Литература в у вісімнадцятому сторіччі

Литература

в XVIII веке

Основным напрямом у літературі XVIII в. став класицизм (від латів. classicus — зразковий). Цей стиль розвився внаслідок творчого освоєння форм, композицій і зразків мистецтва античного світу і епохи Відродження. Художник, на думку основоположників класицизму, осягає дійсність, щоб потім відобразити у творчості не конкретної людини з його пристрастями, а тип «людини, міф, словом, вічне в часі, ідеальне у реальному. Є сли це герой — то без недоліків, якщо персонаж сатиричний — то остаточно низинний. Класицизм не допускав змішання «високого» і «низького», тому між жанрами (наприклад, трагедією і комедією) встановлювалися кордону, які не нарушались.

Русский класицизм надавав особливе значення «високим» жанрам: епічної поемі, трагедії, урочистій оді. Творцем жанру оди у російській літературі став М. У. Ломоносов, трагедії — А. П. Сумароков. У одах з'єднувалися лірика, і публіцистика, що дозволяло як вихваляти царів, а й хіба що «вчити» їх. Росіяни трагедії, зазвичай, писалися не так на античному матеріалі — їх героями були діячі вітчизняної истории.

С 1970;х років XVIII в. у літературі виникає новий напрям — сентименталізм. за таким з’являються нові жанри: подорож і чутлива повість. Особлива із аслуга у розвитку цього жанру належить М. М. Карамзіним (повість «Бідна Ліза», «Листи російського мандрівника»). У літературу втручався новий погляд життя, виникала нову структуру розповіді: письменник уважніше вдивлявся дійсність, зображував її більш правдиво.

Давая характеристику письменнику чи поетові, не можна обмежитися лише механ ическим причислением їх творчості до того що чи іншому напрямку. Кожен художника — своя унікальна судьба…

Антиох Камтемир (1708—1744).

Русский письменник Антиох Кантемир був молодий шим сином молдавського господаря, князя Дмитра Костянтиновича, який приїхав до Росію у 1711 р. Радник Петра 1, князь Дмитро був відомий ще й як автор наукової праці («Опис Молдавії», «Історія вивищення й занепаду Оттоманської імперії» та інших.) По матері А. Кантемир був нащадком візантійських імператорів. Недовге короткий час він навчався у Славяно-греко-латинской академії. Захоплений перетвореннями Петра Великого, Антиох Кантемир покладав всі ще надії на монархічну влада. У межах своїх сатирах він висміював «злонравных» дворян і церковників. У цьому вся жанрі їм написано дев’ять творів («На хулящих вчення», «На заздрість сусідам гордість дворян злонравных…», «Про воспита нді», «На людські злонравия взагалі…» та інших.). 1 січня 1732 р. А. Кантемир призначили російським послом у Лондоні. Саме на цей час розцвітає його літературний талант. Він багато пише і переводить. Перекладена їм книга Фонтенеля «Розмова про безлічі світів» була за Єлизавети Петрівни заборонена як «противна вірі й моральності». А. Кантемир написав також релігійно-філософське твір «Листи про природу і людині». Помер молодим 31 березня 1744 р. у Парижі й був поховано у московському Микільському грецькому монастирі.

В. До. Тредіаковський (1703—1768)

Поэт і філолог Василь Кирилович Тредіаковський народився Астрахані, у ній священика. Освіту здобув у Славяно-греко-латинской академії. У 1726 р. біг зарубіжних країн, до Голландії, пізніше перебрався до Франції. У Сорбонні вивчав богослов’я, математику та філософію. У 1730 р. він повернулося на Росію, і стала однією з найосвіченіших людей свого часу й першим російським академіком. У цьому року з допомогою свого заступника, князя А. Б. Куракіна, видав перше друковане твір— «Їзда в острів любові», переклад старовинної книжки французького автора. Були то й вірші самого Тредиаковского. Видання відразу створило йому знаменитим, модним поетом. У 1733 р. У. До. Тредиаковскому було доручено в Академії наук «вичищати мову російської пишучи як віршами, не віршами; давати лекції, коли від цього зажадали буде; закінчити граматику, що він почав, і сукупно з іншими… перекладати за французького російською мову усе, що вона засвоює майже». По-різному ставилися щодо нього сучасники: одних він дивував своєї освіченістю, знанням латинського, французького, італійського мов, красномовством, інших вражав лакейством придворного поета, здатного на грубу лестощі і самоприниження. При поднесении імператриці Анні Іоановні своїх од Тредіаковський мав повзти навколішки від найбільш дверей із червоні до трону… Поведінка Тредиаковского, у самому справі, який завжди відрізнялося шляхетністю, а й владу у цю добу не соромилася власної брутальності і жорстокості. Щиро відданий російської словесності У. До. Тредіаковський був автором десятків томів перекладів і блискучим знавцем теорії європейської поезії. У в 40-ві роки XVIII в., в елиз аветинское час, поетичну звання відібрали в нього М. У. Ломоносов й О. П. Сумароков.

