Історія створення сурдотехнічних засобів

року міністерство освіти Російської Федерации.

Костромської Державний Університет їм. М. А. Некрасова.

Повідомлення на задану тему: «Історія створення сурдотехнических средств».

Проверила: Смирнова Л.В.

Кострома 2004 г.

Попытки винаходи різних пристроїв, які допомагають спілкуватися із глухими, мають ті ж самі давню історію, як саме навчання глухих. Пропонувалися різноманітні слухові труби, дерев’яні платівки, палички та інші «апарати». Перша достовірна згадка про штучної слуховий трубі, по свідоцтву відомого лікаря Стародавнього Риму Галена, належить до I—II вв.іці до нашої ери. Тоді філософ Архиген запропонував «компенсувати» знижений слух особливими що збирають трубками — срібними ріжками. Вузький кінець такого ріжка уставлявся в вушну раковину, широкий — збирав звуки щодо великої площі. Попри примітивне будова та мале посилення, ріжки і різноманітних слухові трубки існували близько двох тисячоліть. Слухові труби широко використовував основоположник радянської космонавтики К. Э. Циолковский, слух якого з дитинства був дуже ослаблений. Багато очевидці у своїх спогадах відзначають хорошу допомогу, яку давали металеві конуси для полегшення спілкування з нею. Нині вони в музеї До. Еге. Ціолковського в Калузі. Своєрідний спосіб передачі промови глухим запропонував у середині ХVI століття італійський філософ Дж. Кардано. Він використовував металевий казан, в який говорили як і рупор. Глухі учні прикладали до казана дерев’яні чи залізні палички отже відчували вібрацію, яка розпізнавати мова. Дерев’яні палички виявлялися придатними також як провідників простих звуків, наприклад, звуків музичних інструментів. Палички стали неодмінною приналежністю навчання глухих. Але вже після виникнення з так званого «палочково-осязательного» методу розгорілися суперечки його доцільності. Відомий німецький сурдопедагог, засновник однією з перших шкіл для глухих у Європі, Гейніке виступив у 1778 року проти як і «можливості перекинути міст від однієї органу почуттів до іншого». Він: «Такі засоби дозволяють лише грубі відчуття, недостатні розуміння словесної промови». Попри це зауваження, використання слухових паличок розповсюдили протягом всього ХIX століття. Широковідомий приклад, котрий свідчив про використанні глухим Бетховеном дерев’яної палиці. Він впирався до одного кінець палиці груди, а інший притискав до рояля. Вібрація, сприйнята таким чином, дозволяла композитору ознайомитися з ритмом і гучністю музики. Удосконалення слухових паличок тривало: з’явилися спеціальні обручі з ялинового дерева. Вважалося, що ялина — одну з найкращих провідників вібрації. Обруч стикався з гортанню говорить, а глухі діти, тримаючись для неї, відчували голосовий вібрацію. Наприкінці ХIХ століття змінюють слуховим паличкам настали інші провідники звуків — каучукові і ебонітові трубки притискалися до підборіддя чи щелепи глухого. Вони мали різну форму, але принцип дії був однаковий. Ці устрою отримали широку рекламу, хоча допомогу, яка надається ними, була невелика. Вони створювали ілюзію слухового відчуття й кілька покращували розуміння промови слабослышащими. На жаль, всі ці пристосування були ефективні. Бракувало знань природи звуку, особливостей людської промови. Немає пристроїв, дозволяють перетворювати звук інші форми енергії і посилювати його. Тільки з недостатнім розвитком фізики та техніки, котрий розпочався у другій половині XIX століття, стало можливим створити прилади, які допомагають слабослышащим і глухим розрізняти що лунає мова, хоча загальні ідеї були відомі давно. Ще 1800 року основоположник електротехніки Александро Вольта вводив в зовнішні слухові канали металеві електроди і підключав до них свій знаменитий «вольтов стовп», у якому 30−40 елементів. «Я відчув звук чи, скоріш, галасу обох вухах, характер якого було точніше визначити», — повідомляв Вольта у одному з своїх листів. Цей шум тривав в протягом всієї замикання ланцюга. Досліди були, певне, настільки неприємні, що Вольта більше ніколи не повторював їх. Через 60 років петербурзький лікар Р. Бреннер для електричного роздратування органу слуху заповнював зовнішнє слуховий прохід 1%-ным розчином кухонної солі. З своїх досліджень Бреннер запропонував электродиагностику порушень органу слуху. Вона дозволяла характеризувати стан волокон слухового нерва, як і нормі, і у патології, що включає важкі форми глухоти. У тому 1876 року Олександру Грехему Беллу було видано патент на винахід телефону. А. Г. Белл запропонував прилад, з якого звуки промови можна було перетворювати на електричні вагання і передавати дротами на велику відстань. Все своє свідоме життя Белл жваво цікавився проблемами глухоти. Він був одружений зі жінці, втратила слух в ранньому дитинстві після скарлатини. За роки перед винаходи телефону Белл побудував прилад для виправлення вимови глухих, у якому передбачив технічні ідеї апаратів видимої промови. У цьому вся приладі, названий фоноавтографом, голка, соединённая з