Чому нещасливий батько Горіо? (за Бальзаком Батько Горіо)

ЧОМУ НЕЩАСЛИВИЙ БАТЬКО ГОРИО?

«Батько Горио», мабуть, перше твір, створене Бальзаком в відповідність до загальним планом його «Людської комедії». Роман цей є важливим частиною задуманої письменником художньої історії суспільства уже минулого століття. Серед творчих записів Бальзака, які називаються «Думки, сюжети, начерки», є короткий начерк: «Дідок — сімейний пансіон — 600 франків ренти — позбавляє себе лише заради дочок, причому в обох є по 50 000 франків доходу; вмирає, як собака». У цьому вся начерку можна без праці дізнатися історію безмежній батьковій любові Горио, зганьбленої дочерями.

Жан-Жоашен Горио колись успішний фабрикант, розбагатілий на торгівлі макаронами. З смерті дружини він боготворив своїх доньок. Все життя старий збирав стан, що його дівчинки нічого не потребували, щоб дати вони досить велике посаг, що його улюблені доньки змогли вдало вийти заміж. Горио домігся своєї мети: його дочки вийшли заміж за впливових людей, отримали становище у суспільстві, багатство. І що ж бачимо далі? Бальзак від початку розповіді показує читачеві нинішнє становище його героя у суспільстві: «Між вісімнадцяти нахлібників, виявилося убоге, знедолену істота, цап відпущення, яку градом сипалися глузування». Епітети, з допомогою яких автор характеризує цього нещасного старого («убоге, знедолену») допомагають нам зрозуміти ставлення до героя оточуючих. Автор у цій ремарці не називає його людиною, позаяк у очах «нахлібників» пансіону Пані Воке і він лише «существо».

Але що він, багатий вермишельщик, став таким, яким ми бачимо їх у початку розповіді? Доти його довели власні дочки, Дельфіна і Анастази, що їх так безмежно любив, дочки, яким вона віддала усе й був готовий померти них, аби його дівчинки були щасливі. Ось як сам герой характеризує своє кохання до них: «Я люблю моїх дочок більше, ніж вже Бог любить світ…». Горио, нічого не отказывавший Дельфіні і Анастази, сам того і не підозрюючи, привчив дочок до розкоші, що спричинила за собою надмірну марнотратність («Маючи більше 60 тисяч франків доходу на рік, Горио не витрачав особисто лише тисячі двохсот, але почитав за щастя виконувати все дочірні прихоти… чего ним не захотелось… отец поспішав виконувати їхнє бажання…»). Він щось не вимагав від них упродовж свого турботу, і лише сподівався «що його дочки залишаться його дочками, що він влаштує собі у них два паралельні життя, дві домівки, де було знайде любов, і ласку». Але Анастази і Дельфіна, потрапивши у світло, забувають все любові й турботи батька і згадують про неї буде лише тоді, коли він потрібні гроші. Горио придумав собі світ, у якому йому хотілося би жити, переконаний, що «доньки її дуже люблять» і вважає, що «як вона щаслива». «Кожен любить по-своєму», — каже старий і, певне, відчуває у вчинках дочок їх особливу любов до нему.

У світі він бачить ставлення дочок таким, яким має бути до батькові за всіма законами справедливого суспільства. Герой придумав собі, що «вони готові засипати» його «усякими подарунками». Його любов настільки чиста і велика, що він цілком забуває себе, коли Дельфіні потрібна була гроші. Старий готовий позбутися останнього джерела доходів, опуститися ще нижче на соціальне дно, більше він «продав батька, і сина, і святого духу, аби позбавити» дочок «від однієї сльозинки». Не думаючи ні за чим, Горио заклав свою довічну ренту, продав свої «пряжки і прилади» і віддав гроші Анастази на сукню. «Зате моя Нази проведе вечір чудово. Вона буде всіх ошатніше» — розмірковує старий. І що саме герой натомість отримує? Він абсолютно непотрібен своїм дочкам. Вони наплювали протягом усього доброту батька, на його догляд та ласку. Його дочки звикли, що батько ним не у яких не відмовляє, і приймають усі його жертви їм як належне. Вони немає краплі людської подяки. Дельфіна і Анастази використовували батька лише як джерело грошей, але запаси Горио вичерпалися, вони залишили його вмирати одного, «як собаку».

Щастя для героя — бодай мізерне увагу до нього з боку дочок. Але не отримує ще й цієї крихти на очевидно: він їм сделал.

Протягом усього розповіді герой стверджує, що він «щасливий посвоєму», але у глибині душі все-таки знає правду про своє доньками, тільки хоче вірити, що його дівчинки здатні забути усі його турботи. На самому справі його Дельфіна і Анастази не неї як батька. У той час, коли Горио помирав у багна й злиднях, вони веселилися на балу і навіть не згадали про хворому батька. Та й після балу де вони спромоглися прийти попрощатися ж із батьком, виправдовуючись — одна сваркою з чоловіком, а друга — хворобою. У цій ситуації старий намагається виправдати дочок тим, що вони було невідомо про його недугу. Горио гребує вмирати, ніж заподіяти горя своїм коханим дочкам.

Лише перед смертю старий насмілився глянути правді правді в очі. Горио сказав Растиньяку правду, що він тривалий час приховував тільки від оточуючих, а й від самої себе. Герой визнає, що «вони обох серця кам’яні», що «за гроші купиш всі, навіть любов дочок» що він «віддав їм життя, — вони сьогодні хочуть віддати» йому «час». Горио сам називає причину свого нещастя: «…вони звикли потрошити мене, і тому усе, що робив їм, втрачала ціну». Старий відчував себе щасливою від однієї ласкавого слова, від однієї погляду своїх доньок. Він було б щасливий «бути тою маленькій собачкою, яку дочки… держат навколішках…». Щоб померти щасливим, він повинен лише побачити їх чути їхні голоси. Хіба варто було цим бездушним світським красуням зробити батька щасливим? Адже не просив вони нічого, крім любові й пестощів, але дочки не захотіли йому дати навіть цю дещицю за все жертви батька, принесені з їхньої благо.

Горио все-таки вмирає «як собака», не побачивши своїх доньок і попрощавшись із нею. Останній шлях його проводжають студенти Растиньяк і Бьяншон, поодаль них йдуть порожні карети з гербами зятів покойника.

Проте Горио височить над суспільством завдяки силі батьковій любові. «Горио батька тієї мірі, як і великомученик є християнином», — писав Бальзак. У результаті герой сам визнає жорстоку істину, притаманну сучасному для Бальзака суспільству: «…коли люблять бідняка, може бути впевнений, що любимо сам собою». Нещастя Горио у всесильність грошей, він купував любов дочок, а коли гроші закінчилися, він став нікому не нужен.

«Батько Горио» з права вважається однією з найкращих творів Бальзака. Роман спочатку було заборонено цензурою, та був побачив світ з більшими на купюрами й мав надзвичайний успіх. «„Батько Горио“ виробляє фурор, — повідомляє Бальзак Еге. Ганської. — Ще одна з моїх творів так і не расхватывалось».