А. П. Сумароков (1718—1777)

Среди предків Олександра Петровича Сумарокова, поета і театрального діяча, відомий Іван Богданович, що врятував на полюванні царя Олексія Михайловича від ведмедя, за що отримав назвисько Орел. Його рідний племінник — батько поета Петро Панкратьевич дослужився до чину дійсного статського радника і він як для того часу людиною широко освіченим. О 13-й років А. П. Сумароков віддали в «рицарську академію» — Сухопутний шляхетський корпус. Тут виявилося дуже багато любителів російської словесності, було навіть організовано «суспільство»: в вільний час кадети читали одна одній свої твори. Відкрився талант і в Сумарокова, він захопився французькими пісеньками, з їхньої зразком став складати російські. Пісні його сягнули імператорського двору, їх виконували в аристократичних салонах. Одне з найбільш зрілих творів за цю пору — поетичне послання А. П. Сумарокова до свого товаришу М. М. Хераскову. У кадетському корпусі вперше розігрували трагедію А. П. Сумарокова «Хорев». Герої її — київський князь Кий, його братик i наступника престолу Хорев, Оснельда, дочка колишнього київського князя Завлоха, боярин Сталверх. Усі вони — люди шляхетні, виконані відчуття обов’язку. Негативні персонажі — весь «підлий народ». Хорев і Оснельда люблять одне одного, та їх шлюб неможливий через ворожнечі Кия і Завлоха. Наприкінці трагедії закохані гинуть. Звернення до вітчизняної історії було, звісно, досить формальним: перші російські трагедії наслідували французьким зразкам. Єлизавета Петрівна дізналася про постановку — і найкращу виставу був повторений вже при імператорському дворе.

А. П. Сумароков писав як трагедії («Пустинник» (1757); «Ярополк і Димиза» (1758) та інших.), а й комедії. Один із кращих — «Опікун», поставлена 1768 р. Прототипом головної дійової особи, лихваря Чужехватова, став зять автора. Поет так описав їх у проханні, поданому імператриці: «Людина пустопорожнє, прибыткожадібний, неосвічений та, крім часовника щось який читав… Науки він називає календарем, віршування лихою болестью, виховний будинок непристойним ім'ям». У Сумарокова був важкий, вкрай незлагідна характер, нестримний норов. Вона могла, наприклад, затято вилаяти людини, помешавшего йому писати, а якось потрапив у сказі погнавсь за слугою з оголеною шпагою і зауважив, як виявився… в ставку. Природно, тобто майже з усіма родичами він був у сварці. Сама Катерина ІІ мусила все якось втрутитися у відносини поета з матерью.

Одним із перших Сумароков скористався реальної свободою друку, що з’явилася з сходженням на престол Катерини II. Він публічно виклав своїх поглядів про ідеальному устрої суспільства: «Зробити російських кріпаків людей вільними не можна… буде жахливе незгоду між поміщиками і селянами, заради приборкання яких потребны багато полки; і безперервна буде зацікавлений у державі міжусобна лайка… І це примічено, що поміщики селян, а селяни поміщиків дуже люблять, а наш низький народ ніяких шляхетних чувствий ще имеет».

Екатерина II роздратовано написала з полів рукописи А. П. Сумарокова: «Пане Сумароков хороший поет, але дуже скоро думає, щоб слугувати гарним законодавцом, він зв’язку задоволеною подумки не имеет».

