет вступив у 7-й клас Миколаївській Царскосельской гімназії, директором якої у той час було і по 1906 року залишався відомий поет Інокентій Федорович Анненський. Останньому зазвичай приписується великий вплив на поетичне розвиток Гумільова, що у будь-якому разі дуже висока ставив Анненского як поета. Очевидно, писати вірші (і його розповіді) Гумільов почав дуже рано, коли йому було усього вісім років надійшло. Перше поява їх у друку належить на той час, коли родина жило Тифлісі: 8 вересня 1902 року з газети «Тифліський Листок «було надруковано його вірш «Я ліс втік із міст… » .

За всіма даним, навчався Гумільов поганенько, особливо математики, і гімназію скінчив пізно, лише у 1906 воду. Зате за рік до її закінчення гімназії він випустив свою першу збірку віршів під назвою «Шлях конкістадорів », з епіграфом з чи багатьом тоді відомого, а згодом настільки знаменитого французького письменника Андре Жида, якого він, очевидно, читав в оригіналі. Про це першому збірнику юнацьких віршів Гумільова Валерій Брюсов писав «Терезах », що він сповнений «переспівів і наслідувань «і повторює все основні заповіді декадентства, час жили своєї сміливістю і новизною у країнах років протягом двадцяти, а Росії років за десять доти. І все-таки Брюсов вважав за потрібне додати: «Однак у книжці є і кілька прекрасних віршів, справді вдалих образів. Припустимо, що вона лише шлях нового конкістадора що його перемоги і завоювання попереду ». Сам Гумільов більше ніколи не перевидавав «Шлях конкістадорів «і, дивлячись з цього книжку, очевидно, як у гріх молодості, при рахунку своїх збірок віршів опускав її (тому «Чуже небо «він назвав на 1912 року третьої книгою віршів, тоді як у насправді у неї четвертой).

Еміграція в Париж.

З біографічних даних про Гумільова неясно, що він усе-таки робив відразу після закінченні гімназії. А. А. Гумільова, згадавши, що її чоловіка, закінчивши гімназії, за бажання батька вступив у Морський Корпус і він одне літо у плаванні, додає: «А поет на вимогу батька мусив діяти до університету », і далі каже, що вирішив поїхати до Парижа і віддали навчатися у Сорбонні. Відповідно до словника Козьмина, Гумільов вступив у Петербурзький університет вже набагато пізніше, в 1912 року, займався старо-французской літературою на романо-германському відділенні, але курсу не скінчив. До Парижа ж вона справді поїхав й провів закордоном 1907;1908 роки, слухаючи у Сорбонні лекцій з французької літературі. Якщо прийняти це до уваги цього факту, вражає як у 1917 року, коли знову потрапив до Франції, погано писав пофранцузькою, і з погляду граматики, і і з погляду правопису: про його поганому знанні французької свідчить що зберігається у мій архів власноручний меморандум Гумільова набір добровольців в Абіссінії для армії союзників, і навіть його власні переклади його віршів французькою язык.

У Парижі Гумільов надумав видавати невеличкий літературний журнал під назвою «Сиріус », у якому друкував власні вірші та оповідання під псевдонімами «Анатолій Грант «і «К-о », в тому числі перші вірші Анни Андріївни Горенко, що стала невдовзі після його дружиною і котра прославилася під назвою Ахматової - вони були відомі ще у Царського Селу. У одній з пам’яток про Гумільова, написаної невдовзі після смерті Леніна, цитується лист Ахматової до невідомому особі, написане із Києва та датоване 13 березня 1907 року, де писала: «Навіщо Гумільов завів «Сиріус »? Це мене дивує і спричиняє надзвичайно веселе настрій. Скільки несчастиев наш Микола переніс і всі даремно! Ви зауважили, що працівники почтивсе як і відомий і поважні, який у мене? Гадаю що вже знайшло на Гумільова затемнення від Панове. Буває «. На жаль, навіть у Парижі було неможливо знайти комплект «Сиріуса «(всього вийшло три тоненьких числа часопису), і з надрукованого там Гумільовим ми маємо можливості дати у цьому виданні лише одне вірша і частина однієї «поеми в прозі «. Чи були у журналі якісь інші співробітники крім Ахматової і що ховався під різними псевдонімами Гумільова, залишається неясным.

У Парижі ж у 1908 року Гумільов випустив свою другу книжку віршів — «Романтичні квіти ». З Парижа він у 1907 року вчинив свою перше подорож до Африки. Очевидно, подорож це були розпочато наперекір волі батька, по крайнього заходу, і як пише звідси А. А. Гумилева:

Про цю свою мрію [поїхати до Африки].. поет написав батькові, але батько категорично заявив, що грошей, і його благословення на (за тими часів) «екстравагантну подорож «не отримає до закінчення університету. Проте Коля, незважаючи на що, в 1907 року заходився ти дорогою, зекономивши потрібні кошти з щомісячної батьківської зарплати. Згодом поет захоплено розповідав про все побачене: — як і ночував у трюмі пароплава разом із пілігримами, як поділяв із нею їх мізерну трапезу, як було арештований Трувилле за спробу пробратися на пароплав і проїхати «зайцем ». Від батьків це подорож приховувалося, і вони дізналися про нього лише постфактум. Поет заздалегідь написав лист батькам, та її друзі акуратно щодесять днів відправляли їх із Парижа.

У цьому вся оповіданні, то, можливо, і точнісінько: наприклад, залишається незрозумілим, чому йдучи до Африку Гумільов потрапив у Трувилль (в Нормандії) і він там заарештований — можливо, що на таке переплутані дві різні епізоду — але ми всі ж наводимо розповідь А. А. Гумилевой, оскільки про цю першої поїздці поета в Африкудругих спогадів начебто не сохранилось.

