Боккаччо Декамерон

МОСКОВСКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ ИМ. ЛОМОНОСОВА Кафедра зарубіжної літератури та печати.

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

ИНТЕРПРЕТАЦИЯ ЛЮБВИ В НОВЕЛАХ IV І V ДНЯ «ДЕКАМЕРОНА».

Работа студентки 106 гр.

Наталии Митюшевой Преподаватель.

Ванникова Москва.

2000 г.

Джованни Боккаччо був другим (після Петрарки) великим італійським гуманістом. Як можна і Петрарка, він поєднав у своїй особі письменника-митця і вченого-філолога. І хоча Боккаччо вважав свого старшого сучасника своєю головною учителем, його обдарування лежало замкнене в іншій площині, оскільки прийнято вважати, що він був поетом купецького стану відособлених міст-держав. Це визначає новаторство автора «Декамерон» у сфері литературы.

Еще на початку своєї творчості Боккаччо розробляв свій підхід до сучасних йому жанрам, наприклад, психологічної історії, роману, створивши «Елегію мадонни Фьяметты». Вже цього творі автор використовують у ролі літературної реальності сучасну йому життя й у ролі головною героїні сучасницю. Тільки Боккаччо розробляв жанр новели, вважався у його епоху низьким. Саме з новел полягає головне його твір — «Декамерон». І це єдине новаторство книжки.

В «Декамероне» вперше у історії літератури героєм широкого і цілісного розповіді стає сучасне автору суспільство. Сама форма твори перестав бути новаторській. У будівлях попередніх епох діяли якісь постаті міфічного чи реального, але нам дуже й далекого минулого. Таку складову структуру, коли ціле складається з багатьох частин, мають якусь спільну рису, мали, наприклад, санскритські веди чи Біблія, арабський збірник казок «Тисячі та однієї ночі» чи перський збірник «Книжка папугу», причому більше сучасні - романи артурівського циклу. Вони діяли або герої епосу, або окремі соціальні групи, пологи, касти, що зі міфів і легенд. На середньовічних притчах-поучениях — «exampla» — образи часто позичалися з агіографії, життєписів чи трактувалися як абстрактні характери, тяготевшие до типовості. Ці герої належали до дуже далеким читачеві світам, далеким, по-перше, у часі, по-друге, у соціальному відношенні. Герої мають стати прикладом наслідування, якимось ідеалом, який слід рівнятися, тому дистанція між героєм і читачем була великою.

Не такий «Декамерон». Так, Боккаччо використовує відому форму, характерну більш для епічних творів, але рішуче «знижує», вже від Вступу, розповідь і тісно пов’язує його з сучасністю, наповнюючи «Декамерон» пізнавальної злободенністю. Це не епопея, а, скоріш, комедія, адже її мета — не повчати й навчати, а «підбадьорити і розважити». До того ж в новелах про людей, що у таку ж епоху, як і автор, і самих жгучих питаннях епохи.

Уже у Вступі автор говорить про подіях останнього часу — «останньому чумному пошесті», тобто чумі 1348 року. Дев’ять десятих описуваних в «Декамероне» подій і повадки героїв належить до епохи, безпосередньо що передувала написання книжки (виняток — Х день). Понад те, Боккаччо виводить на розповідь образи сучасників, живих або зовсім недавно скончавшихся, безсумнівно відомих сучасному автору читачеві. Усе це приклади безпосереднього відображення дійсності, тенденції «описувати випадки і пригоди, приключившиеся як і новітні, і у давні часи». Особливо сильно ця орієнтація відчувається у перших рядках новел: «небагато років минуло, як…» — хронологічна наближеність, недавнє минуле; «як бачимо щодня…» — безпосереднє вказівку на сучасність того що відбувається.

Еще однією з способів «осучаснення» є уточнення місця, до детального вказівки. На противагу попереднім «Декамерона» епічним творам, де фігурують якісь казкові світи чи цілком реальні місцевості, але повинні казкову забарвлення описів, дію у Боккаччо розвивається у цілком конкретних місцях, що звучать на вустах. Зрозуміло, такі точні географічні визначення мимоволі обростають повсякденними подробицями. Так, Венеція на другий новелі четвертого дня згадується як «гнездилище всілякої скверни», тоді як опис Марселя в третьої новелі тієї самої дня: «Скільки ви знаєте, Марсель перебуває у Провансі, біля моря, але у цьому давньому лісі і славнозвісному місті раніше було більше осіб й іменитих купців, ніж нынче».

