Про предикативність

О ПРЕДИКАТИВНОСТИ

В останні роки у нашій науці є пожвавився інтерес до проблеми розмежування логічних і граматичних категорій і зокрема, до проблеми розмежування пропозиції з судження [1]. Ініціатива у дослідженні цієї проблеми належить, як і чи слід очікувати, логікам. Що ж до грамматистов, всі вони ставляться до цієї проблемі, по суті, досить пасивно. З одного боку, чи зараз знайдеться ми такий граматист, що наважилася б відкрито визнати, що не бачить жодної різниці між пропозицією і судженням. Але з іншого боку, чи зараз знайдеться ми й такий граматист, котрий у своїх висловлюваннях про можливість запропонувати та її головних членах фактично на певною мірою не ототожнював б пропозиції з судження.

На шлях ототожнення пропозиції з судження штовхає граматиста передусім, звісно ж, те, що між пропозицією і судженням, чи, вірніше між найбільш вивченим типом пропозиції з судженням, справді є про співвідносність І що таку співвідносність легко б сприйняти як тожество пропозиції з судження взагалі. На шлях ототожнення пропозиції з судження штовхає граматиста і те, що таке ототожнення рятує його від величезних теоретичних труднощів. Адже якщо пропозицію — це саме саме, що судження, тим самим дуже складна проблема співвідношення мови та мислення, граматики й логіки що й дозволена.

Наиболее явна форма ототожнення пропозиції з судження — це твердження, що всяке пропозицію висловлює судження, твердження, яке, звісно, зовсім на випливає речей очевидного факту, що всяке судження выражется пропозицією. У насправді, якщо всяке пропозицію висловлює судження, тоді судження і пропозицію це, очевидним є те саме, але аналізованих із різних точок зору, — з погляду логіки й з погляду граматики, і лінгвістам більше нічого сушити мізки з того, як слід визначати пропозицію: його, очевидно, слід визначити тоді просто «безпосередню дійсність судження «чи «судження, аналізованих з місця зору її висловлювання », чи як-небудь іншим. Коли ж логіки кажуть, що єдині пропозиції, які висловлюють судження, — це пропозиції питальні і спонукальні [2], — це небагатьом змінює становище, оскільки з відрахуванням питальних і спонукальних пропозицій інші залишаються все-таки «безпосередньої дійсністю судження ». Суперечка між логіками у тому, висловлює чи запитання поставив і спонукання судження, цікавить граматиста по суті трохи більше, ніж суперечка у тому, скільки чортів може поміститися на вістрі голки. Основний для граматиста питання — питання, ніж всяке пропозицію відрізняється від будь-якого судження — цим суперечкою не порушується.

Более замаскованої формою ототожнення пропозиції з судження є приписування пропозиції значеннєвий структури судження, тобто. твердження, що відсотковий вміст будь-якого пропозиції розчленовується те що, про що ньому предицируется (чи говориться, повідомляється), і те, що він предицируется, тобто. суб'єкта і предикат чи якісь два інші аналогічні, хоча інакше названі «члена «чи «компонента », чи «елемента », чи «уявлення «(тобто. суб'єкт і предикат, але прикриті з допомогою тих чи інших термінологічних хитрощів). До такого приравниванию значеннєвий структури пропозиції до структури судження, як відомо, зводиться зрештою і шахматовская теорія «комунікації «, тобто. поєднання «двох уявлень, наведених рухом волі в предикативну… зв’язок «[3], є основою будь-якого пропозиції. можливі різноманітні варіанти цієї теорії. Так, варіант цієї теорії ми бачимо, наприклад, у книзі В. Г. Адмони, у якій говориться: «Будь-яке повідомлення, всякий акт думки передбачає обов’язкову активне, динамічний з'єднання, зв’язування двох компонентів — про що як повідомляють у повідомленні І що визначається думки, про те, що повідомляється про першому компоненті у міжнародному сполученні і що визначається перший член думки. Завдання повідомлення й акта думки — саме зв’язати ці дві компонента, зв’язати живий і активної зв’язком, що є відбитком їхнього нерозривного зв’язку в об'єктивної дійсності, динамічно воссоздаваемой у процесі спілкування, і думки. Природно, що це найважливіше властивості повідомлення й акта думки знаходить своє вираження й у пропозиції, у його активному і динамічному характері, також полягає в тому, що у пропозиції безпосередньо, хіба що відразу ж, стверджується зв’язок двох компонентів, незалежно від цього, стверджується наявність або відсутність цьому разі «[4]. Не представляє великих складнощів дізнатися суб'єкт і предикат судження у двох «компонентах «пропозиції, про які тут говориться.