Повернення з Росією. Літературне життя столицы.

У 1908 року Гумільов повернулося на Росію. Нині в нього було вже деяке літературне ім'я. Про які у Парижі «Романтичних квітах «написав знову на «Терезах «Брюсов. У цій книзі він побачив великий крок уперед проти «Шляхом ». Він писал:

… бачиш, автора багато й ще працював над своїм віршем. Не залишилося слідів колишньої недбалості розмірів, нечупарства рим, неточності образів. Вірші М. Гумільова тепер гарні, витончені, та набуттям більшої частиною інтері сп и формою; нині він різко, і точно вичерчує свої образи і з великою продуманістю і вишуканістю вибирає епітети. Часто рука йому змінює, [але?] він — серйозний працівник, розуміє, чого хоче, й уміє досягати, чого добивается.

Брюсов правильно зазначав, що Гумільову більше вдається лірика «об'єктивна », де сам поет зникає за намальованими Їм образами, де більше дано оку, ніж слуху. У віршах ж, де треба передати внутрішні переживання музикою вірша і зачаруванням слів, М. Гумільову часто вже не дістає сили безпосереднього навіювання. Він трохи парнасец у своїй поезії, поет типу Леконта де Ліля… Свою рецензію Брюсов закінчував так:

Звісно, попри окремі вдалі п'єси, і «Романтичні квіти «- лише учнівська книга. Але вірити, що М. Гумільов належить до числу письменників, та розвитку повільно, й те самому що постають високо. Можливо, далі працюючи з тієї завзятістю, що тепер, він зуміє піти значно далі, ніж те намітили, відкриє у собі можливості, нами не подозреваемые.

У цьому вся своєму припущенні Брюсов виявився, як не можна більше рації має. Так як Брюсов вважався критиком суворим і вимогливим, така рецензія мала окрилити Гумільова. Трохи зліший, рецензуючи в «Терезах «(1909) один журнал, у якому надруковані вірші Гумільова, ввійшли потім у «Перлів », Сергій Соловйов говорив, іноді в Гумільова «трапляються литі строфи, котрі видають школу Брюсова », і також писав про який вплив нею Леконта де Лиля.

У період між 1908 і 1910 рр. Гумільов зав’язує літературні знайомства і у літературне життя столиці. Живучи у Царському Селе, він багато спілкується з І. Ф. Анненським. У 1909 року знайомиться з З. До. Маковським і знайомить з Анненським, який короткий час стає однією з стовпів основываемого Маковським журналу «Аполлон ». Журнал почав виходити у жовтні 1909 року, а 30 листопада цього року Анненський раптово помер від розриву серця на Царскосельском вокзалі у Петербурзі. Сам Гумільов від ж початку став однією з головних помічників Маковського за журналом, деятельнейшим його співробітником і присягальним поетичним критиком. З року у рік він друкував в «Аполлоні «свої «Листи про російської поезії «. Лише іноді його у цій ролі зміняли інші, наприклад В’ячеслав Іванов та М. А. Кузмин, а роки, коли його на фронті - Георгій Иванов.

Навесні 1910 роки помер батько Гумільова, які вже важко болевший. А трохи згодом у тому року, 25-го квітня, Гумільов одружився з Ганні Андріївні Горенко. Після весілля молоді поїхали до Парижа. Восени тієї самої року Гумільов зробив нове подорож до Африки, після цього разу на самих малодоступних місцях Абіссінії. У 1910 року вийшла третя книжка віршів Гумільова, доставившая йому поширення — «Перлів ». Книгу цю Гумільов присвятив Брюсову, назвавши його учителем. У рецензії, надрукованій у «Російської Думки «(1910), сам Брюсов писав щодо «Перлів », що поезія Гумилева.

живе у світі уявлюваному і майже примарному. Він якось цурається сучасності, вона сама ставить країни і населяет їх нею самою створеними істотами: людьми, звірами, демонами. У цих країнах — можна сказати, у тих світах, — явища підпорядковуються не звичайним законам природи, але новим, яким повелів існувати поет; і там живуть діють не за законами звичайній психології, але з дивним, незбагненним примх, подсказываемым автором суфлером.

Ведучи мову про включених Гумільовим до книги віршах з «Романтичних квітів », Брюсов зазначав, що там.

фантастика ще вільнішою, образи ще призрачней, психологія ще вигадливіше. Але це отже, що юнацькі вірші автора повніше висловлюють душу. Навпаки, слід зазначити, що у своїх нових поемах він у значною мірою звільнився крайнощів перших створінь і навчився замикати свої мрії на більш певних обрисів. Його бачення з роками придбали більше пластичності, опуклості. Разом про те явно зміцнів і його вірш. Учень І. Анненского, В’ячеслава Іванова і ще поета, якому присвячені «Перлів «[т. е. самого Брюсова], М. Гумільов повільно, але впевнено йде до до повного майстерності у сфері форми. Майже всі його вірші написані чудово, обдуманим і витончено голос якого лунав віршем. М. Гумільов не створив ніякої нової манери листи, але, запозичивши прийоми віршованій техніки своїх попередників, він зумів їх вдосконалити, розвинути, поглибити, що, можливо, слід визнати навіть більшої заслугою, ніж пошуки нових форм, занадто часто що призводить до плачевним неудачам.