Сумароков дослужився до чину дійсного статського радника і став найпопулярнішою поетом своєї епохи. Його перу належали також філософські і математичні праці. Останніми роками він провів у Москві. Слава його в’янула. Жовчний поет мав багато ворогів, і вони йому мстилися. Сумароков скаржився Р. А. Потьомкіну: «Я людина. Я палали і палають пристрасті. У гонителів моїх крижані пера прикази: їм любо буде, якщо помру з голоду чи з холоду». Переслідувана, нещасний поет приохотився до спиртного, як і прискорило смерть.

Д. І. Фонвізін (1745—1792)

Волшебный край! Там старі роки, Сатири сміливий владар, Відзначався Фонвізін, друг свободи, — писав А. З. Пушкін в «Євгенії Онєгіні». І на насправді, «друг свободи» гостріше, ніж будь-хто наприкінці XVIII в., відчував історичне зло — виправдатись нібито відсутністю Росії «державних законів». Тож — пророчо писав: «Де… сваволю одного є законом верховний, там міцна загальна зв’язок і існувати неспроможна; тамо є держава, але немає батьківщини, є піддані, але немає громадян, немає тої політичного тіла, якого члени з'єднувалися б вузлом взаємних правий і обов’язків «.

Д. І. Фонвізін народився Москві 3 квітня 1745 р. (за іншими даними — 1744 р.). Батько його, котрий у Ревизл-он-коллегии і що вийшов відставку в 1762 р., був чудова людина, безкорисливий, чесний, про яку син згадував з теплотою і є гордістю: «У передніх тодішніх знатних вельмож ніхто не бачив». Деякі її особливості втілено в позитивних героїв писателя.

В 1762 р. Фонвізін закінчив дворянську гімназію при Московському університеті, і влаштувався службу до колегії Іноземних справ. З 1769 р. він — одне із секретарів графа М. І. Паніна.

В середині 1960;х років XVIII в. Фонвізін стає водночас відомим письменником. Славу йому принесла комедія «Бригадир». Є е діючі осіб — дворяни. Комедійний конфлікт, каз алось б, традиційний: вихованої дівчині нав’язують в женихи несимпатичного і нерозумного Іванушку. Він, хіба що що у Парижі, зі зневагою віднесено до всьому, що бачить себе вдома: «Кожен, хто був у Парижі, має вже право, кажучи про російських, не включати себе у тих, потім, що вже стало більш француз, ніж російська». Успіх «Бригадира» був оглушливим. М. І. Панин говорив про героїню комедії Килину Тимофіївну: «Коли він (Д. І. Фонвізін) і її читає, той самий її бачу й чую». У російської літератури народжувався новий — справжній — характер героев.

В 1787 р. Д. І. Фонвізін побував мови у Франції. Захоплений розвитком у нашій країні «фабрик і мануфактури», театрального драматичного мистецтва, письменник розгледів й те: «Перше право кожного француза є вільність; але справжнє справжнє її стан є рабство, бо бідна людина неспроможна снискивать свого їжі інакше, як рабскою работою, і якщо захоче користуватися драгоценною свою воль ностью, маєш буде померти з голоду».

В останні роки життя Д. І. Фонвізін напружено думав про високих обов’язки російського дворянства. У забутті дворянством власного боргу перед країною він бачив корінь всіх суспільних бід. У 1783 р. письменник звертався до Катерини II: «Мені сталося зі своєї землі поїздити. Я бачив, у яких більшість які мають ім'я дворянина вважає своє любочестие… Я бачив від почтеннейших предків презирливих нащадків. Одне слово, я бачив дворян раболепствующих. Я дворянин, і що розтерзало моє сердце».

Одно із із начительных творів Д. І. Фонвізіна— комедія «Недоросль».

«Эта комедія — незрівнянне дзеркало», — писав про «Недоросле» У. Про. Ключевський. І додавав: «Комедія не осіб, а положень». Чому ті ж літературне твір XVIII століття викликало через століття гарячкова цікавість великого історика? «Фонвізін взяв героїв „Недорослого“ безпосередньо з житейско го виру, і взяв, у яких застав, без будь-яких культурних покриттів, щоб і навіть поставив їх у сцену з усією безладдям їхніх стосунків… Ці герої, вихоплені з громадського толока для із абавы театральної публіки, виявилися зовсім не від забавні, а й просто нетерпимі в жодному благоустроенном суспільстві: автор взяло їх тимчасово для показу з-під поліцейського нагляду, куди й поспішив повернути в кінці п'єси за сприяння чиновника Правдина…», — писав историк.

