Украинские народні думы

УДК 811.161.2'373.2 Т. П. Беценко (Сумський педагогічний університет).

ОНОМАСТИЧНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ.

У з статтею розглядаються особливості функціонування ономастичних одиниць в українських думах — самобутніх зразках народної творчости нашого народу. В частности, викликають інтерес різні види топонімів (ойконіми, ороніми, гідроніми та ін.), антропоніми (агіоніми, андроніми) як певні складники мовної системи, що фокусують в собі різні часово — просторові, ідейнозмістові, художньо — естетичні комплекси.

Увага зосереджена на систематизації та семантико-стилістичному аналізові названих одиниць у структурі поетичного тексту.

Українські народні думи, належачи до творів фольклорних й яскраво вирізняючись з-поміж інших зразків цого жанру багатьма лише їм притаманними ознаками, характеризуються своєрідним ономастиконом, який, окрім того, що надзвичайно багатий за своїм кількісно-виражальним складом, виявив ще і певну специфіку, пов’язану із системою художньо-образних символів.

Своєрідність функціонування ономастичних одиниць у названих творах вбачається насамперед у певній виокремленості кола власних найменувань, що введене у словесну тканину: використовуються власні найменування не довільного, художньо вимисленого, безпідставного жанру із погляду інформаційної точності повідомлюваного тощо, а такі, що зіставлювані із окремими документальними подіями, постатями, зафіксованими в ході історичного розвитку. Фактично, власні найменування (у даному випадку тих, що виявлені в українських думах) є відправними точками певної доби, епохи, а отже — знаками національної пам’яті, Яка сягає різних рівнів людської життєдіяльності: релігії, етики, естетики, мови, історії, культури…

Частотність функціонування власних назв, їхнього значне поширення в думах особливо помітне. Проте тут, поряд із чистою інформативністю, тяжінням до точності описуваних подій, простежується використання названих одиниць із власне художньо-образним задумом: часто досягається шляхом багаторазового повтору в контексті думи однойменних одиниць (напр., у думі «Богдан Хмельницький й Василь Молдавський» м. Чигирин уживається 2 рази, м. Сороки — 6 раз, м. Січава- 2 рази) своєрідна акцентуація на важливих моментах, спостережених у ході боротьби й відображених таким чином у поетичних творах героїчного змісту.

Чітка окресленість власних найменувань (насамперед, топонімів й антропонімів) виявляється до того, що усі найменування, як правило, не вигадані, а такі, що реально і документально зафіксовані. Окрім того, смердоті позначають назви об'єктів й осіб історично значущих. Таким чином, їхні уживання обумовлене насамперед точністю, достовірністю, правдивістю інформації, що подається. Можна сказати, що в даному випадку власні найменування, виконуючи свою первинну функцію, — інформативно-національну, створюють інформаційне полі. Наприклад, згадка в тексті думи «Втеча трьох братів із міста Озова, із турецької неволі» Савор-могили уже свідчить про подальший хід подій, зокрема вказує на трагічний кінець, адже могила асоціюється зі смертю:

Про теє промовляв,.

До Савор-могили прибував,.

Од голоду, ран знемагав,.

Під Савор-могилою спочивав.

У тому годину сизі орлі налітали…

…

…

Впродовж години за годину дуба оддав.

[2, 156−157].

Звичайно, ономастичні одиниці в тексті поетичних творів не позбавлені емоціонального змісту, що є закономірним явищем. Художньозображальне, естетичне наповнення власних найменувань в українських думах — це вторинна функція названих одиниць, їхнього емоційно — експресивне, художньо-образне полі, що ґрунтується на сприйнятті цих лексем як певних символічних знаків (Запорізька Сич — символ козацької слави, мужності, нескореності, героїзму та ін., Дніпро — символ України, Чигирин — символ гетьманської влади).

Проте годиною важко визначити, котра функція — інформативно-довідкова чи художньо-зображальна якщо домінуючою: наприклад, коли текст думи фіксує антропонім Богдан Хмельницький. Не викликає сумніву, що це ім'я завше сприймалося українцям із вираженими позитивними емоціями, котрі обумовлені життєвою позицією цого ватажок повстанців, його діями, вчинками й прагненнями, скерованими високими патріотичними почуттями. Позитивні емоції, можемо стверджувати, були домінуючими: досить назвати це ім'я (навіть в тексті думи) й не подавати детальних описів його дій, вчинків, — й текст одразу набере певної емоційної тональності, адже ім'я цого героя ще за часів його життя є символом мужності, патріотизму, любові до народу України. Ті, що Богдан Хмельницький — гетьман-ватажок, сприймається на іншому плані, хоча цей, так звань другий план, й породивши первинний емоційний фон, який домінує у сприйнятті цієї лексеми — власної назви.