В’ячеслав Іванов тоді ж у «Аполлоні «(1910) писав про Гумільова по приводу «Перлів », як про учня Брюсова, характеризував його «замкнутих строфах «і «гордовитих станцах », про його екзотичному романтизмі. У поезії Гумільова вона бачила поки лише «можливості «і «натяки », але що тоді здавалося, що Гумільов може розвинутися у бік, ніж його «наставник «і «Вергілій »: такі вірші як «Подорож до Китаю «чи «Маркіз де Карабах «(«незрівнянна ідилія ») показують, писав Іванов, що «Гумільов часом хмеліє мрією веселіше і безтурботніше, ніж Брюсов, тверезий у самому захваті «. Свій довгий і розробити цікавий відгук Іванов закінчував наступним прогнозом:

… коли дійсний, стражданням і любов’ю куплений досвід душі розірве завіси, ще обволікаючі перед поглядом поета сущу реальність світу, тоді розділяться у ньому «суша і вода », Тоді його ліричний епос стане об'єктивним епосом, і чистою лірикою — його прихований ліризм, — тоді вперше буде він належати жизни.

До 1910;1912 рр. ставляться згадки Гумільова пані У. Неведомской. Вона ж її молодий чоловік були власниками маєтку Подобино, старого дворянського гнізда у верст значно більше скромного Слепнева, де Гумільов і його перша дружина проводили літо після повернення з весільного подорожі. У той літо Неведомские ознайомилися з ними зустрічалися майже щодня. Неведомская згадує, як винахідливий був Гумільов в вигадуванні різних ігор. Користуючись досить великий стайнею Неведомских, он придумав гру в «цирк » .

Микола Степанович їздити верхом, власне, не вмів, але в нього були повну відсутність страху. Він сідав в будь-яку кінь, ставав на сідло робив самі головоломні вправи. Висота бар'єра його будь-коли зупиняла, і він чимало разів падав разом із конем. У циркову програму входили також танці на линві, ходіння колесом тощо. буд. Ахматова виступала як «жінка-змія »: гнучкість в неї була дивовижна — вона легко закладав ногу за шию, стосувалася потилицею п’ять, зберігаючи попри цьому суворе обличчя послушниці. Сам Гумільов, як директор цирку, виступав у прадедушкином фраку і циліндрі, витягнутих із скрині на горищі. Пам’ятаю, оскільки ми заїхали кавалькадой людини десять у сусідній повіт, де нас потребу не знали. Було це Петрівки, в косовицю. Селяни обступили б нас і стали розпитувати — хто такі? Гумільов, не замислюючись, відповів, що ми бродячий цирк і ми їдемо на ярмарок у сусідній повітове місто давати уявлення. Селяни попросили нас показати наше мистецтво, і ми виконали їх все наше «програму ». Публіка зайшлася непідробним захватом, і хтото почав збирати мідяки наша користь. Я зніяковіли й поспішно исчезли.

Неведомская розповідає також придуманою Гумільовим гру «типи », у якій кожен із граючих зображував який-небудь певний спосіб чи тип, наприклад «Дон-Кіхота «чи «Сплетника », чи «Велику Інтриганку », чи «Людини, говорить всім правду правді в очі «, причому Мав проводити своєї ролі у повсякденному житті. У цьому призначені ролі могли зовсім не від відповідати і навіть суперечити справжньому характеру даного «актора ». Через війну іноді виникали гострі становища. Старшого покоління ставилося критично до цю гру, молодих ж «захоплювала саме відома ризикованість гри ». З цього приводу пані Неведомская каже, що у характері Гумільова «була риса, заставлявшая його шукати і створювати ризиковані становища, хоча б лише психологічно », хоча треба було в нього потяг і до небезпеки суто физической.

Згадуючи осінь 1911 року, пані Неведомская розповідає про п'єсі, яку склав Гумільов виспівати мешканцями Подобина, коли наполегливі дощі загнали в будинок. Гумільов цей був автором, а й режисером. Ржа Неведомская пишет:

Його наснагу й химерна фантазія підпорядковували нас цілком і ми покірно відтворювали ті образи, що він нам вселяв. Усі постаті цієї п'єси схематичні, як і образи віршів і поем Гумільова. Адже й живих людей, із якими зіштовхувався, М. З. схематизировал і загострював, застосовуючи до типу співрозмовника, для її «конику », ведучи розмова отже людина ставав рельєфним; у своїй «стилизуемый об'єкт «навіть помічав, що М. З. його весь час «стилізує «.

Акмеїзм Гумилева.

У 1911 році в Гумилевых народився син Лев. А до того року належить народження Цеху Поетів, — літературної організації, спочатку об'єднувала дуже різноманітних поетів (у ній входили і Блоки В’ячеслав Іванов), але незабаром дала поштовх виникненню акмеїзму, який, як літературне протягом, протиставив себе символізму. Тут нема місця говорити про це. Нагадаємо лише, що 1910 року належить знаменитий суперечка про символізмі. У створеному при «Аполлоні «Товаристві Ревнителів Художнього Слова були прочитані доповіді про символізмі В’ячеслава Іванова й Олександра Блоку. Обидва ці доповіді були надруковані «Аполлоні «(1910 р.). На наступному номері з’явився короткий і уїдливий них У. Я. Брюсова, озаглавлений «Про промови рабської, на захист поезії «. Усередині символізму намітився криза, і з зайвим роки на сторінках того неї «Аполлона «(1913) Гумільов і письменник Сергій Городецький в статтях які одягали характер літературних маніфестів проголосили що йде змінюють символізму акмеїзм чи адамизм. Гумільов став визнаним вождем акмеїзму (який одночасно протиставив себе і народившемуся незадовго до того футуризму), а «Аполлон «його органом. Цех Поетів перетворився на організацію поэтов-акмеистов, і за ньому виник невеличкий журнальчик «Гіперборей », виходив в 1912 — 1913 рр., та видавництво тієї самої имени.