Но ще більше, ніж згадка історичних імен чи назв місць, прикмети сучасності виявляється у самому характері розповіді, у його соціально-політичної проблематики. Бої, подвиги, опис яких властиво рицарським романів, будь-коли домінуючі чи рушійними в сюжеті, як, втім, що неспроможні бути і яскравим тлом для, власне, побутових історій, часто просто анекдотів, зібраних у «Декамероне». Але хай і стають (як, наприклад, хрестові походи, діяння імператорів і королів), то використовуються Боккаччо як туман спогадів, мимовільну перешкода, яке послужило двигуном самої дії, яким у багатьох новелах є, наприклад, несподівану появу чоловіка, коли зрадлива дружина у себе коханця. На перший план висуваються самі нагальні питання і проблеми італійського суспільства кінця XIII — початку чотирнадцятого. У центрі твори — інтереси діяльного і розторопного купецтва вільних міст. За словами Витторе Бранка, головного дослідника творчості Боккаччо, «Декамерон» — дзеркало його [купецтва] переконань, смаків, повсякденних занятий"[1].

Однако важливо як те, що головна роль отшла до нової пануючій групі. Проблематичний фон «Декамерон» широкий і різноманітний. Тут і англо-французькі війни (II, 3 і 8)[2], війни між анжуйським королівством і швабско-арагонской Сицилією (V, 5 і шість; VI, 3) — тобто міжнародні події, які жваво торкалися інтереси морської авіації та сухопутної торгівлі. Виражені і принципові тези тодішнього світогляду: найстрашніше — пірати і розбійники (II, 2 і десяти), найдорожче — собственность.

Однако особливо яскраво риси епохи виявлено в любовної літературі. У Боккаччо вона відступає від епічних, ліричних зразків і зводиться часто до пикантно-бытовой любовної історії, до анекдотичному любовному трикутнику, до тем міських пліток і пересудів.

В «Декамероне» 2 дні на десяток присвячені історій кохання, вчетверте день розповідаються новели про нещасного кохання, вп’яте — історії з щасливим кінцем. Слід зазначити, що всі вищезазначені ознаки «осучаснення» у Боккаччо «працюють» й у новелах про кохання. Почуття героїв, перипетії сюжету відбуваються і натомість історично реальних пейзажев (міста, сусідні Італії країни, вулички і кораблі піратів), згадуються історичні особи і таке інше. Але оновлено ще й традиційні літературні мотиви і прийоми, що значно важливіше в аналізі трактування любовної теми у Боккаччо.

Так, наприклад, мотив «впізнавання», грає у чимало творів, починаючи Гомером і до лицарськими романами, роль якогось «важеля», маяка неочікуваного звороту подій, втрачає в «Декамероне» сказачно-волшебную забарвлення і їх отримує реалістичну мотировку, тобто проектується на реальні підстави. У п’ятій новелі п’ятого ж дні мотив грає визначальну роль. Юна дівчина у дитинстві була вивезена з Фаэнци у її облозі. Згодом вона переїхала з прийомним батьком у рідне місто, де у неї закохалися два юнаки, одна з яких був рідним братом. Закінчується новела зворушливим впізнаванням дівчини її рідними. Так цей мотив полягає в реальних подіях боротьби між італійськими містами. «Упізнавання» грунтується і подіях міжнародного масштабу. У сьомий новелі п’ятого дня порушено тему торгових оборотів і політичних відносин Італії з Вірменським царством. Головний герой — син вірменського дворянина — бував выкраден корсарами і продано в рабство. Дорослим він закохується в дочка хазяїна, що призводить до вагітності і, начебто, кривавої розв’язки: герой вирушає на страту, батько, не витримавши ганьби, посилає отрута дочки. Але посол Вірменії в Римі, батько юнаки, дізнається сина, і закінчується якнайкраще, тобто весіллям закоханих.

Не менш цікава трактування сюжету античних романів: дівчина і юнак люблять одне одного, але зовнішні обставини розлучають їх, і лише крізь багато випробувань вони знову знаходять одне одного. Така канва, наприклад, другий новели п’ятого дня. Два героя, юних і пригожих, що, до речі, який суперечить традиції античного роману («красуня, дочка шляхетних батьків… Констанца» і «Мартуччо Гомито, пригожий, чесних правил») люблять друг друга. Батьки проти одруження, оскільки юнак бідний, і він працює піратом. Під час бою з сарацинами, Мартуччо потрапляє у полон, дівчина ж чує, що він загинув. І вирішує заподіяти собі смерть, навіщо лягає в човен, яку прибиває безпосередньо до берегів Сузи. Бранець Мартуччо своєї винахідливістю допомагає сараинам перемогти гранадцев (тут Бокаччо мимохідь повідомляє цілком достовірні матеріали), уже й стає багатим і могутнім людиною. Дівчина, яка дедалі цей час жила неподалік улюбленого, чує про його звеличуванні і домагається зустрічі з нею. Річ, звісно, закінчується весіллям. Знову-таки бачимо, як вже відомий світовій літературі мотив накладається на італійську дійсність кінця XIII — початку чотирнадцятого.