Что пояснює нам «Недоук» своїми художніми образами, як допомагає зрозуміти XVIII століття? Коли пані Простакової захотілося висікти свою двірню, всіх слуг, їй помітили, що хто б вільний тиранствовать. І тоді від щирого простаковской душі вирвалося знаменне заперечення: «Не вільний! Дворянин, коли захоче, і слуги висікти не вільний! Так потім ж дано указ про вільності дворянства?».

В цих словах — історичний сенс комедії. Простакова — «майстриня тлумачити укази» — хотіла сказати: існує закон, який виправдовує її беззаконие.

Многие дворяни, не які звикли самостійної відповідальності, зрозуміли підписаний Петром III указ як визволення з всіх обов’язків й одержання нових прав по відношення до кріпаком. «Значна частина коштів дворянства у минулому столітті не розуміла історично становища свого стану, і недоук, фонвизинский недоук Митрофан, був жертвою цього нерозуміння», — писав У. Про. Ключевський. Комедія Д. І. Фонвізіна відбила момент перелому вагітною російського дворянства. Воно звільнялося від рабської симпатії до державі, але ще ніяк не звикало до думку про громадянської ответственности.

Дворянству потрібно було опанувати новий роль — хазяїна землі, дбайливого, доброго, бережливого, котра усвідомлює свій обов’язок, своїх прав й обов’язки. Тільки осягнувши ці ази свободи й вольності, можна було спокутувати «історичний гріх» володіння кріпаками «душами». Тієї осені 1782 р., коли актори вперше смішили публіку, представляючи на сцені Митрофанушку і пані Простакову, сталося знаменна подія: відкрили пам’ятник Петра Першого. Якби дворяни навчалися, як хотів великий перетворювач, то Фонвізін написав би оду. Вийшла ж комедія. Письменник зі свого XVIII століття хіба що попереджав прийдешні покоління дворян: «комедія» може скінчитися справжньої драмою…

А.Н.Радищев (1749—1802)

Александр Миколайович Радищев народився Москві, дитинство провів у саратовському маєтку. Багатющим поміщикам Радищев належали тисячі кріпаків душ. Під час повстання Пугачова селяни їх видали, сховали подвір'ях, забруднивши сажею і брудом, — пам’ятали, що господарі добрі. У юності А. М. Радищев був пажом Катерини II. Разом коїться з іншими освіченими юнаками його посилають у Лейпциг вчитися, а 1771 р. 22-річний Радищев повертається у Росію безкультурну й стає протоколістом Сенату. З професійного обов’язку йому доводилося мати справу з безліччю судових документів. У 1775 р., вийшовши у відставку у чині секунд-майора, він одружується з Ганні Василівні Рубанової (вони народиться четверо дітей). У 1777 р. Радищев — на громадянської служби у Петербурзької митниці у чині колезького асесора. Служив, очевидно, успішно: нагородили орденом, а 1780 р. одержав підвищення — став помічником управляючого митницею. Тим часом на вже створювалися перші глави «Подорожі з Петербурга у Москві». 22 липня 1789 р. — за кілька тижнів від початку Великої Французькій революції — петербурзький обер-поліцмейстер дозволяє публікацію книжки А. М. Радищева. У -1790 р. книгу було набрана в домашньої друкарні письменника. Наприкінці травня — початку червня вона виходить тиражем близько 600 примірників. На титулі немає імені автора. Епіграф — «Чудовисько обло, пустотливо, величезна, стозевно і лаяй» — символізував ненависне кріпосне право і був узятий Радищев з поеми У. До. Тредиаковского «Тилемахи-да». У поемі чудовисько було «тризевно» (із трьома ковтками). У Радіщева— «стозевно».

25 червня 1790 р. примірник «Подорожі…» був у столі в Катерини II.

После смерті Катерини II А. М. Радищев було переведено на заслання в Калугу, і тільки Олександр 1 в 1801 — 1802 рр. амністувати його й дозволив повернутися до Петербург…

Еще у Сибіру, в Илимском острозі, Радищев дізнається про події Французькій революції, страти королівської подружжя, про страшної якобінською диктатурі, яка понесла тисячі життів, про взаємній винищуванні якобінцями одне одного, реакцію, нарешті — про появу нового деспота, Наполеона. Йому революція бачилася інший… Настав жорстоке розчарування: «З мучительства народжується вільність, з вільності рабство».