Проголошений Гумільовим акмеїзм у його власну творчість всього повніше й чіткіше висловився в вийшла саме у цей час (1912 р.) збірнику «Чуже небо », куди Гумільов включив і чотири вірші Теофиля Готьє, однієї з чотирьох поетів — дуже друг на друга несхожих — яких акмеїсти проголосили своїми зразками. Один із чотирьох віршів Готьє, які увійшли до «Чуже небо «(«Мистецтво »), може розглядатися як свого роду кредо акмеїзму. Два роки після цього Гумільов випустив цілі томи перекладів з Готьє - «Емалі і камеї «(1914 р.). Хоча З. До. Маковський у своїй етюді про Гумільова у відповідь, що недостатня знайомство з французькою мовою часом і підводило Гумільова у тих перекладах, інший знавець французької літератури, сам став французьким есеїстом і критиком, покійний А. Я. Левинсон, писав некролозі Гумилева:

Мені донині здається найкращим пам’ятником за цю пору у житті Гумільова безцінний переклад «Емалей і камей », воістину диво перевтілення на образ улюбленого їм Готьє. Важко уявити, при корінний відмінності у віршуванні французькому і російському, у природній ритмі і артикуляції обох мов, більш разючого враження тотожності обох текстів. Не подумайте, що таке повної аналогії можливо досягти лише обдуманістю і досконалістю фактури, выработанностью ремесла; тут потрібно розуміння глибше, поетичне братство з іноземним стихотворцам.

Тоді ж, попередні світової війни, Гумільов жив інтенсивної життям: «Аполлон », Цех Поетів, «Гіперборей », літературні заходи на вежі у В’ячеслава Іванова, нічні збіговиська в «Бродячого Собаці «, про які добре сказала у своїх віршах Ахматова і пояснив в «Петербурзьких зимах «Георгій Іванов. Нои як це, чи поїздка, до Італії 1912 року, плодом якої з’явився ряд віршів, спочатку надрукованих у «Російської Думки «П. Б. Струве (постійними співробітниками якої у роки сталі та Гумільов і Ахматова) та інших журналах, і потім ввійшли більшої частиною до книги «Сагайдак »; і винесла нове подорож у 1913 року у Африку, цей раз обставлене як наукова експедиція, з дорученням від Академії наук (в цій подорожі Гумільова супроводжував його сімнадцятирічний племінник, Миколо Леонідовичу Цвіркунів). Про це подорож до Африку (і може бути почасти й про колишніх) Гумільов писав надрукованих вперше у «Аполлоні «» Пятистопных ямбах » :

Але проходили місяці, обратно.

Я плив і відвозив ікла слонов,.

Картини абиссинских мастеров,.

Хутра пантер — мені подобались їхні плями ;

І те, що було непонятно,.

Презренье до світу і втома снов.

Про своїх мисливських подвиги у Африці Гумільов розповів в нарисі, який входить у останній тому нашого Зібрання творів, разом із інший прозою Гумилева.

" П’ятистопні ямби «- одне з особистих і автобіографічних віршів Гумільова, який доти вражав своєї «об'єктивністю, своєї «безособовістю «віршем. Повні гіркоти рядки у цих «Ямбах «явно звернені до А. А. Ахматової і виявляють намічувану на той час у тому відносинах глибоку і непоправну трещину:

Мені відомі, життя виявилася цілком невдалою… і ты,.

Ти, кому шукав я на Леванте.

Нетлінний пурпур королівських мантий,.

Я програв тебе, як Дамаянти.

Колись програв божевільний Наль.

Злетіли кістки, дзвінкі як сталь,.

Впали кістки — і було печаль.

Сказала ти, задумливий, строго:

— «Я вірила, любила занадто много,.

А йду, не вірячи, не любя,.

І перед обличчям Всевидючого Бога,.

Можливо самому собі губя,.

Навік я відрікаюся від тебе ". ;

Твоїх волосся не смів поцілувати я,.

Ні навіть стиснути холодних, тонких рук.

Я сама собі був бридкий, як паук,.

Мене лякав і мучив кожен звук.

І і у простому і темному платье,.

Схожа на древнє Распятье.

Про цю особистої драмі Гумільова не прийшло ще час говорити інакше як словами його власних віршів: ми знаємо всіх його перипетій, і жива А. А. Ахматова, не сказавшая про неї друку ничего.

З окремих подій у житті Гумільова у цей передвоєнний період — період, про яку багато згадували його літературні друзі - можна згадати його дуель з Максиміліаном Волошиним, пов’язану з вигаданій Волошиним «Черубиной де Габріак «і його віршами. Про цю дуелі - виклик стався у студії художника А. Я. Головіна при великого скупчення гостей — розповів досить докладно З. До. Маковський, а мені неї розповідав також колишній свідком виклику Б. У. Анреп.

Вплив військового періоду на творчество.

Усьому цьому було покладено край у липні 1914 року, як у далекому Сараєво пролунав постріл Гавриїла Принципа, та був всю Європу охопив пожежа війни, і від нього почалася та трагічна епоха, що її переживаємо по сію пору.

Патріотичний порив тоді охопив все російське суспільство. Але навряд чи не єдиний серед скільки-небудь відомих російських письменників, Гумільов відгукнувся на обрушившуюся про країну війну дієво, і майже відразу ж (24- го серпня) записався в добровольці. Вона сама, в пізнішої версії вже згадуваних «Пятистопных ямбів », сказав звідси всього лучше:

І на реве людської толпы,.

У гуденьи проїжджаючих орудий,.

