Душевна драма Катерині

Душевная драма Катерины

По п'єсі О. Н. Островського «Гроза «

Драма «Гроза», опублікований у 1860 р., стала своєрідним результатом творчого набутку Островського. У ньому краще розкрилася та її сатирична міць, та її спроможність до утвердженню що виникають у життя прогресивних тенденцій.

В п'єсі «Гроза» драматург зобразив як мертвущі умови «темного царства», а й прояви глибокої ненависті до них. Сатиричне викриття природно злилося у цьому творі з твердженням які у життя нових сил, позитивних, світлих, які боротьбі за людські права.

Чувства невдоволення і стихійного обурення набрали рішучу протесті головною героїні п'єси — Катерини Кабановой. Але протест Катерини переростає в душевну драму. Заміж вона з кохання, її видали за Тихона Кабанова лише тому, що з його маменьки був капітал. Так, Катерина, будучи сильної волі й цільною натурою, і змогла би покохати таку людину, безвольну, слабкого, не має свою думку, в усьому слушающегося лише своєю маменьки. І коли на шляху Катерини зустрічається Борис, то її душі зіштовхується два про різновеликі і равнозаконных спонукання. З одного боку, відмовитися від любові, залишившись нещасної протягом усього життя, з іншого боку, наслідувати природному потягу свого серця й стати злочинницею у власних очах (а про громадськості).

В кабановском царстві, де в’яне і иссыхает живе, Катерину долає туга по втраченої гармонії. Адже до заміжжя вона «жила, ні за чим не тужила, точно пташка на волі». Тому її любов це що підняти руками і полетіти. Від нього героїні потрібно занадто багато. Проте доля зводить друг з одним людей, несоизмеримых за глибиною і моральної чутливості. Борис чи краще Тихона зі своєї бесхарактерности, зі свого безвільності. Тихін по-справжньому любить Катерину і вже готовий вибачити їй будь-які образи, а Борис, незважаючи на любов до Катерину, не замислюється про майбутньому, не збирається нічого змінювати. Живе одним днем, йому сьогодні добре — й цілком вистачає щастя. Понад те, Борис гребує зраджувати публічно не розголошуються свої відносини з Катериною, він боїться, про їхнього кохання дізнаються. Залишається дивуватися, чому Катерина покохала цієї людини, при цьому на відміну боязкого Бориса вона хоче приховувати своє кохання: «Нехай усі знають, нехай усі бачать, що! Колі я тобі гріха не побоялася, побоюся я людського суду?». Островський протиставляє високий любовний політ Катерини безкрилому захопленню Бориса.

Этот контраст найбільш очевидний в сцені їх останнього побачення. Марними надії Катерини: «Ще якби з нею жити, то, можливо радість б якусь що й бачила». «Якби», «може бути», «якусь»… слабка втіха! Та й вона знаходить сили думати щодо собі. Це Катерина просить вибачення в улюбленого за завдані йому тривоги. Борису само й у голову таке прийти неспроможна: «Хто ж знав, що мені з любові нашу так мучитися з тобою! А бодай би бігти мені тоді!». Та хіба нагадувала Борису про розплату з любові до заміжньої жінці народна пісня, що співається Кудряшом, хіба попереджав його про це Кудряш: «Ех, Борис Григорьич, кинути надоть… Адже це, отже, ви її пошкодити хочете…» а сама Катерина хіба про це говорив Борису? На жаль, герой нічого просто більше не почув. Річ у тім, що душевна культура освіченого Бориса цілком позбавлена морального «посагу». Калинов йому — нетрі, він тут чужа людина. В нього бракує сміливості навіть дослухати Катерину: «Не застали б нам тут!». Не таке кохання потрібна Катерину.

Катерина одно героїчна як і жагучому, безоглядному любовному захопленні, і у глибоко совестливом покаянні. Пройшовши крізь грозові випробування, героїня морально очищається і залишає це гріховне світ із свідомістю моєму переконанню: «Хто любить, той молитися». У народі кажуть: «Смерть по гріхів страшна». І якщо краще Катерина смерті не боїться, що його гріхи покутувані.

Добролюбов вважав образ Катерини близьким «до стану до серця кожної порядної людини в суспільстві».