При імператорі Олександра 1 недавній засланець стає важливою персоною, бере участь з розробки законів імперії — і тих щонайменше зовнішнє добробут отруєне тяжкими сумнівами. Письменник не витримує їх — кінчає життя самогубством. Чим пояснити його прийняти рішення? У революції він розчарувався, в мирному просвітительстві бачив сенсу, світський коло, для нього всуціль кріпосницький, був ненависний.

Писатель помер, а книга, з 600 примірників якої вціліли від спалення лише 26, — стала безсмертної.

Г. Р. Державін (1743—1816)

Знаменитейший російський поет кінця XVIII в. Гаврило Романович Державін народився Казані сім'ї армійського офіцера. У дитинстві він був кволим, слабким, зате вирізнявся «надзвичайної до науки схильністю». У II років вона втратила батька. Мати його, залишившись сама з дітьми без коштів для існування, змушена була, по була, за спогадами поета, «ходити по суддям, стоятиме біля них же в передніх на дверях впродовж кількох годин… але виходили, як хотів ніхто вислухати її порядно, але з жорстокосердістю її проходили повз, і має була із чим повертатися додому». Хлопчик протягом усього життя запам’ятав ці приниження. У 1759 р. Державін все-таки вступив у Казані гімназію. Хоча навчали у ній погано, майбутній великий поет удосконалився німецькій мові, приохотився до малювання і кресленню, навчився танцювати і фехтувати. Недоліки освіти він заповнював читанням.

В 1762 р. Р. Р. Державін надходить на військову службу. Він залишив у душі сумні спогади. Важка чорна робота отупляла, гулянки здавалися єдиною віддушиною. Державін, натура пристрасна, приохотився до азартних ігор і якось програв в карти гроші, надіслані матір'ю для придбання маєтку. Державін писав про себе спогадах у третій особі: «Їздив, як кажуть, з розпачу, вдень і вночі по трактирам, шукати гри. Спознакомился з гравцями, чи, краще, з прикритими благопристойними вчинками і одеждою розбійниками; вони навчився змов, як новачків заводити до гри, подборам карт, підробкам і всяким игрецким шахрайствам». Щоправда, до «підступного зрадництва» не опускався. Ніхто на допомогу морально чистої натурі Державіна прийшла возвышавшая душу поезія: «Якщо і траплялося, що ні потім не тільки грати, а й жити, то зачинившись вдома, їв хліб з водою і мазав вірші при слабкому іноді світлі полушечной сальної свічки або за сяйві сонячному крізь щілини зачинених ставнею». «Мазати» почав він у гімназії. У казармі мимоволі довелося забути і науках, а часом усе ж таки примудрявся читати випадково добуті росіяни й німецькі книги.

После десятирічної солдатської служби Р. Р. Державін було зроблено в офіцери й у «1773 р. особисто з’явився до генерала А. І. Бібікову, командуючому військами, посланими придушувати повстання Пугачова, з проханням взяти його з собою у Казань. У чотири роки служби Державін показав себе спритним, кмітливим офіцером і спромігся привернути до себе увагу начальства. Під час пугачевского повстання оренбурзьке маєток Державіна постраждав: дві тижні на ньому перебував на постої обоз 40 тис. возів, яким до армії провіант. Солдати «розорили селян повністю». Тяжких зусиль коштувало Державину домогтися хоч якийсь компенсации.

В 1777 р. «по нездатності» до військової служби він «випускався в штатну» службу з пожалуванням 300 душ у Білорусі. Державін мав усі підстави почуватися скривдженим. Набагато удачливішим виявився він у картах й у любові. У 1775 р., «маючи у своєму кишені лише 50 рублів», виграв 40 000 крб., а 1778 р. одружився з улюбленої дівчини і був просто щасливий в браке.

Публикуя свої перші поетичні твори, Р. Р. Державін зізнавався, що «в вираженні і складі намагався наслідувати Ломоносову, але бо мав його таланту, це і удавалось».

Державин точно визначив час творчого переродження: «Хотів парити, але з міг постійно витримувати витонченим добором слів, властивих одному Ломоносову, пишноти і пишності промови. Тому з 1779 р. обрав абсолютно особливий шлях». Шлях цей і справді особливий — державинский. Перші оди, написані після 1779 р., відрізнялися небувалою у російській поезії звучністю вірша, силою поетичного выражения.