Таким чином, ономастична одиниця передає подвійний заряд — художньоестетичний й інформаційно-довідковий.

Отже, ономастичний ряд як такий із усіма його особливостями й визначає оригінальність цих творів. Іншими словами, самобутність дум прослідковується уже на прикладі ономастичного простору.

Найпродуктивнішими з-поміж ономастичних одиниць виступають топоніми. Кожен топонім, уживаний в думах, іменує певний (такий, що реально існував чи існує) географічний об'єкт. І в творах цого жанру народнопоетичної творчости на перше місце ставляться географічні об'єкти, а чи не сам по собі слова-топоніми. Наприклад, функціонування в думі «Плач невільника в турецькій неволі» [2, c.101−102] назв пристань Козловська, місто Царгород, Червоне море, Чорне море слугує називанню об'єктів, котрі мають надзвичайну ваги для правильного, точного й повного розуміння оповіді: в XV-XVII ст. в Козлові (на Козловській пристані) був великий турецький базар, на якому продавали невільників; Царгород — турецьке місто; Червоне море та Чорне море асоціювалось із чужиною (отже, неволею)-з арабського та турецького землею — таким чином, знаючи це, не важко зрозуміти, чому бідний невільник згадує ці назви:

Те не знатиме отець, либонь матерь,.

У которої каторзі шукати:

Чи у пристані Козловської,.

Чи у городі Царьграді на базарі,.

Будуть ушкали, турки-яничари набігати,.

За Червоне море у арабськую землю запродати…

[2, 101].

У іншому випадку стає зрозумілим, чому саме топонім Кодима долина виноситься у заголовок думи: «Смерть козаки в долині Кодимі». Відомо із історичних джерел, що в Кодиній долині дуже часто проходили сутички із татарськими завойовниками. Тому саме це місце заслуговує на особливу увагу, яку так відчайдушно проклинає «козак простріляний, порубаний», що перший раз тут «коня вороного втеряв», другий раз -«товариша серцевого», а третій раз-сам голову козацькую покладає. При цьому топонім Кодина долина набуває символічного значення й виступає синонімом до поняття смерть.

Знаючи, що місто Килія — це місто, розташоване в Одеській області, яку в 1484р. захопила Туреччина й побудувала там укріплення -свій опорний пункт в гирлі Дунаю, стає зрозумілим, чому «Ой десь, ой десь за Килимом-городом козаченько гуляє, А із Килима-города татарин поглядає» [ 72]. Фактично, цим самим вказується на місце сутичок. А текст думи «Козак Голота», часто фіксуючи топонім Килія, засвідчує значущість цого топографічного об'єкта як військового укріплення для тодішнього розгортання подій.