По-видимому, прихованої формою ототожнення пропозиції з судження може бути визнання те, що кожному пропозиції властива «предикативность «або що «предикативность «і те, що робить пропозицію пропозицією. Так було в цитованої книзі В. Г. Адмони, одразу після наведеного вище, говориться: «Таке активне, динамічний твердження, що у момент побудови пропозиції або його відтворення і що є неодмінною умовою будь-якого пропозиції, це і є зміст тієї найважливішої синтаксичної категорії, що зазвичай носить найменування «предикатиыного відносини «чи навіть «предикативности «[5]. Отже, «предикативностью «тут називається та розчленованість на два компонента, тобто. суб'єкт і предикат судження, що нібито обов’язкова кожному за пропозиції.

Такое розуміння ролі «предикативного відносини «близько до шахматовскому розумінню цього моменту стосунки. Для А. А. Шахматова «предикативное ставлення «(слова «предикативность «А. А. Шахматов, наскільки мені відомо, не вживає) — це, з одного боку, ставлення, у якому горою стоять одне до друга члени комунікації [6], тобто. замасковані суб'єкт і предикат судження, і з з іншого боку, ставлення, у якому горою стоять одне до друга підлягає і присудок [7], тобто. мовні висловлювання суб'єкта і предиката судження. Отже, по А. А. Шахматову, «предикативное ставлення «- те, що де лежить в основі будь-якого пропозиції (що у основі будь-якого пропозиції лежить комунікація), і те, що можна лише у двусоставном пропозиції (оскільки лише у ньому є підлягає і присудок). Очевидно, її і це зародыщем того роздвоєння терміна «предикативность », про яку буде мова нижче.

К шахматовскому розумінню «предикативного відносини «близько і те, що А. М. Пешковский називає «сказуемостью «(слова «предикативность «А. М. Пешковский не вживає, хоча «предикативный «і «сказуемостный «йому цілком той самий, і у принципі «предикативность «і «сказуемость «теж повинні були б означати йому той самий). Проте, як відомо, для А. М. Пешковского «сказуемость «- це те, що робить присудок присудком, але і те, що робить пропозицію пропозицією, бо нього присудок — те й є те, що робить пропозицію пропозицією, тобто. бо нього немає пропозиції без присудка. Розширюючи так поняття присудка й те водночас який із предикатом (він і каже: «присудок інакше називається предикат., а самий процес висловлювання думки у вигляді «сказуемостных «слів і форм — предицированием, чи предикацией «[8]). А. М. Пешковский цим, звісно, ототожнює пропозицію відкинув і судження. Щоправда, приписуючи до того ж час сказуемому відому морфологическую природу, тобто. стверджуючи, що є особливі слова чи форми, яким властиве бути присудками, він ніби і для присудка відомі рамки, але це рамки, по суті, тільки погіршує суперечливість його теорії «сказуемости », оскільки виявляється, що «сказуемость «у те водночас що й властива слову чи словосполученням самому собою, поза пропозиції.

Едва чи хтось був би тепер за А. М. Пешковским стверджувати, що присудок — те, що робить пропозицію пропозицією, тобто. що у кожній пропозиції є присудок. Якщо можна сперечатися у тому, чи є присудок у деяких типах пропозицій, які А. А. Шахматов називає «сказуемо-бесподлежащными », чи не безперечно, що у пропозиціях, які А. А. Шахматов називає «бессказуемостно-подлежащными «(тобто. в пропозиціях типу «Пожежа! «тощо.), неможливо знайти нічого схожого на присудок у звичному значенні цього терміну. Це дивно, що слово «предикативность », яке, очевидно, створено від прикметника «предикативный », тобто. «сказуемостный », продовжує вживатися у значенні «те, що робить пропозицію пропозицією », чи «загальна категорія, що формує пропозицію «[9], що, очевидним є те саме, хоча одночасно слово «предикативный «широко вживається у значенні «сказуемостный », «характерний для присудка », а «предикативное ставлення «чи «предикативность «- у значенні «ставлення, притаманне присудка «тощо., тобто. у значенні, яке, окрім, що присудок і те, що робить пропозицію пропозицією, зовсім на збігаються з першим значенням.