мембраною, при вплив звуків промови креслила на закопченій барабані характерні постаті. Порівнюючи форми цих постатей за умови правильного і неправильному проголошенні звуків, вчитель міг демонструвати глухому учневі його помилки. На початку 1930;х ХХ століття група ленінградських фізіологів і лікарів під керівництвом Г. В. Гершуни, використавши рідинні електроди Бреннера, встановила кількісні показники діяльності волокон слухового нерва. Вони виявлялися по виникненню слухових відчуттів при дії змінних струмів і коротких імпульсів постійного струму люди з різною мірою втрати слуху. Та лише 1957 року було зроблено перша спроба безпосереднього на волокна слухового нерва з допомогою вживлённого (имплантированного) в нерв електрода. У повоєнні роки американські і радянські фахівці на новому технічному рівні повернулися до ідей Олександра Белла зробити звуки промови видимими для глухих. Ці устрою дістали назву «видима мова». Але замість закопчённого барабана знаки, відповідні що їх вимовляють звуках, виникали на екрані електронно-променевої трубки, нагадує кінескоп звичайного телевізійного приёмника. Светосостав екрана в трубках мав значним послесвечением. Це дозволяло зберігати видимими знаки, виникаючі на екрані приладу, протягом 8−10 секунд. У у Радянському Союзі прилади видимої промови, отримали сокращённое назва «ВИР», розробив 1962 року у НДІ дефектології В. Д. Лаптевым з співавторами. Знаки, одержувані на екрані таких приладів, немає нічого спільного з літерами алфавіту. Вчені вважали, що, вивчивши ці знаки, глухі зможуть навчитися читати усне мовлення з екрана такого приладу. Надії, до жалю, зазнали краху. У сучасності відомої шведської фірмою «Камплекс» було розроблено пристрій, зване «Штучне вухо» і призначався для сприйняття промови з допомогою дотику. У цьому вся приладі використовувалося сім узкополосных фільтрів і сім вибраторов. Усі вібратори працювали в одній певній частоті, але включення кожного також інтенсивність вібрації задавалися відповідними фільтрами. Чотири вібратора служили для реєстрації низьких частот, три — для високих. Низькочастотні вібратори торкалися до нижнім фалангам великого, вказівного, середнього та безіменного пальців, високочастотні вібратори — до верхнім фалангам. Легко розрізнялися голосні звуки, і навіть по характерним щиглику вибухові згодні типу П, Т, До. Устрою, у тому чи іншою мірою схожі на «штучне вухо», створювалися майже в усіх наукових центрах розвинутих країн від Стокгольма до Кейптауна. Однак у світову практику вони не ввійшли. Складність у цьому, що частотний діапазон звукових коливань, які сприймаються дотик, майже удесятеро менше частотного діапазону слуху, у тому, що «слух через шкіру» потребує багато ширших градаціях, ніж вухо. Цікавий пристосування, що використовує зорове сприйняття для додаткової сигналізації про звуках промови під час читання з вуст, було описане в 1968 року американським інженером Эптоном. Це окуляри з простими стёклами, в яких встановлено п’ять найменших лампочок. Діаметр кожної їх не перевищує десятої частки міліметра. Усередині оправи перебувають мікрофон і напівпровідникова електронна схема. Вона влаштована в такий спосіб, що з різних звуках промови спалахують різні лампочки. Спалахи лампочок не заважають глухому «зчитувати» промову з губ говорить. Вони дають додаткову інформацію про звуках. Це прискорює і полегшує розуміння промови. З 1970 року у різних країнах почалося проектування устрою для передачі промови глухим, що дістали назву «світлова рядок». У таких приладах була клавіатура, схожа на клавіатуру пишучої машинки, і світлове табло. При натискування клавіші ньому висвічувалося зображення, близьке по накресленню зображенню відповідної літери. Першим пристроєм що така стала світлова рядок для глухих, розроблена спеціалісти кафедри фізики педагогічного інституту у Володимирі. На жаль, через малого числа світних елементів (шість), що використовуються «синтезування» літер, чимало їх замінялися умовними знаками, що утрудняло читання. Наступне пристрій що така було у 1973 року В. А. Обшиваловым з співавторами й отримало сокращённое найменування «ЕТОС» (електронна портативна рядок). Тут було чотири буквених індикатора; разом із клавіатурою і джерелом харчування прилад важив близько двох кілограмів. Витрата енергії становив лише 2−4 Вт. Це дозволяло працювати уже багато годин без підзарядки чи зміни джерела харчування. Існує апарат типу «заушина». Апарат нагадує маленький банан і розташовується за вушний раковиною. Вага самовару — близько 8 грамів. Мікрофон по розмірам не перевершує рисове зерно. Майже також мала телефонний «трубка». При збереженої повітряної провідності у глухого вона з допомогою гнучкою трубочки зі спеціального пластика з'єднується зі слуховим каналом. Мініатюрна батарейка забезпечує харчування апарату без її зміни чи підзарядки протягом кілька десятків годин. Апарат має хорошими акустичними характеристиками. Невеликий регулятор дозволяє в межах змінювати усиление.