У немолчном заклику бойової трубы.

Я раптом почув пісня моєї судьбы.

І побіг, куди бігли люди,.

Покірно повторюючи: буди, буди.

У кількох віршах Гумільова про війну, які до збірки «Сагайдак «(1916) — майже кращих в усій «військової «поезії у російській літературі: позначилося як романтически-патриотическое, а й глибоко релігійне сприйняття Гумільовим войны.

М. А. Оцуп у своїй передмові до «Обраному «Гумільова (Париж, 1959) зазначив близькість військових віршів Гумільова до віршів французького католицького поета Шарля Пегі, що його ж релігійно сприйняв війну, і було вбито на фронті в 1914 году.

У додатку сьогодення нарису читач знайде «Послужний описок «Гумільова. У ньому голих фактах і казенних формулах відбиті військова жнива і героїчний подвиг Гумільова. Два солдатських Георгія протягом перших п’ятнадцяти місяців війни самі кажуть за себе. Сам Гумільов, поетично відтворюючи і переживаючи наново своє життя чудовому вірші «Пам'ять «(яке читач знайде у другому томі нашого зборів) так сказав про этом:

Знав він борошна голоду і жажды,.

Сон тривожний, нескінченний путь,.

Але святої Георгій торкнув дважды.

Пулею незайману грудь.

Під час війни Гумільов вибув з літературної середовища проживання і життя і перестав писати «Листи про російської поезії «для «Аполлона «(натомість у ранковому виданні газети «Біржові Відомості «свого часу друкувалися його «Записки кавалериста »). І його послужного списку випливає, щодо 1916 роки він ні разу я не було навіть в відпустці. Однак у 1916 року він провів у Петербурзі кілька місяців, будучи відряджений для утримання офіцерського іспиту при Миколаївському кавалерійському училище. А цього Гумільов чомусь не витримав і виробництва, у наступний після прапорщика чин не получил.

Знов у эмиграции.

Як поставився Гумільов до лютневої революції, невідомо. Можливо, з що почався розвалом до армій була пов’язана очевидно: він «відпросився «на фронт до союзникам й у травні 1917 року через Фінляндію, Швецію і Норвегію поїхав Захід. Очевидно, передбачалося, що він прослідує на Салоникский фронт і буде приєднаний до експедиційному корпусу генерала Франше д-Эспере, але застряг у Парижі. Дорогою до Парижа Гумільов пробув якийсь час у Лондоні, де Б. У. Анреп, його петербурзький знакомец і співробітник «Аполлона », познайомив його з літературними колами. Так возив його до лэди Оттолине Моррелл, яка жило селі й мешканці дому якої часто збиралися відомі письменники, зокрема Д. X. Лоуренс і Олдус Хакслі. У збережених в лондонському архіві Гумільова записниках записано ряд літературних адрес, і навіть багато назв книжок — по англійської та інших літературам — які Гумільов збирався читати чи придбати. Записи ці відбивають інтерес Гумільова до східним літературам, і, можливо, що-небудь у це перше перебування на Лондоні, або у триваліший на шляху (між січнем і квітнем 1918 року) він познайомився з вагомим ім'ям англійським перекладачем китайської поезії, Артуром Уэли (Waley), служившим в Британському Музеї. Перекладами китайських поетів Гумільов зайнявся у Парижі. Про життя Гумільова у Парижі, що тривала шість місяців (з липня 1917 до січня 1918 року) відомо мало. За висловом відомого художника М. Ф. Ларионова (в приватному листі до мене) найбільшої пристрастю Гумільова у цей його паризький період була східна поезія, і збирав все досяжна що стосується. З Ларионовым та його дружиною, М. З. Гончарової, котрі жили тоді у Парижі, Гумільов багато спілкувався, і приналежний мені зараз лондонський альбом віршів Гумільова ілюстрована їх малюнками у фарбах (є у ньому й один малюнок Д. З. Стеллецкого). Згадуючи про перебування Гумільова у Парижі, М. Ф. Ларіонов писав мені: «Взагалі він був непосидою. Париж знав добре і вирізнявся дивовижним умінням орієнтуватися. Половина наших розмов проходила про Анненском і Жерар де Нервале. Мав дивовижа в Тюїльрі сідати на бронзового лева, який самотньо криється в зелені наприкінці саду, майже в Лувру » .

Серед інших російських знайомств Гумільова відомо про його зустрічі з давно вже жили закордоном поетом До. М. Льдовым (Розенблюмом), лист якого до Гумільову з Парижа до Лондона з вкладеними до нього віршами збереглося серед паперів, переданих мені Б. У. Анрепом.

Але хоч Ларіонов говорить про східної літературі, як головною пристрасті Гумільова у Парижі, відомо, і про іншій — його паризькій пристрасті - про кохання його до молодий Олені Д., полу-русской, полу-француженке, вийшла потім заміж за американця. Про цю «любові нещасної Гумільова на рік четвертий світової війни », як він охарактеризував її, каже цілий цикл його віршів, записаних до альбому Олени Д., яку він називав своєї «синьої зіркою », і надрукованих за текстом цього альбому — вже після смерті Леніна — у збірнику «До синьої зірці «(1923 Чимало з цих віршів було записано Гумільовим й у його лондонський альбом, іноді у нових вариантах.