Боккаччо прагнути оновити і осоврменить однією з найбільш піднесених тим лицарського роману — тему кохання і смерть. Закривавлене серце улюбленого, шляхетна смерть — всі ці атрибути лицарського роману є у новелах четвертого дня. Дія там відбувається при дворах королів чи феодалів. Наприклад, в дев’ятій новелі головні герої - «шляхетні лицарі, які володіли замками і васалами». Дружина однієї з них любить іншого, звідси дізнається її чоловіка й прийшовши в «таке шаленство, що серцева ворожість… змінилася в нього смертельної ненавистю», вбиває суперника, а серце його пропонує в ролі смачного страви з кабанячого серця дружині. Коли та дізнається, що з'їла серце улюбленого, викидається з вікна на вежі. Зауважу, новела позбавлена трагічного пафосу, завдяки простому мови розповіді й відсутністю вигадливих виливів. Передсмертна мова героїні проста, але піднята шляхетністю: «Я добровільно зробила його [коханого] володарем моєї душі - він мені до всього примушував, — і якщо цим вас образила, то карати потрібно було його, а мене. Але вже не попустить, щоб вкусила що-небудь ще після тієї шляхетної їжі, яку уявляє собою серце настільки доблесного і великодушного лицаря, який був мессер Гвильельмо Гвардастаньо!».

В лицарські романи й у деяких новелах «Декамерон» дію люди шляхетного походження. Але є у творі чітко позначена група п’яти новел, герої яких належать до міщанського, або навіть ремісничому стану (3, 5−8, IV). Тема кохання та смерті у яких розвивається не серед розкоші та золота, а розкривається посеред садових кущів, на перервах важкого трудового дня. Це сама здорова любов, і сама трагічна смерть, сама чула реакція автора. Сьома новела є, власне, історією Трістана й Ізольди з ремеслеников. Симона любить Пасквино, зустрічається із ним саду, де юнак протирає зуби шавлією і вмирає. Щоб довести свою невинність у смерті коханого, Симона теж протирає зуби шавлією і вмирає поруч із тілом Пасквино. Історія закінчується пятетическим вигуком (може бути, високий стиль обраний у тому, щоб підняти персонажів низького походження): «Про блаженні душі! Вам випало частку до одного і того самого дня покласти межа палкої вашому коханні і цей бренной життя. Про тим більше блаженні, за умови що вам не призначено розлучатися у світі потойбічне!» І воістину лише смерть рівняє людей, навіть смерть серед натовпу обідранців, що не забуває Бокаччо і забули лицарські романи. Автор Декамерон відверто полемізує з традицією лицарського роману, коли оспівувалася лише кохання вищих верств. Та й взагалі нижчі стану начебто й було неможливо любити. Проте Боккаччо нагадує: «…Амур охоче поселяється на багатих хоромах, проте ж не гидує і убогими хатинами». І це також його новаторство.

Одной з характерних ознак у трактуванні теми любові у Боккаччо є велика роль долі, яка, певне, і рухає все дійство або до трагічному кінцю, або до щасливою розв’язки. Ця риса тісно пов’язана з світоглядом гуманіста Боккаччо. Безсумнівно, віра у долю, у її рушійну силу, оптимістичний фаталізм є частиною всього світоглядного низки людей епохи Відродження. Як непохитний авторитет багатства, доля займає більшу частину умів середньовічних людей. І й усе пов’язано, як дивно заносить доля дівчину в некерованої човні до берега країни, де знаходиться живий-здоровий її коханий. Як несподівано саме під його тим шавлією, яким протерли зуби міщанські Трістан і Ізольда, сиділа отруйна жаба, що й просочила рослина своїм отрутою. І як вдало стражники провели молодого раба повз готелю, де оселився його тато. Усе «Декамероне» побудовано на мінливості і парадоксах долі, і не суперечить діалектиці Возрождения.

Как бачимо, в інтерпретації любові Боккаччо є новатором. Використовуючи старі мотиви, вже відомі й раніше використані теми лицарського і античного роману, міфів, легенд, він накладає ними відбиток сучасної йому епохи. Понад те, автор вводить нових героїв — міщан, купців, навіть ремеслеников. Боккаччо полемізує з традицією, яка дозволяла можливість кохання тривалістю у інших станах, окрім у вищих. Історії закоханих, щасливих і знедолених, малюються і натомість реальних історичних подій і реальних географічних місць. Дорогою розвитку дії читач захоплює історію відносин вільних міст, виявляє відгомони принципів гуманізму епохи Відродження. Новаторство Боккаччо неоціненно в подальший розвиток літератури та, зокрема, інтерпретації любові.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

М.П. Алексєєв, В. М. Жирмунський та інших. Історія зарубіжної літератури. Середньовіччя та «Відродження. М. 1987.

Баткин Л. Італійські гуманісти: стиль життя, стиль мислення. М. 1978.

Бранка У. Боккаччо середньовічний. М. 1983.

Гуревич А.Я. Категорії середньовічної культури. М. 1984.

[1] Витторе Бранка. Боккаччо середньовічний. «Райдуга», М. 1983.

[2] Тут і далі римськими цифрами вказано день, арабськими — номер новели не більше дня.