Если б людина у своїй практичній діяльності став, не помічаючи цього, називати у тому ж словом два зовсім різні, хоч і водночас пов’язані предмета, наприклад, води і мило, то, звісно, дійсність невдовзі змусила його відмовитися від такої звички, інакше йому довелося втамовувати спрагу милом, тощо. У другому становищі перебуває лингвист-теоретик. Ніщо не перешкоджаємо їй називати одне слово дві зовсім різні, хоч і якось пов’язані речі й не помічати цього. Навпаки, це інколи навіть допомагає йому, оскільки робить те, що хоче сказати, невловимим і, отже, незаперечним. Так, ніщо не перешкоджає лінгвісту, не помічаючи цього, називати «граматикою «то граматичний лад мови, то науку, цей лад вивчаючу; «лексичним значенням «- ті значення окремого слова, ті значення знаменного слова; «національною мовою «- то літературну мову нації, то мову нації взагалі (включаючи його діалекти); «суб'єктом «- то суб'єкт судження, то підлягає, то виробника дії; «стилем «- один, то інше і навіть важко що. Ніщо не перешкоджає лінгвісту вживати і висловлювання «предикативность «чи «предикативное ставлення «як і значенні «те, що робить присудок присудком », чи «ставлення, у якому присудок стоїть до що підлягає «, і у більш невизначеному значенні «те, що робить пропозицію пропозицією » .

Стоит чи, все ж, вживати слово «предикативность «у значенні «те, що робить пропозицію пропозицією », і чи потрібно взагалі слово з такою значенням? Адже таке слово було б, очевидно, потрібно в тому разі, якби та, що робить пропозицію пропозицією, траплялося ще й поза пропозиції, тобто. лише якби та, що робить пропозицію пропозицією, не покривалося б цілком поняттям пропозиції. Та оскільки не можна собі уявити, аби те, що робить пропозицію пропозицією, чи «предложенность », якщо так висловитися, траплялося й поза пропозиції, те й слова позначення те, що робить пропозицію пропозицією як і непотрібно, як і потрібно слово «домность «для позначення те, що робить будинок домом, чи слово «апельсинность «для позначення те, що робить апельсин апельсином, чи слово «лошадность «для позначення те, що робить кінь конем. Запровадження таких слів, очевидно, було б лише те сумнівний сенс, що його зробив би можливими удавані визначення, як «будинок — те, чому властива домность », «апельсин — те, істотним властивістю чого є апельсинность », «кінь — те, що володіє властивістю лошадности », «пропозицію — те, що формується загальної категорією предложенности «тощо.

В насправді, либонь абсолютно очевидно, що коли і «предикативность «визначається як «загальна категорія, що формує пропозицію «й те водночас як має своїм призначенням «віднесення змісту пропозиції до дійсності «[10], то тут просто підставляється те, що ми знаємо про можливість запропонувати (отнесенность відповідає дійсності вважав основним властивістю пропозиції ще Рис, куди входили вказівку з цього отнесенность на свій визначення пропозиції) [11], в визначення те, що його формує, тобто. в визначення «предикативности «чи «предложенности » .

Что під предикативностью у тому вживанні цього терміну не мається на увазі нічого такого, ми вже було невідомо раніше, зрозуміло ще речей, що у цитованих вище роботах, у яких обгрунтовується «предикативность «як у основний ознака пропозиції, чи те, що його формує, тобто. те, що робить пропозицію пропозицією, до того ж час даються визначення пропозиції, у яких «предикативность «й згадки нема. Якби «предикативность «дійсно була в такому цього слова лише «предложенностью », тобто. якби справді у пропозиції було відкрито якогось нового до того ж основне властивість, тоді природно було б підставити знайдене нове рішення, у визначення пропозиції, определитьего як «одиницю, що має предикативностью », чи як-небудь іншим і відмовитися від інших визначень. Очевидно, такі визначення не даються саме оскільки вони зробили очевидною беззмістовність слова «предикативность «у тому його вживанні та її непотрібність. (Не можна ж у насправді сказати: «пропозицію те, основним властивістю чого є предложенность! »).