Короткий закордонний період виявився творчо продуктивним у житті Гумільова. Крім віршів «До синьої зірці «та переказів східних поетів, що склали книжку «Порцеляновий павільйон », Гумільов задумав і почав писати в в Парижі й продовжував у Лондоні свою «візантійську «трагедію «Отруєна туніка ». А до того народилася цікава незакінчена повість «Веселі брати », хоча, можливо, що з неї Гумільов почав ще Росії. Може скластися враження дивним, що на той час як і Швеція, і Норвегія, й Північне море, що він бачив проїздом, навіяли йому вірші (ці вірші увійшли до книжку «Вогнище », 1918), ні Париж ні Лондон, де зараз його пробув тривалий час, власними силами не залишили слідів у його поезії, якщо не вважати згадувань паризьких вулиць в любовних віршах альбому «До синьої зірці «.

Гумільов у грудні 1918 року залишив Парижа й переїхав до Лондона. В нього було, невидимому, серйозний намір податися месопотамський фронт і боротися в англійської армії. У Лондоні він накупив конвертів в якогось Арунделя дель Ре, який був викладачем італійської в Оксфордському університеті, листами до італійським письменникам і журналістам (зокрема до знаменитому Джованні Папини) — у разі, коли йому доведеться йти шляхом затриматися Італії: листи ці збереглися в записниках у моїй архіві. Можливо, що відправлення Гумільова на Близькій Схід зустрілися певні труднощі з англійської боку через те, що до того часу Росія вибула з війни. При від'їзді з Парижа Гумільов забезпечене платнею по апрель1918 року, і навіть засобами з поверненням з Росією. Чи думав він серйозно у тому, щоб лишитися в Англії, ми знаємо. Чи, хоча у лютому 1918 року, очевидно, спробував приискать собі роботу у Лондоні. З цієї спроби, очевидно, щось вийшло. Гумільов залишив Лондон у квітні 1918 року: у його лондонських паперів зберігся датований 10апреля рахунок за кімнату, яку він обіймав в скромною готелі неподалік Британського Музею і нинішнього будинку Лондонського університету, на Guilford Street Повернутися тоді Росію можна була лише кружним шляхом — через Мурманськ:. У травні 1908 року Гумільов вже був у революційному Петрограде.

У тому ж року відбулася його розлучення з, А А. Ахматової, а наступному року він одружився з Ганні Миколаївні Енгельгардт, дочки професораорієнталіста, яку З. До. Маковський охарактеризував, як «гарненьку, але розумово незначну дівчину ». У 1920 році в Гумилевых, за словами А. А. Гумилевой, народилася донька Олена. Про її долі, як й про долю її матір, мені будь-коли доводилося зустрічати жодних згадок. Що ж до сина А. А. Ахматової, він в тридцятих роках здобув собі репутацію талановитого молодого історика, причому фахом своєї він ніби вибрав історію Середню Азію. Пізніше, за таких обставин досі остаточно не з’ясованих, він був заарештований і сослан.

Ставлення до революции.

Після повернення Радянську Росію, М. З. Гумільов поринає у тодішню горячечную літературну атмосферу революційного Петрограда. Як багато інші письменники, він став вести заняття й читати лекції на Інституті Історії Мистецтв в різних що виникли тоді студіях — в «Живому Слові «, в студії Балтфлоту, в Пролеткульті. Він узяв також близьке що у редакційної колегії видавництва «Всесвітня Література », заснованого по почину М. Горького, разом із А. А. Блоком і М. Л. Лозинським став однією з редакторів поетичної серії. Під його редакцією в 1919 року і потім були випущені «Поема про старому моряку «З. Кольриджа у його, Гумільова, перекладі, «Балади «Роберта Саути і «Балади про Робін Гуда ». У переведенні Гумільова з його ж коротким передмовою і запровадженням ассириолога У. До. Шилейко, який став другим чоловіком А. А. Ахматової, був випущений також вавилонський епос про Гільгамеше. Разом з Ф. Д. Батюшковым і Ко. І. Чуковськ Гумільов становив книжку принципах художнього перекладу. У 1918 року, невдовзі після повернення Росію, він задумав перевидати що з своїх дореволюційних збірок віршів: з’явилися нові, переглянуті видання «Романтичних квітів «і «Перлів »; було оголошено, нині вийшли «Чуже небо «і «Сагайдак ». У тому ж року вийшов шостий збірку віршів Гумільова «Вогнище », що мав вірші 1916;1917 рр., і навіть африканська поема «Мік «вже згадуваний «Порцеляновий павільйон ». Роки 1919 і 1920 були роками, коли видавнича діяльність майже зовсім призупинилася, а 1921 року останні двоє прижиттєвих збірки поезій Гумільова — «Шатро «(вірші про Африку) і «Вогненний стовп » .

З іншого боку, Гумільов брав активну участь й у літературної політиці. Разом з М. Оцупом, Р. Івановим і Р. Адамовичем він відродив Цех Поетів, що був бути «безпартійним », нечисте акмеистским, але ряд поетів відмовився до нього ввійти, а Ходасевич скінчив тим, що пішов. Відхід Ходасевича почасти пов’язаний із тим, що у петербурзькому відділенні Всеросійського Союзу Поетів стався переворот і місце Блоку головою був обраний Гумільов. У зв’язку з цим багато і дуже суперечливо писалося про ворожих стосунках між Гумільовим і блоком у ці останні роки життя обох, але це сторінка літературної історії досі залишається остаточно не розкритій, та торкатися цього питання не место.

Гумільов від початку не приховував свого негативного ставлення до більшовицькому режиму.