Телефонная зв’язок і глухі… Багато десятиліть ці поняття здавалися несумісними. Щоправда у роки сучасності з її появою підсилювачів звуку телефон став доступний багатьом слабослышащим. Існує велика число різноманітних приставок до телефонним апаратам чи насадок на телефонну трубку, дозволяють людей із залишками слуху користуватимуться цим швидким і зручним способом зв’язку. Для людей тяжёлыми формами глухоти важливою подією була поява відеотелефона. Під час такої зв’язку глухі можуть користуватися жестовой промовою, дактильной абеткою й читати промову з губ говорить за тисячу километров.

Сучасна медицина зберігає слух на достатньому рівні для ефективного застосування слухових апаратів все більшій кількості людей. Менше залишається неслышащих, яким такі апарати не надають помітної допомоги. Ті, кому добре допомагають слухові апарати, після відповідної підготовки можуть навчатися у звичайних масових школах, навчання зі слышащими лише незначно утруднено. Їм придатні лише слухові апарати, їх і заміна джерел харчування. Глухим, яким сучасні апарати не надають помітної допомоги, потрібні перекладачі, кінофільми і телепередачі з субтитрами чи жестовым перекладом, спеціальні школи; прилади, з допомогою які йшлося то, можливо представленій у видимої формі, особливі апарати для телефонному зв’язку, світлові будильники і що другое.

Цукерман І.В. Розмови про глухоті й лазерній техніці, що допомагає глухим. Тексти лекцій. Крайнин В. А. Людина не слышит.

Крайнина З.М. 3. Потапова О. М. Лекції з історії сурдопедагогіки. 4. Журнал Дефектологія. 1999 р. № 4.