Топоніми як найчисельніші одиниці в думах представлені хоронімами: Украйна [с.167, з. 224, с. 231 та ін.], Туреччина (Турещина) [с.158, с. 162, с. 212, с.221], Брацлавщина [с.434], Білограбська земля [с.389], Вінниччина [с.с.434], Запоріжжя [с.248, с. 312, с. 315 та ін.], Карпатська Украйна [с.426], Польща [с.276, с. 422, с.423], Грабська земля [с.386, с. 388, с. 393 та ін.], Поділля [с.434], Подністров'я [с.434], Полтавщина [с.434], Прикарпаття [с.426], Чорномор"є [с.170], підгрупу цих топонімів утворюють природні хороніми, як-от: луг Базавлуг [2, 86], долина Кодина [2, 99,100], долина Кайнарська [79], Черкес-долина [2, 243, 245, 255], Черкень-долина [2, 224]; ойконімами (комонімами й астіонімами): Азов (Озов) [с.150, с. 157, с. 163, с. 164 та ін.], Біла церква [с.263, с. 267, с. 271 та ін.], Богуслав [с.123,с.125 та ін.], Боровиця [с.260], Брайлов [с.237], Кам"янський Поділець [с.278], Кефа (Кафа) [с.135, с. 141, та ін.], Килим-город [с.72- 74], Кілія [с.72, с. 73, с. 75 та ін.], Козлов [с.119, с. 120 та ін.], Корсунь [с.224, с. 231, с. 246 та ін.], Крилов [с.232, с. 236, с. 337, с. 247 та ін.], Кумейки [с.260], Мерефа [с.295, с.296], Пирятин [с.385, с. 387, с.396], Ситники [с.277], Стеблів [с.277], Суботів [с.292], Сучава [с.279, с.281], Тор [с.295], Трапезунд [с.135, с. 136, с.140], Цареград [с.101, с. 102, с. 104 та ін.], Черкаси [с.224, с. 226, с. 229, с. 231 та ін.], Чигирин [с.254, с. 262, с. 263 та ін.], Ясси [с.279, с.281]; гідронімами, літонімами: Семенів Ріг [с.79]; пелагонімами: Чорне море [с.98, с.101−104, с.106−110 та ін.], Червоне море [с.101, с.103], Азовське море [с.424, с.427], Сиваш [с.427], потамонімами: Базавлуг [с.82, с. 86, с.87], Буг [с.284], Вісла [с.287, с. 289, с.434], Вітка [с.72], Волганка [с.221, с.223], Дніпро [с.83, с. 86, с. 147 та ін.], Дністр [с.167, с. 169, с. 223 та ін.], Дон [с.311, с. 423, та ін.], Дунай [с.258, с. 324 та ін.], Жовті Води [с.276, с. 282, с.434], Кодима [с.99, с.100], Полтавка [с.169], Прут [с.276], Рось [с.259], Салтанка [c.166,167,218], Самара [с.89−97,153 та ін.], Сула [с.261], Супай (Супонь)[с.261], Ташлик [с.294], Хортиця [с.258]; гелонімами: болото Супій [с.261]; інсулонімами: Крім [с.426,427], Тендра [с.135,147,398]; дромонімами: Муравський шлях [с.152,156,185 та ін.]; оронімами: Осаурмогила (Савур-могила, Савір-могила) [с.171], Саура-могила [с.152], Осавурмогила [с.167,169], Савор-могила, Загребельна могила [156,186].

Майже усі топоніми в думах, що є прикметою цих творів, подаються приладковим словосполученням: як правило, до власної назви додається родове поняття: болото, луг, долина, місто, село. Така конкретизація зумовлена припиненням якнайточнішої передачі інформації, визначенням точної локалізації описуваних подій, підкресленням значущості того чи іншого об'єкта у томі опису тощо.

Антропоніми дещо поступаються щодо частотності вживання перед топонімами. Проте їхні функціонування також специфічне: переважає насамперед ???, ???, реальність зображуваного, що переплітається із возвеличеннямоспіванням чи (значно рідше) осудом, зневагою тієї чи іншої дійової особини, Яка виноситься в епіцентр поглядів, подій із усіма своїми якостями.

До розряду власних назв, зафіксованих у думах, насамперед відносимо теологічні найменування вищого порядку (теоніми).

У кожній думі (особливо в кінцівках) вживається ім'я Бога, що має ряд варіативних найменувань: Господь, Господь Бог, милосердний Бог, праведний Суд"я, милосердний Господь, Отець Небесний, милостивий Господь.

Концентрація уваги слухачів (а пізніше й читачів) на повсякчасному зверненні до Бога, а також часте функціонування з текстів церковнослов’янських слів — термінів, звернення в окремих думах до релігійних обрядів наштовхує на роздуми про джерело виникнення цих творів.

Українські думи наскрізно пронизані любов’ю до своєї віри, влаштуванням Бога. При цьому християнська віра є уособленням рідної землі - України й протиставляється бусурменській, що асоціюється із неволею, каторгою, чужою землею, смертю. Відповідно додержання своєї віри — найвищий закон для козака.

У думах спостерігаємо повсякчасне звернення до Бога, що проявляється у власне звертаннях та вихваленнях Бога, християнської віри, у розумінні важливої ролі виконання заповідей Божих, й, що особливо цікаво, у власних найменуваннях осіб смертних — козаків прізвищами із коренем Бог та близькими до християнства поняттями, як-от: Іван Богун, Маруся Богуславка, Олексій Попович.

З-поміж антропонімів досить широко представлені імена, прізвища осіб, іноді по-батькові: Самійло Кішка, Олексій Попович, Івась Коновченко, Івась Вдовиченко Коновченко, Хома Замойко, Василь Молдавський та ін.