С інший боку, навряд чи можна сумніватися, що слово «предикативность «у його етимологічному значенні (тобто. у значенні «сказуемостное властивість «чи «сказуемостное ставлення », чи «властивість, притаманне присудка ») — потрібне слово. Річ у тім, що предикативность у сенсі слова то, можливо характерна як для присудка, але й членів пропозиції чи його елементів, які у власному буквальному розумінні є присудками. Предикативное ставлення, чи предикативность у сенсі слова, характерно, наприклад, для «предикативного «визначення », для «предикативного «елемента складного доповнення (англійське I see him come), для «предикативного «елемента незалежного причетного обороту (англійське we all went home, he remaining behind) тощо. Отже, хоча предикативность у сенсі і отже «властивість присудка «чи «сказуемость », вона покривається поняттям присудка. Саме тому «предикативность «і «сказуемость », у тому значенні - аж ніяк не не порожні балачки. У його значенні слово «предикативность «і буде употрябляться нижче.

Возможны чи пропозиції, у яких час від предикативности у сенсі слова? Так, безумовно. Якщо пропозиції немає присудка чи іншого аналогічного йому члена, то, очевидно, у ньому і предикативности. Так, безумовно, немає предикативности в пропозиціях, як, наприклад, «Пожежа! », «Гроза! », «Боже мій! », «Щасливий шлях! », «Іване Івановичу! », «Гвалт, сльози, прохання », «Осінь, вечір «тощо., тобто. у пропозиціях, які А. А. Шахматов називає «бессказуемостно-подлежащными ». Термін А. А. Шахматова, втім, дуже невдалий стосовно того, що створює враження, мов у цих пропозиціях є підлягає. Водночас очевидне, що у пропозиції відсутня присудок, то ми не може бути розмови про підметі. Якщо підлягає - що це член пропозиції, якого присудок стоїть у предикативному відношенні, то, при відсутності присудка, природно, може бути ні члена, якого воно стоїть у предикативному відношенні, ні самого предикативного відносини. Такі пропозиції було б називати «непредикативными » .

Характерно, що саме цих пропозиціях неможливо знайти який би не пішли співвідносності з судженням. У насправді, висловити зміст пропозиції «Пожежа! «тощо. як судження взагалі неможливо. Будь-яке розкладання змісту такої пропозиції суб'єкта і предикат (наприклад: «Те, я бачу, є пожежа «чи «Пожежа є те, що відбувається «тощо.) усуває основне змісту цієї пропозиції, те, що становить сутність його специфіки — його эмфатическую нерозчленованість, — і впроваджує до нього то, в ньому немає - ту логічний розчленованість, що у пропозиціях цього типу неможлива. На жаль, логіки цього часто вже не враховують і сприймають як зміст такого ультиматуму то, чого них зовсім ні [12].

С інший боку, специфіка цих пропозицій полягає, очевидно, у ролі, яку грає у них інтонація. Адже у тому, що слово «пожежа «є пропозицією, ми дізнаємося тільки з інтонації, з якою слово вимовлено (у листі ця інтонація може подсказываться відповідним знаком препинания чи контекстом). Саме певна інтонація робить ці пропозиції пропозиціями. Інакше кажучи, це пропозиції, оформлені лише інтонацією.

Между тим, у пропозиції, у якому присудок, безсумнівно саме присудок — те, що змушує усвідомлювати цю пропозицію як пропозицію (цим, мабуть, і пояснюється те, що сказуемость чи предикативность, тобто. властивість присудка, приймається, помилково звісно, через те, що завжди робить пропозицію пропозицією). У насправді, адже словосполучення типу «птах летить «чи «стіна білого », очевидно, мусять бути пропозиціями, оскільки вони мають присудки. Словосполучення ці будуть пропозиціями за будь-якої інтонації [13].