Чи правильно думати, засвідчували багато, що було це «наївному «і кілька старомодному, традиційному монархізмі Гумільова. Негативне ставлення до нового режиму був спільним для значної частини російського інтелігентного суспільства, і це особливо посилилося після репресій, наступних за замахом на Леніна і вбивством Урицького, досконалим поетом Леонідом Каннегиссером. Але багатьма тоді опанував і страх. Гумільова багатьох вирізняли мужності, його безстрашність, його потяг до ризику і потяг до дієвості. Як не так, здається, зображати Гумільова як наївного (чи наивничающего) монархіста, як і неправильно думати, що у так званий змова Таганцева що вона замішаним більш-менш випадково. Немає особливих підстав думати, що Гумільов повернувся навесні 1918 року у Росію з свідомим наміром вкластися в контрреволюційну боротьбу, але є підстави думати, що, він був в Росії наприкінці 1917 року, він би серед Білого Руху. Відомо, що одним із керівників «змови », професором — государствоведом М. І. Лазаревским, Гумільов був знайомий ще до його від'їзду із Росії 1917 году.

Загибель поэта.

Гумільов був заарештований 3-го серпня 1921 року, за чотири дні на смерть А. А. Блоку. І У. Ф. Ходасевич, і Р. У. Іванов у своїх спогадах кажуть, що у загибелі Гумільова зіграв роль якийсь провокатор. За словами Ходасевича, цей провокатор було привезено йшла з Москви їхнім спільним іншому, якого Ходасевич характеризує як людина великого таланту й великого легкодумства, який «жив… як птах небесна, говорив — що Бог надушу покладе «і якого провокатори і шпигуни «і горнулись ». Гумільову «провокатор », називав себе початківцям поетом, молодий, приємний в обходженні, щедрий на подарунки, дуже сподобалося, і вони почали часто бачитися. Горький говорив потім, що показання цієї людини фігурували в гумилевском справі що він був «підісланий ». Р. Іванов пов’язував провокатора з поїздкою Гумільова у Крим влітку 1921 року у поїзді адмірала Немица й дуже описував його: «Він високий, тонкий, з веселим поглядом і піднятим юнацьким обличчям. Носив ім'я відомої морської сім'ї та був моряком — було зроблено в мічмани незадовго перед революцією. На додаток до цим які мають властивостями, цей «приємний як не глянь «юнак писав вірші, дуже непогано наслідуючи Гумільову ». За словами Іванова, «провокатор був точно по замовлення зроблено, щоб привернути до собі Гумільова ». Хоча у оповіданні. Іванова є подробиці, яких в Ходасевича, схоже, йдеться про один й тому самому человеке.

З розповіддю Ходасевича розходиться розповідь Георгія Іванова. За словами Іванова, Гумільов щодня арешту повернувся додому близько дві години ночі, провівши увесь вечір в студії, серед поетичної молоді. Іванов посилається на студистов, які, що цей вечір Гумільов був особливо пожвавлений і добре налаштований і тому довго засидівся. Провожавшие Гумільова кілька панянок і молоді нібито бачили автомобіль, чекав в під'їзді Будинку Мистецтв, але хто б привернув до себе це — в дні, пише Іванов, автомобілі перестала бути «це й дивиною і страховиськом ». З розповіді Іванова виходить, що це був автомобіль Чеки, а люди, які приїхали ньому, чекали Гумільова в нього у кімнаті з ордером на обшук і арест.

М. М. Берберова у приватному листі до Б. А. Філіппову відносить арешт Гумільова до 4 серпня і згадує, що 3-гоавгуста вона гуляла з Гумільовим по Петербургу до максимально восьми годині вечора (вони познайомилися лише над дев’ять днів доти, коли Берберова було прийнято в гурток молодих поетів «Музика, що Раковина », яким керував Гумилев).

Про те, що вслід за арештом, кілька оповідань, але не всі вони з чи третіх рук. Георгій Іванов у вже статті, посилаючись на можливість поета-футуриста Сергія Боброва, якого він називає «підлозічекістом », і справжнього чекіста, слідчого петербурзької Чеки Дзержибашева, розповідає у тому, як сміливо тримав себе Гумільов на допитах як і мужньо він помер. Оцуп ці оповідки називає розповідями «таємничих очевидців », додаючи: «і їх свідоцтва нам, друзям покійного, було зрозуміло, що Гумільов помер гідно своєї слави мужнього і стійкого людини ». Оцуп входив до групи чотирьох, які, дізнавшись про арешт Гумільова про те, що їх випускають, під час похорону Блоку змовилися у Чекуи просити про випуск заарештованого на поруки Академії наук, «Всесвітньої Літератури «та інші організації, невідь що «благонадійних », каже Оцуп, але що у найостаннішу хвилину додали і благонадійний Пролеткульт. У цю групу входили ще неодмінний секретар Академії наук З. Ф. Ольденбург, відомий критик А. Л. Волинський і телевізійник М. М. Ролковысский. Вони лише щось домоглися, а й щось дізналися. Їм сказали, що Гумільов заарештований за «посадова злочин ». Коли цього було зауваження, що Гумільов жодній посади не перебував, голова петербурзької Чеки виявив, за словами Оцупа, невдоволення, що з нею сперечаються, і додав: «Поки не можу сказати. Зателефонуйте у середу. Принаймні жоден волосся з голови Гумільова не впаде ». У четвер, коли Оцуп зателефонував, йому відповіли: «Гаразд, це щодо Гумільова, завтра дізнаєтеся ». Після цього Оцуп й молодий поет кинулися шукати Гумільова за всі в’язницях. На Шпалерної їм сказали, що Гумільов вночі узяли на Горохову. За словами Оцупа, той самий вечір голова Чеки на закрите засідання Петербурзького Ради зробив доповідь про розстріл засуджених у справі Таганцева. Як дату розстрілу Гумільова різні джерела називають і 23, і 24, і 25, і 27 серпня. Повідомлення про «справі Таганцева «і список засуджених ним і розстріляних був надрукований у «Петроградській Правді «лише 1-го вересня. Коли було приведено у виконання вирок, у міжнародному сполученні був сказано, але дата постанови Петроградській Губернської Надзвичайній Комісії про розстріл було дано як 24 серпня. Список розстріляних «активних учасників змови у Петрограді «містив 61 ім'я. Про один із трьох осіб, котрі очолювали комітет «Петроградській Бойовий Організації «, колишньому офіцера Юрія Павловиче Германі, було зазначено, що він надав один збройний опір під час арешту за українсько-словацьким кордоном Фінляндії і було вбито. Гумільов фігурував у списку під № 30, і про неї зазначалося, у цьому довгому офіційному сообщении:

