Лирика Марини Цвєтаєвої

Лирика Марини Цвєтаєвої

Гений Марини Цвєтаєвої — у її силі, і самобутності. У його творчості багато виходило далеко за межі звичних устоїв, широко визнаних літературних смаків. Те ж саме сказати і особистості поетеси, ще підлітковому віці поклявшейся собі зберегти вірність своїм почуттям, своїй справі незалежно від часу й обставин.

Уже у перших цветаевских віршах була невідома до цього часу російської жіночої поезії жорсткість, різкість поэтов-мужчин. Таким був характер як ліричної героїні її віршів, а й самій Цвєтаєвої. Традиційної жіночої слабкості, изящности і легкості вірша вона протипоставила твердість духу, і силу майстра.

Я знаю, що Венера — справа рук,.

Ремесленник — і знаю ремесло.

Стихи для Цвєтаєвої майже єдиним способом самовираження.

Поэтому у її ліриці така особлива конфіденційність, відкритість. Валерій Брюсов писав, що від неї віршів буває іноді ніяково, ніби піддивився в замкову шпаринку. І справді, віршем — вся її життя.

По тобі тужить наша залу, —.

Ты затінена її бачив ледь —.

По тобі тужать ті слова,.

Что затінена тобі я — не сказала.

Независимостью своєї творчості і лише свого життєвого поведінки Марія Цвєтаєва відстоювала право жінки мати сильний характер, відкидаючи усталений образ жіночності. Щастю коханою і любити вона вважала за краще щастя свободи:

Как права і ліва рука —.

Твоя душа моєї душі близька.

Мы смежены блаженно і тепло,.

Как праве і ліве крило.

Но вихор постає — і безодня пролягла.

От правого — до лівого крила!

При усім своїм гордині, «віроломності» Цвєтаєва може віддаватися короткому миті любові:

Мой! — і яких нагороди.

Рай — як у руках рота —.

Жизнь: розкрита радість.

Поздороваться з ранку!

Но в Марини Цвєтаєвої був створений свій святая заповідь: «Я в передсмертної гикавці залишуся поетом!», якої поетеса була правильна все життя. Можливо, тому розлука стала однією з основних мотивів лірики Цвєтаєвої. «Не знаю жодного поета в світі, який би стільки писав про розлуці, як Цвєтаєва. Вона вимагала гідності у коханні й вимагала гідності при розставанні, гордо забиваючи свій жіночий крик всередину і лише інколи їх утримуючи», — говорить про ній Євген Євтушенко. Ось рядки зі «Поеми Кінця»:

Не довспомнивши, не допонявши,.

Точно з свята поведені…

— Наша вулиця! — Вже не є наша… —.

— Скільки разів за нею… — Вже не ми… —.

— Завтра з заходу стане сонце!

— З Ієговою порве Давид!

Что ми проводимо? — Розстаємося.

И хоча вона розцінювала часом розлучення як «сверхъестественнейшую дичину», як «звук, від якого вуха рвуться», вона завжди була вірною:

Никто, в листах риючись,.

Не зрозумів до глибини,.

Как ми віроломні, тобто —.

Как самі собі вірні.

Марина Цвєтаєва говорила, що «глибина страждання неспроможна зрівнятися з порожнечею щастя». Цією глибини її життя вистачило сповна. Її життєвий шлях було дуже непростий. Живучи в непростий час, Марія Цвєтаєва залишалася поетом, попри часто бідна існування, побутові негаразди і трагічні події, що мали її. Цвєтаєва добре відчувала час, епоху, у якому довелося жити. Тож у її віршах таке внутрішня напруга, надлам. Ніби передчуваючи свою трагічну долю, Марія Цвєтаєва пише такі рядки:

Христос і Бог! Я спрагу дива.

Теперь, зараз, вранці!

О, дай мені померти, поки.

Вся життя як книга мені.

Смерть «в сімнадцять років», яку просить лірична героїня Цвєтаєвої, — це можливість уникнути багатьох майбутніх страждань.

Что попереду! Яка невдача?

Во всім обман і, ох, по всьому заборона! —.

Так із милою дитинством я прощалася, плачу,.

В п’ятнадцять років.

Пророчество свого власного долі була єдиною у творчості Марини Цвєтаєвої. Головним пророцтвом поетеси стало її часто-густо цитоване вірш:

Моим віршам, написаним так рано,.

Что і знала я, що — поет,.

Сорвавшимся, як бризки з фонтана,.

Как іскри з ракет.

Ворвавшимся, каті маленькі чорти,.

В святилище, де сон і фіміам,.

Моим віршам про юності, і смерті —.

Нечитанным віршам! —.

Разбросанным в пилу магазинами.

(Где їх ніхто на брала й не бере!),.

Моим віршам, як для коштовних вин,.

Настанет свій черед.