Однією із прикметних ознак дум є ті, що часто прізвища подаються у складі приладкового словосполучення: козак Голота; курінний Сулима; лях Бутурлак; пін Потоцький; отаман Остряниця; отаман Торскій; Ясько Лохвицкій, визначаючи цим самим походження, рід зайняти, соціальний стан названих героїв тощо. Це зумовлює граничну чіткість та лаконічність передачі і сприйняття висловлюваного.

У думах засвідчені, окрім усього, Імена святих (аніоніми): Міколая, Петра, Василія, котрі вживаються для позначення культових споруд, названих іменами цих святих, чи ж свят.

Андроніми хоча й засвідчені в думах, проте в поодиноких випадках типу:

Те, щоправда, панове, був в городі Черкасі вдова,.

Вона за чоловіком Грициха, по прозванію Коновчиха.

[, 235],.

Жила вдова, старенька жена,.

Сірчиха — Іванчиха … [, 295].

Антропоніми в думах, поряд із топонімами, відіграють чи не найвирішальну роль. Можна сказати, що смердоті навіть поступаються топонімам за силою та значимістю своїх виражальних функцій (властивостей). Це закономірне явище й пояснюється тім, що в епіцентрі творів названого різновиду перебуває людина — як правило, постать визначна, історично значуща, національно свідома й обов’язково-безмежний патріот рідної землі - України — лише за наявності таких характеристик називається ім'я особини. (Так, наприклад, у думі «Втеча трьох братів з міста Азова, із турецької неволі «імена козаків відсутні, розглядається не власне їхнього внесок у хід боротьби за національне Визволення тощо, а розглядаються міжособистісні стосунки: поведінка, мораль, ставлення до ближнього, милосердя тощо. Це ж саме маємо й в думах «Сестра й брат», «Бідна вдова й три сині» та ін.).

Саме людина визначає хід розгортання подій, вирішує різноманітні проблемно-ситуативні моменти, котрі зрештою набувають загальнонародного значення. Подібні висновки якнайпереконливіше засвідчують заголовки дум, зокрема історико-героїчних творів XV-XVII ст.: наприклад «Козак Голота», «Отаман Матяш старий», «Федір безрідний, бездольний», «Іван Богуславець», «Іван Богун», «Самійло Кішка» та ін.

Для дум характерне описове найменування осіб, зокрема широке використання відокремлених прикладкових сполучень.

Особа, котра виноситься в епіцентр подій й котра має персональне ім'я, обов’язково поширюється додатковими найменуваннями, що, окрім усього, чи то на її походження, соціальний стан, чи то, на рід зайняти, також визначають ставлення із боці оповідача, якому доручено говорити від імені народу:

як безбожні ушкали налетіли,.

Федора безрідного, Отамана курінного,.

Постріляли, порубали [ 83];

Маруся — бранка, попівна Богуславка [ 128];

Кішка Самійло, гетьман запорозький [ 140];

Іван Луговський, писар військовий [ 290];

Їй, Єврасю Хмелниченьку, гетьмане молодий [, 294];

Козак — нетуга, Хвесько Дендиберя [ 305];

Хвесько Кханжа Андибер, гетьман запорозький [, 302].

У найменуванні осіб насамперед простежується ставлення перед тим із боці громадськості, що досягається різними мовновиражальними способами, зокрема додаванням до імен (чи прізвища) відокремлених означень із відповідним забарвленням: позитивним чи негативним. Таким чином, часто утворюється поширений, розгалужений ряд нанизуваних відокремлених прикладок, кожна із які уточнює, доповнює попередню:

Гей, Олексію Поповичу, славний лицарю й писарю! [399];

Гей, Хвесько Дендибере, батьку козацьку, славний лицарю! [.

305], додаванням лексем-вторинних найменувань, позначених найвищим ступенем позитивного емоційно-експресивного забарвлення (слів типу батько, пан:

Ой, обзоветься пан Хмельницький,.

Отаман — батько чигиринський [277];

Пане Филоненку, корсунський полковнику.

Батьку козацьку! [238]) найменуванням, що базуються на лексико-семантичному переосмисленні: емоційний план таким лексем виступає складником змісту й виноситься на перше місце:

«Їй, пані, пані Хмельницький,.

Богдана — Зиновій, наш батю,.

Гетьмане чигиринський!" [ 275] - у цьому звертанні, що включає відокремлені прикладкові сполуки, із допомогою які …

Окрім цього у думах функціонують геортоніми (назви святий, зокрема християнських): Великдень, Різдво, Василія, Петра.