Гумільов Микола Степанович, 33 років, б. дворянин, філолог, поет, член колегії «Вид-во Всесвітня Література », безпартійний, б. офіцер. Учасник Петроградській Бойовий Організації, активно сприяв складання прокламації контр-революционного змісту, обіцяв пов’язати з організацією в останній момент повстання групу інтелігентів, яка активно візьме участь у повстанні, отримував від організації грошей технічні надобности.

Серед розстріляних було досить багато представників інтелігенції. Але водночас і з офіцерами (переважно морськими) було кілька матросів, по більшу частину учасників кронштадтського повстання на тому ж році, селян, міщани та робочих. У творчому списку фігурувало 16 жінок; більша частина обвинувачували як активні соучастницы чоловіків. Але був і тільки випадок, коли 25-летнийучастник змови («безпартійний, селянин, слюсар «- сказано був у офіційному повідомленні) було названо «прямим співучасником на ділі дружини » .

У спогадах про Гумільова неодноразово цитувалася фраза з листа його до дружині з в’язниці: «Не турбуйся мене. Я здоровий, пишу вірші та граю в шахи ». Згадувалося також, що в’язниці перед смертю Гумільов читав Гомера і Євангеліє. Написані Гумільовим у в’язниці вірші немає до нас. Вони мусили мабуть конфісковано Чекою і, то, можливо — далі - хтозна? — збереглися в архіві цього лиховісного установи. І Гумільовперший історії російської літератури великий поет, місце поховання якого такж невідомо. Як у своєму вірші про неї Ірина Одоевцева:

І з його могиле.

Ні пагорба, ні хреста — ничего.

Заключение

.

У сталінські часи фізична смерть розстріляного поета — не кажучи вже про тому, що про нього навіть повідомили б — означало б та її літературну смерть. Тоді це були негаразд, або зовсім така. У 1921;22 роках пам’яті Гумільова присвячувалися вечора, гурток «Музика, що Раковина «приготував присвячений йому збірку віршів. У 1922 року виходили ще Росії збірки віршів Гумільова та її переклади, зокрема посмертну збірку віршів з передмовою Р. Іванова, доповнений в 1923 року. 1923;го вийшов, і з передмовою Р. Іванова, збірник статей Гумільова «Листи про російської поезії «. У 1922 року драма Гумільова «Гондла «було поставлено на петроградської сцені. Вона мала успіх, і першу виставу з публіки стали кричати: «Автора! Автора! «Після цього п'єса мене з репертуару. Тут нема місця казати про вплив Гумільова на цілий ряд молодих післяреволюційних поетів (наприклад, на Багрицкого, на Антокольського): звідси вплив багато і тоді навіть потім писало радянської пресі. Про вплив акмеїзму на радянську поезію писав ще 1927 року поет Віссаріон Саянов і навіть у 1936 року про це говорило відомий критик-коммунист А. Селивановский, загинув у кінці тридцятих років при чистках опозиції. З часом проте навколо імені Гумільова утворилася завіса мовчання. Але читачі і шанувальники в нього залишалися. Вірші його поширювалися б у рукопису, заучувалися напам’ять; з його рядкам, кажучи словами поета Миколи Моршена, котрий виріс під радянським режимом і який у еміграції в часи війни, впізнавали одне одного единоверцы.

Миколу Гумільова аж ніяк непересічної особистістю з дивовижною і водночас трагічною долею. Не підлягає сумніву його талант як поета і літературного критика. Його життя було сповнена суворих випробувань, із якими разом з доблестю впорався: декілька спроб самогубства у юності, нещаслива любов, хіба що що відбулася дуель, що у світової війни. Але вона обірвався на віці 35 років, і хто знає про, які б геніальні твори Гумільов б міг ще й створити. Прекрасний художник, він залишив цікаве значна спадщина, надав безсумнівну впливом геть розвиток російської поезії. Його учням і послідовникам, поруч із високим романтизмом, властива гранична точність поетичної форми, так ценимая самим Гумільовим, однією з найкращих російських поетів початку XX века.

1. В. В. Бабайцева, Л. Ю. Максимов — «Сучасний Російську мову». ч.3.

Синтаксис. Пунктуацію.; М., 1987 г.

2. В. В. Виноградов «Поетика російської літератури», М.: Наука, 1976 г.

3. В.І. Даль «Тлумачний словник живого великоросійського мови», на чотири т.

М.: 1978;1980 г.

4. В. М. Жирмунський, «Теорія літератури. Поетика. Стилістика». Л.:

Наука, 1977 г.

5. С.І. Ожегов «Словник російської» М.: 1985 г.

6. Словник сучасного російської мови. У 17 т. М.: ,.

Л.: 1950;1965 г.

7. М. К. Соколова «Слово у російській ліриці початку ХХ століття» Воронеж:

Видавництво ВДУ 1980 г.

8. Ю. С. Степанов «У тривимірному простір мови» М.: Наука 1985 г.