Другими словами, неможливо надати цим словосполученням таку інтонацію, яка показувала, що де вони пропозиції. Ми сприймаємо ці словосполучення як пропозиції не оскільки вони проголошено з певною інтонацією (а саме собою зрозуміло, що у промови їм завжди властива та чи інша інтонація), в частковості не оскільки вони проголошено з «інтонацією повідомлення », але оскільки у нього є присудок. Отже, це пропозиції, оформлені не інтонацією, а певної внутрішньої структурою. Але сьогодні наявність присудка означає та наявність сказуемости, чи предикативности. Ці пропозиції можуть бути названі також «предикативными » .

Легко помітити, що «предикативные «пропозиції - це з тим такі пропозиції, зміст яких може бути виражено у вигляді судження і який зазвичай навіть потребують перефразуванню у тому, щоб виявили їх логічне зміст. Так, «птах летить », «стіна білого «і т.п. можуть і судженнями.

Но те, що предикативность може робити пропозицію пропозицією, зовсім не від отже, що предикативность завжди робить словосполучення, у якому вона є, пропозицією. Так, предикативность, характерна однієї з компонентів складного доповнення (що можна назвати «присудком складного доповнення »), не перетворює це доповнення аж в пропозицію. Навіть предикативность, характерна присудка, який завжди є тією, що робить пропозицію пропозицією, оскільки присудок можлива й у тому, що не пропозицією, а лише його частиною, саме присудок, як відомо, можливо (і навіть необхідно) в про «придаткових «пропозиціях, тобто. частинах пропозиції, які, очевидно, є цілими пропозиціями та називаються «пропозиціями «лише через непорозуміння.

Таким чином, між предикативностью й пропозицією немає співвідносності. Наявність присудка, тобто. предикативность — це суттєвий ознака пропозиції. У пропозиції може бути предикативности, і предикативность то, можливо там, де немає пропозиції.

Напротив, між предикативностью і судженням безсумнівно є прямий співвідносність. Наявність присудка (тобто. предикативности) у пропозиції свідчить про здатність цього пропозиції висловлювати судження. Предикативность, чи предикативное ставлення, — це з змісту, безсумнівно, і те, що у логіці називається ставленням між суб'єктом і предикатом судження.

Сущность предикативности, чи предикативного відносини, стає ясніше, якщо зіставити дві пропозиції однакового лексичного змісту, але різняться тим, що у одному є присудок (і, отже, предикативность), тоді як у його немає. Наприклад: «Ліс — зелений «(де «зелений «- іменне присудок) і «Ліс зелений! «(де присудка немає і лише інтонація подиву тощо. показує, що цю пропозицію). У першому пропозиції є той розумовий елемент, завдяки якому вона відносини дійсності виявляються хіба що активно раскрываемыми думкою, тоді як у другому пропозиції цього розумового елемента немає.

Однако, хоча предикативность, чи предикативное ставлення, соотносительна відношенню суб'єкта і предиката судження, невипадково цей показник називається за другим з цих членів (предикату). Річ у тім, що став саме з членів, котрі стоять у предикативному відношенні, тобто. присудок чи аналогічний йому член, висловлює це ставлення (звісно, саме саме і є потреба у слові, называющем предикативное ставлення як властивість присудка, тобто. потреба у слові «сказуемость », чи «предикативность »). Очевидно, у тому і є основна відмінність що підлягає і присудка від суб'єкта і предиката судження. Що ця справді так, показують, зокрема, випадки, коли між двома членами пропозиції, які у предикативному відношенні, немає ніяких формальних відмінностей, наприклад, коли зв’язковий дієслово з'єднує два члена, кожен із яких за своєї граматичної природі міг бути як підлягає, і іменний частиною присудка. Наприклад: «Найгарніша була молодша дочка ». у тому пропозиції у кожному з його головних членів (які, очевидно, можна лише одним «досвязочным головним членом «і «послесвязочным головним членом «чи як-небудь у тому роді) є тільки те, може бути однаковою мірою істотно як що підлягає, так присудка, саме наявність іншого члена, якого даний член стоїть у предикативному відношенні. У чому полягає той мінімум, яке необхідне здобуття права підлягає і присудок сталі у цьому пропозиції раздичимы? Який із головних членів буде суб'єктом судження, а який предикатом, очевидно, несуттєво, оскільки, як цілком слушно стверджують логіки, і що підлягає, і присудок може бути як суб'єктом, і предикатом судження, залежно від контексту. Так було в пропозиції «Птах летить «як відповіді питанням «Що робить птах? », «летить «- предикат, але у пропозиції «Птах летить «при відповіді питанням «Що летить? », «птах «- предикат. У цьому стверджувати, що інколи робиться, що той член, який висловлює ширше поняття, може бути предикатом судження, очевидно, не можна, оскільки, по-перше, обсяг понять, які висловлюються головними членами, може бути однаковим (як у пропозиціях тотожності), а по-друге, можна уявити собі таку ситуацію (аби вона була незвичайна), коли член, виражає більш вузьке поняття, є, попри це, предикатом судження.