Геортоніми з текстів цих творів виконують щонайменше три функції: найперше, як одиниці, що для називання святий, як мовні ознаки, котрі засвідчують любов до своєї християнської віри й всього того, що пов’язане із цією вірою, й, як елементи художньо-поетичного тексту — що також немало важливо-акумулюють в собі цілі узагальнено-символічні картини. Наприклад, у контексті:

«Сестро,-каже,-мила,.

Батьківщину сердешна!

Ой сподівайся мене тоді в гості,.

як будуть про Петрі бистриї ріки-озера замерзати,.

Про Різдві калина в лузі процвітати…" [ 330] - вживанням назв святий Петра (12 июля за новим ст.) та Різдва (7 января за новим ст.) напрочуд виразно передається змалювання неможливості здійснення того, що просити сестра у брата. При цьому назви великих християнських святий співвідносяться із часовим виміром й тією закономірною реальністю, що супроводжує їхні. Таким чином, сполуки будуть про Петрі бистриї ріки-озера замерзати та Про Різдві калина в лузі процвітати можна розглядати як оксюморонні - у плані поетичного оформлення. При глибшому сприйнятті та осмисленні поданої у творі думи приходимо до інших з висновками: два виряджай оксюморонних сполук побудовані на взаємному перехрещенні ознак, властивих названим поняттям: свято Петра співвідноситься із літнім годиною, а Різдво — із зимовим; отже, протиставляються, із одного боці, літо (тепло): зима (холод), іншими словами — любов, потяг до рідної душі (теплота почуттів): відмова (холод почуттів). Це протиставлення на зовнішньому рівні. На внутрішньому — інша опозиція: шляхом поєднання, зіставлення несумісних зрозуміти: свята Петра із замерзанням рік-озер, та Різдва із процвітанням калини в лузі. Схематично це можна податі так:

Ці два рівні художніх протиставлень зовнішнього й внутрішнього — взаємодіють між собою, утворюючи, що очевидно, складний комплекс чуттєвопочуттєвих (емоційно-експресивних) та ідейно-змістових вражень, покликаних образно, сильно й переконливо передати сутність висловленої думки.

У іншому випадку геортонім концентрує не менший спектр емоційнозмістових вражень, проте їхнього розгортання відбувається в іншому ключі. Так, дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Яка «потурчилась, побусурменилась», намагається спокутувати свій гріх перед народом, Україною, вірою християнкою й звільнити всіх бідних невільників саме «на святий празник, роковий день Великдень» [ 123]. Великдень тут — як найбільше свято християн — є уособленням безмежної любові до рідного народу, Батьківщини, а відтак й — міцності віри в душі «побусурмениної» Марусі Богуславки; це свято воскресіння Ісуса Христа, свято перемоги життя над смертю — тому така велика подія — рокова подія — має відбутися щодня цого свята: козаки аби вдруге воскресають после тридцятилітньої неволі.

Еклезіоніми (назви церков, монастирів) представлені лише найменуванням християнських культових споруд, що є насамперед підкресленням значущості для козаків своєї віри. Окрім того, ці одиниці є свідченням і іншого, про що можна судити із контексту:

Повз церков їхав, повз святого.

Міколая, шапки не знімав [ 387].

Отже, ономастичний простір, вистав об думах як творах історичних, широкий й своєрідний.

Найперше впадає в око різноманітність функціонування ономастичних одиниць (топонімів, антропонімів та ін.), що підпорядковується в цілому ідейно-художньому задумові, всій сюжетно-композиційній канві цих творів. Окрім того, цим одиницям, як структурним компонентами тексту, властиві певні поетичні функції, котрі на свій чергу обумовлюються.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Єрмоленко С. Я. Фольклор й літературна мова. — До.: Наукова думка,.

1987.

2. Українські народні думи. — Москва, 1972.

РЕЗЮМЕ.

У статті розглядаються особливості функціонування ономастических одиниць на українських думах. Увага зосереджено на систематизації і семантико-стилистическом аналізі топонімів, антропонімів та інших одиниць цього плану у структурі поетичного тексту фольклорного жанра.

SUMMARY.

In article are considered the particularities of operating the onomasiology units in Ukrainian Dumas. Attention is concentrated on systematizations and semantics-stylistic analysis an toponims, anthroponims and other units of this plan in structure of poetical text of folklore genre.

———————————;

А В В А.