«Фелица», опублікована у 1783 р., викликала захваті читачів. Це — твір було нове і за формою, і за змістом. Колишні пишномовні оди вже стали «надокучати» всім, їх «паперовий грім» дратував. У «Фелице» читач зустрів живу поезію, пронизану життєвими реаліями, які легко вгадувалися. Назва оди пов’язаний із «Казкою про царевичі Хлорі» — повчальною алегорією, яку сама імператриця написала для онука — Олександра Павловича. Героїня казки — дочка киргизького хана Фелица, допомагає царевичеві знайти троянду без шипів. Але таке буває? Так, троянда без шипів — це добродетель.

Читатель вгадував натяки поета і придворних: «Скачу до кравцю по каптан» — характерне проведення часу Р. А. Потьомкіна; «Їжджу на охоту/И забавляюся гавкотом псів» — характеристика П. І. Паніна; «Я потішаюся ночами рогами» — музику мисливських ріжків увів у моду обер-єгермейстер З. До. Наришкін; «Полкана і Бову читаю» — це про безпосереднього начальника Державіна князя Вяземського, який забавлявся тим, що змушував підлеглих читати йому вголос лубочні романы…

Друзья Державіна відмовляли його друкувати настільки зухвалу оду, але Катерині II вона сподобалася. Понад те, імператриця з єхидством дарувала «Фелицу» своїм наближеним, підкреслюючи ті місця, що відносилися до грішкам получателя.

В 1784 р. Р. Р. Державін, зіпсувавши відносини з начальством в Сенаті, змушений був вийшла у відставку. Але те року призначили олонецким губернатором. Не ужившись з намісником краю, він було переведено губернатором в Тамбов — і зіпсував відносини з намісником! Поэт-губернатор виявився навіть під судом. Почалося довге розгляд. Державін прибув Петербург «довести імператриці і держави, що він може до справ, неповинний руками, чистий усім серцем і вірний в покладених нею посадах». Державину передали, що імператриця неспроможна закинути авторові хФелицы", — йому наказано було з’явитися до двору. Державін писав про себе третій особі: «Удостоясь з благоволінням цілувати руку монархині і обедав з ним за одним столом, він розмірковував сама собі, що він таке: винен або винен? в службі або над службі?» Більше два роки поет, жаждавший державної діяльності, чекав відповіді і зволікаючи, писав оди. На одній із них — «Зображення Фелицы» (1789) — його знову присвятив Катерині. Так само надзвичайний успіх мала ода «На взяття Ізмаїла». Тепер багато царедворці мріяли, щоб Державін присвятив їм «похвальні вірші». У 1791 р. поет призначили статс-секретарем Катерини II.

Это був знак особливої милості. Але служба і настільки почесному терені виявилася для Р. Р. Державіна невдалої. Він втручався у справи, боровся з бюрократією — «канцелярської крючкотворной дружиною», як від нього чекали не цього. Катерина ІІ неодноразово натякала, що він треба писати щось «в роді оди Фелицы». Але поет не виявляв припливу почуттів, натхнення. «Збайдужів духом», — писав Пауль себе. Можливо, оскільки Державін ближче дізнався двір і він бачив тепер Катерину ІІ іншому світлі? Імператриця теж збайдужіла до поета, видаливши себе й призначивши сенатором. Державін й у Сенаті з усіма пересварився: жити «й усе» заважали завзятість, старанність, службову запопадливість. Навіть із недільні дні вона їздила в Сенат.

В 1796 р. (після багатьох службових негараздів та особистих драм) він зробив, наслідуючи оді Горація «До Мельпомени», вірш «Памятник».

С вступом на престол Павла 1 становище Р. Р. Державіна загалом залишається такою, як і раніше що спочатку він піддався із боку монарха гоніння «за непристойний відповідь, государеві влаштований». Продовжував служити Р. Р. Тримаючи-" вин і при Олександра 1, було навіть міністром юстиції (1802— 1803). Але дух перетворень він гудив і планам нового імператора не співчував. У 1807 р. остаточно выщел у відставку, після чого проводив час у основному селі Званке Новгородського уезда.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet internet.