Минимум, яке необхідне розрізнення що підлягає і присудка у пропозиціях типу «Сама гарною була молодша дочка », полягає, очевидним, що знанні того, до якого з двох членів належить зв’язка, тобто. в знанні цього у якому з членів виражається предикативное ставлення, тоді як зв’язка у стані, звісно, це і є вираз предикативного відносини. Специфіка таких пропозицій, очевидним, що тому й полягає, що вираз предикативного відносини, тобто. те, що становить сутність присудка [14], відірвалося у яких від присудка І що тому замість пропозиції з присудка вони мають лише два головних члена, з яких жодного один ні підлягає, ні присудком, попри наявність предикативного відносини між тими членами.

Но якщо присудок — що це головний член, який висловлює предикативное ставлення, то очевидно, що відсутність присудка і відсутність що підлягає у пропозиції - речі цілком нерівноцінні. Тому дуже невдалим представляється шахматовское розподіл пропозицій на «односоставные «і «двусоставные ». Річ у тім, що шахматовские «односоставные сказуемо-бесподлежащные «пропозиції (тобто. пропозиції типу «Сиджу як на голках «тощо.), незрівнянно ближчі один до «двусоставным «пропозицій, ніж до «односоставным бессказуемо-подлежащным «пропозицій (тобто. пропозицій типу «Пожежа! «тощо.). Між словом «пожежа «в «односоставном «пропозиції «Пожежа! «і словом «пожежа «в «двусоставном «пропозиції «Пожежа почався «в синтаксичному відношенні немає нічого схожого. Навпаки «сиджу «в «односоставном «пропозиції «Сиджу як у голках «і «сиджу «в «двусоставном «пропозиції «Я сиджу як у голках «цілком аналогічні у своїй синтаксичної функції виразника предикативности, тобто. у своїй функції присудка. Тому «сказуемо-бесподлежащные «пропозиції було виправдано об'єднати з «двусоставными «у групу «предикативных «пропозицій, тобто. пропозицій, мають присудок і протиставити їх «бессказуемо-подлежащным «як «непредикативным » .

По-видимому, логічна двучленность, тобто. здатність висловлювати судження, взагалі зовсім на обов’язково передбачає граматичну «двусоставность », тобто. наявність як присудка, а й що підлягає, і, навпаки, граматична двусоставность, тобто. його присутність серед пропозиції як присудка, а й що підлягає, зовсім необов’язково передбачає, що суб'єкт судження буде зацікавлений у цьому збігатися з підлягає. Так, очевидно, логічна сутність безособових та інших «сказуемо-бесподлежащных «пропозицій у тому й полягає, що можуть висловлювати судження, хоча суб'єкт судження у яких не може збігатися з підлягає. Однак те саме може бути і у деяких двусоставных пропозиціях, наприклад, у пропозиціях з так званим «формальним «підлягає (англійське It is blowing hard «Дует сильний вітер », норвержское Det blaste friskt «Віяв свіжий вітер ») чи пропозиціях, у яких підлягає витиснене з його місця особливим службовим словом (англійське There is a book on the table «На столі є книга », норвезьке Det blaste en frisk vind «Віяв свіжий вітер »). Пропозиції останнього типу зі свого логічному змісту можуть цілком тожественны пропозицій з «формальним «підлягає. Так, норвезькі пропозиції Det blaste friskt і Det blaste en frisk vind, у яких суб'єкт судження однаковою мірою може бути виражений підлягає, протипоставлено пропозиції En frisk vind blaste «Віяв свіжий вітер », у якому суб'єкт судження то, можливо выраден підлягає. Очевидно, у російській те, що Л. В. Щерба називав «одночленными «пропозиціями на противагу «двучленным «(тобто. пропозицій типу «Воробушки цвірінчать «в протилежність пропозицій типу «Мій дядько — генерал ») [15], — це пропозиції, у яких об'єкт судження не протиставлено чітко предикату, в протилежність пропозицій, у яких логічна структура судження більш чітко виражена. На жаль, залежність логічного змісту пропозиції від граматичної форми цієї пропозиції цілком неисследована, оскільки логіки природно вважають, що займатися цим мають граматисти, тоді як граматисти не беруться при цьому, вважаючи (помилково, очевидно), що це їх справа.

