Пан Загоскін та його твору

Господин Загоскин та її сочинения

Виктор Кузнєцов.

— Так, вірно, і «Юрій Милославський» ваше твір? — запитує героїня безсмертної комедії Гоголя Анно Андріївно Сквозник-Дмухановская.

И Іване Олександровичу Хлєстаков без будь-яких коливань підтверджує це. Але дочка Городничого Марія Антонівна рішуче виступають проти:

— О, маменька, там написано, що це пана Загоскина твір.

— О, згадав, так, — поступається Хлєстаков, — безсумнівно Загоскина; але є ще один «Юрій Милославський», так той вже мій.

— Це, вірно, я ваш читала, — вигукує Анно Андріївно. — Як хороше написано!

«Ах, який пасаж!».

Премьера «Ревізора» відбулася Малому театрі 25 травня 1836 року. Письменник Михайло Миколайович Загоскин був присутній під час спектаклю. Не міг стримати тріумфування. Згадування його роману (будь-якого іншого «Юрія Милославського», звісно ж зрозуміло, немає) на очах найблискучішою московської публіки пролунало як апофеоз читацького визнання.

Не коли б у гоголівське «Ревізорі» цього епізоду, небагато пам’ятали сьогодні чудового російського белетриста. Його твори не перевидавалися ми до 1983 року, хоча Загоскин вже першим своїм прозаїчним твором поклав початок жанру історичного роману російської літератури, де нічого подібного доти немає. Роман «Юрій Милославський, чи Росіяни в 1612 року» (така його повна його назва) при цьому мав, як тоді виражалися, «народну фізіономію». І відразу ж став настільною книгою всієї читаючої Росії. Роман ще за життя автора витримав вісім видань і він перекладений англійський, французький, німецький і чеський мови.

Будучи людиною привітним, товариським і безмежно доброзичливим, Михайло Миколайович, за свідченням З. Т. Аксакова, любив іноді прибрехати і пофантазувати. Несучи абсолютно порожній дурниця, він сам щиро вірив у своє слово. Саме тому невдовзі після прем'єри «Ревізора» з’явилися затвердження, що Хлєстаков створено Гоголем не попри Загоскина. Наче виправдовуючись, Микола Васильович при кожній нагоді приймався повторювати: «Кожен хоч і хвилину, а то й сталася на кілька хвилин, робився чи робиться Хлєстаковим, але, натурально, у тому гребує тільки признатися».

Литература

і жизнь

Михаил Загоскин був у 10 років старше Пушкіна: він у 1789 року у селі Рамзай Пензенської губернії. А помер, переживши великого сучасника на 15 років, в 1852 року.

Русский дворянський рід, до якого належав письменник, веде родовід від татарського мурзи Шавката Загора, перейшов у 1472 року з Золотої Орди на службу до Івана III. Ставши після хрещення Олександром Анбулатовичем Загоской, перетворений в подарунок від царя отримав село неподалік Пензи.

Будущий літератор прожив у родовий маєток лише до 13-річного віку. Сім'я його, давно збідніла, ледь зводила кінці з кінцями, й у травні 1802 року юний нащадок було визначено на службу до Петербурга. Де став канцеляристом, спочатку — в казначействі, потім — у гірському департаменті і Державному заемном банку. У серпні 1812 року 23-річний Михайло вступив у народне ополчення й під Полоцьком був поранений у ногу. Познайомившись на війни з князем А. А. Шаховским, відомим комедіографом, служившим у репертуарній частини Імператорських театрів, Загоскин теж захопився драматургією. І на післявоєнний період свого життя створив багато комедій і інтермедій, успішно які йшли на петербурзької і московську сцену.

В 1816 року Загоскин одружився з Ганні Дмитрівні Новосильцовой — попри жорсткий опір батька, людини багатого й честолюбного. І змушений була майже чотири роки знаходитися у домі тестя, який, як пізніше зазначив у спогадах син письменника, вважав Михайла Миколайовича «незначним молодим людиною без гніву й суспільного становища». У вираженні свою нелюбов до зятя Новосильцов будь-коли соромився.

Загоскин тим часом продовжував успішно служити: в 1817—1818 років у Дирекції Імператорських театрів, та був — в Імператорської публічну бібліотеку, де була зайнятий упорядкуванням фонду, й упорядкуванням каталогу російських книжок. Отримавши 1820 року запрошення роботу до Москви, він, що неважко зрозуміти, погодився на переїзд повторюється без жодних роздумів. Спочатку, щоправда, він почувався в Першопрестольної вигнанцем. «Не смійся цієї назви, — писав Загоскин приятелю своєму Миколі Гнєдичу. — Москва хоч не Камчатка, а, право, не веселіше Уфи чи Оренбурга, по крайнього заходу влітку». І багаторазово ділився з давніми друзями наміром повернутися до Петербург, але прожив у Москві все життя.