Основные мотиви лірики М. Цветаевой Жизнь посилає деяким поетам таку долю, яка з перших кроків свідомого буття ставить в найсприятливіші умови у розвиток природного дару. Такий яскравої та трагічної була доля Марини Цвєтаєвої, великого значного поета у першій половині ХХ століття. Усе її особи і у її поезії (неї це нерозривна єдність) різко виходило далеко за межі традиційних уявлень, панівних літературних смаків. У цьому була і сила, і самобутність її поетичного слова. З жагучої переконаністю вона стверджувала проголошений нею ще підлітковому віці життєвий принцип: бути лише самої собою, нічого не залежати ні від часу, ні від середовища, і саме ця принцип обернувся в подальшому нерозв’язними протиріччями в трагічної особистої долі.

Моя улюблена поетеса М. Цвєтаєва народилася Москві 26 вересня 1892 року:

Красною пензлем.

Рябина засвітиться.

Падали листя.

Я народилася.

Рябина стала символом долі, теж полыхнувшей червоним кольором ненадовго й гіркою. Через всю життя пронесла М. Цвєтаєва своє кохання до Москви, рідної домівки. Увібравши в себе бунтівну натуру матері. Недарма найпроникливіші рядки у її прозі — про Пугачову, а віршах — про Батьківщину.

Ее поезія ввійшла в культурний ужиток, стала невід'ємною частиною нашого духовного життя. Скільки цветаевских рядків, недавно ще невідомих і, начебто, назавжди згаслих, миттєво стали крилатими!

Стихи для М. Цвєтаєвої майже єдиним способом самовираження. Вона перевіряла їм усе:

По тобі тужить наша залу, —.

Ты затінена її бачив ледь —.

По тобі тужать ті слова,.

Что затінена тобі я — не сказала.

Слава накрила Цвєтаєву подібно шквалу. Якщо Ганну Ахматову порівнювали з Сапфо, то Цвєтаєва була Нікою Самофракийской. Але з тим, з перших її кроків у літературі розпочалася, і трагедія М. Цвєтаєвої. Трагедія самотності й невизнаності. Вже 1912 року виходить її збірку віршів «Чарівний ліхтар». Характерно звернення до читачеві, яким відкрили цей збірник:

Милый читач! Сміючись як дитина,.

Весело зустрінь мій чарівний ліхтар,.

Искренний сміх твій, хай він дзвінок.

И безотчетен, як у давнину.

В «Чарівному ліхтарі» Марини Цвєтаєвої бачимо замальовки сімейного побуту, нариси милих осіб мами, сестри, знайомих, є пейзажі Москви й Тарусы:

В небі — вечір, в небі — хмаринки,.

В зимовому сутінку бульвар.

Наша дівчинка втомилася,.

Улыбаться перестала.

Держат маленькі ручки синій кулю.

В цій книжці уперше з’явилася в Марини Цвєтаєвої тема любові. У 1913—1915 роки Цвєтаєва створює свої «Юнацькі вірші», що ніколи не видавалися. Зараз більшість творів надруковано, але вірші розсипані різноманітні збірникам. Слід зазначити, що «Юнацькі вірші» сповнені життєлюбності й міцного морального здоров’я. Вони багато сонця, повітря, моря, и юного щастя.

Что стосується революції 1917 року, що його розуміння було складним, суперечливим. Кров, рясно проливаемая у громадянській війні, відкидала, відштовхувала М. Цвєтаєву від революції:

Белый був — червоним став:

Кровь обагрила.

Красным був — білий став:

Смерть перемогла.

Это був плач, крик душі поетеси. У 1922 року вийшов її книга «Версти», що складається з віршів, написаних у 1916 року. У «Верст» оспівана любов до міста на Неві, в них простору, простору, доріг, вітру, швидко котрі біжать хмар, сонця, місячних ночей.

В тому ж році Марина переїжджає до Берлін, де два з половиною місяці написала близько тридцяти віршів. У листопаді 1925 року М. Цвєтаєва вже у Парижі, де прожила 14 років. У Франції вона пише свою «Поему Сходів» — одне з гострих, антибуржуазных творів. Можна упевнено сказати, що «Поема Сходів» — вершина епічного творчості поетеси в паризький період. 1939;го року Цвєтаєва повертається у Росію, оскільки він добре знала, що знайде тільки тут істинних шанувальників її величезного таланту. На батьківщині її очікували злидні та недрукування, заарештовані її прийомна дочка Аріадна і чоловік Сергій Ефрон, яких вона ніжно любила.

Одним з останніх творів М. І. Цвєтаєвої стало вірш «Не помреш, народ», гідного завершило її шлях. Воно мовою звучить як прокляття фашизму, прославляє безсмертя народів, борються упродовж свого незалежність.

Поэзия Марини Цвєтаєвої ввійшла, увірвалася в наші дні. Нарешті знайшла вона читача — величезного, як океан: народного читача, якого за життя їй так і не вистачало. Знайшла назавжди.

В історії вітчизняної поезії Марія Цвєтаєва завжди займатиме своє достойне місце. І на той час своє — особливу увагу. Справжнім новаторством поетичної промови стало природне собі втілення у слові бунтівливого у постійному пошуку істини неспокійного духу цієї зеленоокої гордячки, «чернорабочей і белоручки».

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.