Список литературы

(Примечания)

1. Я маю в виду статті П. С. Попова (Пропозиція і судження. — У кн.: Питання синтаксису сучасного російської. М., 1950, з. 5−35) і М. Н. Алексєєва і Г. В. Колшанского (Про співвідношення логічних і граматичних категорій. — «Питання мовознавства », 1955, № 5, з. 3−19), і навіть ряд кандидатських дисертацій, що з’явилися останні годы.

2. Див., наприклад: Таванець П. В. Судження та її види. М., 1953, з. 23−29.

3. Шахматов А. А. Синтаксис російської. Л., 1941, з. 19.

4. Адмони В. Г. Введення у синтаксис сучасного німецької мови. М., 1955, з. 39.

5. Там же.

6. Шахматов А. А. Указ. тв., з. 19.

7. Саме там, з. 38.

8. Пешковский А. М. Російський синтаксис у науковому висвітленні. Вид. 5-те. М., 1935, з. 152, примечание.

9. Виноградов В. В. Деякі завдання вивчення синтаксису простого пропозиції. — «Питання мовознавства », 1954, № 1, з. 15. Порівн. також: Граматика російської, т. 2, год. 1. М., 1954, з. 80 і слово «предикативность «в Великої радянської енциклопедії. Вид. 2-ге, т. 34, М., 1966.

10. Там же.

11. «Ein Satz ist eine grammatisch geformte kleinste Redeeinheit, die ihren Inhalt im Hinblick auf sein Verhaltnis zur Wirklichkeit zum Ausdruck bringt «(Ries J. Was ist ein Satz? Prag, 1931, P. S. 99). — Чи може отнесенность відповідає дійсності вважатися основним властивістю пропозиції з відрізняється чи така отнесенность від модальності - це теж спірні питання, але вони вимагають спеціального рассмотрения.

12.См., напр.: Таванець П. В. Судження та її види, з. 26.

13. Тут фокусуються як ніби можна заперечити, що, якщо когось попросять дати два прикладу російських слів, які на ударне «а », він зміг відповісти «стіна, білого », тобто. вимовити це слово з перечислительной інтонацією. Однак у тому й річ, у цьому разі інтонація буде показувати, що ці дві слова пов’язані між собою, тобто. не утворюють словосочетания.

14. Сутність присудка визначається зазвичай інакше. Так, за «старим шкільного визначенню, присудок — це «те, що говориться про підметі «, тобто. просто предикат судження. Проте визначення присудка, які вони дають у наукових граматиках (наприклад, з нашого академічної граматиці російської) зазвичай від старого шкільного визначення лише, що вони лише ототожнюють присудок з предикатом судження (як позначення «ознаки, стану, властивості, якості того предмета, який виражений підлягає «, тощо.), але що й містять перелік всіх формальних ознак присудка у цьому мові поки що його розвитку, іноді несуттєвих, але з вказують, якою ж з цих ознак насправді є істотним, тобто. підміняють визначення описом. Така сама підміна, втім, є зазвичай й у наукових визначеннях предложения.

15. Щерба Л. В. Чергові проблеми мовознавства. — Изв. АН СРСР, т. 4, вип. 5, 1945.

16. М.И. Стеблин-Каменский. Про предикативности.