Без гніву та пристрастья

Славянофильствующего письменника, ніяк не говорив французькою і цілком володів світськими манерами, Москва приветила краще, ніж манірний Санкт-Петербург. При московському генерал-губернаторові Д. У. Голицину Загоскин отримав посаду експедитора по театральному відділенню, вступив у гурток любителів театру й тісно зблизився з главою литераторов-славянофилов Сергієм Тимофійовичем Аксаков. Під упливом останнього він діяльно продовжив літературні заняття. Його одноактна комедія «Урок холостим, чи Спадкоємці», поставлена 1822 року, отримала повний аншлаг. Гучний успіхом сцені мали й що з’явилися слідом водевіль Загоскина «Сільський філософ» і віршована комедія «Шляхетний театр».

Следующие драматичні твори Загоскина, щоправда, побачать сцену лише чотири роки через: все письменницьке час віднімуть нескінченні театральні турботу Єрмольєвої та робота над історичним романом. «Він увесь, — як свідчить Аксаков, — був повантажений у цю думку, охоплено нею цілком; його колишня неуважність, до якої давно звикли і якої вже не помічали, доти посилилася, що її помітили… Зустрічаючись тут з короткими приятелями, не впізнавав нікого, не відповідав на поклони і чув вітань: він читав тим часом історичні документи і жив у 1612 року».

«Юрий Милославський» побачив світ наприкінці 1829 року. І мав, як ми знаємо, запаморочливий успіх. Незабаром Загоскин — не без промощи З. Т. Аксакова — був обраний членом Російської академії наук призначено директором всіх московських театрів.

Белинский, будь-коли питавший добрих почуттів до слов’янофілам, неодноразово згадував автора «Юлія Милославського» у статтях. «Шалений Віссаріон» зумів розглянути, що у запальному патріотизм Загоскина був нічого напускного, і він не плекав у вигляді любові до батьківщини злість і ненависть до мнимим «ворогам батьківщини» (т. е. тим, хто дозволяв собі не є думати про все офіціозно).

Сохранившиеся документи тієї епохи однозначно свідчать, що Загоскин самозабутньо служив російському театру. Служба, як він зазначав у листі М. І. Гнєдичу, щоправда, відкрила йому «…злиденне і тяжке» становище театрів, які мали «ані копійки, ні гардероба, ні декорацій — словом, нічого, крім боргів, заворушень й презирства». Якщо Петербурзі, констатував Загоскин, «театр пов’язані руки, то Москві - і руки, і ноги».

На ярмарку у Тулі Михайле Миколайовичу зустрів нікому невідомого досі актора М. З. Щепкіна і, оцінивши масштаб його таланту, запросив з собою у Москву. Дебютом великого артиста на московську сцену стала заголовна роль п'єсі Загоскина «Пане Богатонов, чи Провінціал у Києві».

Привел він у московську сцену і рязанського міщанина Прова Садовського, засновника знаменитої у майбутньому театральної династії.

Неравнодушие

Тема патріотизму і народної єднання годину тяжких випробувань — основна у першому романі Загоскина. У авторській передмові щодо нього серед причин важкого становища Росії у початку ХVII століття особливо виділено цілковите і загальне байдужість. Яке, що зовсім справедливому думці письменника, страшніше як зовнішніх ворогів, і внутрішніх чвар. Тривога за долю батьківщини чітко відчувається і друге романі Загоскина «Рославлев, чи Росіяни в 1812 року», і у його повісті «Аскольдового могила».. Історико-літературна цінність всіх таких творів чітко промальовується до нашого дуже непроста час.

Вышедший в 1831 року «Рославлев» був, проте, зустрінутий публікою зі значно меншим захопленням, ніж «Юрій Милославський». А «Аскольдового могила, повість з часів Володимира I» спочатку взагалі розчарувала читачів. Щоправда, усього за два року, в 1835-ом, по лібрето Загоскина у великому театрі було поставлено однойменна опера А. М. Верстовского, досі котра вважається однією з вищих досягнень вітчизняного оперного мистецтва і користуються незмінним успіхом.

Пушкин у листі В’яземському, характеризуючи другий роман і повість Загоскина, зазначив цікавість описаних там положень цих та жвавість розмов: «Усі можна прочитати із задоволенням».

В статті, що у 1833 року «Московським телеграфом», А.А. Бестужев-Марлинский так відгукувався про Загоскине: «…Ні, у ній нічого незвичайного, разючого, але зворушливого багато, але забавного багато, і ви побачите, як дочиталися остаточно, і це досадуете, навіщо вельми швидко припиняє він ваше задоволення».

Особое місце у творчості Загоскина займає цикл побутових нарисів «Москва і москвичі», написаних від імені дивакуватої видавця Богдана Ілліча Бєльського, підполковника у відставці.

«Мало чи, добродій, у Москві авторів, — розмірковує в передмові письменник сам про собі вустами Бєльського. — І ось хоч, недалеко йти: пан Загоскин… Інакше щоб він був який-небудь знаменитий письменник — немає! є, панотець, набагато сильніше його, так йому якось пощастило: видав «Юрія Милославського», потрапив у народність, та й пішов пописувати різні романчики, в якому було опера «Аскольдового могила». .

Пописывать Загоскин припинив лише взимку 1851 року, коли сильно застудився і захворів. Лікуватися не любив, понадіявся, що впорається сам. І 23 червня 1852 року задля рідних і близьких помер. Поховали на Новодівичому кладбище.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.